19 травня 2021 рокуЛьвівСправа № 260/3187/20 пров. № А/857/6496/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Коваля Р.Й.,
суддів Гуляка В.В.,
Ільчишин Н.В.,
з участю секретаря судового засідання Стельмаха П.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Закарпатській області на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 13 січня 2021 року (рішення ухвалено в м. Ужгороді, час ухвалення 10 год 46 хв, головуючий суддя Ващилін Р.О., повний текст рішення виготовлено 22.01.2021) у справі № 260/3187/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Закарпатській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Головне управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області, про визнання дій протиправними і зобов'язання вчинити певні дії,
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду із вказаним позовом та просив:
- визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Закарпатській область щодо нарахування та виплати йому суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки) із застосуванням ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік";
- зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Закарпатській область провести перерахунок його суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до ст. 130 Конституції України та ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", та виплатити недоотриману частину.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що він є суддею Берегівського районного суду Закарпатської області. Вказує, що у період з 01 січня 2020 року до 18 квітня 2020 року йому було нараховано суддівську винагороду, для визначення розміру якої використовувався посадовий оклад у розмірі 30 розмірів прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2020 року з доплатою за вислугу років у розмірі 70 % від посадового окладу. Однак у зв'язку набранням чинності 18 квітня 2020 року Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” у квітні та до завершення карантину розмір суддівської винагороди було обмежено 10 розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року. З огляду на це у період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року відповідач нараховував та виплачував його суддівську винагороду з урахування вказаних змін, тобто у меншому розмірі. Вказані дії відповідача вважає протиправними, оскільки вони суперечать положенням ст. 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, порушують гарантії незалежності суддів, встановлені Конституцією України, а тому підлягають захисту в судовому порядку. Також звертає увагу суду на визнання Конституційним Судом України зазначених змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” неконституційними.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 13 січня 2021 року позов задоволено.
Не погодившись із вказаним рішенням, його оскаржило Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Закарпатській області, вважаючи, що таке винесене з порушенням норм матеріального права, при тому, що висновок суду не відповідає фактичним обставинам справи; а тому просило скасувати оскаржуване рішення та в задоволенні позову відмовити.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що суддівська винагорода регламентується нормами Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, а підставами для виплати такої є наявність відповідної норми закону, яка передбачає таку виплату. Вказує, що 13.04.2020 Верховною Радою України прийнято Закон України № 553-ІХ, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29, якою обмежено розмір, в тому числі, суддівської винагороди 10 розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року. Тому вважає, що виплата суддівської винагороди позивачу у спірний період здійснювалася правомірно на підставі зазначених законодавчих норм, а відтак відповідачем не вчинено будь-яких протиправних дій щодо звуження змісту та обсягу прав позивача. Вважає, що оскільки Закон України № 553-ІХ прийнято пізніше, ніж Закон України "Про судоустрій і статус суддів", то саме його норми належить застосовувати до спірних правовідносин.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання Територіального управління ДСА нарахувати та виплатити невиплачену суму суддівської винагороди зазначає, що законодавством чітко визначено спосіб виконання подібних судових рішень, зокрема шляхом стягнення коштів з Державної судової адміністрації України, а не її з територіального управління.
У зв'язку з неявкою в судове засідання осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу відповідно до вимог частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) не здійснювалося.
Також за приписами частини другої статті 313 КАС України неявка сторін, належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково з таких підстав.
Як встановлено судом, постановою Верховної Ради України від 07 лютого 2002 року ОСОБА_1 обрано безстроково на посаду судді Берегівського районного суду Закарпатської області.
Наказом Закарпатського обласного управління юстиції № 065/06-03 від 25.02.2002 ОСОБА_1 зараховано суддею безстроково у штат Берегівського районного суду Закарпатської області (а. с. 13).
Наказом Берегівського районного суду Закарпатської області № 181/2017/01-10 від 12.07.2017 ОСОБА_1 встановлено з 12 липня 2017 року щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 70 % посадового окладу, як такому, стаж якого становить більше 30 років (а. с. 12).
У період з 18.04.2020 по 28.08.2020 позивачу виплачувалась суддівська винагорода з урахуванням обмеження, встановленого статтею 29 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
Не погодившись з такими діями відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції мотивував це тим, що питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що в свою чергу виключає можливість застосування до правовідносин стосовно суддівської винагороди інших законів.
Не заперечуючи вищевказаних висновків суду першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Незалежність суду є головною умовою забезпечення верховенства права і в усіх національних законодавствах це положення формується як основоположний принцип судоустрою та судових проваджень. На міжнародному рівні принцип незалежності судової гілки влади визнається як одна з найвагоміших рис демократії як такої.
Незалежність судової влади є гарантією ефективного захисту прав і свобод людини та громадянина, юридичних осіб, інтересів суспільства й держави.
В Основних принципах щодо незалежності правосуддя, схвалених резолюціями від 29 листопада та 13 грудня 1985 року №№ 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН, зазначено, що незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов'язані шанувати незалежність судових органів і дотримуватися її, а кожна держава-член повинна надавати відповідні засоби, які давали б змогу судовим органам належним чином виконувати свої функції.
Відповідно до Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10.07.1998 рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (п. 6.1).
Оплата праці суддів повинна відповідати їхній професії та виконуваним обов'язкам, а також бути достатньою, щоб захистити їх від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення. Мають існувати гарантії збереження належної оплати праці на випадок хвороби, відпустки для догляду за дитиною, а також гарантії виплат у зв'язку з виходом на пенсію, які повинні відповідати попередньому рівню оплати їхньої праці. Винагорода суддів має бути відповідною їх професії та відповідальності, і бути достатнім для убезпечення їх від впливу на їх рішення та від ризику вчинення корупції. Також повинно бути гарантовано виплату пенсії за вислугу років, яка має бути в розумному відношенні до рівня їх винагороди в період здійснення повноважень. Певні положення закону повинні бути запроваджені як гарантія проти скорочення винагороди, в т.ч. суддівської (Рекомендація CM/Rec (2010) 12 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки).
Такі самі висновки містяться у Висновку Консультативної ради Європейських судів (КРЄС) № 1 та у Європейській хартії про Закон «Про статус суддів». Навіть у часи економічної кризи законодавча та виконавча влади різних держав-членів повинні зрозуміти, що серйозне скорочення зарплат суддів є потенційною загрозою їх незалежності та належному здійсненню правосуддя і може піддати небезпеці (об'єктивно і суб'єктивно) роботу суддів.
Конституційний Суд України також неодноразово та послідовно вказував на те, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм (рішення від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020). Конституційний принцип незалежності суддів означає, у тому числі, конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя.
Конституційний Суд України у рішенні від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013 зазначив, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України.
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосудця (частина перша статті 124 Конституції України).
Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу через інші законодавчі акти.
Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Частиною першою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VІІ, в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) імперативно визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини другої статті 135 Закону № 1402-VІІІ суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Згідно з пунктом 2 частини третьої цієї ж статті, базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Відповідно до частини п'ятої статті 135 Закону № 1402-VІІІ суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років 15 %, більше 5 років 20 %, більше 10 років 30 %, більше 15 років 40 %, більше 20 років 50 %, більше 25 років 60 %, більше 30 років 70 %, більше 35 років 80 % посадового окладу.
Частиною дев'ятою статті 135 Закону № 1402-VІІІ визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.
Водночас, 12.03.2020 набрала чинності постанова КМ України «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» від 11.03.2020 № 211 (далі - Постанова № 211), якою з 12.03.2020 на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого, з урахуванням внесених до вказаної постанови змін, неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.
18.04.2020 набрав чинності Закон № 553-IX, яким Закон № 294-IX доповнено статтею 29, такого змісту:
«Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)».
У рішенні від 11 березня 2020 року № 4-р/2020 у справі № 1-304/2019 (7155/19), в якій розглянуто конституційне подання Верховного Суду щодо відповідності Конституції України(конституційності) окремих положень Законів № 1402-VIII, Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» (далі - Закон № 193-IX), «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII), Конституційний Суд висловив позицію, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що розмір суддівської винагороди встановлюється виключно Законом № 1402-VIII, на що безпосередньо вказує частина друга статті 130 Конституції України. Тобто Закон № 1402-VIII є спеціальним нормативно-правовим актом по відношенню до встановлення розміру суддівської винагороди. При наявності розбіжностей між загальним і спеціальним нормативно-правовими актами перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом.
Законом № 553-IX не скасовано норму Закону № 1402-VIII щодо розміру суддівської винагороди, тому при визначенні розміру суддівської винагороди відповідач повинен був керуватись вимогами статті 135 Закону № 1402-VIII, а не статті 29 Закону № 294-IX (у редакції Закону № 553-IX), застосування якої прямо суперечить нормі статті 130 Конституції України.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України. Якщо суд робить висновок, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
Виходячи з наведених вимог процесуального права та враховуючи те, що стаття 29 Закону № 294-IX в частині суддівської винагороди не відповідає Конституції України та нормам міжнародного права, то суд до спірних правовідносин застосовує норми Конституції України, як норми прямої дії.
Таким чином, судом вірно враховано те, що при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керуватися виключно Законом № 1402-VIII, а застосування статті 29 Закону № 294-IX прямо суперечить статті 130 Конституції України.
Питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону № 1402-VIII, що виключає можливість застосовувати до правовідносин стосовно суддівської винагороди інші Закони.
Варто зауважити, що рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 у справі № 10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення: частин першої, третьої статті 29 Закону № 294-IX зі змінами; абзацу дев'ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону № 553-IX.
За приписами статті 148 Закону № 1402-VIII фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України. Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України. Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України визначаються окремим рядком щодо Верховного Суду, Вищої ради правосуддя, апеляційної палати вищого спеціалізованого суду, а також у цілому щодо апеляційних, місцевих судів. Видатки кожного місцевого та апеляційного суду всіх видів та спеціалізації, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України визначаються у Державному бюджеті України в окремому додатку. Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України не можуть бути скорочені в поточному фінансовому році.
Жодних належних та допустимих доказів того, що розмір бюджетних видатків на суддівську винагороду не дозволив відповідачу виплатити суддівську винагороду в повному обсязі, відповідач суду не надав.
Крім того, обмежуючи розмір суддівської винагороди шляхом внесення змін до Закону № 294-IX, всупереч вимогам частини другої статті 130 Конституції України та статті 135 Закону № 1402-VIII, а також юридичній позиції Конституційного Суду України щодо незалежності суддів, законодавець зумовив ситуацію, з огляду на яку розпорядники бюджетних коштів, серед яких і відповідач у цій справі, виконуючи вимоги Бюджетного кодексу України та Закону № 294-IX, вимушені вчиняти дії, що порушують права та гарантії суддів. Однак, необхідність виконання відповідачем, як розпорядником бюджетних коштів, вимог чинного законодавства, не змінює правової природи таких дій, що за своєю суттю мають ознаки протиправності, оскільки порушують конституційні гарантії суддів.
Зважаючи на вказане, апеляційний суд зазначає, що обмеження виплати позивачеві, починаючи з 18.04.2020, суддівської винагороди (розміром, що не перевищує десять прожиткових мінімумів) на підставі статті 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ; тут ці закони - у редакції, яка діяла на дату виникнення спірних відносин) було неправомірним. Тому правильним є висновок суду попередньої інстанції про обґрунтованість доводів позивача в цій частині.
Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що нараховуючи та виплачуючи позивачу за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 суддівську винагороду у розмірі, значно меншому, ніж це визначено спеціальним Законом № 1402-VIII, застосувавши при виплаті 10-кратний розмір мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020, відповідач діяв з порушенням вимог ст. 130 Конституції України та ст. 135 Закону № 1402-VIII, що призвело до порушення прав позивача та гарантій незалежності суддів.
Відтак, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивач має право на отримання суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року у розмірі, передбаченому статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а тому викладені в позовній заяві доводи позивача є обґрунтованими, а позов таким, що підлягає задоволенню повністю.
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на те, що встановлюючи право позивача на отримання суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року у розмірі, передбаченому статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суд першої не визначив розмір такого відшкодування.
Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 2 ст. 9 КАС України).
Відтак, для ефективного захисту прав позивача суд апеляційної інстанції вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та визначити розмір відшкодування винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року у розмірі, передбаченому статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Так, у цьому випадку спірна сума є визначена та розрахована відповідачем та ним не заперечується, що підтверджено наявною у матеріалах справи довідкою ТУ ДСА України в Закарпатській області № 2304 від 22.10.2020 у розмірі 202 762,48 грн.
Відтак, з метою повного захисту та відновлення порушених прав позивача необхідно зобов'язати відповідача провести нарахування та виплату позивачу суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року, без застосування обмеження, встановленого ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" у загальній сумі 202 762,48 грн, з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті.
Відповідно до ч. 4 ст. 317 КАС України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
З огляду на те, що суд першої інстанції правильно вирішив спір, проте не визначив позивачу суму суддівської винагороди ОСОБА_1 у період з 18.04.2020 по 28.08.2020, яка підлягає виплаті, колегія суддів дійшла висновку про необхідність змінити судове рішення, виклавши абзац третій резолютивної частини рішення в такій редакції:
«Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Закарпатській область провести перерахунок суддівської винагороди ОСОБА_1 за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", та виплатити недоотриману частину в розмірі 202 762 (двісті дві тисячі сімсот шістдесят дві) гривні 48 коп., з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті».
Керуючись ст.ст. 229, 308, 310, 313, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Закарпатській області задовольнити частково.
Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 13 січня 2021 року в адміністративній справі № 260/3187/20 змінити, виклавши абзац третій резолютивної частини рішення в такій редакції:
«Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Закарпатській область провести перерахунок суддівської винагороди ОСОБА_1 за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", та виплатити недоотриману частину в розмірі 202 762 (двісті дві тисячі сімсот шістдесят дві) гривні 48 коп., з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті».
У решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя Р. Й. Коваль
судді В. В. Гуляк
Н. В. Ільчишин
Постанова у повному обсязі складена 26 травня 2021 року.