справа № 357/9022/20 головуючий у суді І інстанції Кошель Б.І.
провадження № 22-ц/824/5752/2021 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
24 травня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді -Березовенко Р.В.,
суддів:Лапчевської О.Ф., Нежури В.А.,
з участю секретаря Мариненко Я.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду від 21 січня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , яка також діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням,-
У вересні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , яка також діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Позов обґрунтовано тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 . У вказаному житлі зареєстровані відповідачі ОСОБА_1 , малолітній ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , але з січня 2018 року не проживають за вказаною адресою та жодним чином не користуються ним. Відповідачі не є родичами позивача, а належали до членів сім'ї колишнього власника квартири, та на даний час вони проживають за іншою адресою, але з реєстрації за вказаною адресою не зняті. Посилаючись на те, що відповідачі з січня 2018 року без поважних причин не проживають в квартирі, що належить позивачу, останній просив визнати їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду від 21 січня 2021 року позов задоволено. Визнано ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування жилим приміщенням квартири АДРЕСА_1 . Визнано ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , таким, що втратив право користування жилим приміщенням квартири АДРЕСА_1 . Визнано ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , таким, що втратив право користування жилим приміщенням квартири АДРЕСА_1 .
Не погодившись із вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. При цьому, зазначає, що не приймала участь в судових засіданнях, оскільки не була належним чином повідомлена. Вказує, що їй не роз'яснено права та наслідки підписання шаблону заяви щодо визнання позовних вимог. Апелянт не визнає позов, оскільки фактично проживає за вказаною адресою разом із синами. Судом не взято до уваги, що квартира АДРЕСА_1 залишилась у спадок позивачу та апелянту. ОСОБА_1 звернулась до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, але ще не оформила відповідне свідоцтво про набуття права власності за законом. Тому вважає, що користується та проживає у квартирі на законних підставах. Суд позбав її права надати належні докази, що підтверджують її доводи.
В ухвалі про відкриття апеляційного провадження сторонам було надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу, однак відзиву до суду не надходило.
Учасники справи належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, до суду не з'явилися, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ст. 263 ЦПК Українирішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено, що квартира АДРЕСА_1 , належить на праві приватної власності ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 31.07.2020 року, посвідченого державним нотаріусом Другої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори Приймак А.П., зареєстрованого в реєстрі за №3-1075, та витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №218521311 від 31.07.2020 року.
Згідно довідки витягу з реєстру територіальної громади м. Біла Церква №15.2-03/7108 від 04.08.2020 року, у спірній квартирі зареєстровані позивач ОСОБА_2 з 03.06.1993 року та відповідачі ОСОБА_1 - з 18.01.2005 року, ОСОБА_3 - з 30.01.2007 року та ОСОБА_4 - з 02.10.2012 року.
Відповідно до акту №60 про фактично проживаючих осіб від 31 липня 2020 року, складеного КП БМР ЖЕК№7, відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані але не проживають з січня 2018 року по теперішній час. У вказаному акті також зазначено, що відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 фактично проживають за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.7).
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, відповідачці ОСОБА_1 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_4 . (а.с.46).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі не є членами сім'ї позивача, а попередній власник житла припинив своє право власності на нього, тому право відповідачів на користування чужим майном, передбачене ст. 405 ЦК України, припинилось відповідно до п. 4 ч.1 ст. 406 ЦК України. Вимога про визнання малолітнього ОСОБА_3 , таким, що втратив право користування, є похідною від вимоги про визнання такою, що втратила право користування, матері - відповідача, ОСОБА_1 . Беручи до уваги наявну можливість у батьків дитини реєстрації дитини у іншому житловому приміщенні, суд вважав за необхідне визнати ОСОБА_1 разом з її малолітнім сином ОСОБА_3 такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням.
Проте з таким висновком суду колегія суддів погодитися не може, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.
Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.
Відповідно до ч. ч.1 та 2 ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
В пункті 39 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ № 5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» роз'яснено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 ЦК).
Відповідно до роз'яснень Верховного Суду у разі виникнення спору між власником та членами сім'ї власника суд повинен врахувати, що право члена сім'ї власника на користування житлом є сервітутним правом, у зв'язку з чим припинення цього права повинно відбуватися у відповідності з вимогами статей 405, 406 ЦК України.
Зокрема, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення або через відсутність без поважних причин члена сім'ї понад один рік у спірному житловому приміщенні, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Як вбачається з матеріалів справи та пояснень сторін, позивач є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 31.07.2020 року (а.с. 8).
Згідно довідки витягу з реєстру територіальної громади м. Біла Церква №15.2-03/7108 від 04.08.2020 року, у спірній квартирі зареєстровані позивач ОСОБА_2 з 03.06.1993 року та відповідачі ОСОБА_1 - з 18.01.2005 року, ОСОБА_3 - з 30.01.2007 року та ОСОБА_4 - з 02.10.2012 року.
Посилаючись на акт №60 від 31 липня 2020 року, складений КП БМР ЖЕК№7, позивач вказує, що відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані, але не проживають з січня 2018 року по теперішній час.
Колегія суддів критично оцінює наданий позивачем акт, оскільки він не підтверджує не проживання відповідачів у спірній квартирі.
Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов'язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов'язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.
Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Верховний Суд виходить з того, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад визначений строк та поважність причин такої відсутності.
Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.
Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК Української РСР строки.
У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19) Верховний Суд зазначив, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справа № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18).
Європейський суд з прав людини в своєму рішенні у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" від 02 грудня 2010 року зазначав, що поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було в законному порядку встановлене, а залежить від фактичних обставин, а саме - існування достатніх і тривалих зв'язків із конкретним місцем. Утрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання в право на житло.
Як роз'яснено у пунктах 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового Кодексу України» у справах про визнання наймача або членів його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності, зокрема, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї, суд може продовжити пропущений строк. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил процесуального закону щодо оцінки доказів.
На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Документи надані позивачем не є належними та допустимими доказами у справі, оскільки не підтверджують достовірних даних щодо строку відсутності відповідачів у спірній квартирі та інформації щодо причин непроживання у спірному приміщенні. Сам факт непроживання у вказаній квартирі не є підставою для визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням, оскільки відповідно до статті 71 ЖК Української РСРпідставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням є непроживання понад визначений законом строк в жилому приміщенні без поважних причин.
Суд апеляційної інстанції, вважає, що доводи позивача щодо не проживання відповідачів у спірній квартирі з січня 2018 року без поважних причин не є переконливими, оскільки не відповідають матеріалам справи і не підтверджені достатніми, належними і допустимими доказами, а тому висновок суду про задоволення позову є передчасним та помилковим.
Крім того, апелянт повідомила, що квартира АДРЕСА_1 залишилася її у спадок. ОСОБА_1 звернулась до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, але не оформила відповідне свідоцтво про набуття права власності за законом. Вказані факти судом першої інстанції не встановлено, та не надано їм належної оцінки.
Що стосується заяви відповідачки про визнання позову, то суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто, повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позовних вимог, які в даному випадку відсутні.
Також, колегія суддів звертає увагу на те, що припинення попереднім власником житла права власності на нього та наявність у відповідача права власності на інше майно, не може бути підставою для задоволення позову про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Поряд з цим, колегія суддів звертає увагу на ту обставину, що до участі у справі в якості третьої особи було залучено службу у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області щодо надання висновку про доцільність визнання неповнолітнього ОСОБА_3 таким, що втратив право на користування спірним житлом. Однак, в порушення норм чинного законодавства такого висновку судом першої інстанції отримано не було і питання щодо можливого порушення прав неповнолітньої дитини перевірено не було.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч.4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Отже, переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги і скасування рішення суду першої інстанції.
Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не ґрунтується на вимогах закону, а висновки суду не відповідають обставинам справи та зроблені із порушенням норм матеріального права, які призвели до неправильного вирішення справи, тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України апеляційний суд, в зв'язку з ухваленням нового судового рішення, змінює розподіл судових витрат.
Оскільки, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а відтак судові витрати за апеляційний розгляд у розмірі 1261,00 грн. необхідно стягнути з позивача на користь відповідача.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду від 21 січня 2021 року скасувати та постановити нове судове рішення.
Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , яка також діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням залишити без задоволення.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 261,00грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
В.А. Нежура