єдиний унікальний номер справи 369/10164/19
номер апеляційного провадження: 22-ц/824/86/2021
13 травня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Білич І.М.
суддів Коцюрби О.П., Слюсар Т.А.
при секретарі Довгополій А.В.
за участі: представників ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_5 , на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 вересня 2020 року, ухвалене під головуванням судді Києво-Святошинського районного суду Київської області Дубас Т.В.,
по цивільній справі № 369/10164/19 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_6 про визнання права власності на земельну ділянку.
У серпні 2019 року ОСОБА_5 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_6 , про визнання права власності на земельну ділянку.
Обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що він є власником земельної ділянки площею 0,1663 га за кадастровим номером 3222482001:01:007:0214 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідач ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,0236 га за кадастровим номером 3222482001:01:007:0693 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування будівель органів державної влади та місцевого самоврядування за тією ж адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до усних домовленостей між ним та ОСОБА_1 , остання повинна була придбати, приватизувати та переоформити вищенаведену земельну ділянку за кадастровим номером 3222482001:01:007:0693 на нього, так як дана ділянка придбавалася саме для нього.
Всупереч цьому, відповідач своїх зобов'язань не виконала.
ОСОБА_5 зазначав, що відповідач здійснювала реєстрацію права власності у зв'язку з тим, що вона є тіткою позивача та рідною сестрою його матері, яка перерахувала відповідачу відповідні кошти.
Рішення про те, що реєстрація права власності буде здійснюватись на відповідача прийнято у зв'язку з тим, що він та його мати були на той часгромадянами іншої країни.
У подальшому під час розгляду справи, позивач отримав українське громадянство, у зв'язку з чим уточнив свої позовні вимоги та просив суд визнати за ним право власності на земельну ділянку площею 0,0236 га за кадастровим номером 3222482001:01:007:0693 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування будівель органів державної влади та місцевого самоврядування за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 вересня 2020 року ОСОБА_7 відмовлено у задоволенні заявленого позову.
Не погоджуючись з рішенням суду, представник позивача подала апеляційну скаргу, за результатами розгляду якої просила суд рішення скасувати та постановити нове судове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
Посилаючись на порушеннясудом норм процесуального права, неправильним застосуванням норм матеріального права та неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи.
На обґрунтування апеляційної скарги вказував, що на даний час, враховуючи факт отримання позивачем громадянства України, відповідач так і не виконала усної домовленості та не переоформила спірну земельну ділянку на позивача.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_8 зазначила, що позов про визнання права власності на майно може бути пред'явлено лише його власником, тобто особою, яка набула право власності на відповідне майно, в порядку, передбаченому чинним законодавством, а не особою, яка вважає, що вона б могла бути власником такого майна, в силу вчинення дій дійсним власником такого майна, спрямованих на відчуження спірного об'єкта власності.
У судовому засіданні представники ОСОБА_8 не визнали подану апеляційну скаргу, заперечували проти її задоволення.
ОСОБА_5 та його представник, будучи повідомленими належним чином про день і час судового розгляду, повторно не з'явились в судове засідання. Представник позивача повторно подав клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з необхідністю перебування на слідчих діях, не надавши при цьому доказів на підтвердження зазначених обставин в заяві про відкладення судового засідання.
Третя особа належним чином повідомлялася про день і час судового розгляду в судове засідання не з'явилася, поважність причин своєї неявки суду не повідомила.
Колегія суддів вважала за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з'явилися, у силу вимог ст. 372 ЦПК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що подана апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_5 на праві спільної сумісної власності є власником земельної ділянки площею 0,1663 га за кадастровим номером 3222482001:01:007:0214 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 , на якій розміщеного житловий будинокзагальною площею 333,4 кв.м та житловою площею 114.7 кв.м
ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,0236 га за кадастровим номером 3222482001:01:007:0693 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування будівель органів державної влади та місцевого самоврядування за тією ж адресою: АДРЕСА_1 , що вбачається з доданого до матеріалів справи витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-3215742852019 від 03.07.2019.
Відповідно до рішення Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 05 грудня 2011 № 2/1 ОСОБА_1 на підставі ст.ст. 81, 116, 118, 121 ЗК України у власність була передана земельна ділянка площею 0,0236 га для ведення особистого селянського господарства в АДРЕСА_1 .
17 липня 2012року ОСОБА_1 видано державний акт серії ЯМ № 415384 на право власності на земельну ділянку площею 0,0236 га за кадастровим номером 3222482001:01:007:0693 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства за адресою: АДРЕСА_1 .
Відмовляючи у задоволенні позову,суд першої інстанції виходив з недоведеності позивачем виникнення у нього права власності на земельну ділянку, яка належить на праві власності відповідачу. Як і за відсутності доказів того, що спірна земельна ділянку була набута позивачем, а відповідач порушує, не визнає чи оспорює це право.
Розглядаючи спір, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною 1ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Крім того, відповідно до ч.1 ст. 11 ЦК України цивільні права та обв'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків можуть бути як правочини (пункт 1), так і інші юридичні факти (пункт 4).
У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань).
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
З аналізу ст.ст. 13, 15, 16 ЦК України слідує, що право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за ст.13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).
Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції».
Процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними (ст.77 ЦПК), допустимими (ст. 78 ЦПК), достовірними (ст. 79 ЦПК), а у своїй сукупності - достатніми (ст. 80 ЦПК ).
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Як на підставу для задоволення вимог позову, ОСОБА_5 вказував, що відповідно до усних домовленостей з ОСОБА_1 , остання зобов'язалася придбати, приватизувати та переоформити земельну ділянку з кадастровим номером 3222482001:01:007:0693 на позивача. Зазначаючи також, що кошти на придбання земельної ділянки перераховувалися третьою особою в справі відповідачу.
Інших обставин, які б вказували на виникнення у позивача права власності на спірну земельну ділянку матеріали справи не містять.
У той же час у відповідності до матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 отримала земельну ділянку площею 0,0236 га за кадастровим номером 3222482001:01:007:0693 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування будівель органів державної влади та місцевого самоврядування за адресою: АДРЕСА_1 безоплатно за рішенням Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 05.12.2011 № 2/1 відповідачу на підставі ст.ст. 81, 116, 118, 121 ЗК України. Державний акт серії ЯМ № 415384 від 17 липня 2012 року підтверджує право власностівідповідача на земельну ділянку площею 0,0236 га за кадастровим номером 3222482001:01:007:0693
Відтак, відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.
Отже, ураховуючи, що відповідно до ст.328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, чи набув позивач право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому ст.392 ЦК України.
Із наявних в матеріалах справи рішення сільської ради та державного акту вбачається, що ОСОБА_1 набула спірну земельну ділянку в порядку приватизації із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства. На той час, позивач був іноземним громадянином та в силу ч.ч. 2, 3 ст. 81 ЗК України не міг набути у власність спірну земельну ділянку.
Згідно зі ст.41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
З урахуванням того, що інші доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд надав належну оцінку, висновки суду першої інстанції є достатньо аргументованими, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи позивача, при цьому враховуючи, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог ст.ст. 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам ст.ст. 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування за наведених доводів апеляційної скарги відсутні.
Відповідно до п.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування з доводів викладених у апеляційній скарзі нема.
Керуючись ст.ст. 368, 372, 375, 381-383, 384, 387 ЦПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 вересня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 27 травня 2020 року.
Суддя - доповідач: Судді: