ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
19.05.2021Справа № 910/15513/20
За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Запоріжгаз збут»
доАкціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України»
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні
позивачаАкціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Запоріжгаз»
провизнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії та стягнення 100 000,00 грн.
Суддя Босий В.П.
секретар судового засідання Єрмак Т.Ю.
Представники сторін:
від позивача:Василевська О.В.
від відповідача:Будник Б.А.
від третьої особи:Богдан С.В.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Запоріжгаз збут» (надалі - ТОВ «Запоріжгаз збут») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» (надалі - АТ «НАК «Нафтогаз України») про:
- зобов'язання АТ «НАК «Нафтогаз України» виконати вимоги абз. 4 п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України «Питання споживання природного газу» №143 від 27.02.2019;
- визнання протиправними дій АТ «НАК «Нафтогаз України» з повернення ТОВ «Запоріжгаз збут» коригуючих актів листом №26-3527/1.17-19 від 25.04.2019;
- зобов'язання АТ «НАК «Нафтогаз України» визнати переплату ТОВ «Запоріжгаз збут» на користь АТ «НАК «Нафтогаз України» у сумі 536 451 169,17 грн. за договорами купівлі-продажу газу №15-721-Н від 30.06.2015, №16-115-Н від 30.12.2015, №16-411-Н від 28.10.2016, №17-210-Н від 12.04.2017, №17-410-Н від 27.09.2017, №18-510-Н від 05.11.2018 та оформити первинні документи на підтвердження її визнання;
- стягнення з АТ «НАК «Нафтогаз України» на користь ТОВ «Запоріжгаз збут» частини суми безпідставно збережених коштів у розмірі 100 000,00 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.10.2020 відкрито провадження у справі, вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, залучено Акціонерне товариство «Оператор газорозподільної системи «Запоріжгаз» (надалі - АТ «ОГС «Запоріжгаз») в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача, призначено у справі підготовче засідання.
05.11.2020 представником відповідача до канцелярії суду подано відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечує проти позовних вимог з огляду на те, що договірний характер правовідносин між сторонами, які виникли на підставі укладених договорів купівлі-продажу природного газу, виключає можливість застосування до них приписів ст. 1212 Цивільного кодексу України. Також відповідач у відзиві вказує на те, що позивачем було обрано невірний спосіб захисту свого порушеного права, а також те, що дія постанови Кабінету Міністрів України №143 від 27.02.2019 «Питання споживання природного газу» не розповсюджується на відносини, що мали місце протягом 2015-2019 років.
У письмових поясненнях третя особа повністю погоджується із позовними вимогами ТОВ «Запоріжгаз збут» та вважає їх такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.
Позивач у відповіді на відзив на позовну заяву вказує на те, що ним було обрано належний спосіб захисту його порушеного права шляхом зобов'язання відповідача виконати вимоги постанови Кабінету Міністрів України №143 від 27.02.2019, визнати переплату позивача та оформити первинні документи на підтвердження її визнання. Також позивач у відповіді на відзив надає додаткове обґрунтування наявності підстав для повернення відповідачем на користь позивача грошових коштів згідно ст. 1212 Цивільного кодексу України, оскільки підстава, на якій вони були набуті, відпала.
В запереченнях на відповідь на відзив відповідач наполягає на викладеній у відзиві на позовну заяву позиції щодо невірно обраного способу захисту, неможливості застосування до вимог позивача приписів ст. 1212 Цивільного кодексу України та нерозповсюдження дії постанови Кабінету Міністрів України №143 від 27.02.2019 на спірні правовідносини.
Протокольною ухвалою суду від 30.11.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу для розгляду по суті на 21.12.2020.
18.12.2020 представником відповідача на електронну пошту суду направлено клопотання про залишення позову ТОВ «Запоріжгаз збут» без руху у зв'язку з несплатою судового збору у встановленому законом розмірі.
У зв'язку з перебуванням судді Босого В.П. на лікарняному, судове засідання, призначене на 21.12.2020, не відбулося та було перенесено на 11.01.2021.
Протокольною ухвалою суду від 11.01.2021 відкладено розгляд справи по суті на 20.01.2021.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.01.2021 позовну заяву ТОВ «Запоріжгаз збут» залишено без руху, встановлено строк для усунення недоліків позовної заяви протягом п'яти днів з дня вручення такої ухвали.
02.02.2021 до Господарського суду міста Києва від ТОВ «Запоріжгаз збут» надійшло клопотання, в якому позивач відмовився від позовних вимог в частині зобов'язання АТ «НАК «Нафтогаз України» визнати переплату ТОВ «Запоріжгаз збут» на користь АТ «НАК «Нафтогаз України» у сумі 536 451 169,17 грн. за договорами купівлі-продажу газу №15-721-Н від 30.06.2015, №16-115-Н від 30.12.2015, №16-411-Н від 28.10.2016, №17-210-Н від 12.04.2017, №17-410-Н від 27.09.2017, №18-510-Н від 05.11.2018 та оформити первинні документи на підтвердження її визнання.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.02.2021 закрито провадження у справі в частині позовних вимог про зобов'язання АТ «НАК «Нафтогаз України» визнати переплату ТОВ «Запоріжгаз збут» на користь АТ «НАК «Нафтогаз України» у сумі 536 451 169,17 грн. за договорами купівлі-продажу газу №15-721-Н від 30.06.2015, №16-115-Н від 30.12.2015, №16-411-Н від 28.10.2016, №17-210-Н від 12.04.2017, №17-410-Н від 27.09.2017, №18-510-Н від 05.11.2018 та оформити первинні документи на підтвердження її визнання, продовжено розгляд справи №910/15513/20, та призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 24.02.2021.
24.02.2021 представником відповідача до канцелярії суду подано клопотання про зупинення провадження у даній справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі №640/3438/21 за позовом АТ «НАК «Нафтогаз України» до Кабінету Міністрів України про визнання протиправним та нечинним абз. 4 п. 2 постанови Кабінету Міністрів України №143 від 27.02.2019.
Судом в задоволенні вказаного клопотання було відмовлено з огляду на наступне.
В обґрунтування клопотання про зупинення провадження відповідач посилається на те, що на розгляді Окружного адміністративного суду міста Києва перебуває справа №640/3438/21 за позовом АТ «НАК «Нафтогаз України» до Кабінету Міністрів України про визнання протиправним та нечинним з моменту прийняття абз. 4, п. 2 постанови Кабінету Міністрів України №143 від 27.02.2019 року.
При цьому, свої позовні вимоги позивач у даній справі обґрунтовує тим, що в силу положень постанови №143 у АТ «НАК «Нафтогаз України» відпала правова підстава для володіння коштами, сплаченими позивачем, та які заявлені до стягнення у даній справі.
Отже, на думку відповідача, предмет спору у адміністративній справі №640/3438/21 безпосередньо пов'язаний із правовою підставою виникнення спору у даній справі, і обставини, що встановлюються адміністративним судом, мають суттєве значення для розгляду господарської справи, а тому існує об'єктивна неможливість розгляду даної справи до набрання законної сили рішенням у справі №640/3438/21.
Відповідно до ч. 3 ст. 195 Господарського процесуального кодексу України провадження у справі на стадії її розгляду по суті зупиняється тільки з підстав, встановлених пунктами 1-3 частини першої статті 227 та пунктом 1 частини першої статті 228 цього Кодексу.
Суд зазначає, що вказаною статтею законодавцем встановлено вичерпний перелік підстав для зупинення провадження на стадії розгляду справи по суті, який розширеному тлумаченню не підлягає.
Так, згідно з п.п. 1-3 ч. 1 ст. 227 Господарського процесуального кодексу України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у випадках:
1) смерті або оголошення померлою фізичної особи, яка була стороною у справі або третьою особою з самостійними вимогами щодо предмета спору, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво;
2) необхідності призначення або заміни законного представника учасника справи;
3) перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
Крім того, пунктом 1 частини 1 статті 228 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадках, зокрема, перебування учасника справи на альтернативній (невійськовій) службі не за місцем проживання або на строковій військовій службі.
Відповідно до ч. 1 ст. 185 Господарського процесуального кодексу України у підготовчому засіданні суд постановляє ухвалу (ухвали) про процесуальні дії, що необхідно вчинити до закінчення підготовчого провадження та початку судового розгляду справи по суті.
Частиною 3 статті 201 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що з оголошення головуючим судового засідання відкритим розпочинається розгляд справи по суті.
Між тим, статтею 194 Господарського процесуального кодексу України визначено, що завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що законодавець чітко встановлює певні строки для вчинення певних процесуальних дій, визначаючи їх, в т.ч., і певними стадіями судового процесу.
Як встановлено судом раніше, протокольною ухвалою від 30.11.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу для розгляду по суті. У судовому засіданні від 11.01.2021 суд розпочав розгляд справи по суті, що зафіксовано протоколом судового засідання.
Таким чином, на стадії розгляду справи по суті у суду відсутні правові підстави для зупинення провадження у справі з підстави, визначеної п. 5 ч. 1 ст. 227 Господарського процесуального кодексу України, що стало підставою для відмови у задоволенні клопотання відповідача.
В судових засіданнях з розгляду справи по суті 12.04.2021 та 28.04.2021 учасники судового процесу надали свої пояснення стосовно суті спору.
В судовому засіданні 19.05.2021 судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва-
У період з липня 2015 року по січень 2019 року між ТОВ «Запоріжгаз збут» (покупець) та АТ «НАК «Нафтогаз України» (продавець) було укладено наступні договори купівлі-продажу природного газу:
- №15-721-Н від 30.06.2015, загальна сума договору відповідно до актів приймання-передачі склала 397 554 447,32 грн.;
- №16-115-Н від 30.12.2015, загальна сума договору відповідно до актів приймання-передачі склала 1 027 131 986,64 грн.;
- №16-411-Н від 28.10.2016, загальна сума договору відповідно до актів приймання-передачі склала 1 706 097 580,67 грн.;
- №17-210-Н від 12.04.2017, загальна сума договору відповідно до актів приймання-передачі склала 385 139 787,83 грн.;
- №17-410-Н від 27.09.2017, загальна сума договору відповідно до актів приймання-передачі склала 1 895 647 485,19 грн.;
- №18-510-Н від 05.11.2018, загальна сума договору відповідно до актів приймання-передачі склала 998 919 371,17 грн.
За умовами зазначених договорів газ, що продається, використовується покупцем виключно для подальшої реалізації побутовим споживачам.
Позивач зазначає, що всього з липня 2015 року по січень 2019 року ТОВ «Запоріжгаз збут» придбало у АТ «НАК «Нафтогаз України» природного газу для потреб побутових споживачів на загальну суму 6 410 490 658,82 грн. Вартість газу, придбаного для потреб населення без лічильників газу склала 897 122 179,87 грн.
Також позивач вказує, що зазначена сума була повністю сплачена ним на користь відповідача.
Позивач зазначає, що в період з липня 2015 року по січень 2019 року по споживачам, які не забезпечені лічильниками газу, фактичний об'єм спожитого (розподіленого) природного газу, придбаний у АТ «НАК «Нафтогаз України», визначався Операторами ГРМ за нормами споживання, що були встановлені постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.1996 №619 «Про затвердження норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників» (надалі - Постанова №619).
Постановою №619 в редакції, що діяла до 01.10.2014, зокрема, були встановлені наступні норми споживання газу населенням у разі відсутності газових лічильників:
- плита газова за наявності централізованого постачання гарячої води - 9,8 м3 (людино-місяць)
- плита газова у разі відсутності централізованого постачання гарячої води та газового водонагрівача - 18,3 м3 (людино-місяць)
- плита газова та газовий водонагрівач - 23,6 м3 (людино-місяць).
Відповідно до п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 27.02.2019 №143 «Питання споживання природного газу», яка набрала чинності 07.03.2019 (надалі - Постанова №143), було передбачено наступне:
- застосування норм споживання природного газу побутовими споживачами у разі відсутності лічильників газу, затверджених пунктом 1 цієї постанови, здійснюється з 9 серпня 2018 року;
- не допускається нарахування та облік заборгованості на особовому рахунку побутового споживача за природний газ, яка виникла у зв'язку з втратою чинності постановами Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2015 р. № 237 «Про внесення змін до норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників» (Офіційний вісник України, 2015 р., № 36, ст. 1075) та від 23 березня 2016 р. № 203 «Про норми споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників» (Офіційний вісник України, 2016 р., № 24, ст. 958);
- не нараховуються постачальникам природного газу для потреб побутових споживачів заборгованість за природний газ в межах норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 1996 р. №619 (ЗП України, 1996 р., № 13, ст. 360), в редакції, що діяла до 1 жовтня 2014 р., а також штрафні санкції, 3 відсотки річних та інфляційні втрати, нараховані на таку заборгованість.
З наявних в матеріалах справи копій судових рішень з Єдиного державного реєстру судових рішень України, вбачається, що адміністративними судами у справах №826/16447/15 та 826/2507/18 було визнано протиправними та нечинними Постанови №237 та №203 з моменту їх прийняття.
Також рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.02.2020 у справі №640/13591/19, залишеним в силі постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.06.2020, визнано протиправними та нечинними пункт 1, абзаци 2 і 3 пункту 2, пункт 3, абзац 2 пункту 4 Постанови №143 та Додаток до Постанови №143. Тобто, абзац 4 пункту 2 Постанови №143 яким передбачено, що не нараховуються постачальникам природного газу для потреб побутових споживачів заборгованість за природний газ в межах норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 1996 р. № 619, в редакції, що діяла до 01.10.2014, а також штрафні санкції, 3 відсотки річних та інфляційні втрати, нараховані на таку заборгованість, залишився чинним.
Позивач у позовній заяві зазначив, що вартість газу, придбаного ТОВ «Запоріжгаз збут» у АТ «НАК «Нафтогаз України» для потреб населення, об'єм споживання якого визначався Операторами ГРМ за нормами споживання, встановленими Постановою № 619, склала 536 451 169,17 грн.
Позивачем надано до матеріалів справи також коригуючи акти та акти-розрахунки, які останній виконав на виконання Постанови №143, з яких вбачається, що сума переплати ТОВ «Запоріжгаз збут» перед АТ «НАК «Нафтогаз України» на думку позивача становила 536 451 169,17 грн.
Позивач листом №69703-Сл-255-0419 від 10.04.2019 направив на адресу відповідача коригуючі акти та акти-розрахунки з проханням в термін до 01.05.2019 здійснити відповідні коригування заборгованості та штрафних санкцій в обліку відповідача на суму 536 451 169,17 грн. та повідомити суму переплати ТОВ «Запоріжгаз збут».
Відповідач листом №26-3527/1.17-19 від 25.04.2020 повідомив позивача, що постановами КМУ від 30.01.2019 №63 та від 27.02.2019 №143 не встановлено та не визначено механізм коригування використаних побутовими споживачами обсягів природного газу, коригування лише вартості (заборгованості, штрафних санкцій) неможливо без коригування ціни або обсягу природного газу у зв'язку з чим у відповідача відсутні підстави для коригування заборгованості та штрафних санкцій і документи, надані позивачем листом від 10.04.2019 повернуто без підписання.
Спір у справі виник у зв'язку з безпідставним, на думку позивача, невизнанням відповідачем переплати позивача у розмірі 536 451 169,17 грн., що свідчить про невиконання вимог постанови Кабінету Міністрів України від 27.02.2019 №143.
Предметом розгляду в даній справі є матеріально-правові вимоги позивача про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі 100 000,00 грн., а підставою позову позивачем вказано абзац 4 пункт 2 постанови Кабінету Міністрів України № 143 від 27.02.2019.
Згідно з частинами 2, 3 статті 5 Цивільного кодексу України акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Отже, за загальним правилом, новий акт законодавства застосовується до тих прав та обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. В той же час, це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте, надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.
Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено частиною першою статті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Наведені висновки викладені в рішеннях Конституційного суду України від 05.04.2001 за №3-рп/2001 та від 09.02.1999 за №1-рп/99, а також в постановах Верховного Суду від 12.08.2019 у справі №905/331/18, від 15.08.2019 у справі №913/298/18, від 19.09.2019 у справі №917/325/18 та від 18.06.2020 у справі №910/2663/19.
Суд зазначає, що позивач просить суд стягнути грошові кошти, які були ним сплачені у період липень 2015 року - січень 2019 року, однак постанова Кабінету Міністрів України № 143 від 27.02.2019 «Питання споживання природного газу» набрала чинності 07.03.2019, тобто вже після здійснення спірної оплати позивачем.
При цьому, зі змісту постанови Кабінету Міністрів України № 143 від 27.02.2019 не вбачається, що вказаний нормативно-правовий акт має зворотну дію в часі, тому відсутні правові підстави для здійснення коригування заборгованості та встановлення заборгованості за природний газ, придбаний для потреб побутових споживачів у період з липня 2015 року до 01.02.2019 року (у розрізі договорів).
Отже, суд визнає помилковими твердження позивача, що в даному випадку слід враховувати, що постанова Кабінету Міністрів України № 143 від 27.02.2019 пом'якшує або скасовує відповідальність юридичних осіб, а тому вона має зворотну дію у часі з огляду на правову позицію Конституційного Суду України та Верховного Суду, викладену вище та те, що в постанові Кабінету Міністрів України № 143 від 27.02.2019 відсутня пряма вказівка про надання їй зворотної дії в часі.
Окрім цього, відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин норми статті 1212 Цивільного кодексу України виходячи з наступного.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частин першої, другої статті 509 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу.
Зобов'язання повинне належно виконуватись відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай ставляться.
Згідно з частиною першою статті 177 Цивільного кодексу України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частинами першою та другою статті 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків
Відповідно до частин 1, 2 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні.
Відповідно до змісту статті 1212 Цивільного кодексу України, зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень статті 1212 ЦК України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 25.02.2015 у справі № 3-11гс15.
Отже, системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої, другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).
Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин певних цивільних прав та обов'язків, зокрема внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 Цивільного кодексу України.
Отже, суд зазначає, що аналіз викладеної норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов'язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.
Загальна умова частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не вважається безпідставним.
Однак, як вбачається з матеріалів справи та зазначає позивач, він сплатив на користь відвідача оскаржувану суму грошових коштів на підставі укладених договорів купівлі-продажу природного газу, які на момент винесення рішення є чинними, відомостей щодо їх розірвання або відмови позивача від вказаних правочинів матеріали справи не містять, а спірні кошти відповідачем отримано в якості оплати за природний газ, відтак суд приходить до висновку про те, що зазначені кошти відповідачем набуто за наявності правової підстави, а тому не можуть бути витребувані відповідно до положень ст. 1212 Цивільного кодексу України, як безпідставне збагачення.
Отже, правовідносини сторін у цьому спорі регулюються нормами зобов'язального права, а договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень ст. 1212 Цивільного кодексу України.
У випадку, коли поведінка набувача коштів або подія утворюють правову підставу для їх набуття (збереження), стаття 1212 Цивільного кодексу України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена, була відсутня взагалі або ж коли набуття відбулось у зв'язку з договором, але не на виконання договірних умов, чого в даному випадку позивачем доведено не було.
Отже, посилання позивача на ст. 1212 Цивільного кодексу України є необґрунтованим, оскільки кошти відповідачем не були отримані без будь-яких правових підстав, а перераховані у якості оплати за природний газ, відповідно відсутні підстави для стягнення з відповідача вказаних грошових коштів у розмірі 100 000,00 грн.
Окрім того, суд звертає увагу на висновок Верховного Суду викладений в постанові від 12.11.2020 у справі №904/3173/19, що постанови від 30.01.2019 № 63 «Деякі питання споживання природного газу побутовими споживачами» та від 27.02.2019 № 143 «Питання споживання природного газу» не покладають на АТ «НАК «Нафтогаз України» зобов'язання повернути ТОВ «Дніпропетровськгаз збут» чи іншим суб'єктам господарювання будь-які грошові кошти, у тому числі, за виконаними господарськими договірними зобов'язаннями. Крім того, вказані постанови не наділяють суб'єктів господарювання правом вимоги до АТ «НАК «Нафтогаз України».
Також Верховний Суд в постанові від 12.11.2020 у справі №904/3173/19 вказав, що посилання ТОВ «Дніпропетровськгаз збут» на те, що в нього виникло безпосередньо з актів цивільного законодавства право вимоги до АТ «НАК «Нафтогаз України» з приводу повернення грошових коштів внаслідок проведеного коригування чи право на коригування завершених господарських зобов'язань, - є такими, що ґрунтуються на довільному тлумаченні ТОВ «Дніпропетровськгаз збут» змісту наведених постанов Кабінету Міністрів України, що не відповідає їх дійсному змісту.
Тобто, Верховний Суд вже встановив, що зокрема постанова КМУ від 27.02.2019 №143 не створює підставу позивачу для звернення з позовом до АТ «НАК «Нафтогаз України» про стягнення перерахованих грошових коштів.
Крім того, суд також зазначає, що позовні вимоги про зобов'язання відповідача виконати вимоги абз. 4 п. 2 постанови Кабінету Міністрів України №143 від 27.02.2019 року та визнання протиправними дій позивача з повернення коригуючих актів листом №26-3527/1.17-19 від 25.04.2019 не підлягають задоволенню, оскільки такі вимоги, зокрема є наслідком довільного тлумачення позивачем змісту постанови Кабінету Міністрів України №143 від 27.02.2019, оскільки зі змісту даної постанови не вбачається покладання на АТ «НАК «Нафтогаз України» такого зобов'язання.
Зобов'язати особу виконати вимоги нормативно-правового акту, підписати коригуючий акт фактично лежить в площині її особистого волевиявлення, а, тому, зобов'язання відповідача виконати вимоги абз. 4 п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 27.02.2019 №143 та оформити первинні документи на підтвердження визнання переплати не може бути виконаний шляхом державно-примусової діяльності та не підпадає під спосіб захисту, передбачений в п. 5 ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України (примусове виконання обов'язку в натурі) оскільки постанови КМУ і так є обов'язковими до виконання в силу імперативних приписів ст. 117 Конституції України та Закону України «Про Кабінет Міністрів України».
Відповідно до частин 1 та 2 ст. 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.
Тобто, обов'язковість виконання постанов Кабінету Міністрів України прямо передбачено законом України, що виключає їх примусове виконання через рішення суду.
Що ж до актів ненормативного характеру (індивідуальних актів), то вони породжують права і обов'язки тільки у того суб'єкта (чи визначеного ними певного кола суб'єктів), якому вони адресовані. Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.
Однак, коригуючий акт не містить наведених характеристик, а лише являється доказом на підтвердження певних обставин, в даному випадку, вчинення позивачем певних дій, що може бути враховано в сукупності з іншими доказами по справі з наданням йому відповідної оцінки.
Отже, предметом позову не можуть бути обставини, які виступають доказами у справі, зокрема, підписання коригуючих актів, оскільки такі акти підтверджують наявність або відсутність юридичних фактів (здійснення позивачем тих чи інших дій), які входять до підстав позову.
Предметом позову може бути матеріально - правова чи немайнова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд повинен прийняти рішення.
Порушення цивільного права чи цивільного інтересу хоча і підлягають судовому захисту й у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 Цивільного кодексу України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги ТОВ «Запоріжгаз збут» не підлягають задоволенню.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
З урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів сторін була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно відсутності підстав для задоволення позову не спростовує.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. В задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Запоріжгаз збут» відмовити повністю.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
3. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 27.05.2021.
Суддя В.П. Босий