Ухвала
Іменем України
31 травня 2021 року
м. Київ
справа № 2311/1501/2012
провадження № 61-5993ск21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В., вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на постанову Черкаського апеляційного суду від 17 березня
2021 року у складі колегії суддів: Василенко Л. І., Бородійчука В. Г., Карпенко О. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до Дібрівської сільської ради Лисянського району Черкаської області про визнання права власності на спадкове майно,
Короткий зміст заявлених вимог
У жовтні 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Дібрівської сільської ради Лисянського району Черкаської області про визнання права власності на спадкове майно.
Позовні вимоги мотивувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_3 , після смерті якого відкрилася спадщина, до складу якої входить: житловий будинок з надвірними спорудами, розташований за адресою:
АДРЕСА_1 , розташований на присадибній ділянці площею 0,37 га; земельна ділянка площею 2,8807 га.
Згідно з довідкою Дібрівської сільської ради від 17 жовтня 2012 року № 118 житловий будинок з надвірними спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , розташований на присадибній ділянці площею 0,37 га рахується за ОСОБА_3 , який помер, ІНФОРМАЦІЯ_1 , документи на право власності не видавалися.
Посилаючись на те, що вона не може отримати свідоцтво про право власності на спадкове майно у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів, позивач просила визнати за нею право власності на житловий будинок з надвірними спорудами розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що рахується за ОСОБА_3 , та право користування присадибною земельною ділянкою площею 0,37 га; право власності на земельну ділянку площею 2,8807 га, яка належала ОСОБА_3 відповідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку, виданого на підставі рішення Дібрівської сільської ради від 01 червня 2002 року № 2-8.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Рішенням Лисянського районного суду Черкаської області від 07 листопада
2012 року позов ОСОБА_1 до Дібрівської сільської ради Лисянського району Черкаської області про визнання права власності на спадкове майно задоволено.
У порядку спадкування за законом визнано за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок з надвірними спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який рахується за ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та право користування присадибною ділянкою розміром 0, 37 га, на якій розташований вказаний будинок.
У порядку спадкування за законом визнано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 2,8807 га, яка відповідно до Державного акта на право приватної власності на землю серії III-ЧР № 049310, виданого на підставі рішення Дібрівської сільської ради від 01 червня 2002 року № 2-8 належала ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зобов'язано відділ Держкомзему у Лисянському районі видати державні акти на вказані земельні ділянки на ім'я ОСОБА_1 .
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що позивач фактично прийняла спадщину, як спадкоємиць за законом, оскільки утримує спадковий будинок, однак за відсутності правовстановлюючих документів, не може отримати свідоцтво про право власності на спадкове майно.
Постановою Черкаського апеляційного суду від 17 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено. Рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 07 листопада 2012 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 , безпідставно зазначила відповідачем орган місцевого самоврядування - Дібрівську сільську раду Лисянського району Черкаської області, тоді як інший спадкоємець ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернувся до Лисянської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за заповітом після ОСОБА_3 , та на час звернення ОСОБА_1 до суду з позовом, фактично прийняв спадщину, а тому саме ОСОБА_4 є належним відповідачем у справі.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У квітні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на постанову Черкаського апеляційного суду від 17 березня 2021 року, у якій він просив скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2021 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишено без руху, надано заявнику строк до 11 травня 2021 року для подання касаційної скарги у новій реакції із належним обґрунтуванням підстав касаційного оскарження судових рішень, відповідно до вимог частини другої статті 389 та пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України та сплати судового збору.
У травні 2021 року до Верховного Суду надійшло клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про усунення недоліків касаційної скарги та квитанція про сплату судового збору.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків Верховного Суду України викладених у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі
№ 487/10128/14-ц, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, постанові Об'єднаної палати Верховного суду від 06 лютого 2019 року у справі
№ 361/161/13-ц та постановах Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/18705/17, від 03 червня 2019 року у справі № 910/6767/17, від 25 жовтня 2019 року, від 05 травня 2020 року у справі № 910/9254/18, від 17 лютого
2020 року у справі № 668/17285/13-ц.
Касаційна скарга мотивована посиланням на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно поновив ОСОБА_4 строк на апеляційне оскарження, що є порушенням принципу юридичної визначеності, оскільки він не навів поважних причин пропуску процесуального строку понад 12 років, не посилався на наявність обставин непереборної сили, що відповідно до положень пункту 2 частини 2 статті 358 ЦПК України є підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення.
Крім того, задовольняючи апеляційну скаргу ОСОБА_4 апеляційний суд не урахував, що рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, лише тоді, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи, а тому дійшов помилкового висновку, що рішенням Лисянського районного суду Черкаської області
від 07 листопада 2012 року вирішено питання про його права та обов'язки.
За змістом пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частинипершої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування
Відповідно до пункту 5 частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Із касаційної скарги вбачається, що вона є необгрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності оскаржуваних судових рішень.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 помер, ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 74 роки.
Позивач ОСОБА_1 (дівоче прізвище - ОСОБА_1 ) народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 в с. Дібрівка Лисянського району Черкаської області.
Згідно з повторно виданим свідоцтвом про народження від 19 жовтня 2012 року серія НОМЕР_1 , батьками ОСОБА_1 є ОСОБА_3 та ОСОБА_6 .
Відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу серія НОМЕР_2 , виданого відділом державної реєстрації актів цивільного стану виконавчого комітету Канівської міської ради, шлюб між ОСОБА_7 та ОСОБА_1 розірвано 15 травня 1997 року.
Згідно з довідкою Дібрівської сільської ради Лисянського району Черкаської області від 17 жовтня 2012 року № 118 за померлим ОСОБА_3 рахується житловий будинок з надвірними спорудами за адресою:
АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці площею 0,37 га. Документи на право власності на будинок не видавалися.
Відповідно до заповіту від 03 березня 2010 року, посвідченого секретарем Тихонівської сільської ради Швець Л. А., ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 розпорядився належною йому земельною ділянкою (паєм), право на яку підтверджується Державним актом III-ЧР № 049310, виданим на підставі рішення Дібрівської сільської ради Лисянського району від 20 жовтня 2008 року, заповівши її співмешканці - ОСОБА_8 . Якщо спадкоємець - ОСОБА_8 , помре до відкриття спадщини, не прийме її, відмовиться від неї чи буде усунена від права на спадщину, належне майно заповідав ОСОБА_4 .
Згідно витягу зі спадкового реєстру від 18 травня 2010 року № 23695726, наданого Лисянською державною нотаріальною конторою, у зв'язку з відкриттям спадкової справи, заповіт ОСОБА_3 складений 03 березня
2010 року та посвідчений Тихонівською сільською радою Лисянського району Черкаської області є чинним.
18 березня 2010 року ОСОБА_8 , відмовилася від прийняття спадщини за заповітом після спадкодавця ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4
18 березня 2010 року ОСОБА_4 звернувся до Лисянської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за заповітом після ОСОБА_3 .
Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 липня 2018 року у справі № 462/3355/16-ц (провадження № 61-17369св18) зазначено, що: «відповідач - це особа, яка, на думку позивача або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов'язаними за вимогою особами. Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача. Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві».
У пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19) зазначено, що: «належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (близькі за змістом висновки сформульовані у пункті 7.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17). Якщо позовна вимога заявлена до особи, яка не є учасником спірних правовідносин (тобто, не до тієї особи, яка має відповідати за цією вимогою), така особа є неналежним відповідачем».
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).
Відповідно до частин другої, третьої статті 1223 ЦК України у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п'ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
У частині першій статті 1268 ЦК України визначено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2020 року у справі № 175/1941/16-ц вказано, що «у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування».
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що позивачем неправильно визначено суб'єктний склад учасників справи, вказано відповідачем Дібрівську сільську раду Лисянського району Черкаської області, за наявності іншого спадкоємця, який прийняв спадщину - ОСОБА_4 , який не був залучений до участі у розгляді справи.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Основним Законом України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини 1, 2 статті 55 Конституції України). Відмова суду в прийнятті позовних заяв, скарг, оформлених відповідно до процесуального закону, є порушенням права на судовий захист, яке за статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.
Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів особи. За правовою позицією Конституційного Суду України правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).
Отже, право на апеляційне оскарження судових рішень в контексті положень частин 1, та 2 статті 55, пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України є складовою права кожного на звернення до суду.
Правилами частин другої-третьої статті 354 ЦПК України передбачені як умови, за яких пропущений строк на апеляційне оскарження може бути поновлено, так і обмеження у застосуванні цих правил, тобто випадки, передбачені статтею 358 ЦПК України.
Відповідно до частини другої статті 358 ЦПК незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення.
Виключенням з цього правила є подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученої до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, та пропуск строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.
Європейський суд з прав людини неодноразово зауважував, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див., mutatis mutandis, пункт 27 рішення ЄСПЛ від 26 квітня 2007 року у справі «Олександр Шевченко проти України», «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року).
Згідно з Рекомендаціями № R (80) 2 щодо здійснення дискреційних повноважень адміністративними органами, прийнятими Комітетом Міністрів Ради Європи 11 березня 1980 року, термін «дискреційне повноваження» означає повноваження, яке надає адміністративному органу певний ступінь свободи під час прийняття рішення, таким чином даючи йому змогу вибирати з кількох юридично доступних рішень те, яке буде більш прийнятним. Відтак дискреційними є повноваження, які залишають державному органу чи його посадовій особі свободу розсуду після з'ясування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.
Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), треба розуміти у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного й обов'язкового рішення суду лише тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Винятки з цього принципу можуть бути лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine) від 3 квітня 2008 року, заява № 3236/03, § 40), зокрема з метою виправлення «суттєвих недоліків» або «судової помилки» («Сутяжник проти Росії» (Sutyazhnik v. Russia) від 23 липня 2009 року, заява
№ 8269/02, § 35).
Поновлюючи ОСОБА_4 строк на апеляційне оскарження рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 07 листопада 2012 року, апеляційний суд взяв до уваги ті обставини, що ОСОБА_4 не брав участі у справі в суді першої інстанції, про наявність ухвалення оскаржуваного судового рішення йому стало відомо 28 грудня 2020 року під час розгляду іншої справи (№ 700/732/20 за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_1 , Дібрівської сільської ради Лисянського району Черкаської області, ОСОБА_10 , ОСОБА_4 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини).
Ураховуючи наведене, доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд безпідставно поновив ОСОБА_4 строк на апеляційне оскарження, є необґрунтованими.
Неспроможними є і посилання у касаційній скарзі на не врахування судом апеляційної інстанції правових висновків викладених у постановах Верховного Суду України викладених у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня
2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 26 листопада 2019 року у справі
№ 914/3224/16, оскільки висновки викладені у наведених постановах стосуються правильного застосування положень статті 261 ЦК України щодо позовної давності.
У постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 361/161/13-ц Об'єднана палата Верховного відступила від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
від 29 серпня 2018 року у справі № 369/8537/15-ц та від 31 жовтня 2018 року у справі № 635/8219/15-ц, згідно з якими процесуальний строк, зазначений у частині другій статті 358 ЦПК України при відсутності винятків, може бути поновлений і що процедура апеляційного оскарження визначається на момент ухвалення судових рішень, а не на момент подачі апеляційної скарги.
У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції установив наявність винятку передбаченого пунктом 1 частини другої статті 358 ЦПК та поновив ОСОБА_4 , як особі, не залученій до участі у справі строк на апеляційне оскарження правильно застосувавши наведені положення процесуального закону у відповідній редакції.
Доводи касаційної скарги про те, що ухвалюючи оскаржуване судове рішення апеляційний суд не урахував висновків викладених у постановах Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/18705/17, від 03 червня 2019 року у справі № 910/6767/17, від 25 жовтня 2019 року, від 05 травня 2020 року у справі № 910/9254/18, від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц є безпідставними, з огляду на таке.
Так, у зазначених постановах Верховного Суду викладено правовий висновок про те, що рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, лише тоді, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.
В апеляційній скарзі ОСОБА_4 зазначав, що 18 березня 2010 року, звернувся до Лисянської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за заповітом після ОСОБА_3 , і на момент звернення ОСОБА_1 до суду з позовом фактично прийняв спадщину, зокрема земельну ділянку (пай).
Установивши, що мотивувальна та резолютивна частини рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 07 листопада 2012 року містять висновки про права та інтереси ОСОБА_4 , оскільки стосується спадкового майна, що належало на праві власності ОСОБА_3 , спадкоємцем якого за заповітом є ОСОБА_4 , суд апеляційної інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що він, як особа, яка не брала участі у справі, має право на апеляційне оскарження рішенням суду першої інстанції, що відповідає наведеним у касаційній скарзі висновкам Верховного Суду.
Зазначене також узгоджується висновками Верховного Суду викладеними у постанові від 03 лютого 2021 року у справі № 758/7447/16-ц.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 4 частини третьої статті 376 ЦПК України).
Не залучення особи, яка має відповідати за пред'явленим позовом як відповідач чи співвідповідач, є підставою для скасування апеляційним судом рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову у зв'язку з неналежним складом осіб, які повинні брати участь у розгляді справи.
Наведені у касаційній скарзі доводи не свідчать про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суд повно та всебічно з'ясував обставини справи, правильно застосував норми матеріального права та ухвалив судове рішення відповідно до висновків викладених у постановах Верховного Суду.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на постанову Черкаського апеляційного суду від 17 березня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Дібрівської сільської ради Лисянського району Черкаської області про визнання права власності на спадкове майно, відмовити.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали надіслати заявникові.
Ухвала суду касаційної інстанції оскарженню не підлягає.
Судді:Г. І. Усик І. Ю. Гулейков О. В. Ступак