єдиний унікальний номер справи 759/19242/20
номер апеляційного провадження: 22-ц/824/5291/2021
13 травня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Білич І.М.
суддів: Коцюрби О.П., Слюсар Т.А.
при секретарі Довгополій А.В.
за участі: позивача - ОСОБА_1
представника позивача - ОСОБА_2
відповідача - ОСОБА_3
відповідача - ОСОБА_4
представника відповідачів - ОСОБА_5
третя особа - ОСОБА_6
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 січня 2021 року, ухвалене під головуванням судді Святошинського районного суду м. Києва Сенька М.Ф.,
по цивільній справі № 759/19242/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_6 , Святошинська районна в місті Києві державна адміністрація, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та про зняття особи з реєстраційного обліку.
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася із позовом, в якому просила визнати ОСОБА_4 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 , та зобов'язати Святошинську районну в місті Києві державну адміністрацію зняти ОСОБА_4 , ОСОБА_3 з реєстрації місця проживання.
Обґрунтовуючи позов тим, що відповідачі, хоч і зареєстровані в квартирі, але з 1999 року в ній не проживають, витрати по утриманню житла не несуть, не бажають знятись з реєстраційного обліку місця проживання, а наявність реєстрації осіб які не проживають в квартирі тягне для позивача додаткові витрати по утриманню житла.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 13 січня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано ОСОБА_4 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .
У задоволенні решти вимог відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, відповідачіподалиапеляційну скаргу, за результатами розгляду якої, просили суд рішення в частині задоволення позовних вимог скасувати та постановити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині.
Посилаючись на порушеннясудом норм процесуального права, неправильним застосуванням норм матеріального права та неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи.
На обґрунтування апеляційної скарги вказуючи, що позивачем не доведено того, що відповідачі без поважних причин не приживають за місцем реєстрації більше шести місяців,не несуть витрат по утриманню житла та у спірному житловому приміщенні відсутні їх особисті речі.
Натомість суд першої інстанції прийняв до уваги пояснення позивача, не взявши до уваги рішення Святошинського районного суду міста Києва від 07 липня 2010 року у справі №1695, залишеним без змін ухвалою Київського апеляційного суду від 26 жовтня 2010 року, яким вирішено вселити ОСОБА_4 та його неповнолітню дочку ОСОБА_3 до квартири АДРЕСА_1 та зобов'язано ОСОБА_1 не чинити ОСОБА_4 та ОСОБА_3 перешкоди в користуванні квартирою.
Зауважуючи при цьому, що під час розгляду вище зазначеної справи, судом вже надавалася оцінка поданому позивачем акту, складеному РЕО-5 від 05 лютого 2010 року як доказу та відповідно було прийняте рішення, яке набрало законної сили.
Крім того, твердження суду, що відповідачі не несуть витрат по утриманню житла не відповідає дійсності, оскільки у якості доказів протилежного, відповідачами надано належним чином завірених копій сплачених рахунків.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Враховуючи, що доводи апеляційної скарги не містять у собі доводів щодо неправомірності відмови у задоволенні вимог щодо зобов'язання відповідача (Святошинська районна в м. Києва державна адміністрація) зняти ОСОБА_4 та ОСОБА_3 з реєстрації місця проживання, то у відповідності до положень ст. 367 ЦПК України рішення суду першої інстанції в зазначеній вище частині апеляційним судом не переглядається.
У судовому засіданні відповідачі та їх представник підтримали доводи апеляційної скарги, просили її задовольнити.
Позивач та представник позивача доводів апеляційної скарги не визнали, просили залишити рішення суду першої інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Третя особа просила покласти вирішення спору на розсуд суду.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що подана апеляційнаскарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Задовольняючи вимоги позивача в частині визнання відповідачів такими що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 , суд першої інстанції виходив з доведеності позивачем заявлених позовних вимог. З урахуванням положень ст.ст. 71, 72 ЖК України зазначав, що оскільки відповідачі не проживають у спірній квартирі понад шість місяців без поважних причин, не сплачують комунальні послуги та не забезпечують належне утримання квартири, то є такими, що втратили право користування квартирою.
Проте погодитися з такими висновками суду не можна виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом при розгляді справи встановлено, що квартира АДРЕСА_1 перебуває в комунальній власності м. Києва .
Вказана квартира на підставі рішення виконкому Ленінградської Районної Ради від 27 жовтня 1979 року №1027 була надана в користування ОСОБА_7 на склад його сім'ї з чотирьох осіб: ОСОБА_7 - наймач; ОСОБА_8 - дружина наймача; ОСОБА_1 (позивач) та ОСОБА_4 ( відповідач) - діти наймача.
Згідно довідки балансоутримувача будинку, на даний в квартирі зареєстровані ОСОБА_1 , її дочка ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_9 (дочка ОСОБА_9 ).
Звертаючись з позовом до суду, позивач вказувала на те, що реєстрація в квартирі відповідачів перешкоджає здійснення нею прав на вільне користування і розпорядження нерухомим майном. Зокрема всі витрати по утриманню квартири несе вона (позивач), не може оформити субсидію на житло у заявку з неможливістю отримати від відповідачів даних щодо їх доходів у зв'язку з не проживанням їх в квартирі.
Виходячи з матеріалів справи, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції не було взято до уваги те, що між сторонами існує тривалий конфлікт щодо користування квартирою АДРЕСА_1 . Підтвердженням чого є рішення Святошинського районного суду м. Києва від 07 липня 2010 року залишене без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 26 жовтня 2010 року.
За яким ОСОБА_1 було відмовлено у задоволенні заявлених вимог до ОСОБА_4 який діяв також в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , треті особи: Служба у справах дітей Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації, Святошинська районна в місті Києві державна адміністрація про визнання осіб такими що втратили право користування жилим приміщенням.
Задоволено частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_4 , який також діяв в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_3 .
Зобов'язано ОСОБА_1 не чинити ОСОБА_4 та неповнолітній ОСОБА_3 перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 ( а.с. 169 -174).
Відповідно до положень ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 9 ЖК УРСР встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.
Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.
За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
За умови повернення відсутнього на жилу площу за згодою членів сім'ї, його не можна вважати таким, що втратив право на жилу площу. Якщо ж він вселився в жиле приміщення всупереч волі членів сім'ї і був відсутнім понад встановлені строки без поважних причин, то суд вправі визнати його таким, що втратив право на жилу площу.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил щодо оцінки доказів.
Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Відповідно до ст. 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз ст. ст.71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.
На підтвердження заявлених вимог позивачем до суду надані: ксерокопія акту затвердженого РЕО -5 від 05 лютого 2010 року, щодо обстеження квартири АДРЕСА_1 по факту не проживання ОСОБА_4 (відповідача)- а.с.19
Також надано два акти складені ЖЕД 5 від 20 жовтня 2020 року на предмет проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_6 ( позивача та третьої особи ) у період часу з 2010 року до теперішнього часу в квартирі АДРЕСА_1 (а.с.20-21).
Колегія суддів вважає, що зазначені вище докази, не можуть бути належними та достатніми доказами в справі, так як акт РЕО-5 від 05 лютого 2010 року вказує щодо перевірки обставин по факту проживання в спірній квартирі одного з відповідачів по справі - ОСОБА_4 та не містить у собі будь-якої інформації відносно іншого відповідача ОСОБА_3 (доньки відповідача). Як і не відображає інформації щодо обставин проживання ( не проживання) відповідача на час звернення позивача до суду.
Крім того, слід зазначити, що відомостям відображеним в даному акті уже надавалася судова оцінка як доказу у ході розгляду справи, при постановленні Святошинським районним судом міста Києва рішення від 07 липня 2010 року та апеляційному перегляді справи ( а.с. 171).
Акти ЖЕД-5 від 20 жовтня 2020 року за своїм змістом вказують на обставини, що були підтверджені свідками, а саме проживання в спірній квартирі з 2010 року по теперішній час позивача та третьої особи і не містять ніякої інформації щодо відповідачів по справі.
Відтак, надані акти не підтверджують факт відсутності відповідачів в спірній квартирі понад встановлені строки.
Крім того надаючи пояснення в судовому засіданні позивач визнала факт того, що однією з підстав звернення її до суду з даним позовом є припинення надання відповідачами їй даних щодо отримання прибутків для можливості оформлення субсидії.
Колегія суддів вважає, що зазначені позивачем обставини не є підставами для підтвердження підстав для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.
Не було спростовано у ході розгляду справи доказів, які надавалися відповідачами щодо часткової сплати та несення ними витрат по оплаті житлово-комунальних послуг по утриманню квартири АДРЕСА_1 , відсутності їх особистих речей, наявності ключів від спірної квартири.
Звертаючись з позовом позивач вказувала на те, що ОСОБА_4 одружившись з ОСОБА_10 з 1999 року проживає разом з дружиною та співвідповідачем ОСОБА_3 у квартирі своєї дружини за адресою: АДРЕСА_3 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 взагалі жодного дня у спірній квартирі не проживала.
Слід зазначити, що зазначені доводи позовної заяви не охоплюються положеннями ст. ст.71, 72 ЖК України.
Так, згідно ч.2 ст.107 ЖК України, у разі вибуття наймача та членів його сімї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття.
Згідно з роз'ясненням викладеним Верховним Судом в рішенні від 23 липня 2017 року, справа № 753/15850/15 ц суд зазначав, що факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов'язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв'язку з вибуттям наймача та членів його сімї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше житлове приміщення в тому ж населеному пункті ст. 107 ЖК України.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи держаної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Колегія суддів також враховує усталену практику Європейського суду з прав людини. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Саме таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду викладених у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, провадження № 14-298цс19.
Згідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміні судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків суду, викладеним у рішенні суду першої інстанції обставинам справи; порушення норм процесуального або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що рішення суду як таке що постановлено з порушенням норм матеріального права підлягає скасуванню з постановленням нового в порядку положень ст. 376 ЦПК України про відмову у задоволенні заявлених позовних вимог з зазначених вище підстав.
Судові витрати підлягають розподілу в порядку, встановленому ст.141 ЦПК України.
Відповідно до ч.13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки в позові ОСОБА_1 відмовлено, то на користь відповідачів підлягають стягненню судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги в сумі по 630 гривень на кожного з відповідачів.
У іншій не оскаржувальній частині рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 368, 372, 376, 381-383, 384, 387 ЦПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 та ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 січня 2021 року скасувати в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та постановити в цій частині нове рішення, за яким;
ОСОБА_1 відмовити у задоволенні позовних вимог про визнання ОСОБА_4 та ОСОБА_3 такими, що втратили правокористування квартирою АДРЕСА_1 .
У іншій частині рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 січня 2021 року - залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 , ОСОБА_3 судовий збір по 360,00 гривень на користь кожного.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 26 травня 2021 року.
Суддя - доповідач:
Судді: