Справа № 640/778/19 Прізвище судді (суддів) першої інстанції:
Федорчук А.Б.
27 травня 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Костюк Л.О.;
суддів: Бужак Н.П., Беспалова О.О.;
за участю секретаря: Несін К.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 жовтня 2020 року (розглянута за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, м. Київ, дата складання повного тексту рішення - відсутня) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання винити певні дії, стягнення витрат на правничу допомогу, -
У січні 2019 року, ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - відповідач), в якому просить суд: визнати протиправним та скасувати висновок відповідача від 09 липня 2018 року №17-0403-В про погодження проекту землеустрою; зобов'язати відповідача погодити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки позивачу для ведення садівництва на АДРЕСА_1, поданий сертифікованим інженером-землевпорядником ФОП « ОСОБА_2 » від 02 липня 2018 року №119-18 та зареєстрований відповідачем 03 липня 2018 року за №9476/0/9-18; стягнути на користь позивача понесені нею судові витрати на правничу допомогу у розмірі 5600,00 грн та судовий збір у розмірі 704,80 грн.
Заявлені вимоги позивач обґрунтовує тим, що висновок про відмову у погодженні проекту землеустрою щодо відведення позивачу у власність земельної ділянки «для ведення садівництва», складений відповідачем відповідно до статті 186-1 Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року №2768-ІІІ (надалі по тексту - ЗК України) із наведенням незаконних та необґрунтованих підстав, а тому є таким, що прийнятий відповідачем не у відповідності до норм чинного законодавства, необґрунтовано, а відтак є протиправним та підлягає скасуванню.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 жовтня 2020 року адміністративний позов задоволено повністю.
Визнано протиправним та скасовано висновок Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №17-0403-В від 09 липня 2018 року вих. № 5234/0/12-4/27-18 про відмову у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1 для ведення садівництва на АДРЕСА_1, на звернення сертифікованого інженера-землевпорядника ФОП « ОСОБА_2 » від 02 липня 2018 року №119-18, зареєстрованого у Департаменті містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 03 липня 2018 року за вхідним №9476/0/9-18.
Зобов'язано Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) погодити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1 для ведення садівництва на АДРЕСА_1, поданий сертифікованим інженером-землевпорядником ФОП « ОСОБА_2 » від 02 липня 2018 року №119-18, зареєстрованим у Департаменті містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 03 липня 2018 року за вхідним №9476/0/9-18.
Не погоджуючись з вказаною постановою, відповідачем у справі подано апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати рішення з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду першої інстанції обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, як це передбачено ст. 311 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку, що апеляційні скарги не підлягає задоволенню та погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог, з огляду на наступне.
Як встановлено судом першої інстанції, що зі змісту оскаржуваного висновку вбачається, що до відповідача надійшло звернення ФОП ОСОБА_2 від 02 липня 2018 року №119-18 стосовно погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки позивачу для ведення садівництва на АДРЕСА_1.
Відповідно до Генерального плану міста, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року №370/1804, земельна ділянка за функціональним призначенням належить до території перспективної садибної забудови.
На підставі викладеного відповідач дійшов висновку, що заявлена ініціатива не відповідає містобудівній документації за функціональним призначенням.
У листі Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 27 квітня 2017 року №8/14-1-192-17 зазначено про можливість відведення земельних ділянок для ведення індивідуального садівництва при існуючому на місцевому рівні функціональному призначенні земельних ділянок «садибна забудова» в межах існуючих садових (садівницьких) товариств. Оскільки право користування земельною ділянкою садово-дачним кооперативом «Орхідея-3» не зареєстровано, - його межі є невизначеними.
З урахуванням викладеного, відповідач не погодив проект землеустрою.
Незгода позивача із оскаржуваним висновком зумовила її звернення до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам та матеріалам справи, а також наданим додатковим поясненням та запереченням сторін, колегія суддів зазначає наступне.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.
Відповідно до ч. 2 ст. 186-1 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у межах населеного пункту або земельної ділянки за межами населеного пункту, на якій розташовано об'єкт будівництва або планується розташування такого об'єкта (крім проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зони відчуження або зони безумовного (обов'язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи), подається також на погодження до структурних підрозділів районних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у сфері містобудування та архітектури, а якщо місто не входить до території певного району, - до виконавчого органу міської ради у сфері містобудування та архітектури, а в разі, якщо такий орган не утворений, - до органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань містобудування та архітектури чи структурного підрозділу обласної державної адміністрації з питань містобудування та архітектури.
Згідно з ч.ч. 5 та 6 ст. 186-1 ЗК України, органи, зазначені в частинах 1-3 цієї статті, зобов'язані протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов'язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері. Підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.
Отже, єдиною підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою є невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації, посилання на які, у разі висновку про відмову в погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, є, в силу вимог вказаних норм, обов'язковими.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі №820/4149/17 (провадження №11-759апп18).
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
На підставі вкладеного колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що відповідачем грубо порушено не тільки принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень, а і норми ст. 186-1 ЗК України, оскільки ним не зазначено у висновку №17-0403-В, яким саме вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації не відповідають положення проекту землеустрою позивача.
Водночас, такої підстави як «право користування земельною ділянкою садово-дачним кооперативом не зареєстровано, а тому його межі є невизначеними», ЗК України не передбачено.
Крім того колегія суддів зазначає, що надання будь-яким особам дозволів на розроблення відповідних проектів землеустрою є лише первісним етапом процедури відведення земельних ділянок і не означає, що такі проекти землеустрою в наступному будуть затверджені компетентним суб'єктом владних повноважень, а земельні ділянки - передані заявникам.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі №545/808/17.
За таких умов, колегія суддів вважає оскаржуваний висновок протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
Щодо заявленої позивачем вимоги про зобов'язання відповідача погодити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки позивачу, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист зокрема шляхом: визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій.
Згідно зі ст. 245 КАС України, у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
При цьому, відповідно до вказаної норми суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин є дискреційними повноваженнями суб'єкта владних повноважень.
Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2010 року №1380/5, передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами: 1) за допомогою оціночних понять, наприклад: «за наявності поважних причин орган вправі надати …», «у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…», «рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…» тощо; 2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав; 3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів; 4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.
Тобто, дискреційними повноваженнями є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».
У такому випадку дійсно суд не може зобов'язати суб'єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.
У спірних правовідносинах, у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов'язаний до вчинення конкретних дій - розглянути заяву позивача у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про задоволення заяви. Підставою для відмови у задоволенні заяви позивача можуть бути лише визначені законом обставини. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви, або ж рішення про відмову у її задоволенні.
Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб'єкта владних повноважень.
Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 20 серпня 2019 року у справі №813/2273/18 та від 29 серпня 2019 року у справі №540/2441/18.
Як вже зазначено вище, відповідно до приписів ч. 5 ст. 186-1 ЗК України органи, зазначені в частинах 1-3 цієї статті, зобов'язані протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов'язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері.
Положеннями ч. 8 ст. 186-1 ЗК України регламентовано, що у висновку про відмову погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки органами, зазначеними в частинах 1-3 цієї статті, має бути надано вичерпний перелік недоліків проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та розумний строк для усунення таких недоліків (який за письмовим проханням розробника проекту може бути продовжений).
Органами, зазначеними в ч.ч 1-3 цієї статті, може бути відмовлено у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки лише у разі, якщо не усунено недоліки, на яких було наголошено у попередньому висновку. Не можна відмовити у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з інших причин чи вказати інші недоліки.
Проте, як вбачається з матеріалів справи, оскаржуваний висновок про відмову у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не містить вичерпного переліку недоліків проекту землеустрою, так само як і не містить посилання про те, що заявником не усунено недоліки, на яких було наголошено у попередньому висновку. Натомість, вказана в оскаржуваному висновку підстава для відмови у погодженні проекту визнана судом такою, що не передбачена нормами законодавства у сфері землеустрою.
За наведених обставин та враховуючи, що вказана відповідачем підстава для відмови у погодженні проекту землеустрою була визнана судом протиправною, а інших недоліків вказаного проекту відповідачем зазначено не було, суд приходить до висновку, що у такому випадку єдиним правомірним варіантом поведінки суб'єкта владних повноважень - відповідача є прийняття рішення про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки позивачу для ведення садівництва на АДРЕСА_1, поданий сертифікованим інженером-землевпорядником ФОП « ОСОБА_2 » від 02 липня 2018 року №119-18 та зареєстрований відповідачем 03 липня 2018 року за №9476/0/9-18.
Отже, для прийняття відповідачем на користь позивача рішення конкретного змісту виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У свою чергу, колегія суддів звертає увагу, що верховенство права, як основоположний принцип адміністративного судочинства, визначає спрямованість судочинства на досягнення справедливості та надання ефективного захисту.
Відтак, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід врахувати положення ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (дата ратифікації 17 липня 1997 року, дата набуття чинності 11 вересня 1997 року), згідно якої, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
За наведених обставин та враховуючи, що поданий на затвердження проект землеустрою вже розглядався відповідачем, а викладені у ньому висновки були визнані судом протиправними та при цьому інших недоліків вказаний висновок не містить, суд вважає, що належним та ефективним способом порушеного права позивача буде зобов'язання відповідача погодити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки позивачу для ведення садівництва на АДРЕСА_1.
Також задоволенню підлягає вимога про стягнення на користь позивача понесених нею судових витрат на правничу допомогу у розмірі 5600,00 грн та судового збору у розмірі 704,80 грн.
Зокрема, згідно з ч.ч. 2, 3 ст. 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Тобто, на підтвердження цих обставин суду повинні бути надані: договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження тощо).
На підтвердження витрат правничої допомоги адвоката позивачем надано суду копії договору про надання правової (правничої) допомоги від 10 вересня 2018 року № 10/09-9, укладеного між позивачем та адвокатом Калько Дмитром Олексійовичем, ордеру від 10 вересня 2018 року серії КВ №407310, замовлення (додаток № 1 вказаного договору), рахунку №1 від 10 вересня 2018 року до вказаного договору, квитанції від 01 жовтня 2018 року про сплату 5600,00 грн з відповідним призначенням платежу, акту виконаних робіт від 29 вересня 2018 року, витягу з книги обліку доходів №1, свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця, свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії КВ №6075 від 26 квітня 2018 року, посвідчення адвоката та витягу з Єдиного реєстру адвокатів України.
Отже, оскільки в матеріалах справи міститься документальне підтвердження понесених позивачем витрат на правничу допомогу та наявні документи, що підтверджують статус адвоката, суд дійшов до висновку про обґрунтованість вимоги щодо стягнення з відповідача витрат, понесених позивачем на професійну правничу допомогу, у розмірі 5 600, 00 грн.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що суд першо інстанції дійшов до правильного висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.
Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Відповідач по справі, як суб'єкт владних повноважень, не виконав покладений на нього обов'язок щодо доказування правомірності вчинених ним дій та прийняття оскаржуваного рішення.
Натомість, позивачем надано достатньо доказів в підтвердження обставин, якими обґрунтовує позовні вимоги.
Зі змісту частин 1-4 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Згідно з п.1 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням вище викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 241, 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) - без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 жовтня 2020 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, проте на неї може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені ст. 329 КАС України.
Головуючий суддя: Л.О. Костюк
Судді: Н.П. Бужак,
О.О. Беспалов