Справа № 757/24154/20-ц
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/6865/2021
18 травня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді - доповідача Слюсар Т.А.,
суддів: Коцюрби О.П., Білич І.М.,
за участю секретаря судового засідання Верес Ю.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 04 січня 2021 року у складі судді Матійчук Г.О.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди,-
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся у суд із позовом до Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди в сумі 29 900 грн.
Позов обґрунтовано тим, що починаючи з 2015 року працює юристом та надає послуги в якості ФОП.
Згідно внесених змін до Конституції України у 2016 році, в Україні запроваджено «адвокатську монополію», яка полягає в тому, що виключно адвокат може представляти інтереси інших осіб в суді (не рахуючи окремих категорій справ).
Запровадження монополії мало наслідком суттєвого обмеження його в здійсненні своєї професійної діяльності, а тому де-факто він примусово був змушений отримати статус адвоката і, відповідно, примусово набув членство в Національній асоціації адвокатів України.
Вважає, що в даному випадку мав місце примус з боку держави до вступу в монопольну професійну організацію.
Запровадження неконституційного законодавства, яке мало наслідком його примусовий вступ в організацію, існування якої суперечить його професійним і громадянським поглядам, завдає йому моральної шкоди, у зв'язку з чим просив задовольнити його позовні вимоги.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 04 січня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 не погоджується з оскаржуваним рішенням суду та просить його скасувати, ухваливши нове про задоволення його позовних вимог.
В обґрунтування скарги посилався на те, що суд першої інстанції помилково вказує на те, що посилання у позовній заяві на неконституційність змін до Конституції України, оскільки посилання було здійснено на неконституційність частини 6 статті 45 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» якою передбачено: З моменту державної реєстрації Національної асоціації адвокатів України її членами стають всі особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. Інші особи стають членами Національної асоціації адвокатів України з моменту складення присяги адвоката України».
Вказано, що суд загальної юрисдикції зобов'язаний самостійно вирішити питання про конституційність закону навіть в тому разі, коли це питання не вирішував КСУ.
Крім того, вважає, що моральна шкода завдана саме державою - шляхом запровадження законодавства, яке в примусовому порядку зробило позивача членом недержавної громадської організації Національна асоціація адвокатів України.
Зазначено, що позивач не може визначити іншого відповідача, а тому керуючись пунктом 46 постанови ВП ВС у справі 242/4741/16-ц «з метою забезпечення завдань цивільного судочинства» залучив відповідачем ДКСУ.
Також, вказано, що суд не врахував, що відмовити у задоволенні позову через його заявлення до неналежного відповідача можливо тільки тоді, коли суд встановив достеменно особу, яка є належним відповідачем. Про це вказує Верховний Суд у постанові від 12.09.2018 у справі 497/147/17.
В судове засідання учасники справи не з'явились, про день та час розгляду справи повідомлені у встановленому законом порядку (а.с. 84, 85), у зв'язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглядати справу у їх відсутність, за правилами ч. 2 ст. 372 ЦПК України.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , районний суд виходив з підстав його недоведеності та того, що позивачем не зазначено в колі відповідачів, орган, який завдав йому шкоди.
Колегія суддів вважає, що такі висновки суду першої інстанції зроблені на підставі повного та об'єктивного дослідження наданих доказів, з наступних підстав.
Статтею 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст.79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч.1 ст.80 ЦПК України).
Згідно з ч.6 ст.81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до положень ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно з положеннями ст.22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
Відповідно до ч.1 ст.1166 ЦК України майнова шкода завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної особи або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування якщо вона доведе, що шкоду завдано не з її вини (ч.2 ст.1166 ЦК України).
У пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» роз'яснено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи. Для наявності деліктної відповідальності необхідна наявність складу правопорушення: а) наявність шкоди, б) протиправна поведінка заподіювача шкоди, в) причинний зв'язок між шкодою та поведінкою заподіювача, г) вина.
Таким чином цивільне законодавство в деліктних зобов'язаннях передбачає презумпцію вини, якщо в процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.
З огляду на наведене та з урахуванням визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності й диспозитивності цивільного процесу, саме на відповідача покладено обов'язок доведення відсутності вини в завданні шкоди, а позивач доказує наявність шкоди та її розмір.
Надаючи оцінку аргументам, наведеним в апеляційній скарзі, апеляційний суд виходить з такого.
Позивач, посилаючись на те, що згідно внесених змін до Конституції України у 2016 році, в Україні запроваджено «адвокатську монополію», яка полягає в тому, що виключно адвокат може представляти інтереси інших осіб в суді (не рахуючи окремих категорій справ). Запровадження монополії мало наслідком суттєвого обмеження його в здійсненні своєї професійної діяльності, а тому де-факто він примусово був змушений отримати статус адвоката і, відповідно, примусово набув членство в Національній асоціації адвокатів України. У зв'язку з чим вважає, що в даному випадку мав місце примус з боку держави до вступу в монопольну професійну організацію, існування якої суперечить його професійним і громадянським поглядам, завдає йому моральної шкоди, у зв'язку з чим просив задовольнити його позовні вимоги.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності, обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору (пункт 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень встановлено статтею 56 Конституції України.
Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя стаття 23 ЦК України).
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування (частина четверта стаття 23 ЦК України).
Положеннями статей 170,176 ЦК України передбачено, що держава здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їх компетенції, встановленої законом.
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
При вирішенні спорів про відшкодування шкоди за статтями 1166, 1167, 1174 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв'язок між протиправною дією та негативними наслідками.
Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди.
В деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою.
Колегія суддів погоджується з висновком суду, про те, що ОСОБА_1 не зазначено в колі відповідачів орган, дії якого призвели до завдання шкоди.
Відповідно до змісту позову, позивач спростовує законність набуття ним повноважень члена Національній асоціації адвокатів України, а тому відповідачем за указаних правовідносин має бути орган, завдяки діям якого ОСОБА_1 набув такого членства шляхом включення до реєстру адвокатів України.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що «пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження».
Тобто, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками районного суду про відсутність підстав до задоволення позову.
У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження неконституційності окремих положень Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», як заявлено у позові.
Окрім цього, враховуючи конкретні обставини справи, підстав до застосування вимог ч.6 ст.10 ЦПК України, як про це зазначено в апеляційній скарзі, колегія суддів не вбачає.
Згідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що підстави для скасування рішення суду першої інстанції з мотивів, викладених у апеляційній скарзі, відсутні, а отже, слід відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 382 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 04 січня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з моменту складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 26 травня 2021 року.
Суддя-доповідач:
Судді: