Справа № 761/35414/16-ц
Провадження № 2/761/84/2021
17 березня 2021 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:
головуючого: судді - Притули Н.Г.
при секретарі: Гриб Д.В.,
за участі представника позивача: ОСОБА_4,
представника відповідача: Андросович Г.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-банк» про визнання кредитного договору недійсним, -
07 жовтня 2016 року до суду надійшла зазначена позовна заява, яка була розподілена судді ОСОБА_2
У зв'язку зі звільненням судді ОСОБА_2 у відставку, на підставі розпорядження керівника апарату суду від 22.11.2017 року та протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.11.2017 року, справа надійшла в провадження судді Притули Н.Г.
В позовних вимогах позивач просить: визнати недійсними Кредитний договір №800002784 від 11.12.2007 року та Додаткову угоду від 11.01.2008 року.
Вимоги обгрунтовані тим, що 11.12.2007 року між сторонами був укладений Кредитний договір №800002784 за умовами якого позивач отримав кредит в сумі 100 000,00 доларів США строком користування до 11.12.2022 року зі сплатою 12,5% річних.
На забезпечення виконання кредитного договору в цей же день був укладений іпотечний договір.
Крім того, 11.01.2008 року між сторонами була укладена додаткова угода до Кредитного договору №800002784 від 11.12.2007 року за умовами якої процентна ставка становить 11,8% річних.
Проте позивач вважає, що кредитний договір та додаткова угода є недійсними з тих підстав, що після підписання додаткової угоди не було надано нового графіку платежів; у Кредитному договорі не вказано спосіб погашення кредиту - ануїтетний чи певний відсоток від залишку кредиту; Кредитний договір не містить детального розпису загальної вартості кредиту та платежів за супутні послуги на користь відповідача та третіх осіб, такі дії відповідача вводять позивача в оману; укладення договорів страхування значно збільшує грошове навантаження на позивача, що не було передбачено умовами кредитного договору і позивач у переддоговірній роботі не був попереджений про це; умовами договору передбачено комісію, яка суперечить положенням п.3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, які затверджені Постановою Правління Національного банку України 10.05.2007 N 168; в договорі не зазначено інформацію, яку має бути зазначено у відповідності до п.3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, які затверджені Постановою Правління Національного банку України 10.05.2007 N 168 (в редакції на час підписання кредитного договору та додаткової угоди) - попередити про валютні ризики та інформацію щодо методики, які застосовуються банком; при отриманні кредиту банк не запропонував отримати кредит в гривні; після прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» №3795-VІ від 22.09.2011 року, Банк не запропонував внести зміни до договору про більш вигідні умови для Позичальника, що є порушенням ч.3 ст.13 ЦК України; дружина позивача не надавала згоду на укладення договору; до кредитного договору не надано копії довіреності уповноваженого банком представника на його підписання; банк не мав індивідуальної ліцензії на видачу кредиту позивачу - Національний банк на час підписання кредитного договору не надав право здійснювати кредитування в іноземній валюті, що є порушенням статті 227 ЦК України; договір укладений під впливом обману.
В судовому засіданні, яке відбулось 16.08.2018 року було приєднано відзив відповідача на заявлені вимоги в якому він просить відмовити в задоволенні позовних вимог на тій підставі, що позивач погодився на умови, визначені кредитним договором про що свідчить його підпис. Як зазначає представник, позивач вже звертався до Святошинського районного суду м.Києва з позовом про визнання кредитного та іпотечного договорів недійсними (справа №759/2071/15-ц) та рішенням суду від 09.05.2015 року в задоволенні позовних вимог відмовлено. Рішення набрало законної сили. А тому обставини встановлені вказаним рішенням не підлягають доказуванню. Дружина позивача надавала згоду на отримання кредиту. Як зазначає представник відповідача, позивач не довів, що довіреність представника Банку, який підписав кредитний договір має бути долучена до кредитного договору. Банк має право на постійній основі здійснювати діяльність з надання кредитів в іноземній валюті на підставі отриманої від Національного банку України банківської ліцензії та Генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій. Також представник просив застосувати наслідки спливу строків позовної давності.
06.09.2018 року до суду надійшла відповідь на відзив в якій представник позивача наполягає на задоволенні позовних вимог так як заява дружини позивача не містить інформації про кредит який має отримати чоловік та на яких умовах він надається, а тому така заява не може бути доказом у справі. Відповідач не надав жодних доказів які б підтверджували повноваження представника відповідача на підписання оспорюваного кредитного договору. Представник зауважує, що законодавством чітко було вказано, що у Відповідача на час підписання сторонами Кредитного договору повинна бути генеральна ліцензія або індивідуальна ліцензія на здійснення валютних операцій не зважаючи на суму кредитів. Генеральна ліцензія на яку посилається відповідач датована 05.10.2011 року. Крім того, представник зазначив, що строк звернення до суду не пропущено, оскільки лише після консультації з адвокатом 28.03.2016 року позивачу стало відомо про ту обставину, що договір не відповідає положенням діючого законодавства.
Заперечення на відповідь на відзив до суду не надходили.
В судовому засіданні представник позивача заявлені вимоги підтримав та просив їх задовольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні заперечила проти задоволення заявлених вимог з підстав, викладених у відзиві.
Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов'язок доказування покладений на сторони.
Дослідивши матеріали справи, вислухавши сторони, оцінивши в сукупності надані суду докази, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, виходячи з наступного.
Частина 1 статті 4 ЦПК України передбачає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Частинами першою, третьою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
За положеннями статей 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частинами 1, 3, 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Як встановлено судом, 11.12.2007 року між сторонами був укладений Кредитний договір №800002784 за умовами якого позивач, як Позичальник отримав кредит в сумі 100 000,00 доларів США зі сплатою 12,5% річних та датою остаточного повернення - 11.12.2022 року. Кредит наданий для оплати придбання квартири АДРЕСА_1 .
Як домовились сторони та вказали в п.2.9 Розділу 1 Кредитного договору, платежі з повернення кредиту та сплати процентів за користування ним, оплати вартості усіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань Позичальника здійснюються в сумах та в терміни, що передбачені Графіком платежів та розрахунком сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, з урахуванням вартості всіх супутніх послуг, який є Додатком №1 до цього Договору та є його невід'ємною частиною.
Крім того, в пункті 7 Розділу 1 зазначено, що підпис Позичальника на цьому Договорі є письмовим підтвердженням отримання ним свого примірнику договору в дату його укладення та ознайомлення ним у письмовій формі з інформацією про сукупну вартість кредиту з урахуванням реальної процентної ставки та значення абсолютного подорожчання Кредиту, вартості, видів та предметів супутніх послуг, а також іншої інформації, надання якої вимагає чинне в Україні законодавство.
Договір підписаний сторонами, що свідчить про те, що вони погодились на зазначені умови.
Додатковою угодою від 11.01.2008 року до Кредитного договору №800002784 від 11.12.2007 року внесені зміни та відсоткова ставка за користування кредитом зменшена до 11,8% річних.
Додаткова угода також підписана позивачем що свідчить про його згоду з визначеними умовами.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечувалось сторонами, у лютому 2015 року ОСОБА_1 звертався до Святошинського районного суду м.Києва з позовом про визнання кредитного та іпотечного договору недійсними.
Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 09.06.2015 року (справа №759/2071/15-ц) відмовлено в задоволенні позовних вимог.
Рішення залишено без змін апеляційною та касаційною інстанцією.
Як встановили суди, як вбачається з кредитного договору та додаткової угоди до кредитного договору №800002784, на якому також наявний підпис ОСОБА_1 , що підтверджує його ознайомлення, останньому було доведено до відома детальний розпис сукупної вартості кредиту, значення реальної процентної ставки та абсолютне значення подорожчання кредиту.
Як вбачається з положень Договору №800002784 та додатку № 1 до договору, порядок та строки погашення кредиту передбачені графіком здійснення платежів.
Як вбачається з матеріалів справи, при укладенні кредитного договору від 11 грудня 2007 року та додаткової угоди до нього № 1 позивач своїм підписом погодився на всі умови кредитного договору та додаткової угоди до нього та сплачував платежі за договором.
Обставини встановленні рішенням суду у відповідності до положень ч.4 ст.82 ЦПК України не підлягають доказуванню.
Позивач звертаючись до суду з позовом зазначав, що після підписання додаткової угоди 11.01.2008 року йому не було надано нового графіку платежів за договором.
Пунктом 3.2 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, які затверджені Постановою Правління Національного банку України 10.05.2007 N 168 (в редакції на час підписання кредитного договору та додаткової угоди) було визначено, що кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом.
Проте як встановлено судом, разом з додатковою угодою не було підписано нового графіку платежів за Кредитним договором, та відсутність такого додатку до додаткової угоди у відповідності із діючим законодавством не є підставою для визнання кредитного договору недійсним. Графік платежів є додатком до Кредитного договору з яким був ознайомлений позивач про що свідчить його підпис та здійснював сплати за договором. Крім того, позивач не надав суду доказів, що він звертався до відповідача щодо отримання графіку платежів, та йому в цьому було відмовлено.
Позивач зазначає в позові, що Кредитний договір не містить детального розпису загальної вартості кредиту та платежів за супутні послуги на користь відповідача та третіх осіб, такі дії відповідача вводять позивача в оману.
Проте Додаток №1 до Договору з яким ознайомився позивач про що свідчить його підпис, містить інформацію про сукупну вартість кредиту та реальну процентну ставку, з урахуванням всіх супутніх послуг. Вказаний додаток, як вбачається, містить інформацію про суму місячного платежу, окремо за тілом кредиту, процентів за користування кредитом.
А тому вказане позивачем не відповідає умовам договору. Крім того вказана обставина встановлена рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 09.06.2015 року (справа №759/2071/15-ц).
Звертаючись до суду з позовом, позивач зазначає, що укладення договорів страхування значно збільшує грошове навантаження на позивача, що не було передбачено умовами кредитного договору і позивач у переддоговірній роботі не був попереджений про це.
В той же час, підпункт 3.5 пункту 3 Розділу 2 Кредитного договору визначав, що виконання зобов'язань за даним Договором забезпечується також укладенням договорів страхування в порядку та на умовах, що визначені даним Договором.
Крім того, підпункт 7.4 п.7 Розділу 2 Кредитного договору визначає один із обов'язків Позичальника - Позичальник зобов'язаний забезпечити наявність та дійсність договорів страхування, які вимагаються Банком та передбачені цим Договором.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачу було відомо про необхідність укладення договорів страхування та на підтвердження виконання зобов'язань в цій частині позивач надав копію Договору страхування №200104159 від 03.12.2008 року, який укладений на один рік.
Аналогічні договори були укладені з ПрАТ «Страхова компанія «Альфа Страхування» 09.12.2009 року, 08.12.2010 року, 08.12.2011 року, 11.12.2012 року та 05.12.2013 року.
Потім 04.12.2014 року договір страхування був укладений з ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія»
В той же час, позивач не надав суду доказів, що діюче законодавство пов'язує недійсність кредитного договору з необхідністю укладення договорів страхування майна, яке є іпотечним та страхування життя позичальника.
Як зазначив в позовній заяві позивач, умовами договору передбачено комісію, яка суперечить положенням п.3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, які затверджені Постановою Правління Національного банку України 10.05.2007 N 168.
Підпунктом 2.8 пункту 2 Розділу 1 Кредитного договору встановлена комісія в розмірі 5 050,00 грн. за розрахунково-касове обслуговування.
З умов договору не зрозуміло така плата є щомісячною чи одноразовою. Однак представник Банку пояснив, що така плата є одноразовою, за практикою Банку, проте їй не відомо чи сплачував позивач при отриманні кредиту вказану комісію.
Позивач не надав суду доказів що він сплатив вказану суму комісії.
Пункт 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, які затверджені Постановою Правління Національного банку України 10.05.2007 N 168 (в редакції на час підписання кредитного договору та додаткової угоди) визначав, що Банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі N 524/5152/15-ц (провадження N 61-8862сво18) судом зроблено висновок, що: "надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов'язком банку, виконання такого обов'язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов'язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при виконанні прав та обов'язків за кредитним договором, а тому такі дії банку не є послугами, що об'єктивно надаються клієнту-позичальнику. Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. У відповідності до частин першої-третьої 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов'язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг. Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Положення спірного кредитного договору N PLRPGK0000000002 від 28 травня 2008 року про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність", частиною четвертою статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року N 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок. Умова договору про надання споживчого кредиту, укладеного після 16 жовтня 2011 року, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні Закону України "Про захист прав споживачів" (будь-які збори, відсотки, комісії, платежі), є нікчемною на підставі частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", норма якої діяла з 16 жовтня 2011 року до внесення змін на підставі Закону України "Про споживче кредитування" N 1734-VIII від 15 листопада 2016 року".
Таким чином, зазначена винагорода є платою за послуги, що супроводжують кредит, тому пункти договору, які передбачають її сплату, є нікчемними. А тому вони не можуть бути визнані недійсними.
Також при зверненні до суду з позовом позивач зазначав, що в договорі не зазначено інформацію, яку має бути зазначено у відповідності до п.3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, які затверджені Постановою Правління Національного банку України 10.05.2007 N 168 (в редакції на час підписання кредитного договору та додаткової угоди) - попередження про валютні ризики та інформацію щодо методики, які застосовуються банком.
Пункт 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, які затверджені Постановою Правління Національного банку України 10.05.2007 N 168 (в редакції на час підписання кредитного договору та додаткової угоди) визначав, що у разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору: попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач; надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним.
Проте з копії Анкети на отримання іпотечного кредиту, яка 14.11.2007 року була підписана позивачем вбачається, що ОСОБА_1 виявив бажання отримати кредит у іноземній валюті - доларах США.
А тому суд не може погодитись із твердженнями позивача що Банк не запропонував йому отримати кредит у іншій валюті.
Як зазначав позивач в позовній заяві, після прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» №3795-VІ від 22.09.2011 року, Банк не запропонував внести зміни до договору про більш вигідні умови для Позичальника, що є порушенням ч.3 ст.13 ЦК України.
Частина 3 статті 13 ЦК України визначає, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» від 22 вересня 2011 року N 3795-VI,у статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) (Відомості Верховної Ради України, 2006 р., N 7, ст. 84): частину першу доповнено абзацом третім такого змісту: "Надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється".
Згідно з п.2 Прикінцевих положень до Закону, дія цього Закону не поширюється на кредитні договори, укладені до набрання ним чинності.
А тому враховуючи, що договір між сторонами укладений 11.12.2007 року, зазначений Закон не поширюється на нього.
Крім того, вказаний Закон не визначав обов'язку банківських установ переглянути умови уже укладених договорів.
В той же час позивач не надав суду доказів, що він звертався до Банку із проханням внести зміни до договору в частині зміни відсоткової ставки.
Як зазначив позивач, кредитний договір був укладений без згоди дружини.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 з 03.06.2000 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 .
Суду не надано доказів, що на день укладення кредитного договору шлюб було розірвано.
З матеріалів кредитної справи, яка була надана представником відповідача на виконання ухвали про витребування доказів вбачається, що 11.12.2007 року ОСОБА_3 подала заяву на ім'я голови правління ЗАТ «Альфа-Банк» в якій зазначила, що вона надає згоду на укладення її чоловіком ОСОБА_1 з ЗАТ «Альфа-Банк» кредитного договору та на укладання інших правочинів, які безпосередньо або опосередковано пов'язані з укладанням кредитного договору.
Крім того, аналогічна заява 11.12.2007 року посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В. та зареєстрована в реєстрі за №10154.
Представник позивача зазначав, що так як заява дружини позивача не містить інформації про вид кредиту та на яких умовах він надається, а тому така заява не може бути доказом у справі.
Проте представник позивача не надав суду доказів, що позивач отримував інший кредит у АТ «Альфа-Банк» та вказана заява могла використовуватись при отриманні кредиту за іншим договором.
Відповідно до частин 1-3 статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Положення цієї статті визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об'єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з'ясована окремо.
Приписи статті 65 СК України регулюють правовідносини щодо розпорядження майном, яке є спільною сумісною власністю подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір за своєю правовою природою є правочином щодо отримання у власність грошових коштів, а не правочином щодо розпорядження належним подружжю майном.
Верховний Суд зазначив, що такий договір створює обов'язки для другого з подружжя лише у разі, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї (частина четверта статті 65 СК України).
Для укладення кредитного договору (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя, а той з подружжя, хто позичає кошти, не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником.
Вказані висновки зроблені Верховним Судом у постанові від 05 листопада 2020 року у справі N 619/761/18, провадження N 61-6457св19.
Також при зверненні до суду з позовом позивач зазначав, що до кредитного договору не надано копії довіреності уповноваженого банком представника на його підписання.
Частина 1 статті 238 ЦК України визначає, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.
Позивач суду не обгрунтував яким чином порушуються його права за відсутності копії довіреності уповноваженого представника Банку.
Проте діючим законодавством не передбачено надання до кредитного договору копії довіреності представника банку, який підписав кредитний договір.
Крім того, позивач в позові зазначав, що банк не мав індивідуальної ліцензії на видачу кредиту позивачу - Національний банк на час підписання кредитного договору не надав право здійснювати кредитування в іноземній валюті, що є порушенням статті 227 ЦК України
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тобто, відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93, діяв на момент укладення договору), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
У статті 5 Декрету № 15-93 визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.
Згідно статті 1 Декрету № 15-93 комерційні банки не входять до категорії «резидентів» та «нерезидентів» та змістом вказаного Декрету не передбачено обов'язку банку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу іноземної валюти в позику.
Крім того, 09 лютого 2019 року Декрет № 15-93 втратив чинність у зв'язку із введенням в дію Закону України «Про валюту і валютні операції», за змістом частини першої статті 9 якого банки надають банківські та інші фінансові послуги, якщо вони є валютними операціями, на підставі банківської ліцензії.
Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов'язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду України від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 4-465цс18).
Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».
Відповідно до ст. 5 Декрету КМУ операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 цього ж Декрету.
Відповідно до п. 2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, що затверджене Постановою Правління НБУ № 275 від 17.07.2001 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 21.08.2001 за №730/5921) за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, серед яких: - неторговельні операції з валютними цінностями; - операції з готівковою іноземною валютою (купівля, продаж, обмін), що здійснюються в пунктах обміну іноземної валюти, які працюють на підставі укладених банками агентських договорів з юридичними особами-резидентами; - ведення рахунків клієнтів (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України; - залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України; - залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках; - інші операції з валютними цінностями на валютному ринку України.
За вказаних вище обставин та за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних вище операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України є наявність у банку ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.
З наданих доказів вбачається, що на час укладення кредитного договору ЗАТ «Альфа-Банк» мав банківську ліцензію за номером 61, видану 3 грудня 2001 року Національним банком України, на здійснення банківських операції, передбачених частиною 1 та пунктами 5-11 частини 2 статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність».
Окрім того, 3 грудня 2001 року Національним банком України було видано дозвіл за номером 61-4 на право здійснення Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» банківських операцій, в тому числі й операції з валютними цінностями.
Наведеними обставинами спростовуються доводи позовної заяви про те, що на час укладення оспорюваного договору та додаткової угоди у банку не було повноважень для надання кредиту в іноземній валюті.
Також позивач в позові зазначає, що договір укладений під впливом обману (ст.230 ЦК України).
Стаття 230 ЦК України визначає, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Пункт 20 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснює, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Позивач не надав суду будь-яких належних доказів на підтвердження введення його Банком в оману.
З викладеного слідує, що позивач пов'язує підстави для визнання недійсності кредитного договору з обставинами, що настали після укладення та часткового виконання позивачем умов кредитного договору.
Однак, згідно з роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду України у п. 8 Постанови № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.
Таким чином, при розгляді даної справи наявними в справі доказами не встановлено підстав відповідно до ст. 203 ЦК України, згідно з якими необхідно визнати недійсним вищевказаний кредитний договір та додаткову угоду до нього так як умови кредитного договору відповідають нормам цивільного законодавства, не суперечать іншим актам цивільного законодавства, а тому мають виконуватися сторонами.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 4,77-83,89,95, 141, 259, 263, 265 ЦПК України, суд
вирішив:
В позові ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-банк» про визнання кредитного договору недійсним - відмовити в повному обсязі.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту рішення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення виготовлено 30 березня 2021 року
Суддя: Н.Г. Притула