Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"20" травня 2021 р.м. ХарківСправа № 922/638/21
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Жигалкіна І.П.
при секретарі судового засідання Кісельовій С.М.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Заступника керівника Харківської місцевої прокуратури № 2
до 1. Харківської міської ради, м. Харків; , 2. Фізичної особи-підприємця Колісник Вячеслава Олександровича, с. Котляри Харківської області
про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору, повернення ділянки
за участю представників:
прокурора - Клейн Л.В. (посвідчення № 051089 від 02.10.2018)
1-го відповідача - Бойко О.С. (посвідчення №1793 дійсне д 31.12.2025)
2-го відповідача - Лазарєвої М.Д. (свідоцтво серія ХВ №002344 від 22.05.2019)
26 лютого 2021 року Заступник керівника Харківської місцевої прокуратури №2 звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Харківської міської ради (надалі - 1-й Відповідач) та до Фізичної особи-підприємця Колісник Вячеслав Олександрович (надалі - 2-й Відповідач), в якому прокурор просить суд:
- визнати незаконним та скасувати п. 24 додатку 4 до рішення 33 сесії 7 скликання Харківської міської ради «Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд» від 26.02.2020 №2018/20, яким надано Фізичній особі-підприємцю Колісник Вячеславу Олександровичу в оренду строком до 01.03.2046 земельну ділянку комунальної власності площею 0,8588га (кадастровий номер 6310137900:11:017:0010) за рахунок земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення для експлуатації адміністративної будівлі, виробничих приміщень та гаражів по АДРЕСА_1 ;
- визнати недійсним договір оренди від 20.11.2020, укладений між ФОП Колісник В.О. та Харківською міською радою, яким 2-му Відповідачу надано в оренду земельну ділянку 6310137900:11:017:0010, площею 0,8588 га за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений державним реєстратором Департаменту реєстрації Харківської міської ради Перепелицею М.В. та зареєстрований в реєстрі 30.11.2020 №55416892;
- зобов'язати ФОП Колісник В.О. (код НОМЕР_1 ) повернути територіальній громаді міста Харкова в особі Харківської міської ради (61003, м. Харків, м-н Конституції,7 код ЄДРПОУ 04059243) земельну ділянку площею 0,8588 га з кадастровим номером 6310137900:11:017:0010, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .
Ухвалою суду від 01.03.2021 р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження з повідомленням сторін, та з призначенням підготовчого засідання на 18.03.2021 р. о 10:00.
Учасники провадження повідомлялись, що підготовче засідання у справі відбудеться "22" квітня 2021 р. о(б) 10:30, про що постановлено увалу від 06.04.2021.
Судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на 11 травня 2021 року о 11:00 про що постановлено ухвалу суду від 22.04.2021.
Ухвалою від 11.05.2021 повідомлено про наступне судове засідання у справі, яке відбудеться 20.05.2021 р. о(б) 10:30.
У судовому засіданні прокурор підтримував подані позовні вимоги та просив суд задовольнити їх, зазначаючи, що визначені рішення Харківської міської ради, якими надано в оренду 2-му Відповідачу земельну ділянку комунальної власності площею 0,8588 га (кадастровий номер 6310137900:11:017:0010) за рахунок земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення для експлуатації адміністративної будівлі, виробничих приміщень та гаражів по АДРЕСА_1 , прийнято всупереч вимогам чинного законодавства, а саме положень ст. 134 ЗК України без проведення земельних торгів, а площа земельної ділянки переданої 2-му Відповідачу, яка знаходиться у власності КП «Шляхрембуд», що свідчить про неправомірність рішень Харківської міської ради.
1-й Відповідач (ХМР) проти позову заперечує та зазначає, що прокурором не надано доказів наявності підстав для відмови 2-му Відповідачу у задоволенні заяви щодо надання в оренду земельної ділянки, крім цього зазначив, що ч. 2 ст. 134 ЗК України передбачено випадки коли земельні торги не проводяться, так до матеріалів справи надано витяг з Державного реєстру речових прав, яким підтверджується наявність у 2-го Відповідача права власності на нежитлову будівлю, а тому посилання прокурора на необхідність проведення земельних торгів для надання права користування є безпідставними.
2-й Відповідач підтримав доводи 1-го Відповідача щодо необґрунтованості доводів прокурора щодо порушення процедури надання земельної ділянки в оренду.
Згідно статті 114 ГПК України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка ратифікована Україною 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про вчинення усіх необхідних дій для розгляду справи та про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті.
Розглянувши матеріали справи та з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.
Звертаючи до суду з позовом, прокурор зазначає, що на виконання доручення прокуратури області №15-21вих20 від 11.12.2020 місцевою прокуратурою проведено вивчення рішень сесій Харківської міської ради в частині надання в оренду та власність земельних ділянок, та встановлено, що посадовими особами останнього незаконно, всупереч вимог чинного законодавства, поза земельними торгами надають фізичним та юридичним особам земельні ділянки у приватну власність або права оренди на земельні ділянки з земель, які перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Харкова.
Так, прокурор зазначає, що при наданні права на земельні ділянки (право власності, оренди) за результатами земельних торгів, то до міського бюджету було би забезпечено надходження більшого обсягу грошових коштів, адже ціна за якою відповідні фізичні та юридичні особи отримують права на земельні ділянки була би тільки початковою на відповідних торгах та могли би суттєво збільшитись.
Місцевою прокуратурою встановлено, що відповідно до п. 24 додатку 4 до рішення 33 сесії 7 скликання Харківської міської ради «Про падання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд» від 26.02.2020 №2018/20 ФОП Колісник В.О. надано в оренду строком до 01.03.2046 земельну ділянку комунальної власності площею 0,8588 га (кадастровий номер 6310137900:11:017:0010) за рахунок земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення для експлуатації адміністративної будівлі, виробничих приміщень та гаражів по АДРЕСА_1 .
Прокурором встановлено, що 21.08.2019 Харківською міською радою прийнято рішення «Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель та споруд» №1698/19, яким припинено право користування Комунального підрядного спеціалізованого підприємства по ремонту і будівництву автошляхів м. Харкова «ШЛЯХРЕМБУД» земельною ділянкою 6310137900:11:017:0010 у зв'язку з переходом права власності на будівлю до іншої особи, Державний акт на право постійного користування землею №518 від 09.03.1999 визнано таким, що втратив чинність.
ФОП Колісником В.О. подано до Харківської міської ради заяву №565в якій зазначено, що відповідач є власником нежитлових будівель літ. «П-1», літ. «У-1», літ. «О-2», літ. «С-1», літ. «Р-1», літ. «Т-1», що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 , у даній заяві зазначено, що на підставі договору із ТОВ «ІПК» на виконання землевпорядних робіт, Комунальному підрядному спеціалізованому підприємству по ремонту і будівництву автошляхів м. Харкова «ШЛЯХРЕМБУД» складено технічну документацію щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі.
В землевпорядній документації наявні копії технічних паспортів на вказані будівлі. При цьому відповідно до технічних паспортів площа становить: літ. «П-1» - 219, 2 кв.м., літ. «У-1» - 114, 8 кв.м., літ. «О-2» - 301 кв.м., літ. «С- 1» - 347 кв.м., літ. «Р-1» - 243,3 кв.м., літ. «Т-1» - 81 кв.м. Загальна площа земельної ділянки під вказаними будівлями складає 1306.3 кв.м. (0,1306 га), що складає лише 15% від загальної площі земельної ділянки, яку запроектовано до відведення - 0,8588 га.
Прокурор посилається на відсутність в матеріалах висновку Управління Держземагентства у м. Харкові Харківської області про погодження проекту землеустрою.
В подальшому відповідно до п. 24 додатку 4 до рішення 33 сесії 7 скликання Харківської міської ради «Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд» від 26.02.2020 №2018/20 ФОП Колісник В.О. надано в оренду строком до 01.03.2046 земельну ділянку комунальної власності площею 0,8588га (кадастровий номер 6310137900:11:017:0010) за рахунок земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення для експлуатації адміністративної будівлі, виробничих приміщень та гаражів по АДРЕСА_1 .
Між Харківською міською радою та ФОП Колісник В.О. укладено договір оренди землі від 20.11.2020, яким ФОП Колісник В.О. надано в оренду земельну ділянку 6310137900:11:017:0010, площею 0,8588 га за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений державним реєстратором Департаменту реєстрації Харківської міської ради Перепелицею М.В. та зареєстрований в реєстрі 30.11.2020 №55416892.
Ну думку прокурора вказане рішення Харківської міської ради про передачу земельної ділянки з кадастровим номером 6310137900:11:017:0010 не відповідає вимогам чинного законодавства з урахуванням наступних правових норм.
Таким чином, право оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 6310137900:11:017:0010 повинно було бути продано з земельних торгів.
При цьому, прокурор посилається, що слід врахувати, то дійсно частково на земельній ділянці з кадастровим номером 6310137900:11:017:0010 були розташовані об'єкти нерухомого майна, які належали ФОП Колісник В.О.
Як вбачається з матеріалів справи виходячи з предмету даного спору, предметом оцінки та дослідження є обставин щодо наявності підстав прийняття Харківською міською радою рішень про надання в оренду землі за процедурою передбаченою ст.122, 123 124 та ч.2 ст. 134 ЗК України, тобто без проведення земельних торгів.
Надаючи правову кваліфікацію доказам які надані сторонами та викладеним обставинам з урахуванням наданих відзивів та пояснень з боку Відповідачів, фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, суд вирішив, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до частини 2 статті ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 3 статті 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України. Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними і фізичними особами у відповідності до статті 74 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Відповідно до вимог статті 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства; підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок відповідно до цього Кодексу; вирішення земельних спорів; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Гарантоване державою місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи і передбачає правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність, яка має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами статей 19, 140, 143, 144, 146 Основного Закону України.
З аналізу вказаних конституційних положень вбачається, що органи місцевого самоврядування, здійснюють управління і самостійно вирішують питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Такі ж положення закріплені в статті 4 Європейської хартії місцевого самоврядування, яка встановлює, що головні повноваження і функції органів місцевого самоврядування визначаються Конституцією або законом; органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене із сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу; повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними, що кореспондується із вимогами частини З статті 24 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні.
Згідно з п. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Відповідно до п. 34 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад, належить вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.
Згідно з приписами ч. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Частиною 5 статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.
При цьому, враховуючи вимоги ст.19 Конституції України, територіальна громада м. Харкова як власник спірної ділянки делегує Харківській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Тобто, воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Згідно із статтею 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" Харківська міська рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Статтею 122 Земельного кодексу України визначено що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.
Порядок надання земельних ділянок регулюється Земельним кодексом України.
Враховуючи положення ст. 34 Закону України "Про оренду землі" вимога про повернення земельної ділянки є похідною від вимоги про розірвання договору оренди земельної ділянки, яка в свою чергу є похідною від визнання недійсним спірного рішення Харківської міської ради.
Відповідно до пункту 1 статті 123 Земельного кодексу України, надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об'єднання). Надання у користування земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр", право власності на яку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без складення документації із землеустрою.
За приписами ст. 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Відповідно до ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Прокурором звернуто увагу, що можливість отримання земельної ділянки в оренду без проведення земельних торгів передбачена чинним земельним законодавством з метою розміщення та обслуговування об'єктів нерухомого майна, які вже перебувають у власності особи, яка звертається до органу місцевого самоврядування з проханням надати їй земельну ділянку в оренду. При цьому площа такої земельної ділянки повинна відповідати площі, яку безпосередньо займають відповідні об'єкти нерухомого майна. А також може бути дещо більше такої площі, у разі необхідності обслуговування цих об'єктів.
Отже враховуючи вищенаведене, суд не може погодитись з таким твердженням, з огляду на наступне.
Частиною 1 ст. 124 ЗК України встановлено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Рішенням Харківської міської ради від 26.02.2020 № 2018/20 «Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд» фізичній особі - підприємцю Колісник В.О. надано в оренду строком до 01.03.2046 земельну ділянку комунальної власності площею 0,8588 га (кадастровий номер 6310137900:11:017:0010) за рахунок земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення для експлуатації адміністративної будівлі, виробничих приміщень та гаражів по АДРЕСА_1 .
На підставі зазначеного рішення між Харківською міською радою та ФОП Колісник В.О. 20.11.2020 укладено договір оренди землі - земельної ділянки площею 0,8588 га з кадастровим номером 6310137500:11:017:0010, строком до 01.03.2046.
Пунктом 3 цього договору зазначено, що на земельній ділянці розміщено об'єкти нерухомого майна - нежитлові будівлі.
Відповідно до п. 15 зазначеного договору земельна ділянка передається в оренду для експлуатації адміністративної будівлі, виробничих приміщень та гаражів.
Згідно з ч. 2 ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.
Приписами ч. 1 ст. 134 Земельного кодексу України передбачено, що земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Такими випадками за змістом ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу України є: розташування на земельних ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб. У такому разі земельні ділянки державної чи комунальної власності (або права на них) не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах).
Частина 2 ст. 134 Земельного кодексу України не ставить підстави продажу права оренди земельної ділянки без застосування конкурентних засад в залежність від розміру об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), розташованих на земельній ділянці,
що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб та виду використання земельної ділянки.
Як вбачається із матеріалів справи, на земельній ділянці з кадастровим номером 6310137900:11:017:0010, наданій у користування 2-му Відповідачу, розташовані об'єкти нерухомого майна, що належить на праві власності 2-му Відповідачу, що виключає відчуження вказаної земельної ділянки виключно на конкурентних засадах.
За вимогами ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Частиною 2 ст. 3 Закону визначено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
Відповідно до державного реєстру речових прав на нерухоме майно за Колісник В.О. (код НОМЕР_2 ) зареєстровано право власності на об'єкти нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 : нежитлові приміщення 1-го поверху №№ 1-:-4 загальною площею 180,8 кв.м., нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-:-6 в нежитловій будівлі літ. «У-1» загальною площею 88,2 кв.м, нежитлові приміщення 1-го поверху № 3-:-17 в літ «О-2» загальною площею 220,8 кв.м, нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-:-7 нежитлової будівлі літ. «С-1» загальною площею 294 кв.м, нежитлові приміщення 1-го поверху № 1,2, 2-го поверху №№1-:-12 в нежитловій будівлі літ. «О-2» загальною площею 242 кв.м, нежитлові приміщення 1-го поверху №№1-:-4 загальною площею 61,7 кв.м. нежитлової будівлі літ «Т-1», нежитлові приміщення 1-го поверху №№ 1-:-5 загальною площею 202,4 кв.м нежитлової будівлі літ. «Р-1».
Крім того, згідно зі ст. 34 Закону України «Про державний земельний кадастр» на кадастровому плані земельної ділянки відображаються, зокрема, контури об'єктів нерухомого майна, розташованих на земельній ділянці.
Відповідно до кадастрового плану земельної ділянки (кадастровий номер 6310137900:11:017:0010, що є складовою витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку НВ-6311101272019 позначено контури вищевказаних об'єктів.
З наданих матеріалів вбачається, що вищевказані факти сторонами визнаються.
Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку НВ-6311101272019 встановлено, що державна реєстрація земельної ділянки кадастровий номер 6310137900:11:017:0010, що відбулась 23.04.2019, передувала прийняттю Харківською міською радою рішення від 26.02.2020 № 2018/202090/20 «Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд».
Відповідно до Закону України «Про державний земельний кадастр» державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера.
Згідно зі ст. 20 Закону України «Про державний земельний кадастр відомості Державного земельного кадастру є офіційними.
Підсумовуючи викладене, судом встановлено, що наявність об'єктів нерухомого майна на земельній ділянці по АДРЕСА_1 на момент прийняття Харківською міською радою оскаржуваного прокурором рішення підтверджуються доказами, які містяться в матеріалах справи, а саме: технічними паспортами на об'єкти нерухомого майна; реєстрацією прав власності на об'єкт нерухомого майна, яка здійснювалася на підставі рішень державного реєстратора, витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що Харківська міська рада, діючі на підставі чинного законодавства, в межах наданих повноважень, прийняла оскаржуване рішення.
Право оренди набуте в результаті проведення державними органами законодавчо встановлених процедур, то відповідальність за вказані процедури не може покладатися на Харківську міську раду, яка розраховувала на їх належність та легітимність.
Крім того, судом встановлено, що твердження прокурора, про розмір земельної ділянки, на отримання якої має право 2-й Відповідач, має відповідати площі, яку безпосередньо займають нежитлові споруди (виключно площу під об'єктами нерухомого майна) або може бути дещо більшою (у разі необхідності обслуговування цих об'єктів) не ґрунтується на нормах чинного законодавства України та спростовується матеріалами справи.
У відповідності до ч. 1 ст. 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру
У разі встановлення (відновлення) меж земельних ділянок за їх фактичним використанням у зв'язку з неможливістю виявлення дійсних меж, формування нових земельних ділянок не здійснюється, а зміни до відомостей про межі земельних ділянок вносяться до Державного земельного кадастру.
Відповідно до п. 135 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 № 1051 (далі - Порядок) внесення до Державного земельного кадастру відомостей про земельну ділянку в разі її поділу чи об'єднання з іншою земельною ділянкою, а також відновлення її меж здійснюється шляхом внесення таких відомостей до відповідної Поземельної книги.
У разі коли відомості вносяться до Державного земельного кадастру про земельну ділянку (в разі її поділу чи об'єднання з іншою земельною ділянкою, а також відновлення її меж), на яку відповідно до цього Порядку Поземельна книга не відкривалася, такі відомості вносяться до відповідної Поземельної книги після її відкриття відповідно до пунктів 49-54 цього Порядку.
При цьому присвоєння кадастрових номерів земельних ділянок здійснюється відповідно до пункту 29 цього Порядку.
Відповідно до п. 121 Порядку для внесення до відомостей про земельну ділянку змін щодо цільового призначення земельної ділянки, складу угідь, нормативної грошової оцінки, а також до відомостей про межі земельної ділянки (у разі їх встановлення (відновлення) за фактичним використанням земельної ділянки) Державному кадастровому реєстраторові подається, зокрема оригінал документації із землеустрою або оцінки земель, яка є підставою для внесення таких змін (крім випадків зміни виду використання земельної ділянки в межах земель певної категорії).
Земельна ділянка по АДРЕСА_1 площею 0,8588 га була надана Комунальному підрядному спеціалізованому підприємству по ремонту і будівництву автошляхів м. Харкова «Шляхрембуд» в постійне користування для експлуатації адміністративної будівлі, виробничих приміщень та гаражів на підставі Державного акту на право постійного користування № 518 від 09.03.1999.
Відповідно до ст. 55 Закону України «Про землеустрій» встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).
Відповідно до ч. 14 ст. 186 Земельного кодексу України технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) погодженню не підлягає і затверджується: Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у разі якщо земельна ділянка перебуває у державній або комунальній власності.
Рішенням Харківської міської ради від 19.06.2019 № 1612/19 КП «Шляхрембуд» затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 0,8588 га комунальної власності (кадастровий номер 6310137900:11:017:0010) за рахунок земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення для експлуатації адміністративної будівлі, виробничих приміщень та гаражів по АДРЕСА_1.
Рішенням Харківської міської ради від 21.08.2019 № 1698/19 Комунальному підрядному спеціалізованому підприємству по ремонту і будівництву автошляхів м. Харкова «Шляхрембуд» припинено право користування земельною ділянкою комунальної власності площею 0,8588 га (кадастровий номер 6310137900:11:017:0010) по АДРЕСА_1 в зв'язку з переходом права власності на будівлю до іншої особи. Державний акт на право постійного користування землею реєстраційний номер 518 від 09.03.1999 визнано таким, що втратив чинність.
На підставі акту приймання земельної ділянки до земель запасу міста (кадастровий номер 6310137900:11:017:0010) від 09.12.2020 № 490/20 прийнято до земель запасу міста зазначену земельну ділянку. Інше речове право (право оренди) припинено 11.11.2020.
Зазначена земельна ділянка ще до прийняття Харківською міською радою оскаржуваного рішення від 26.02.2020 № 2018/20, вже була сформована (визначено її площі, межі, внесено інформацію про неї до Державного земельного кадастру).
Згідно зі статтею 21 Цивільного кодексу України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Статтею 152 Земельного кодексу України передбачено серед способів захисту прав на земельні ділянки визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Частиною 1 статті 116 Земельного кодексу України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом, або за результатами аукціону.
Відповідно до пункту 1 статті 123 Земельного кодексу України, надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об'єднання).
Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею ( частина 2 статті 123 Земельного кодексу України).
За приписами частини 1 статті 134 Земельного кодексу України земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до частини 2 статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.
Відповідно до частини 2 статті 134 Земельного кодексу України (не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі розташування на земельних ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб
Отже, чинним земельним законодавством передбачено виключне право власника нерухомого майна на отримання в оренду земельної ділянки на якій воно розташоване без проведення земельних торгів в порядку визначеному положеннями ст. 122, 124 ЗК України.
Доведення обставин, пов'язаних з обґрунтованістю землевпорядної документації, в тому числі щодо розміру земельної ділянки покладається на сторони в судовому процесі. При цьому відповідно до загальних засад господарського судочинства, визначених статтями 2, 13, 14, 74, 86, 237 Господарського процесуального кодексу України, позивач у справах зазначеної категорії повинен довести належними доказами ту обставину, що неналежними доказами є розроблений на замовлення відповідача проект землеустрою чи технічна документація із землеустрою, в яких власне і визначається конкретна площа земельної ділянки.
Сам по собі факт перевищення площі відведеної земельної ділянки над площею, займаною об'єктами нерухомості та необхідною для їх обслуговування, не може бути самостійною підставою для визнання такої передачі землі незаконною та задоволення відповідного позову. У зв'язку з цим, оскаржуючи законність передачі земельної ділянки у користування з мотивів неспівмірності площі відведеної земельної ділянки порівняно з площею будівлі, розташованої на цій земельній ділянці, саме позивач повинен належними і допустимими доказами довести розмір земельної ділянки, який є дійсно необхідним для обслуговування та експлуатації розміщеного на землі майна, що відповідає принципу диспозитивності господарського судочинства, закріпленого у статті 14 Господарського процесуального кодексу України.
Крім того, державні будівельні норми, "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень ДБН 360-92", затверджені наказом Держкоммістобудування від 17.04.1992 за № 44; Державні будівельні норми ДБН Б.2.2-12:2019 Планування та забудова територій, затверджені Наказом Мінрегіону №104 від 26 квітня 2019 року, Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19.06.1996 № 173; Державні будівельні норми "Житлові будинки. Основні положення ДБН В.2.2-15-2005", затверджені наказом Держбуду України від 18.05.2005 №80 не містять норм, які б прямо встановлювали нормативи розміру та межі земельних ділянок, не ставлять в залежність площу земельної ділянки від розміру нерухомого майна, що розташоване на ній, як і не ставить площу відведеної земельної ділянки в залежність від площі споруд, що на них знаходиться.
В пункті 6.1 Державні будівельні норми «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень ДБН 360-92», на який посилається прокурор, а також у примітках 1 та 2 вказується, що для розрахунку установ і підприємств обслуговування слід враховувати нормативи забезпеченості, які відображають соціально гарантований рівень відповідно до таблиці 6.1. Наведені у таблиці 6.1 нормативи є усередненими показниками по Україні (з розбивкою на міські і сільські поселення) і у кожному конкретному випадку підлягають уточненню у процесі проектування залежно від демографічного прогнозу, величини поселення і його місця у системі розселення, виробничого і соціально-культурного потенціалів тощо.
Необґрунтованим та безпідставним є посилання прокурора на п. 3.25 та п. 3.25а
ДБН 360-92, як на підставу визначення площі земельної ділянки під нежитловими будівлями, оскільки ці норми передбачають, що відстань до сусідньої ділянки від найбільш виступної конструкції стіни треба приймати не менше 1.0 м. а відстань між житловими будинками та господарськими спорудами слід приймати відповідно від санітарних норм.
Отже, п. 3.25а ДБН 360-92 також не визначає площу земельної ділянки, а в цьому пункті мова йде про відстань між житловими будинками та господарськими спорудами, а також відстань до сусідньої земельної ділянки.
Крім того, ДБН 360-92 передбачають усереднені нормативи, які можуть як зменшуватися, так і збільшуватися в залежності від забезпеченості інженерними системами і комунікаціями, розміщення підсобних будинків і споруд, чисельності населення тощо.
Отже, вказані Державні будівельні норми не встановлюють залежність площі земельної ділянки від площі нерухомого майна, яке на ній розміщене, а тому посилання прокурора в позовній заяві на вказані норми не знайшло свого підтвердження.
На думку колегії суддів Касаційного господарського суду Верховного суду, викладеної у постанові від 09.02.2018 року у справі № 910/4528/15-г питання обґрунтування розміру земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, потребує спеціальних знань та відповідно до частини 2 статті 18-1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 року № 7«Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» повинно визначатися шляхом проведення за клопотанням сторін експертизи із урахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та правил, тощо. Проте позивачем така експертиза заявлена не була.
Прокурором не доведено належними та допустимими доказами необхідності використання 2-м Відповідачем земельної ділянки у меншому розмірі.
Окрім того, як вбачається з матеріалів справи, а саме технічних паспортів від 23.12.2016 інвентаризаційної справи 34691, інформації з Державного реєстру речових прав на спірній земельній ділянці кадастровий номер 6310137900:11:017:0010 за адресою: АДРЕСА_1 розташовані нежитлові будівлі літ. «П-1», літ «У-1», літ. «О-2», літ. «С-1», літ. «Р-1», літ. «Т-1» які належать на праві приватної власності ФОП Колісник В.О.
Таким чином, суд констатує, що як станом на момент прийняття Харківською міською радою оскаржуваних рішень, так і станом на момент розгляду справи, право власності на зазначені нежитлові будівлі є чинним та не скасованим, а щодо протилежного прокурором доказів не надано.
Посилання прокурора на правову позицію викладену у постановах Верховного суду України у справі № 910/1356/13 та у справі № 910/4528/15-г не приймається судом з огляду на наступне.
Верховний Суд України свого часу визначав, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин (постанова Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 444/2909/15-ц).
Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та залишаючи в силі рішення місцевого господарського суду в справі № 910/4528/15-г, яким було задоволено позов заступника прокурора міста Києва про визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 23.10.2013 № 419/9907 "Про передачу ТОВ "Вагра" земельної ділянки для будівництва, обслуговування та експлуатації житлового будинку на вул. Волгоградській, 25 у Солом'янському районі м. Києва" і визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 0,1521 га, розташованої на вул. Волгоградській, 25 у Солом'янському районі м. Києва, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 09.02.2018 дійшов висновку, що, в першу чергу, ТОВ "Вагра" в своєму клопотанні від 22.02.2013, а, в другу чергу, Київська міська рада у спірному рішенні від 23.10.2013 незаконно об'єднали в одне ціле земельну ділянку саме для нового будівництва та земельну ділянку саме для обслуговування та експлуатації житлового будинку на вул. Волгоградській, 25 , оскільки отримання права оренди на вказані земельні ділянки мало відбуватися в абсолютно різному порядку. Відтак законним є висновок суду першої інстанції про прийняття рішення Київської міської ради від 23.10.2013 № 19/9907 без проведення земельних торгів з порушенням вимог норм статей 120, 124, 134, 135 ЗК України.
У свою чергу, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передаючи справу на новий розгляд до Господарського суду міста Києва, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 05.09.2018 у справі № 910/1356/13 виходив передусім з тих обставин, що за спірним рішенням Київської міської ради земельна ділянка надавалась фізичній особі-підприємцю Рахімову Г. В. для будівництва, експлуатації та обслуговування дитячого кафе з дитячим майданчиком, але ні саме рішення, ні укладений на його виконання договір купівлі-продажу від 24.12.2010 не містять відомостей про розташування на земельній ділянці будь-якого нерухомого майна.
На відміну від справи №910/4528/15-г і справи №910/1356/13, суд виходить із фактичних обставин про те, що на спірній земельній ділянці розташовано нежитлові будівлі літ. «П-1», літ «У-1», літ. «О-2», літ. «С-1», літ. «Р-1», літ. «Т-1» які належать на праві приватної власності ФОП Колісник В.О., а на підставі оспорюваного рішення міської ради передається сформована відповідно до вимог чинного законодавства земельна ділянка.
Аналіз висновків, зроблених у вказаній справі, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду, на які посилається позивач, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших предмета і підстав заявленого позову, фактичних обставин, встановлених судами у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовлюють прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог щодо визнання незаконним та скасування рішення Харківської міської ради.
Стосовно вимоги прокурора про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 20.11.2020, кадастровий номер 6310137900:11:017:00108, по АДРЕСА_1, у м. Харкові, площею 0,8588 га, укладений між Харківською міською радою та Колісник В.О. при розгляді справи судом встановлено наступне.
Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Загальні підстави визнання недійсними правочинів і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 та ч. З ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до вимог ч. 2 ст.792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема Земельним кодексом України, Законом України "Про оренду землі".
Статтею 1 Закону України "Про оренду землі" визначено, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Згідно з ст.13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Відповідно до ч. 4 ст. 4 Закону України "Про оренду землі" орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування.
За змістом ст. 15 Закону України "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); дата укладення та строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.
Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Типова форма договору оренди землі затверджується Кабінетом Міністрів України (ст. 14 Закону України "Про оренду землі").
Частиною 5 статті 6 Закону України "Про оренду землі" визначено, що укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Згідно з ч. 2 ст. 6 Закону України "Про оренду землі" укладення договору оренди землі, а саме: укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.
На момент укладення спірного договору оренди земельна ділянка відносилась до земель комунальної форми власності, власником є Харківська міська рада, і відповідно право розпорядження якими згідно Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» входить до повноважень Харківської міської ради.
Судом встановлено, що спірний договір оренди землі, укладений між Харківською міською радою та ФОП Колісник В.О., укладено уповноваженим суб'єктом, проведено державну реєстрацію оспорюваного договору, із зазначенням всіх істотних умов, передбачених діючим законодавством для договору оренди землі.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у постанові «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 р., вирішуючи спір про визнання договору або його частини недійсним, господарський суд має встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання договору (його частини) недійсним і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту договору вимогам закону, додержання встановленої форми договору; правоздатність сторін за договором; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.
При цьому, суперечність договору актам законодавства як підстава його недійсності, повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним договором (чи його частиною) імперативного припису законодавства чи укладення певного договору всупереч змісту чи суті правовідносин сторін.
Як вже було встановлено судом, підстав для визнання рішення Харківської міської ради незаконним та його скасування немає, тому й підстави для визнання недійсним спірного договору оренди земельної ділянки відсутні.
Отже, позов у частині похідної вимоги про визнання договору недійсним також задоволенню не підлягає.
Крім того, судом також встановлено відсутність підстав для задоволення позовної вимоги прокурора про зобов'язання ФОП Колісник В.О. повернути земельну ділянку, яка в свою чергу є похідною від визнання незаконним та скасування спірного рішення Харківської міської ради.
Частиною 1 статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Аналізуючи практику Європейського суду з прав людини слід зазначити, що концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак, і "майном". До таких активів може відноситися право оренди (рішення ЄСПЛ від 25.03.1999 у справі "Ятрідіс проти Греції", заява № 311107/96, п. 54).
Тобто, крім традиційної для України концепції власності (рухоме і нерухоме майно) та прав, що пов'язані з відносинами власності між особами (акції, інтелектуальна власність, тощо), власністю у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції є і оренда майна.
Право оренди ФОП Колісник В.О. на спірну земельну ділянку становить "майно", яке підпадає під захист не тільки національного, а і міжнародного законодавства, зокрема, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу до неї.
У практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", "Серков проти України") напрацьовано три критерії, які слід оцінювати стосовно сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям одночасно.
Якщо хоча б одного критерію із перелічених не було додержано, то Європейський суд з прав людини констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Принцип пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, якою необхідно досягти, та засобами, які застосовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".
Одним із елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації, питання про яку прокурор взагалі не порушував.
Потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки"). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", "Ґаші проти Хорватії", "Трґо проти Хорватії").
Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків ("Лелас проти Хорватії").
Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються ("Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", "Ґаші проти Хорватії").
У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.
Виникненню права оренди у ФОП Колісник В.О., виходячи з національної системи регулювання підстав та порядку набуття такого права, слугувала та передувала активна участь в такому процесі органів влади, зокрема, і Харківської міської ради, а тому відповідальність за вказані процедури не може покладатися на відповідача, який розраховував на їх належність та легітимність, а тому визнання договору недійсним є за своєю суттю втручання у право особи мирно володіти майном.
Отже, задоволення позовних вимог у даній справі не відповідатиме наведеному «принципу пропорційності», оскільки докладатиме надмірний індивідуальний тягар на юридичну особу, яка добросовісно набула права власності на об'єкти нерухомого майна та право оренди спірної земельної ділянки.
У постанові Верховного Суду від 12.09.2019 у справі № 910/7662/17 зазначено,
що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (також і п. 57 постанови Великої палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (висновки у пунктах 72-76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц).
Вирішуючи господарський спір, суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. У іншому випадку у позові слід відмовити.
Крім того, положення статті 388 Цивільного кодексу України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Вказана правова позиція узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах № 730/556/17 від 22.04.2020 року та № 910/1356/13 від 05.09.2018 року. а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 року у справі № 183/1617/16. У зв'язку із чим, підстави для задоволення позовної вимоги щодо витребування із володіння 2-го Відповідача земельної ділянки та передання її 1-му Відповідачу відсутні.
Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.
Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.
Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" (далі - ЄСПЛ) та пункті 23 рішення ЄСПЛ "Гурепка проти України № 2" наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.
На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначено: "із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі". "Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права" (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю "питомою вагою" принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах".
Суд наполягає на застосуванні принципу справедливості (ст. 2 ГПК України) замість закону (praeter legem) і всупереч закону (adversus legem). Адже трапляються випадки, коли несправедливі нормативно-правові акти з'являються внаслідок "помилок" законодавця. Інша ситуація може мати місце тоді, коли застосування нормативно-правового акту в конкретній ситуації у сукупності з іншими істотними обставинами справи стає настільки несумісним зі справедливістю, що унеможливлює його застосування в розумінні здорового глузду.
Суд вважає за необхідне звернути увагу на Постанову Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року по справі №521/17654/15-ц. Верховний Суд яскраво демонструє, що принцип справедливості кореспондує з принципом добросовісності.
Також, суд звертає увагу на Постанову Великої Палати Верховного Суду по справі №607/4316/17-ц від 25.03.2019. У вказаній Постанові суд застосував недискримінаційний підхід та принцип неупередженості (Рішення Конституційного Суду України в рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004у), який також підлягає застосуванню судом у справі, що розглядається.
Обов'язок суду мотивувати прийняття або відхилення доводів сторін по суті спору полягає у відображенні в судовому рішенні висновків суду про те, що саме дало йому підстави прийняти та/чи відхилити аргументи сторін щодо суті спору, з посиланням на з'ясовані у справі обставини та норми матеріального чи процесуального права, що підлягають застосуванню до правовідносин, що склались.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини четвертої статті 11 ГПК України чинної редакції суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хаджинастасіу проти Греції" національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Кузнецов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України"), з якої випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, зокрема, відповідно до п. 58 Рішення ЄСПЛ по справі "Серявін та інші проти України" (Заява N 4909/04) від 10 лютого 2010 року визначено, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Роуз Торія проти Іспанії", параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", параграф 32).
Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.
У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов'язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25 липня 2002 року; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22 листопада 2007 року).
Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).
Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Отже, підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до положень ст. 129 ГПК України, судовий збір у разі відмови в позові покладаються на позивача.
На підставі викладеного та керуючись ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст. 525, 526, 610, 612, 625, 629 ЦК України, ст. 12, 13, 73, 74, 76-79, 91, 129, 232, 233, 236 - 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд -
Відмовити в позові повністю.
Повне рішення складено "31" травня 2021 р.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області з урахуванням п.п. 17.5 п.17 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.
Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.
Суддя І.П. Жигалкін