П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
25 травня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/7968/20
Головуючий в 1 інстанції: Стефанов С.О.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача Домусчі С.Д.
суддів: Семенюка Г.В., Шляхтицького О.І.,
за участю секретаря судового засідання - Тутової Л.С.
представника апелянта - Одеського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України - Васьовчика О.В.
позивача - ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Одеського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Одеського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання нарахувати та виплатити середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, -
17 серпня 2020 року, позивач ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Одеського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України, в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Одеського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України щодо невиплати середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_1 нарахувати та виплатити середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату компенсації за невикористану додаткову відпустку передбачену п.12 ч.1 ст.12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та індексації грошового забезпечення розрахунку 329,93 грн. в день з 08 серпня 2018 року по 14 травня 2020 року із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44.
- стягнути з Одеського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України 5000,00 грн. понесених витрат на правничу допомогу.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказував на те, що в період з 2016 року по 07 серпня 2018 року він проходив службу в ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ).
Під час проходження служби, відповідач не здійснював індексацію грошового забезпечення у відповідності до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» № 1282-ХІІ від 03.07.1991 року із змінами та доповненнями та Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого Постановою КМУ від 17.07.2003 року № 1078.
Також позивач зазначав, що Одеським прикордонним загоном Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України (в/ч НОМЕР_1 ) компенсація за невикористану ним додаткову відпустку, у відповідності до абз.3 п.14 ст.10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей), при звільненні не була виплачена.
Позивач наголошував, що вказані компенсації у повному обсязі були виплачені лише 14 травня 2020 року у сумі 37304,71 грн. (перший платіж 27.03.2020 року на суму 13246,40, другий платіж 14.05.2020 року на суму 24058,31).
Отже, у зв'язку із зазначеним позивач вважав, що відповідач з часу видачі наказу про звільнення з військової служби і до часу виключення із списків частини повністю не провів розрахунок при звільненні з військової служби, зобов'язаний виплатити йому середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 08.08.2018 року по 14.05.2020 року.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Одеського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України про визнання протиправною бездіяльність щодо невиплати середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні та зобов'язання вчинити певні дії - задоволений.
Визнана протиправною бездіяльність Одеського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України щодо невиплати середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні ОСОБА_1 .
Зобов'язано Одеський прикордонний загін Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату компенсації за невикористану додаткову відпустку передбачену п.12 ч.1 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та індексації грошового забезпечення розрахунку 329.93 грн. в день з 08 серпня 2018 року по 14 травня 2020 року із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Одеського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України суму витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 5 000 грн. 00 коп. (п'ять тисяч гривень нуль копійок).
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, Одеський прикордонний загін Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В обґрунтування вимоги апеляційної скарги апелянт зазначив про неврахування судом першої інстанції того факту, що бюджетних асигнувань на виплату індексації за вказаний позивачем період до Одеського прикордонного загону не надходило, що унеможливлювало проведення відповідних фінансових розрахунків. Також, апелянт посилається на доводи, ідентичні доводам, зазначеним у відзиві на позовну заяву.
У відзиві на апеляційну скаргу, позивач, послався на правомірність оскаржуваного рішення та просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Апеляційний суд, заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Суд встановив, що ОСОБА_1 у період з 2016 року по 07 серпня 2018 року проходив службу в ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ).
12 січня 2016 року ОСОБА_1 видано посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_2 (а.с.8).
Згідно витягу з наказу начальника НОМЕР_3 прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України №282-ОС від 07 серпня 2018 року, виключено із списків особового складу загону та знято з усіх видів забезпечення старшого прапорщика ОСОБА_1 (П-029239), інспектора прикордонної служби І категорії - інструктора кінологічної групи відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » І категорії (тип Б), звільненого наказом начальника 26 прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України №192-ОС від 06 червня 2018 року в запас Збройних Сил України, за підпунктом «а» (у зв'язку із закінченням строку контракту) частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з урахуванням підпункту «ї», пункту 1 частини восьмої статті 26 Закону та підпункту «б» частини другої статті 26 Закону, без надання права носіння військової форми одягу.
Вислуга років станом на 07 серпня 2018 року становить:
- календарна: 19 років 08 місяців 23 дні;
- пільгова: 08 років 07 місяців 09 днів;
- усього: 28 років 04 місяці 02 дні.
Відповідно до наказу Адміністрації Державної прикордонної служби України від 20.05.2008 року №425 (з урахуванням Постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 та наказу Адміністрації Державної прикордонної служби України від 27.04.2018 року №375-ОС), виплатити одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за 19 повних календарних років служби.
Відповідно до ч.3 п.14 ст.10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (зі змінами та доповненнями) виплатити грошову компенсацію за 23 календарних дні невикористаної щорічної основної відпустки за 2018 рік.
Матеріальну допомогу на оздоровлення за 2018 рік отримав.
Виплатити грошову компенсацію за неотримане речове майно з урахуванням утриманих податків та інших утримань в сумі 29131 грн. 56 коп.
Також, суд першої інстанції встановив, що під час проходження служби, відповідач не здійснював індексацію грошового забезпечення позивача у відповідності до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» № 1282-ХІІ від 03.07.1991 року із змінами та доповненнями та Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого Постановою КМУ від 17.07.2003 року № 1078. Також, компенсація за невикористану позивачем додаткову відпустку у відповідності до абз.3 п. 14 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей) не була виплачена при звільненні.
Зазначені фактичні обставини сторонами не заперечуються.
Відповідно до матеріалів справи, індексація грошового забезпечення та компенсація за невикористану додаткову відпустку були виплачені позивачу 27.03.2020 року та 14 травня 2020 року всього у розмірі 37304,71 грн., що підтверджується скриншотом з сервісу «Приват24) (а.с.16).
Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки відповідач не провів з позивачем, під час звільнення позивача з військової служби, остаточного розрахунку, зокрема, не виплатив компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій та індексації грошового забезпечення, позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, виходячи з середньоденного грошового забезпечення в розмірі 329,93 грн.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування норм матеріального і процесуального права, апеляційний суд дійшов такого висновку.
Частиною 5 статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Частиною 2 ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до 1 ст.2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 року №2232-XI, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року №2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (ч.3 ст.9 Закону №2011-XII).
Преамбулою Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 03.07.1991 року №1282-XII (надалі - Закон №1282-XII) встановлено, що цей Закон визначає правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.
У статті 1 Закону №1282-XII визначено, що індексація грошових доходів населення - це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
Відповідно до статті 2 Закону №1282-XII індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
Згідно з ч.1 ст.4 Закону №1282-XII індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.
Згідно з ч.1 ст.5 Закону №1282-XII підприємства, установи та організації підвищують розміри оплати праці у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів.
Підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з Державного бюджету України, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів Державного бюджету України (ч.2 ст.5 Закону №1282-XII).
Проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування на відповідний рік (ч.6 ст.5 Закону №1282-XII).
Відповідно до пункту 1-1 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого Постановою КМУ № 1078 від 17.07.2003 року (надалі Порядок № 1078) підвищення грошових доходів громадян у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін. Обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком починаючи з березня 2003 р. - місяця опублікування Закону України від 6 лютого 2003 року №491-IV «Про внесення змін до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення».
У разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян проводиться їх компенсація відповідно до законодавства (абз.8 п.4 Порядку №1078).
Згідно з п.6 Порядку №1078 виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких провадяться відповідні грошові виплати населенню, а саме: підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету.
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що індексація грошового забезпечення, як складова грошового забезпечення військовослужбовців, є однією з основних державних гарантій щодо оплати їх праці, а тому підлягає обов'язковому нарахуванню і виплаті.
Таким чином, посилання апелянта на відсутність фінансування не є підставою для порушення права позивача на отримання індексації грошового забезпечення, зокрема і під час остаточного розрахунку під час звільнення зі служби.
Вирішуючи питання про обґрунтованість апеляційної скарги в частині, що стосується виплати середнього заробітку за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні, апеляційний суд зазначає таке.
Відповідно до законодавчого визначення індексація грошового забезпечення є однією із основних державних гарантій, спрямованою на підтримання купівельної спроможності населення України шляхом підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг. При цьому проведення індексації у зв'язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов'язковим для всіх юридичних осіб - роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.
Враховуючи, що індексації підлягають всі грошові доходи населення, які не мають разового характеру, апеляційний суд дійшов висновку, що механізм індексації має універсальний характер. У свою чергу, правове регулювання виплати індексації визначає умови (коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації), з настанням яких виникає право на щомісячне отримання суми індексації у структурі заробітної плати (грошового забезпечення) до настання обставин (підвищення тарифних ставок, окладів), за яких виплата розрахованої суми індексації припиняється до повторного настання обставин, які обумовлюють повторне виникнення права на отримання індексації.
Апеляційний суд зазначає, що правовідносини з приводу грошового забезпечення військовослужбовців регулюються низкою спеціальних актів, а саме: Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постанова Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року №1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу», Порядком виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженим наказом Міністерства оборони України № 260 від 07.06.2018 року (чинний з 20.07.2018 р.), Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженою наказом Міністерства оборони України № 260 від 11.06.2008 року (чинна з 27.08.2008 року по 19.07.2018 р.) та іншими, але ці акти не містять норм щодо регулювання виплати звільненому військовослужбовцю середнього заробітку в зв'язку із затримкою з вини роботодавця всіх належних йому виплат при звільненні.
За загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми КЗпП України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, апеляційний суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення позивача з військової часини НОМЕР_4 .
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Апеляційний суд зазначає, що статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладений обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03.09.2020 року у справі № 120/579/19-а (ЄДРСР № 91337345), та в силу приписів ст. 242 КАС України, застосовується апеляційним судом.
Отже, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що при звільнені з військової служби відповідач протиправно не здійснив усіх належних апелянту виплат, а саме індексації грошового забезпечення та компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій.
Проте, суд апеляційної інстанції зазначає про помилковий висновок суду першої інстанції щодо розміру середньоденного грошового забезпечення позивача з якого має бути обчислений середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Так, суд першої інстанції самостійно провів розрахунок середньоденного грошового забезпечення позивача, встановивши його розмірі в суму 329,93 грн.
Проте апеляційний суд зазначає, що в цьому випадку, за відсутності спору щодо розміру середньоденного грошового забезпечення позивача, суд першої інстанції, не витребувавши необхідні додаткові докази, зокрема довідку про розмір середньоденного грошового забезпечення позивача, фактично перебрав на себе повноваження апелянта щодо визначення грошового забезпечення позивача, що є неприпустимим.
Відповідно до наданої на вимогу апеляційного суду, довідки № 24 від 12.03.2021 року, розмір середньоденного грошового забезпечення позивача становить 315,12 грн.
Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про не повне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, зокрема розмір середньоденного грошового забезпечення позивача.
Стосовно інших посилань апеляційної скарги апеляційний суд зазначає, що згідно з п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Крім того, апеляційним судом враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до ст. 242 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За приписами п. 1 ч. 1, ч. 4 ст. 317 КАС України підставами для зміни рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Оскільки судом першої інстанції були не повно з'ясовані обставини, що мають значення для справи, але правильно по суті вирішений спір, то оскаржуване рішення має бути змінене, зокрема в мотивувальній частині, яка стосується розміру середньоденного грошового забезпечення, та в резолютивній частині.
Керуючись ст. ст. 17, 19 Конституції України, ст. ст. 2-12, 72-77, 242, 257, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 238 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу Одеського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2020 року у справі №420/7968/20 - змінити в мотивувальній частині щодо розміру середньоденного грошового забезпечення позивача та виклавши абзац третій резолютивної частини рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2020 року у такій редакції:
«Зобов'язати Одеський прикордонний загін Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату компенсації за невикористану додаткову відпустку, передбачену п.12 ч.1 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та індексації грошового забезпечення, виходячи з розрахунку середньоденного грошового забезпечення 315,12 грн., за період з 08 серпня 2018 року по 14 травня 2020 року».
В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2020 року у справі №420/7968/20 - залишити без змін.
Зобов'язати Одеський прикордонний загін Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України протягом тридцяти днів, з дня отримання копії постанови апеляційного суду, подати до Одеського окружного адміністративного суду звіт про виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2020 року у справі №420/7968/20 з урахуванням цієї постанови апеляційного суду.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, за наявності яких постанова апеляційного суду може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складений 26.05.2021 року.
Головуючий суддя Домусчі С.Д.
Судді Семенюк Г.В. Шляхтицький О.І.