справа №380/4053/21
26 травня 2021 року
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кравціва О.Р. розглянув за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та проведення судового засідання, за наявними матеріалами (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії.
Суть справи.
До Львівського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) (далі - відповідач, ВЧ НОМЕР_1 ), в якій просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу вчасно і в повному обсязі грошової компенсації додаткової відпустки як учаснику бойових дій;
- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки сплати належних сум за період з 20.11.2018 по 16.02.2021 у сумі 100000,00 грн.
В обґрунтування позову зазначено, що відповідач при звільненні позивача зі служби не здійснив з ним повного розрахунку своєчасно і у повному обсязі. Натомість, повний розрахунок проведено лише 16.02.2021. Оскільки вказане є порушенням прав позивача, на його думку, існують правові підстави для стягнення з відповідача середнього грошового забезпечення за період з дня звільнення до дати остаточного розрахунку.
Ухвалою суду від 24.03.2021 відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та проведення судового засідання, за наявними матеріалами.
Львівський прикордонний загін ДПС України (ВЧ НОМЕР_1 ) надав відзив на позов. З вимогами не погоджується. Відповідач вказує, що на звернення позивача, йому у найкоротші терміни виплачено грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, що на переконання відповідача, свідчить про відсутність бездіяльності з його боку. Крім цього, на день звільнення позивача з військової служби спору щодо виплат при звільненні не було. Тоді як власник або уповноважений ним орган повинен сплатити відшкодування при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум і коли спір вирішено на користь працівника.
ОСОБА_1 надав відповідь на відзив. Зазначив, що згідно із законодавством на відповідача покладено обов'язок виплатити грошову компенсацію за невикористану щорічну додаткову відпустку у рік звільнення. Вважає арґументи відповідача викладені у відзиві необґрунтованими, а заявлені позовні вимоги такими, що підлягають до задоволення.
Суд на підставі позовної заяви, відзиву, відповіді на відзив, а також долучених письмових доказів, -
ОСОБА_1 20.11.2012 уклав контракт про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України з Кінологічним навчальним центром ДПС України (Військова частина НОМЕР_2 ), у зв'язку з чим зарахований до списків особового складу військової частини. Надалі на підставі наказу № 115-ос від 04.06.2013 переведений для проходження військової служби у Військову частину НОМЕР_3 . Надалі наказом № 78-ос від 08.04.2016 переведений у Військову частину НОМЕР_1 (Західне регіональне управління ДПС України), з якої звільнений 20.11.2018 на підставі наказу № 31 I/o від 20.11.2018. Зазначене підтверджується військовим квитком серії НОМЕР_4 /арк.спр.8-9/.
Відповідно до копії посвідчення серії НОМЕР_5 виданого 26.02.2015 позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни-учасників бойових дій /арк.спр.10/.
У зв'язку з тим, що на день звільнення з військової служби відповідач не виплатив позивачу компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, ОСОБА_1 21.01.2021 звернувся до ВЧ НОМЕР_1 із заявою у якій просив провести відповідний розрахунок та виплату за період 2015-2018 роки. Також позивач просив виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунків при звільненні за період з 20.11.2018 по день фактичного розрахунку.
Відповідно до виписки з карткового рахунку позивача /арк. спр. 15/, 16.02.2021 ВЧ НОМЕР_1 нараховано та виплачено ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій в сумі 22302,31 грн. Вказані обставини відповідачем не спростовуються.
Вважаючи, що йому протиправно не нараховано та невиплачено середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи справу суд керувався таким.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 17.02.2015 у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Спеціальним законодавством щодо порядку та умов виплати грошового забезпечення військовослужбовцям не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, у зв'язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи ст. ст. 116, 117 КЗпП України.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов'язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Тобто, закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
За приписами вимог п. 4 ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідно до положень ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Враховуючи вищевикладене, той факт, що остаточний розрахунок з позивачем по виплаті компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій ВЧ 2144 здійснено 16.02.2021, при цьому звільнений ОСОБА_1 з військової служби 20.11.2018, що не спростовується відповідачем, беручи до уваги положення ст. 117 КЗпП України, суд дійшов висновку, що позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку, оскільки відповідачем допущено бездіяльність.
Водночас, визначаючи розмір середнього заробітку, який підлягає виплаті позивачу за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд керуються таким.
Час затримки розрахунку при звільненні становить 2 роки 2 місяці 27 календарних днів.
За вказаний період позивач просить стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки сплати належних сум у розмірі 100000,00 грн.
Стосовно застосування ст. 117 КЗпП України суд керується наступним.
Саме на відповідача чинним законодавством покладено обов'язок здійснити розрахунок при звільненні.
Водночас, встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Така позиція простежуються у судових рішеннях Верховного Суду України (зокрема, у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16), окремі з яких згадані Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду в ухвалі про передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Приймаючи рішення про необхідність розгляду справи №761/9584/15-ц Великою Палатою Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив про необхідність відступу від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає ч. 3 ст. 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам. Тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Зокрема, Верховний Суд зазначив, що непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.
Враховуючи викладене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Варто зауважити, що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому ст. 117 КЗпП України.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
Метою встановлення відповідальності роботодавця за порушення строків розрахунків при звільненні є захист майнових прав працівника (службовця) у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З огляду на такі мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності суд дійшов висновку, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України.
Верховний Суд України у постанові від 27.04.2016 у справі за провадженням №6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст. 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв'язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені ст. 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом із тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням №6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Таким чином, суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
З урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд вважає за можливе зменшити розмір суми відшкодування відповідачем на користь позивача за час затримки розрахунку при звільненні позивача.
З матеріалів справи судом встановлено, що розмір нарахованої та виплаченої відповідачем позивачу компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій становить 22302,31 грн.
Позивач просить стягнути на свою користь 100000,00 грн., проте жодним чином не обґрунтовує заявлену суму.
Зазначена сума більш як у 4 рази перевищує суму коштів, недоплачених позивачу при звільненні, а тому є неспівмірною та підлягає зменшенню.
Щодо застосування до обставин даної адміністративної справи критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, суд вказує, що у матеріалах справи відсутні документи щодо грошового забезпечення позивача (розрахунки, відомості, грошові атестати, тощо) з яких було б можливо визначити розмір середнього заробітку позивача.
Однак слід врахувати, що позивач звільнений з військової служби 20.11.2018. Спору щодо розрахунків при звільненні не було. До військової частини з приводу виплати компенсації за невикористану додаткову відпустку звернувся 21.01.2021. Тобто, більше ніж через два роки після звільнення.
Вже 16.02.2021 відповідач виплатив належні позивачу кошти, без зайвих зволікань. Таким чином, відповідач дотримався фінансової дисципліни, оперативно усунув власні прорахунки та відновив права військовослужбовця за його зверненням, що вказує на добросовісність дій відповідача.
З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення виплати належних при звільненні коштів у сумі 5000,00 грн.
Суд зазначає, що зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
Згідно з вимогами ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Суд надав оцінку обставинам справи, дослідив письмові докази дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні у сумі 5000,00 грн.
Судові витрати відповідно до ст.139 КАС України стягненню зі сторін не підлягають.
Керуючись ст.ст. 2, 77, 90, 139, 243-246, 255, 293, 295 КАС України, суд, -
1. Позов задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) в частині несвоєчасного нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій.
3. Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) (ЄДРПОУ 14321653) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_6 ) середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні за період з 20.11.2018 по 16.02.2021 у сумі 5000 (п'ять тисяч) грн. 00 коп.
4. В задоволенні інших вимог відмовити.
5. Судові витрати зі сторін не стягувати.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення через Львівський окружний адміністративний суд до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Кравців О.Р.