Справа № 640/9712/20 Суддя (судді) першої інстанції: Кузьменко А.І.
25 травня 2021 року м. Київ
Колегія Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Кузьменка В. В.,
суддів Василенка Я.М., Ганечко О.М.,
за участю секретаря Кірієнко Н.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Рівненської обласної прокуратури про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 лютого 2021 року, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому просив (з урахуванням зміни позовних вимог):
- визнати протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора (Генерального прокурора) щодо невиплати ОСОБА_1 середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу за період з 30 квітня 2015 року до 28 січня 2020 року;
- стягнути з Офісу Генерального прокурора, Рівненської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з дня звільнення позивача - з 28 квітня 2015 року по 31 березня 2020 року включно на суму 2 270 936,23 грн.,
- стягнути з Офісу Генерального прокурора, Рівненської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 в якості відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої внаслідок порушення прав, свобод та законних інтересів, в розмірі 269 553 грн.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 лютого 2021 року позов задоволено частково.
Стягнуто з Рівненської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 475 953,66 грн.
Допущено негайне виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва в частині стягнення з Рівненської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць, що становить 8427,51 грн.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Доводи апелянта обґрунтовані зокрема тим, що йому протиправно вчасно не виплачено заробітну плату, та тим, що суд першої інстанції невірно визначив розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, не врахувавши доводи позивача.
Крім того, наголошено на тому, в оскаржуваному рішенні не вмотивовано відмову у задоволенні вимоги про визнання протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо невиплати у добровільному порядку позивачу середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу за наслідками розгляду відповідного письмового звернення ОСОБА_1 від 11.02.2020, оскільки на той час незаперечний факт вимушеного прогулу було раніше встановлено судовими рішеннями та видано наказ про поновлення його на займаній посаді.
Також апелянт вказав на спричинення йому моральної шкоди внаслідок незаконного звільнення в рамках спірних правовідносин, що є предметом розгляду даної адміністративної справи.
Представник апелянта та апелянт в судовому засіданні підтримали вимоги апеляційної скарги, просили скасувати рішення суду першої інстанції та задовольнити позов повністю.
Представники відповідачів в судовому засіданні заперечили проти задоволення вимог апелянта, рішення суду першої інстанції просили залишити без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Як вбачається з матеріалів справи, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2016 року у справі №826/12523/15 позов ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України задоволено: визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора України № 17 дк від 29 квітня 2015 року про притягнення до дисциплінарної відповідальності та звільнення прокурора Рівненської області ОСОБА_1 із займаної посади; поновлено ОСОБА_1 на посаді прокурора Рівненської області з 30 квітня 2015 року; допущено негайне виконання постанови суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді прокурора Рівненської області з 30 квітня 2015 року.
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2016 року постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2016 року у справі №826/12523/15 скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 19 жовтня 2017 року скасовано постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2016 року, а справу №826/12523/15 направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2018 року постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2016 року у справі №826/12523/15 скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову.
Постановою Верховного Суду від 09 вересня 2019 року постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2018 року скасовано, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2016 року залишено в силі.
Отже, в силу норм статі 254 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній станом на час ухвалення судового рішення) постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2016 року набрала законної сили 09 вересня 2019 року.
Наказом Офісу Генерального прокурора від 28 січня 2020 року №36к скасовано наказ Генерального прокурора України № 17 дк від 29 квітня 2015 року та поновлено ОСОБА_1 на посаді прокурора Рівненської області.
Оскільки під час розгляду справи №826/12523/15 вимога про стягнення середнього заробітку за період вимушеного прогулу позивачем не заявлялась та з огляду на те, що відповідачами добровільно не сплачено позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу, позивач вважаючи, що відповідачами допущено протиправну бездіяльність щодо невиплати йому відповідних коштів, звернувся з даним позовом до суду.
Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що розрахунок середньоденної заробітної плати проводиться шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а відповідно до наявної в матеріалах справи довідки сума середньоденної заробітної плати складає 401,31 грн., сума середньомісячної заробітної плати становить 8427,51 грн.
Разом з тим, позивачем додано до позову довідку про розмір заробітної плати (грошового забезпечення), що враховується для перерахунку пенсії, відповідно до якої заробітна плата становить 55 843,20 грн., проте така довідка складена саме для проведення перерахунку пенсії, а не в порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, отже не підлягає застосуванню для розрахунку заробітної плати за період вимушеного прогулу.
Крім того, суд попередньої інстанції вказав на неможливість застосування коригуючого коефіцієнту у зв'язку із підвищенням заробітної плати працівникам прокуратури, позаяк пункт 10 Порядку №100, яким було визначено застосування коригуючого коефіцієнту втратив чинність на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1213 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100".
Даючи правову оцінку фактичним обставинам справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Під час розгляду даного спору суд першої інстанції вірно вказав, що нормами Закону України "Про прокуратуру" не врегульовано питання виплати заробітної плати за період вимушеного прогулу, а відтак наявні підстави для застосування норм статті 235 Кодексу законів про працю України.
Приписами ст. 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
За правилами частини 2 статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Разом з тим, відповідно до частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Якщо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при поновленні на роботі не відбулось, працівник з урахуванням змісту статті 235 Кодексу законів про працю України не позбавлений процесуальної можливості заявити таку вимогу за окремим позовом.
У такому випадку вимога про оплату вимушеного прогулу незаконно звільненого працівника є спором про оплату праці, тому до його вирішення підлягають застосуванню положення частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України.
Отже, виходячи з системного аналізу частини 2 статті 235 та частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України, можна зробити висновок про те, що працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутися до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить.
Так, пунктом 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100), встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу.
Пунктом 2 вказаного Порядку визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до пункту 5 цього Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Згідно з пунктом 8 цього ж Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
В контексті зазначених положень, колегія суддів відхиляє твердження апелянта щодо невірного визначення розміру середньоденної заробітної плати, позаяк розрахунок середньоденної заробітної плати проводиться шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин). Відповідно до наявної в матеріалах справи довідки сума середньоденної заробітної плати складає 401,31 грн, сума середньомісячної заробітної плати становить 8427,51 грн.
Колегія суддів враховує, що позивачем також надано довідку про розмір заробітної плати (грошового забезпечення), що враховується для перерахунку пенсії, відповідно до якої заробітна плата становить 55 843,20 грн.
Разом з тим, суд першої інстанції вірно вказав, що така довідка складена саме для проведення перерахунку пенсії, а не в порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, а відтак не підлягає застосуванню для розрахунку заробітної плати за період вимушеного прогулу.
В частині аргументів позивача на застосування коригуючого коефіцієнту у зв'язку із підвищенням заробітної плати працівникам прокуратури, то пункт 10 Порядку №100, яким було визначено застосування коригуючого коефіцієнту втратив чинність на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1213 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100", а відтак не підлягав застосуванню.
Колегія суддів відхиляє посилання в апеляційній скарзі на висновки Верховного Суду у справах №2-а-3490/10/1870 та №0440/6844/18, позаяк обставини вказаних справ відрізняються, виникли за іншого правового регулювання та в інший часовий період, а також взагалі не стосуються проведення виплати та обрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівників органів прокуратури.
Оцінюючи обґрунтованість доводів апелянта стосовно того, що в оскаржуваному рішенні не вмотивовано відмову у задоволенні вимоги про визнання протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо невиплати у добровільному порядку позивачу середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу за наслідками розгляду відповідного письмового звернення ОСОБА_1 від 11.02.2020, колегія суддів зазначає, що оскільки позивачем не було заявлено вимогу про стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в рамках адміністративної справи №826/12523/15, а відповідне таке питання не було розглянуто судом, відтак у відповідачів були відсутні законні підстави для виплати у добровільному порядку вказаних вище спірних сум за час вимушеного прогулу.
Оцінюючи наявність підстав для стягнення на користь позивача моральної шкоди в розмірі 278 657,00 грн., колегія суддів зазначає наступне.
У відповідності до положень статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 № 4 визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
У пунктах 2, 4 вказаної постанови зазначено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 440 і 450 ЦК шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини.
У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями (бездіяльністю) її заподіяно та якими доказами вона підтверджується. Факт заподіяння моральної шкоди повинен довести позивач.
Таким чином, обов'язок доказування спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на особу, що подає відповідний позов.
Крім того, за правилами частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною першою статті 23 Цивільного кодексу України закріплено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Відповідно до частини другої ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Позивач, як на підставу заподіяння моральної шкоди, посилається на факт протиправної невиплати заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Однак, колегія суддів зазначає, що сам факт вимушеного прогулу, на який вказує позивач, не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов'язково підтверджена належними та допустимими доказами.
Крім того, згідно судової практики Європейського суду з прав людини (рішення від 25.10.1993 у справі «Гольм проти Швеції», від 29.11.1996 у справі «Саундерс проти Сполученого Королівства», від 25.07.2001 у справі «Перна проти Італії», від 13.07.2006 у справі «Сілін проти України» визнання порушення прав особи неправомірними діями інших осіб само по собі є достатньою справедливою сатисфакцією за моральну шкоду спричинену такими діями.
Оскільки позивачем не надано суду жодного доказу спричинення йому моральної шкоди та причинно-наслідкового зв'язку між діями (бездіяльністю) відповідачів та заявленою моральною шкодою в розмірі 278 657 грн., то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди.
Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують висновки суду першої інстанцій та були враховані судом першої інстанції під час прийняття оскаржуваного рішення.
Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
Перевіривши мотивування судового рішення та доводи апеляційної скарги, відповідно до вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, врахувавши ст. 6 КАС України, відповідно до якої суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 лютого 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Рівненської обласної прокуратури про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 лютого 2021 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: В. В. Кузьменко
Судді: Я. М. Василенко
О. М. Ганечко
Повний текст постанови виготовлено 28.05.2021