20 травня 2021 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 752/6635/19
номер провадження: 22-ц/824/488/2021
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Мережко М.В., Савченка С.М.,
за участю секретаря - Малашевського О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Проходи Юлії Леонідівни на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2020 року у складі судді Шевченко Т.М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя, визнання правочину удаваним і недійсним, стягнення компенсації витрат на зведення незавершеного будівництвом будинку, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя,
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у якому з урахуванням заяви про зміну предмету позову від 11 жовтня 2019 року, остаточно просила:
- поділити спільно набуте майно подружжя, що є спільною сумісною власністю, відступивши від засад рівності часток подружжя;
- виділити їй та визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 та на автомобіль «Hyunday I30», 2010 року випуску, державний номерний знак (далі - д.н.з.) НОМЕР_1 ;
- виділити ОСОБА_2 автомобіль «Toyota Corolla», д.н.з. НОМЕР_2 ;
- визнати за нею право на одержання грошової компенсації внаслідок розподілу спільно набутого майна (автомобілів) у сумі 94 760 грн 00 коп., які стягнути на її користь з ОСОБА_2 ;
- визнати удаваним та недійсним правочин щодо повернення будинку, площею 30,9 кв.м, по АДРЕСА_2 , від ОСОБА_2 у власність ОСОБА_3 ;
- визнати за нею право на компенсацію витрат на зведення незавершеного будівництвом будинку, площею 98 кв.м, по АДРЕСА_2 , в сумі 689 500 грн 00 коп., яку стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
Позовна заява мотивована тим, що з 27 серпня 2005 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який розірвано рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 05 лютого 2019 року. Від шлюбу вони мають двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вказувала, що у період шлюбу сторонами було набуто таке майно: автомобіль «Hyunday I30», д.н.з. НОМЕР_1 ; автомобіль «Toyota Corolla», д.н.з. НОМЕР_2 , квартира АДРЕСА_1 , а також здійснювалось незавершене будівництво будинку, площею 98 кв.м, розташованого у АДРЕСА_2 .
Вказувала, що згоди про добровільний поділ майна між сторонами не досягнуто. З урахуванням того, що після розірвання шлюбу діти залишилися проживати разом з нею, а відповідач не приймає участі у їх утриманні, позивач вважала, що вона має права на збільшення своєї частки до 70% відповідно до ч.3 ст.70 СК України.
Зазначала, що ОСОБА_2 набув на підставі договору дарування від 07 серпня 2013 року земельну ділянку та розташовану на ній будівлю, площею 30 кв.м, по АДРЕСА_2 , СТ «Перемога». За час шлюбу вказана будівля збільшилася у своїй вартості до 1 397 000 грн 00 коп. внаслідок затрат позивача, зокрема, збільшилася її площа до 98 кв.м, проведено її реконструкцію та обладнано меблями. Вважає, що за рахунок цього будівля підлягає визнанню спільним сумісним майном сторін, а тому вона має право на половину вартості цього майна, а саме, 689 500 грн 00 коп. Вказувала, що спірне майно було відчужене відповідачем без її згоди, всупереч інтересам сім'ї, а тому вона має право на компенсацію вартості цього майна. На думку позивача, вказані обставини дають підстави для визнання недійсним правочину щодо повернення будинку площею 30 кв.м, по АДРЕСА_2 , СТ «Перемога», від ОСОБА_2 у власність ОСОБА_3 та удаваним. Також вказує, що відчуження відповідачем без її згоди вказаної вище будівлі є підставою для відступу від рівності часток подружжя на підставі ст.70 СК України та з відповідача підлягає стягненню на її користь 689 500 грн 00 коп. за неодержану частку у спільному майні, яку вона просить врахувати у рахунок збільшення її частки у спірній квартирі до 19,68%, виходячи із ринкової вартості квартири, що становить 3 503 000 грн 00 коп. Тому вважає, що її частка у спірній квартирі становить 89,68%.
Не погоджуючись із вказаним позовом, у вересні 2019 року ОСОБА_2 подав зустрічну позовну заяву до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що 68/100 частини квартири АДРЕСА_1 є його особистою приватною власністю, оскільки придбані ним за власні кошти, які були отримані після розірвання договору про залучення інвестицій в будівництво житла №В 31/1-8/2-1 від 21 березня 2005 року. Також вказував, що реконструкцію та ремонтні роботи, які були здійснені у будинку за адресою: АДРЕСА_2 , були вчинені ОСОБА_3 . Зазначає, що за час шлюбу сторонами було набуто 32/100 частини квартири АДРЕСА_1 , автомобіль «Hyunday I30», д.н.з. НОМЕР_1 , та автомобіль «Toyota Corolla», д.н.з. НОМЕР_2 .
З урахуванням наведеного, ОСОБА_2 просив:
- виділити ОСОБА_1 в особисту приватну власність автомобіль «Hyunday I30», д.н.з. НОМЕР_1 ;
- виділити та визнати за ОСОБА_1 право власності на 18/100 частини квартири АДРЕСА_1 ;
- виділити йому в особисту приватну власність автомобіль «Toyota Corolla», д.н.з. НОМЕР_2 ,
- виділити та визнати за ним право власності на 82/100 частини квартири АДРЕСА_1 .
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 автомобіль «Hyundai І30», 2010 року випуску, д.н.з НОМЕР_1 , автомобіль «Toyota Corolla», д.н.з. НОМЕР_2 та 32/100 частин квартири, житловою площею 37,9 кв.м, загальною площею 81,1 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_3 .
У порядку поділу майна подружжя виділено ОСОБА_1 у приватну власність автомобіль «Hyundai І30», 2010 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 .
У порядку поділу майна подружжя виділено ОСОБА_2 у приватну власність автомобіль «Toyota Corolla», д.н.з. НОМЕР_2 .
У порядку поділу майна подружжя виділено ОСОБА_1 в особисту приватну власність 18/100 частин квартири АДРЕСА_4 .
У порядку поділу майна подружжя виділено ОСОБА_2 в особисту приватну власність 14/100 частин квартири АДРЕСА_4 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 18/100 частин квартири АДРЕСА_4 .
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 82/100 частин квартири АДРЕСА_4 .
В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Прохода Ю.Л. подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити повністю, а зустрічний позов ОСОБА_2 залишити без розгляду, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом з порушенням строків, встановлених ч.1 ст.193 ЦПК України. Вказує, що у клопотанні про поновлення пропущеного строку відповідач посилався на те, що строк було пропущено ним з поважних причин, а саме, у зв'язку із перебуванням справи в суді апеляційної інстанції з приводу підсудності справи, а тому подання зустрічного позову з оплатою судового збору було неможливим, тому що в разі зміни підсудності відповідачу необхідно було б сплачувати судовий збір повторно. Однак, на думку скаржника, ЦПК України не містить таких умов, ані щодо неможливості подання зустрічного позову під час апеляційного оскарження ухвали суду, ані щодо необхідності сплати судового збору повторно в разі передачі справи за підсудністю. Тому вважає, що зустрічна позовна заява не підлягає прийняттю до розгляду і мала бути повернута судом без розгляду. Крім того, вказує, що зустрічна позовна заява оформлена з порушенням вимог ст.ст. 175, 177 ЦПК Кодексу, в матеріалах справи відсутня ухвала суду про прийняття зустрічної позовної заяви, ухвала про поновлення пропущеного строку на подання зустрічної позовної заяви. Таким чином, на думку скаржника, судом першої інстанції не було вирішено питання про прийняття зустрічної позовної заяви.
Вказує, що суд першої інстанції, порушив принцип презумпції рівності часток подружжя, визнавши спільним майном подружжя тільки частину набутого ним майна. При цьому, суд безпідставно не відійшов від принципу рівності часток подружжя.
Зазначає, що суд першої інстанції помилково погодився із доводами ОСОБА_2 про те, що він інвестував до шлюбу свої власні кошти у будівництво об'єктів нерухомості, зокрема, в житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_5 , на підставі договору від 21 березня 2005 року із товариством з обмеженою відповідальністю «Форум-Інвест» (далі - ТОВ «Форум - Інвест»). Однак даний договір було розірвано, кошти за цим договором були повернуті відповідачу та відсутні підстави вважати, що дані кошти будь-яким чином пов'язані із інвестуванням будівництва спірної квартири АДРЕСА_1 . Зазначає, що інвестування спірної квартири здійснювалося згідно договору від 12 січня 2006 року із іншим суб'єктом господарювання - відкритим акціонерним товариством «Голосіївський завод стінових матеріалів конструкцій», який був укладений під час укладання шлюбу між сторонами та повністю фінансувався за рахунок спільних коштів подружжя.
Вказує, що судом першої інстанції помилково погодився з доводами відповідача про хибність висновків судового експерта Стасюк М.Ю. щодо вартості спірної квартири АДРЕСА_1 , оскільки висновки експерта не спростовані належними і допустимими доказами. Натомість наданий відповідачем висновок судового експерта, який прийнятий до уваги судом першої інстанції, складений судовим експертом, термін дії свідоцтва якого закінчився, і який містить ряд фактичних помилок, зокрема, щодо курсу валют. Зазначає, що у разі виникнення сумнівів у достовірності обох висновків суд мав призначити судову експертизу у справі, однак цього не зробив.
Зазначає, що при вирішенні позовних вимог в частині визнання удаваним правочину, судом першої інстанції послався виключно на відсутність доказів участі позивача у будівництві цього будинку. Вважає, що дані докази не мають значення для встановлення факту удаваності правочину, оскільки для удаваності правочину має значення лише те, чи дійсно правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
Вказує, що суд безпідставно не відступив від принципу рівності часток подружжя шляхом збільшення частки позивача ОСОБА_1 , з урахуванням того, що з нею проживають неповнолітні діти, аліментів на дітей позивач не одержує, а також з урахуванням того, що позивач поєднувала трудову діяльність і майнові внески в набуття спільного майна із вагітністю, пологами, доглядом за двома дітьми, веденням домашнього господарства. Натомість ОСОБА_2 було відчужено спірне майно подружжя на шкоду інтересів подружжя.
Зазначає, що судом першої інстанції не були вирішені позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення з відповідача на її користь компенсації різниці вартості автомобілів, яка становила 94 760 грн 00 коп.
ОСОБА_2 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вказує, що доводи апеляційної скарги є безпідставними, оскільки не ґрунтуються на нормах закону та обставинах справи. Вважає, що рішення суду законним та обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Вказує, що ним не було пропущено строк на подання зустрічного позову з огляду на те, що відповідно ухвали Голосіївського районного суду м. Києва від 08 квітня 2019 року не пізніше п'ятнадцяти днів з дня отримання копії ухвали про відкриття провадження, копії позовної заяви та додатків до неї, відповідач має право надіслати відзив на позовну заяву і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову до суду з підтвердженням направлення позивачу копії відзиву та доданих до нього документів. З ухвалою про відкриття провадження ОСОБА_2 зміг ознайомитись з Єдиного державного реєстру судових рішень, в свою чергу саму ухвалу та позовну заяву з додатками йому не було вручено. Крім того, у зв'язку з перебуванням справи в суді апеляційної інстанції з приводу підсудності справи, подання зустрічного позову з оплатою судового збору раніше було неможливим, тому що в разі зміни апеляційним судом підсудності, йому необхідно було б сплачувати судовий збір повторно за реквізитами суду, якому могла бути передана справа. Заявити зустрічний позов та вирішити питання про його прийняття раніше було неможливим, оскільки справа була передана до Київського апеляційного суду. З ухвалою Київського апеляційного суду від 21 серпня 2019 року про відмову у відкритті апеляційного провадження ОСОБА_2 ознайомився лише 23 вересня 2019 року з Єдиного державного реєстру судових рішень, тому зустрічна позовна заява була подана 27 вересня 2019 року.
Вказує, що після розірвання шлюбу сторони разом дітьми продовжують проживати в спірній квартирі АДРЕСА_1 , спору щодо визначення місця проживання дітей у них не було, а тому відсутні підстави для збільшення частки ОСОБА_1 у спільному майні подружжя.
Зазначає, що судом першої інстанції було вірно встановлено, що квартира АДРЕСА_1 була частково придбана за спільні сумісні кошти подружжя та частково за його особисті кошти, отримані ним за договором № В 31/1-8/2-1 від 21 березня 2005 року у розмірі 276 900 грн 00 коп. Вказані кошти ним були сплачені за інвестиційним договором про участь у будівництві № 100/06 від 12 січня 2006 року, що підтверджується відповідними квитанціями. З огляду на остаточну ціну квартири АДРЕСА_1 у розмірі 406 825 грн 80 коп., він сплатив особисті кошти у розмірі 276 900 грн 00 коп., а іншу частину коштів у розмірі 129 925 грн 80 коп. була сплачена за рахунок спільних коштів подружжя. Тому вважає, що 32/100 частини цієї квартири є спільним сумісним майном та підлягає поділу. Вказує, що суд першої інстанції вірно встановив, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження джерела походження коштів на придбання квартири, а тому суд критично оцінив доводи позивача про те, що квартира була придбана лише на спільні кошти подружжя. Доводи позивача про те, що повернення коштів за раніше розірваним інвестиційним договором здійснювалися пізніше першого внеску за спірну квартиру не відповідають дійсності, оскільки повернення коштів здійснювалось з 16 січня 2006 року, а перший внесок за квартиру внесено 23 січня 2006 року. Зазначає, що суд також вірно прийняв до уваги його доводи, що для внесення першого внеску за спірну квартиру ним були запозичені кошти, які були в подальшому повернуті за рахунок коштів отриманих за раніше розірваним інвестиційним договором в період з 24 січня 2006 року до 06 лютого 2006 року.
Вказує, що суд першої інстанції вірно не взяв до уваги висновок судового експерта Стасюк М.Ю. від 11 березня 2019 року № 11/03/19, який було виконано з порушеннями, що призвело до невірного висновку щодо вартості квартири. Стверджує, що судовим експертом Стасюк М.Ю. були взяті для порівняння об'єкти із значно завищеними цінами та з різними адресами. Про хибність встановленої вартості квартири експертом Стасюк М.Ю. також свідчить стан та оздоблення квартир, які були взяті для порівняння.
Також вказує, що суд першої інстанції вірно відмовив у задоволенні повних вимог ОСОБА_1 про визнання правочину щодо повернення будинку удаваним та недійсним, а також про визнання за нею права на компенсацію витрат на зведення незавершеного будівництвом будинку за цією ж адресою, за їх недоведеністю та безпідставністю. Крім того, звертає увагу на те, що будь-які правочини щодо садового будинку жодним чином не можуть порушувати права позивача ОСОБА_1 , тому що подарований будинок не є спільною сумісною власністю подружжя, а її вимоги про сплату компенсації витрат на будівництво жодного відношення до права власності на будинок не мають.
Позивач ОСОБА_1 подала до апеляційного суду письмові пояснення до апеляційної скарги, в якій додаткового обґрунтувала викладені в її апеляційній скарзі доводи та виклала свої заперечення щодо доводів відзиву ОСОБА_2 на апеляційну скаргу.
Відповідач ОСОБА_3 не скористався своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направив.
Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до положень ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи, які викладені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами, що 27 серпня 2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб, який було розірвано рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 05 лютого 2019 року. Від шлюбу вони мають двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Під час шлюбу сторони придбали автомобіль «Hyunday I30», 2010 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , вартістю 219 664 грн 00 коп., який зареєстрований на праві власності за ОСОБА_1 та автомобіль «Toyota Corolla», д.н.з. НОМЕР_2 , вартістю 314 424 грн 00 коп., який зареєстрований на праві власності за ОСОБА_2
Квартира АДРЕСА_1 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про право власності від 15 січня 2008 року, виданого Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради.
Судом першої інстанції встановлено, що до шлюбу ОСОБА_2 інвестував власні кошти у будівництво житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_5 .
21 березня 2005 року ОСОБА_2 уклав договір № В 31/1-8/2-1 про залучення інвестицій в будівництво житла з ТОВ «ФОРУМ - Інвест», відповідно до якого ним було здійснено інвестування в будівництво жилого об'єкту за адресою: АДРЕСА_6 , загальна площа 73,84 кв.м, житлова площа 36,48 кв.м (пункт 1.2 договору).
До вказаного договору від 21 березня 2005 року було підписано картку розрахунків, в якій було погоджено графік розрахунків.
В період з 28 березня 2005 року до 06 травня 2005 року ОСОБА_2 було здійснено декілька оплат за договором від 21 березня 2005 року на загальну суму 276 900 грн 00 коп.
Судом першої інстанції встановлено, що всі платежі були здійснені до укладення шлюбу, а тому були особистими коштами ОСОБА_2
29 грудня 2005 року між ТОВ «ФОРУМ-Інвест» та ОСОБА_2 було укладено додаткову угоду №1 до договору № В 31/1-8/2-1 від 21 березня 2005 року, відповідно до якої договір було розірвано. ТОВ «ФОРУМ - Інвест» зобов'язалось повернути ОСОБА_2 залучені інвестиції у розмірі 276 900 грн 00 коп.
В подальшому ТОВ «ФОРУМ - Інвест» декількома платежами повернуло ОСОБА_2 всі інвестиції за договором №В 31/1-8/2-1 від 21 березня 2005 року в повному обсязі у розмірі 276 900 грн 00 коп.
Ухвалюючи рішення в частині поділу між сторонами квартири АДРЕСА_1 та, визнаючи за ОСОБА_1 право власності на 18/100 частин цієї квартири, а за ОСОБА_2 - на 82/100 частин квартири, суд першої інстанціївважав встановленими обставини, що спірна квартира була частково придбана за спільні сумісні кошти подружжя та частково за особисті кошти ОСОБА_2 .
Зокрема, суд першої інстанції зазначив, що у відповідності до інвестиційного договору про участь у будівництві № 100/06 від 12 січня 2006 року ОСОБА_2 були внесені кошти у розмірі 276 900 грн 00 коп. в будівництво квартири АДРЕСА_1 .
Суд першої інстанції дійшов висновку, що з огляду на остаточну ціну квартири АДРЕСА_1 у розмірі 406 825 грн 80 коп., ОСОБА_2 було сплачено особистих грошових коштів, які були заощаджені до укладення шлюбу у розмірі 276 900 грн 00 коп., а інша частина коштів у розмірі 129 925 грн 80 коп. - були спільними коштами подружжя, а тому 32/100 частини квартири є спільним сумісним майном та підлягає поділу.
Суд першої інстанції також вважав, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження джерела походження коштів на придбання квартири, а тому суд відхилив доводи позивача про те, що спірна квартира була придбана лише за спільні кошти подружжя. Доводи позивача про те, що повернення коштів за раніше розірваним інвестиційним договором здійснювалися пізніше першого внеску за спірну квартиру не відповідають дійсності, оскільки повернення коштів здійснювалось з 16 січня 2006 року, а перший внесок за квартиру внесено 23 січня 2006 року.
Також судом першої інстанції прийнято до уваги доводи ОСОБА_2 , що для внесення першого внеску за спірну квартиру ним були запозичені кошти, які були в подальшому повернуті за рахунок коштів отриманих за раніше розірваним інвестиційним договором в період з 24 січня 2006 року до 06 лютого 2006 року.
Тому, суд прийшов до висновку, що спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є 32/100 частини квартири АДРЕСА_1 .
Проте з такими висновками суду першої інстанції погодитись не можна з таких підстав.
Відповідно до ч.1 ст.36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Згідно з положеннями ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Частиною першою статті 61 СК України визначено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Частиною 1 ст.70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Відповідно до змісту ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Положеннями ч.1 ст.76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до приписів ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Як зазначалось вище, 29 грудня 2005 року між ТОВ «ФОРУМ - Інвест» та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду №1 до договору № В 31/1-8/2-1 від 21 березня 2005 року, відповідності до якої договір № В 31/1-8/2-1 від 21 березня 2005 року було розірвано та ТОВ «ФОРУМ-Інвест» зобов'язалось повернути ОСОБА_2 залучені інвестиції у розмірі 276 900 грн 00 коп.
З наявних у матеріалах справи виписок по особовому рахунку вбачається, що ТОВ «ФОРУМ-Інвест» повертало ОСОБА_2 грошові кошти частинами, зокрема: 16 січня 2006 року - 2 900 грн 00 коп., 17 січня 2006 року - 5 000 грн 00 коп., 18 січня 2006 року - 10 000 грн 00 коп., 19 січня 2006 року - 10 000 грн 00 коп., 20 січня 2006 року - 10 000 грн 00 коп., 23 січня 2006 року - 10 000 грн 00 коп., 24 січня 2006 року - 19 000 грн 00 коп., 25 січня 2006 року - 15 000 грн 00 коп., 26 січня 2006 року - 35 000 грн 00 коп., 27 січня 2006 року - 30 000 грн 00 коп., 30 січня 2006 року - 20 000 грн 00 коп., 31 січня 2006 року - 5 000 грн 00 коп., 01 лютого 2006 року - 20 000 грн 00 коп., 02 лютого 2006 року - 15 000 грн 00 коп., 03 лютого 2006 року - 24 000 грн 00 коп., 06 лютого 2006 року - 51 000 грн 00 коп. (а.с. 94-96, т.2).
Встановлено, що 12 січня 2006 року між ВАТ «Голосіївський завод стінових матеріалів і конструкцій» та ОСОБА_2 було укладено інвестиційний договір про участь в будівництві №100/06, предметом якого була квартира АДРЕСА_1 , ціна договору на момент його укладення складала 396 533 грн 80 коп. (а.с.68 -74, т.2).
Встановлено, що першу оплату згідно інвестиційного договору про участь в будівництві №100/06 від 12 січня 2006 року ОСОБА_2 здійснив 23 січня 2006 року у розмірі 360 000 грн 00 коп., що підтверджується наданою ним суду копією квитанції №28 від 23 січня 2006 року (а.с.83, т.2).
Згідно платіжного доручення №2 від 23 січня 2006 року ОСОБА_2 сплатив згідно інвестиційного договору про участь в будівництві №100/06 від 12 січня 2006 року грошові кошти у розмірі 36 533 грн 80 коп. (а.с.82, т.2).
Відповідно до квитанції від 22 жовтня 2007 року ОСОБА_2 сплатив згідно інвестиційного договору про участь в будівництві №100/06 від 12 січня 2006 року грошові кошти у розмірі 10 292 грн 00 коп. (а.с.81, т.2).
З довідки ВАТ «Голосіївський завод стінових матеріалів і конструкцій» від 08 листопада 2007 року вбачається, що ОСОБА_2 здійснено оплату за договором про участь в будівництві №100/06 від 12 січня 2006 року у розмірі 406 825 грн 80 коп. (а.с.78, т.2).
Разом з тим, належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_2 сплатив кошти у розмірі 279 600 грн 00 коп. саме за рахунок коштів, отриманих від ТОВ «ФОРУМ-Інвест», матеріли справи не містять і таких доказів він суду не надав. Також ОСОБА_2 не надав належних та допустимих доказів того, що він сплатив кошти згідно інвестиційного договору про участь в будівництві №100/06 від 12 січня 2006 року за рахунок позичених ним коштів.
Однак суд першої інстанції, у порушення вимоги ст.263 ЦПК України, на наведене в уваги не звернув, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_2 були сплачені особисті грошові кошти на придбання спірної квартири, які були заощаджені до укладення шлюбу у розмірі 276 900 грн 00 коп., оскільки вказані висновки рунтуються на припущеннях, а рішення суду не може грунтуватись на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що спірна квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Колегія суддів вважає, що враховуючи принцип рівності часток у спільній сумісної власності подружжя, визначений ст.ст.60, 70 Сімейного кодексу України, рішення суду в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про визнання спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 , та вважає за необхідним визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відхилення доводів ОСОБА_1 про необхідність відступити від рівності часток подружжя на підставі ч.3 ст.70 СК України та залишити їй 70% від спільного сумісного майна.
Частиною 3 ст.70 СК України передбачено, що за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Судом встановлено, що сторони проживають за спільною адресою разом із своїми дітьми. Однак ОСОБА_1 не зверталась з відповідними вимогами до суду про стягнення аліментів на утримання дітей, тому в даному випадку відсутні підстави від відступлення у рівності часток у спільному майні подружжя.
Також колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що автомобіль «Hyundai І30», д.н.з. НОМЕР_1 , та автомобіль «Toyota Corolla», д.н.з. НОМЕР_2 , є спільним сумісним майном подружжя. Судом дійшов правильного висновку про виділення ОСОБА_1 у приватну власність автомобіль «Hyundai І30», д.н.з. НОМЕР_1 , а ОСОБА_2 - автомобіль «Toyota Corolla», д.н.з. НОМЕР_2 .
Разом з тим, судом першої інстанції не вирішено позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення з відповідача на її користь грошової компенсації внаслідок розподілу автомобілів у сумі 94 760 грн 00 коп.
Відповідно до ст.71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено угодою між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Тлумачення положень ст.71 СК України дає підстави для висновку про те, що частини четверта та п'ята цієї статті виступають як єдиний правовий механізм захисту інтересів того з подружжя, який погоджується на компенсацію належної йому частки у спільному майні за рахунок іншого з подружжя, з подальшим припиненням права власності на цю частку.
У пунктах 1-3 ч.1 ст.365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим.
Судом встановлено та не заперечується сторонами, що вартість автомобіля «Toyota Corolla», д.н.з. НОМЕР_2 , становить 314 424 грн 00 коп., а вартість автомобіля «Hyundai І30», д.н.з. НОМЕР_1 , становить 219664 грн 00 коп.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині є обґрунтованими, а тому з ОСОБА_2 на її користь підлягає стягненню різниця у вартості автомобілів у розмірі 94 760 грн 00 коп.
Щодо вимог ОСОБА_1 в частині визнання удаваним та недійсним правочину щодо повернення будинку, по АДРЕСА_2 , від ОСОБА_2 у власність ОСОБА_3 , визнання за ОСОБА_1 право на компенсацію витрат на зведення незавершеного будівництвом будинку по АДРЕСА_2 , в сумі 689 500 грн 00 коп., яку стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , колегія суддів зазначає таке.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 на підставі договорів дарування від 07 серпня 2013 року, посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смоляніновою О.Я., отримав у власність від свого батька ОСОБА_3 земельну ділянку та садовий будинок, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.98, т.2).
23 травня 2019 року, у зв'язку з розірванням договору дарування, вказані вище земельна ділянка та садовий будинок були повернуті у власність ОСОБА_3 (а.с.156, т.2; а.с.17, т.4).
Звертаючись із вимогами про визнання удаваного правочину, ОСОБА_1 посилалась на те, що його вчинено для приховання іншого правочину щодо відчуження майна.
Заперечуючи проти цих вимог позову ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_3 вказував, що дарування будинку та земельної ділянки його сину ОСОБА_2 було зумовлено тим, що він переймався за стан свого здоров'я та вирішив передати у власність сина нерухомість, але з умовою, що він продовжить користуватись будинком, здійснювати будівельні та ремонтні роботи та після одужання ОСОБА_2 має повернути будинок та земельну ділянку в приватну власність ОСОБА_3 . На першу вимогу про розірвання договорів дарування ОСОБА_2 погодився та 23 травня 2019 року садовий будинок і земельна ділянка, у зв'язку з розірванням договору дарування були повернуті у власність ОСОБА_3 .
Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3,5,6 ст. 203 цього Кодексу.
Відповідно до ч.1 ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного судочинства, а також інтересам держави та суспільства, його моральним засадам.
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Відповідно до ст.202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.
Відповідно до приписів ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За змістом ч.1 ст.202, ч.3 ст. 203 ЦК України головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків. Отже, основним юридичним фактом, який підлягав встановленню є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договорів та з'ясування питання про те, чи не укладені ці правочини з метою приховати інші та які саме.
У п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вказано, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Тобто, удаваний правочин вчинюється для прикриття іншого правочину, внаслідок чого в наявності два правочини - прихований і удаваний - такий, що прикриває перший правочин.
Удаваний правочин, на відміну від прихованого, сторонами не виконується. Відповідні права і обов'язки сторонами не реалізуються. Сторони правочину виконують тільки ті обов'язки та реалізують ті права, що випливають із прихованого правочину. З учиненням удаваного правочину сторони навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Удавані правочини - це правочини з дефектами волі такого правочину та мети.
Оскільки згідно з ч.1 ст.202, ч.3 ст.203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити - чи є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з'ясування питання про те чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме правочин.
Удавані правочини вчиняються з метою приховання іншого правочину, який сторони мали на увазі. Отже, в цьому випадку завжди має місце укладення двох правочинів: 1) реального правочину, вчиненого з метою створити певні юридичні наслідки; 2) правочину вчиненого для приховання реального правочину.
При цьому, воля сторін правочину також відмінна ніж та, що сприймається як наслідок зовнішніх дій. Тобто воля і волевиявлення різняться, причиною чого є приховання дійсної мети правочину.
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі ст.235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.
Отже, вимоги про визнання удаваним договору спрямовані на встановлення обставин, які є підставою для вирішення спору.
Такі правові висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 23 січня 2019 року у справі №522/14890/16-ц та в постанові Верховного Суду від 17 січня 2019 року у справі №923/241/18.
Пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз'яснено, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
Проте жодного доказу того, що договір від 23 травня 2019 року про розірвання договору дарування садового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського округу Смоляніновою О.Я., укладений для приховання іншого правочину щодо відчуження майна, суду не надано.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірно висновку про необгрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання удаваним правочину, оскільки з матеріалів справи вбачається, що садовий будинок по АДРЕСА_2 , СТ «Перемога», належав ОСОБА_2 на праві приватної власності на підставі договору дарування, укладеного між ним та його батьком ОСОБА_3 , посвідченим 07 серпня 2013 року, а тому не є предметом поділу спільного майна подружжя.
Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не доведено факту участі у будівництві будинку по АДРЕСА_2 , оскільки позивачем не надано ні договорів, ні актів виконаних робіт, ні квитанцій та інших документів, які б достовірно підтвердили факт участі у будівництві будинку, а надана нею роздруківка листування не є належним доказом таких витрат.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно прийняв до свого провадження зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 , є необґрунтованими з таких підстав.
З матеріалів справи вбачається, що 08 квітня 2019 року Голосіївським районним судом міста Києва відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю та поділ спільного майна подружжя. Встановлено строк для подачі відзиву не пізніше 15 днів з моменту отримання копії ухвали про відкриття провадження.
Матеріали справи не містять даних про отримання ОСОБА_2 копії ухвали суду від 08 квітня 2019 року.
Відповідно до ч.1 ст.193 ЦПК України відповідач має право пред'явити зустрічний позов у строк для подання відзиву.
З матеріалів справи вбачається, що 24 травня 2019 року ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу на ухвалу Голосіївського районним судом міста Києва від 08 квітня 2019 року.
29 липня 2019 року ухвалою Київського апеляційного суду відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Голосіївського районним судом міста Києва від 08 квітня 2019 року.
05 серпня 2019 року справу повернуто до Голосіївського районного суду міста Києва з Київського апеляційного суду (а.с.29, т.2).
15 серпня 2019 року ОСОБА_2 повторно подав апеляційну скаргу на ухвалу Голосіївського районним судом міста Києва від 08 квітня 2019 року. Ухвалою Київського апеляційного суду від 21 серпня 2019 року відмовлено у відкритті провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_2
27 вересня 2019 року ОСОБА_2 подав до Голосіївського районного суду міста Києва зустрічну позовну заяву.
15 жовтня 2019 року протокольною ухвалою суду першої інстанції прийнято до справи зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 (а.с.180-181, т.2).
Обґрунтовуючи причини пропуску строку для подання зустрічної позовної заяви, ОСОБА_2 вказував, що у зв'язку з перебуванням справи у суді апеляційної інстанції з приводу підсудності справи, подання зустрічного позову з оплатою судового збору раніше не було можливим, оскільки у разі зміни підсудності справи йому необхідно було б сплачувати судовий збір повторно. Вказував, що з ухвалою Київського апеляційного суду від 21 серпня 2019 року про відмову у відкритті провадження у справі, він ознайомився лише 23 вересня 2019 року з Єдиного державного реєстру судових рішень.
Колегія суддів вважає, що доводи відповідача є обґрунтованими, а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для поновлення строку щодо прийняття зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 .
Доводи апеляційної скарги про те, що зустрічна позовна заява не відповідає вимогам щодо її оформлення, то вони не може бути підставою для скасування рішення суду, оскільки надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Оскільки колегія суддів дійшла висновку про необґрунтованість висновків суду першої інстанції в частині визначення часток у спільному майні подружжя на спірну квартиру, а також судом першої інстанції не вирішено позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення з відповідача на її користь грошової компенсації внаслідок розподілу автомобілів у сумі 94 760 грн 00 коп., то колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не може бути залишене в силі та відповідно до ст.376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 і зустрічного позову ОСОБА_2 , яким визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 : квартиру АДРЕСА_1 , автомобіль «Hyundai І30», д.н.з. НОМЕР_1 , та автомобіль «Toyota Corolla», д.н.з. НОМЕР_2 .
В порядку поділу спільного майна подружжя, визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
В порядку поділу спільного майна подружжя, визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
В порядку поділу спільного майна подружжя, визнати за ОСОБА_1 право власності на автомобіль «Hyundai І30», д.н.з. НОМЕР_1 .
В порядку поділу спільного майна подружжя, визнати за ОСОБА_2 право власності на автомобіль «Toyota Corolla», д.н.з. НОМЕР_2 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію різниці у вартості автомобілів у розмірі 94 760 грн 00 коп.
В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 та зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 колегія суддів вважає за необхідне відмовити з вищенаведених підстав.
Згідно з ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
За подання до суду апеляційної скарги ОСОБА_1 сплачено судовий збір у розмірі 28 815 грн 00 коп. (а.с.166, т.4, а.с.183, т.4).
Оскільки апеляційний суд ухвалює нове рішення і частково задовольняє позов ОСОБА_1 і зустрічний позов ОСОБА_2 , то понесені ОСОБА_1 судові витрати підлягають стягненню з відповідача на її користь у розмірі 14 407 грн 50 коп.
Керуючись ст.ст.374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Проходи Юлії Леонідівни - задовольнити частково.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення.
Позов ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, визнання правочину удаваним і недійсним, стягнення компенсації витрат на зведення незавершеного будівництвом будинку та зустрічний позов ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя - задовольнити частково.
Визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 : квартиру АДРЕСА_4 , автомобіль «Hyundai І30», 2010 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , та автомобіль «Toyota Corolla», державний номерний знак НОМЕР_2 .
В порядку поділу спільного майна подружжя, визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_4 .
В порядку поділу спільного майна подружжя, визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_4 .
В порядку поділу спільного майна подружжя, визнати за ОСОБА_1 право власності на автомобіль «Hyundai І30», 2010 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 .
В порядку поділу спільного майна подружжя, визнати за ОСОБА_2 право власності на автомобіль «Toyota Corolla», державний номерний знак НОМЕР_2 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію різниці у вартості автомобілів у розмірі 94 760 (дев'яносто чотири тисячі сімсот шістдесят) грн 00 коп.
У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 та у задоволенні решти зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 14 440 грн 50 коп.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий
Судді: