іменем України
21 травня 2021 року м. Чернігів
Унікальний номер справи № 750/11538/20
Головуючий у першій інстанції - Рахманкулова І. П.
Апеляційне провадження № 22-ц/4823/736/21
Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Бечка Є.М.,
суддів: Євстафіїва О.К., Шарапової О.Л.,
секретар: Шапко В.М.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м.Чернігова від 04 березня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
дата та місце складання повного тексту рішення: 09 березня 2021 року, м.Чернігів,
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що йому на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 . Зазначає, що після розлучення з відповідачем він створив нову сім'ю, проте, оскільки колишня дружина разом з їх спільною дочкою залишились проживати у належній йому квартирі, він змушений разом з новою сім'єю проживати у батьків дружини. Позивач вказував, що колишня дружина втратила право користування житловим приміщенням і створює йому, як власнику, перешкоди у здійсненні права на користування та розпорядження своїм житлом.
Рішення Деснянського районного суду м.Чернігова від 04 березня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє відповідача права користування займаним приміщенням, іншого житла вона не має, а позивач чинить їй перешкоди в користуванні житлом.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та задовольнити його позовні вимоги.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що після розірвання шлюбу припинила існувати обставина, яка була підставою набуття відповідачем права користування його власністю. Після розірвання шлюбу він та відповідачка не пов'язані спільними побутом і не мають взаємних обов'язків.
Вказує, що суд при вирішенні справи неправильно застосував норми матеріального права та не надав оцінки щодо можливості застосування статей 317, 391, 406 ЦК України до спірних правовідносин.
Посилається на те, що суд першої інстанції не застосував правові висновки Верховного Суду від 08.05.2019 року у справі №601/1114/18; від 04.12.2019 у справі №235/9835/15-ц; від 15.01.2019 року у справі №686/11782/17-ц у подібних правовідносинах.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просить залишити його в силі, а апеляційну скаргу без задоволення.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Відповідно до ст.263 ЦПК України передбачено, що рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Даним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає.
Судом встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 06.07.2004 року ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 (а.с. 5, 6).
27.03.2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб, який рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 22.04.2019 року було розірвано (а.с. 7).
Відповідно до копії акту про проживання особи без реєстрації від 01 червня 2020 року ОСОБА_1 проживає без реєстрації з 20.05.2019 року разом з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 11).
Згідно з копії акту від 03 листопада 2020 року ОСОБА_2 з квітня 2020 року не проживає в квартирі за адресою: АДРЕСА_3 (а.с. 18).
04.12.2020 року було внесено до ЄРДР відомості за заявою ОСОБА_2 про факт домашнього насильства, яке вчиняє її колишній чоловік (а.с. 54).
За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідачка вселилась у спірну квартиру в якості члена сім'ї власника квартири і на законних підставах набула право користуванням цією квартирою.
Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Практика ЄСПЛ визначає, що будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-33530св18) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що не є підставою для виселення членів сім'ї власника, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім'ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, а й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Під час розгляду справи встановлено, що позивач є власником спірної квартири.
Відповідач спільним побутом із позивачем не пов'язана, сімейні відносини з колишнім чоловіком припинені.
Разом з цим, права членів (колишніх) сім'ї власника житла також підлягають захисту, тому визнання відповідача такою, що втратила право користування квартирою, що фактично є позбавленням права на житло, має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Факт того, що відповідач забезпечена іншим житлом судом не встановлений. Відповідач та її донька не є такими, що самоправно вселились до спірного жилого приміщення.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_2 не втрачала інтересу до спірної квартири, а її періодична відсутність викликана поважними причинами, пов'язаними з конфліктною ситуацією, що виникла між сторонами.
Враховуючи, що відповідач та її донька - колишні члени сім'ї власника спірного житла не мають іншого житла, суд першої інстанції правильно врахував, що право відповідача на це майно має бути захищено, оскільки визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням буде несправедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи.
З урахуванням наведеного, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив ОСОБА_1 у задоволенні його позову.
Посилання в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції рішення у справі було ухвалено без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, апеляційний суд не приймає до уваги, оскільки у даному випадку слід враховувати доведеність заявлених позовних вимог належними доказами.
Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильність правових висновків суду, на законність судового рішення не впливають, а направлені на переоцінку доказів. Тому, виходячи з наведеного, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами, повно, всебічно і об'єктивно перевірив доводи і заперечення сторін, встановленим фактам і доказам дав правильну правову оцінку і дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Рішення суду першої інстанції винесено з додержання вимог матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Деснянського районного суду м.Чернігова від 04 березня 2021 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Повний текст постанови складено 25.05.2021 року.
Головуючий: Судді: