26 травня 2021 рокуЛьвівСправа № 500/1150/20 пров. № А/857/7626/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Онишкевича Т.В.,
суддів Обрізка І.М., Хобор Р.Б.,
з участю секретаря судових засідань Максим Х.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Тернопільській області на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 09 липня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Тернопільській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії ,
суддя у І інстанції Мандзій О.П.,
час ухвалення судового рішення не зазначено,
місце ухвалення судового рішення м. Тернопіль,
дата складення повного тексту рішення 09 липня 2020 року,
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із адміністративним позовом, у якому після уточнення своїх вимог просив визнати протиправними дії Головного управління ДФС у Тернопільській області (далі - ГУ ДФС) та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 04 лютого 2019 року №Ф-2603-54-У зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - ЄСВ) у сумі 18276,72 грн.
Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 червня 2020 року було замінено відповідача ГУ ДФС на його правонаступника - Головне управління ДПС у Тернопільській області (далі - ГУ ДПС).
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 09 липня 2020 року у справі № 500/1150/20 позов було задоволено. Визнано протиправною та скасовано вимогу ГУ ДФС від 04 лютого 2019 року №Ф-2603-54-У зі сплати ЄСВ у сумі 18276,72 грн.
При цьому суд першої інстанції виходив із того, що з 31 січня 2017 року позивач не здійснював адвокатську діяльність та не отримував доходу від такої діяльності, що дає підстави для висновку про відсутність обов'язку сплати ЄСВ як самозайнятої особи.
Відсутність відмітки про одержання контролюючим органом заяви позивача про зняття з обліку платника ЄСВ за формою №7-ЄСВ не спростовує того, що позивач не здійснював адвокатству діяльність та не отримував доходу від такої діяльності з огляду на зупинення 31 січня 2017 року права на заняття адвокатською діяльністю.
У апеляційній скарзі ГУ ДПС просило скасувати рішення суду першої інстанції та у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.
Свої апеляційні вимоги обґрунтовує тим, що фізична особа, яка здійснює незалежну професійну діяльність (адвокат) може бути знята з обліку на підставі поданої до контролюючого органу за основним місцем обліку заяви про ліквідацію або реорганізацію платника податків за ф. №8-ОПП, до якої в обов'язковому порядку додається заява Н7-ЄСВ, а також за умови внесення до Єдиного реєстру адвокатів України записів про:
зміну організаційної форми адвокатської діяльності;
зупинення або припинення права на заняття адвокатською діяльністю.
Заява про зняття з обліку платника ОСОБА_1 до контролюючого органу не подавалась ні у період, за який винесена оскаржувана вимога, ні станом на дату написання даного відзиву на адміністративний позов, а наявна в матеріалах заява позивача за формою Н7-ЄСВ не містить відмітки про одержання такої контролюючим органом і самостійно (без заяви №8-ОПП) не може бути підставою для зняття позивача з обліку.
Звільнення фізичних осіб-підприємців від обов'язку сплати за себе ЄСВ з урахуванням певних умов передбачено частиною 4 статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464). Однак для осіб, які здійснюють незалежну професійну діяльність, таке звільнення від сплати ЄСВ вказаним Законом не передбачено.
Учасники справи, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, на виклик апеляційного суду не прибули, що відповідно до частини 2 статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України не перешкоджає розгляду справи у їх відсутності.
Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи із такого.
Як свідчать матеріали справи та не заперечується її учасниками, відповідно до витягу з Єдиного реєстру адвокатів України ОСОБА_1 15 березня 2002 року було видано свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю №236.
З 31 січня 2017 року на підставі заяви позивача право на зайняття ним адвокатською діяльністю зупинено відповідно до пункту 1 частини 1 статті 31 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI).
ГУ ДФС на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів 04 лютого 2019 року ГУ ДФС сформовано вимогу №Ф-2603-54-У про сплату позивачем боргу (недоїмки) з ЄСВ станом на 06 травня 2019 року в сумі 18276,72 грн.
ОСОБА_1 не погодився із наявністю у нього заборгованості з ЄСВ, вважав дій контролюючого органу протиправними та за захистом своїх прав звернувся до адміністративного суду із позовом, що розглядається.
При наданні правової оцінки правильності вирішення судом першої інстанції цього публічно-правового спору оскаржуваним рішенням та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Частиною 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з приписами частини 3 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до приписів частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до пункту 1.1 статті 1 Податкового кодексу України (далі - ПК) ним регулюються відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
Підпунктом 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 ПК встановлено, що самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.
Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
Разом із тим, Законом № 2464 регламентовано правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку ЄСВ, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
Згідно із приписами пункту 2 частини 1 статті 1 Закону № 2464 ЄСВ - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Підпунктом 2 пункту 1 статті 7 Закону № 2464 передбачено, що ЄСВ нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 4 Закону № 2464 платниками ЄСВ є особи, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.
На думку апеляційного суду, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що для сплати ЄСВ особою, яка провадить незалежну професійну діяльність, необхідною умовою є отримання від такої діяльності доходу.
Відповідачем не заперечується того, що позивач, як адвокат, відноситься саме до осіб, які провадять незалежну професійну діяльність.
При цьому за правилами пункту 1 частини 1 статті 31 Закону № 5076-VI право на заняття адвокатською діяльністю зупиняється у разі подання адвокатом заяви про зупинення адвокатської діяльності.
Згідно із пунктом 1 частиною 3 статті 31 вказаного Закону право на заняття адвокатською діяльністю зупиняється з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 цієї статті, з дня подання раді адвокатів регіону за адресою робочого місця адвоката відповідної заяви адвоката.
Як зазначено у частині 5 статті 31 Закону № 5076-VI, протягом строку зупинення права на заняття адвокатською діяльністю адвокат не має права її здійснювати. Такий адвокат також не може брати участь у роботі органів адвокатського самоврядування, крім випадків, коли таке право зупинено у зв'язку з призначенням особи на посаду до органу державної влади з'їздом адвокатів України.
Відомості про зупинення права на заняття адвокатською діяльністю вносяться до Єдиного реєстру адвокатів України (частина 6 статті 31 Закону № 5076-VI).
Відтак, як вірно зазначено судом першої інстанції, протягом строку зупинення права на заняття адвокатською діяльністю адвокат не може легально її здійснювати, а отже і отримувати від такої діяльності доходу. При цьому, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю лише посвідчує право адвоката на здійснення професійної діяльності, однак не є підставою та доказом здійснення адвокатської діяльності.
Відповідно до відомостей Єдиного реєстру адвокатів України позивач з 31 січня 2017 року зупинив зайняття адвокатською діяльністю згідно із приписами пункту 1 частини 1 статті 31 Закону №5076-VI, подавши відповідну заяву, що не заперечується відповідачем.
Підстави, за наявності яких припиняється право на заняття адвокатською діяльністю шляхом анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю встановлено статтею 32 Закону № 5076-VI.
Правовим наслідком зупинення права на заняття адвокатською діяльністю є неможливість заняття адвокатською діяльністю на певний строк, у той час як наслідком припинення права на заняття адвокатською діяльністю є неможливість її подальшого здійснення взагалі, у зв'язку з чим анулюється свідоцтво на заняття адвокатською діяльністю.
На думку апеляційного суду, цілком обґрунтованим є твердження суду першої інстанції про те, що поняття «зупинення» та «припинення» адвокатської діяльності не є тотожними за наслідками застосування. Відтак, дія приписів Порядку обліку платників єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 листопада 2014 року № 1162, що регламентує особливості припинення незалежної професійної діяльності з відповідними зобов'язаннями, не може бути розповсюджена на спірні правовідносини щодо зупинення позивачем адвокатської діяльності.
При цьому в силу приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України та частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд першої інстанції слушно врахував правову позицію, висловлену Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 28 березня 2019 року у справі №820/6324/17.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Частиною 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
У пункті 110 рішення Європейського суду з прав людини від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» (Vastberga taxi Aktiebolag and Vulic v. Sweden № 36985/97) Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління».
Хоча ця справа стосується податкового спору, на переконання апеляційного суду, у ній закладено один з основних принципів забезпечення вирішення спорів у публічно-правовій сфері, зокрема, між суб'єктом приватного права і суб'єктом владних повноважень, який передбачає, що останній зобов'язаний забезпечити доведення в суді правомірності свого рішення, дії або бездіяльності, оскільки, в протилежному випадку, презюмується, що вони є протиправними.
При вирішенні цього спору необхідно застосувати рішення Європейського Суду з прав людини від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яким було встановлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки державні органи обрали тлумачення національного законодавства, менш сприятливе для платників податку, що призвело до накладення на заявника зобов'язання зі сплати податку.
Одночасно апеляційний суд вважає за можливе врахувати позицію Європейського суду з прав людини, яку він висловив у справі «Федорченко та Лозенко проти України» (заява № 387/03, 20 вересня 2012 року, п.53), відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом», тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.
Підсумовуючи наведене, на переконання апеляційного суду, доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи фактичних обставин, які б були безпідставно залишені без розгляду судом першої інстанції.
Порушень норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було.
З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, вирішуючи цей публічно-правовий спір, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Підстав для зміни розподілу судових витрат за наслідками апеляційного перегляду справи у відповідності до вимог частини 6 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України немає.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 310, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,
апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Тернопільській області залишити без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 09 липня 2020 року у справі № 500/1150/20 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя Т. В. Онишкевич
судді І. М. Обрізко
Р. Б. Хобор
Постанова у повному обсязі складена 27 травня 2021 року.