Справа № 640/11498/20 Суддя (судді) першої інстанції: Шейко Т.І.
25 травня 2021 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Аліменка В.О.,
суддів Безименної Н.В., Кучми А.Ю.
за участю секретаря Юрковець А.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 лютого 2021 р. у справі за адміністративним позовом Громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-
Громадянин Республіки Таджикистан ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України, у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №30-20 від 21 лютого 2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач під час прийняття оскаржуваного рішення не встановив актуальну ситуацію у країні походження позивача та не врахував той факт, що позивач має об'єктивні причини побоюватись за своє життя та здоров'я.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 лютого 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
В апеляційній скарзі позивач посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті.
Свої вимоги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції не досліджував належним чином інформації про країну походження. Позивач звертає увагу на те, що у разі його повернення до Таджикистану, він побоюється стати жертвою переслідувань за політичною ознакою, викрадення, побиття, жорстокого поводження та ув'язнення через його політичні погляди та систематичного порушення прав людини в Таджикистані.
Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін з посиланням на те, що оскаржуване судове рішення відповідає нормам чинного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, повно та всебічно дослідивши обставини справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, та було встановлено судом першої інстанції, громадянин Республіки Таджикистан ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Душанбе, Республіки Таджикистан, і є громадянином Таджикистану, національність - таджик, віросповідання - мусульманин, перебуває в цивільному шлюбі. Прибув в Україну 13 вересня 2018 року з метою зустрітися з друзями.
06 грудня 2018 року громадянин Республіки Таджикистан ОСОБА_1 звернувся до УДМС в Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На момент звернення до територіального органу ДМС позивач перебував в державній установі «Київський слідчий ізолятор», у зв'язку з арештом.
Відповідно до матеріалів особової справи в заяві-анкеті позивач вказав, що йому загрожує переслідування з боку правоохоронних органів Таджикистану через його політичні погляди. На уточнюючі питання з цього приводу, які саме його політичні погляди, позивач відповів, що: «ніколи по політичних поглядах у мене проблем не було, з політикою нічого не зв'язувало мене ніколи, переслідувань не було. Мене ніхто не переслідував, ніхто не погрожував, все було спокійно».
Рішенням Державної міграційної служби України від 21 лютого 2020 року №30-20 відмовлено позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відмову було вмотивовано необґрунтованістю поданої заяви та підтримано висновок Головного управління ДМС в Київській області від 06 грудня 2018 року (справа №2018KV0337). Також в рішенні ДМС України від 21 лютого 2020 року №30-20 зазначено, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні.
Не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України від 21 лютого 2020 року №30-20, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що політичні погляди позивача не могли привернути увагу правоохоронних органів, і позивач не міг зазнавати через це переслідування, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер.
Крім того, суд першої інстанції зазначив, що позивач не довів ризику загрози своєму життю та свободі, не навів достатньої аргументації своїм побоюванням.
Також, суд першої інстанції зазначив, що позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його необґрунтованим, виходячи з наступного.
Відповідно до вимог частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно пункту 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 360 (далі - Положення) Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Пунктом 2 Положення передбачено, що ДМС у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.
При цьому, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).
Пункт 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до вимог частини 1 статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з частиною 1 статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною 6 статті 8 Закону № 3671-VI передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Таким чином, у Державної міграційної служби України наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
Частиною 11 статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи зі змісту статті 10 Закону № 3671-VI спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Разом з цим, заявник не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Відповідно до підпункту 2 пункту А Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року (далі - Конвенція) термін «біженець» означає особу, яка: внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи:
1) визначення фактів, які відносяться до справи;
2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
За приписами пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до частин першої, п'ятої статті 12 Закону № 3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
Рішення за скаргою приймає центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи.
Статтею 6 Закону № 3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Статтею 9 Закону №3671-VI передбачено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Частиною 6 статті 9 Закону №3671-VI передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.
Відповідно до вимог частини 8 статті 9 Закону №3671-VI у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись до відповідача з метою отримання захисту, позивач зазначав, що причиною звернення за захистом є побоювання за своє життя через переслідування його правоохоронними органами Таджикистану за політичні та релігійні погляди.
Згідно наявної в матеріалах справи копій матеріалів особової справи позивача, зокрема протоколів співбесіди та висновку від 20.01.2020 року, позивач зазначив, що народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Душанбе, Республіки Таджикистан і є громадянином Таджикистану, національність - таджик, віросповідання - мусульманин, перебуває в цивільному шлюбі.
Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся 06 грудня 2018 року до Управління Державної міграційної служби України в Київській області. На момент звернення до і територіального органу ДМС, позивач перебував в державній установі «Київський слідчий ізолятор», у зв'язку з арештом та подальшою екстрадицією правоохоронним органам Республіки Таджикистан.
За інформацією Генеральної прокуратури Республіки Таджикистан позивач оголошений в міжнародний розшук за скоєння злочину, передбаченого статтею 401 Кримінального кодексу Республіки Таджикистан (незаконне залучення і участь громадян Республіки Таджикистан та осіб без громадянства у збройних підрозділах, збройному конфлікті або військових діях на території інших держав).
У матеріалах екстрадиційної перевірки позивача вказується, що останній з 2006 року періодично виїжджав з Таджикистану до м. Москви, Російської Федерації, з метою працевлаштування. Під час перебування на території Російської Федерації позивач зв'язався із членами терористично-екстремістської організації «Ісламська держава» (далі - ТЕО «Ісламська держава»), діяльність якої за рішенням Верховного Суду Республіки Таджикистан - заборонена.
Ознайомившись з ідеями та метою ТЕО «Ісламська держава», позивач вступив до лав цієї організації. В липні 2016 року він вилетів з м. Москви до Ісламської Республіки Іран. Потім перейшов кордон держав Ірану та Афганістану, прямуючи до м. Кабул, де приєднався до лав ТЕО «Ісламська держава». До переїзду в Україну позивач брав участь у військових діях проти збройних сил Ісламської держави Афганістан в складі ТЕО «Ісламська держава».
В Україну позивач прибув 13 вересня 2018 року.
Під час проходження паспортного контролю був затриманий співробітниками Державної прикордонної служби України.
Водночас, відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, виходив із того, що надана позивачем інформація викликає сумніви, оскільки не наданні задовільні та детальні пояснення, докази на підтвердження повідомлених обставин, тощо.
На переконання відповідача, твердження заявника не послідовні, не правдоподібні і суперечать загальній та конкретній інформації, а побоювання позивача щодо застосування щодо нього насильства або погрози не містять під собою підґрунтя, оскільки, повідомлена ним інформація має багато протиріч, розходжень з тим, що відомо про ситуацію в країні його походження, та не завжди може бути ідентифікована, як така, що стосується його безпосередньо.
В свою чергу, колегія суддів звертає увагу, що заявник стверджував про побоювання стати жертвою переслідувань, викрадення, побиття, жорсткого поводження та ув'язнення через його політичні погляди та систематичного порушення прав людини в Таджикистані, на підтвердження викладеного зазначив відповідні публікації з достовірних джерел інформації.
Проте, не зважаючи на викладене, відповідачем не було перевірено вказані обставини, оскаржуване рішення відповідача фактично ґрунтується на власних суб'єктивних припущеннях щодо сумнівності обставин, на існування яких посилався позивач та які є істотними при вирішенні спірного питання надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Відповідачем не проаналізовано належним чином вказані вище джерела інформації, не спростовано можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення до Таджикистану, не з'ясовано актуальну ситуацію у країні проходження позивача, не приймалось спроб встановлення обставин, які б підтвердили або спростували доводи позивача, приймаючи оскаржуване рішення відповідач обмежився дослідженням наведеної позивачем інформації у надто формальний спосіб, формулюванням свого припущення недостовірності наданої позивачем інформації.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що відносно позивача відповідач не встановив об'єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право позивачу на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, що дає підстави для висновку про необґрунтованість і передчасність оскаржуваного рішення та, відповідно, про його протиправність.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв помилкове рішення про відмову у задоволенні позову.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Приписи п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при прийнятті рішення неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також порушено норми матеріального та процесуального права, що стали підставою для неправильного вирішення справи. У зв'язку з цим колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу Громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги Громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 задовольнити.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 лютого 2021 року - скасувати, прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України №30-20 від 21.02.2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_1 .
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття. Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.
Суддя-доповідач В.О. Аліменко
Судді Н.В. Безименна
А.Ю. Кучма
Повний текст постанови складено « 27» травня 2021 року.