Справа № 500/3720/19
Провадження № 6/946/157/21
24 травня 2021 року Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області в складі:
головуючого судді - Пащенко Т.П.
при секретарі - Топтигіній О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Ізмаїлі заяву акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про видачу дублікату виконавчого листа №500/3720/19, виданого Ізмаїльським міськрайонним судом Одеської області 26 грудня 2020 року про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_1 по справі за позовом акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -
Заочним рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 04.11.2019 року позовні вимоги АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволені, стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором №б/н від 05.10.2016 року в розмірі 11845,48 грн., яка складається з: 2331,69 грн. - заборгованість за тілом кредиту; 2386,89 грн. - заборгованість за простроченим тілом кредиту; 4922,59 грн. - сума нарахованої пені за прострочене зобов'язання; 1164,05 грн. - сума нарахованої пені за несвоєчасність сплати боргу на суму від 100 грн.; 500,00 грн. - штраф (фіксована частина); 540,26 грн. - штраф (процентна складова), та судовий збір в розмірі 1921 грн. (а.с.51-52).
08.04.2021 року представник АТ КБ «ПриватБанк» звернувся до суду із заявою видачу дублікату виконавчого листа №500/3720/19, виданого Ізмаїльським міськрайонним судом Одеської області 26.12.2020 року про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_1 , обґрунтовуючи вимоги заяви тим, що при підготовці виконавчого документу для направлення до органів ДВС виконавчий лист було втрачено, пошуки не призвели до позитивного результату. Згідно відповіді Ізмаїльського міськрайонного МВ ДВС ПМУМЮ в Одеській області від 23.02.2021 року на запит представника АТ КБ «ПриватБанк» виконавчі документи стосовно ОСОБА_1 , де стягувачем є АТ КБ «ПриватБанк» у відділі на виконанні не перебувають. Таким чином, виконавчий документ було фактично втрачено, а рішення суду залишається не виконаним (а.с.59-60).
Представник АТ КБ «ПриватБанк» в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, надав суду заяву, в якій вказав, що просить розглянути заяву у його відсутність, просить суд задовольнити заяву у повному обсязі.
Державний виконавець Ізмаїльського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, заяв чи клопотань по справі суду не надав.
Вивчивши матеріали справи, суд дійшов наступного висновку.
Згідно зі статті 18 ЦПК України, в редакції чинної на час звернення стягувача до суду з заявою, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом
Частинами 1,2 статті 12 «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавчі документи можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох місяців. Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття.
Пунктом 17.4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України в редакції від 07 січня 2018 року передбачено, що у разі втрати виконавчого документа суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред'явлення виконавчого документа до виконання. Про видачу дубліката виконавчого документа постановляється ухвала у десятиденний строк із дня надходження заяви.
Судом встановлено, що заочним рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 04.11.2019 року позовні вимоги АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволені, стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором №б/н від 05.10.2016 року в розмірі 11845,48 грн., яка складається з: 2331,69 грн. - заборгованість за тілом кредиту; 2386,89 грн. - заборгованість за простроченим тілом кредиту; 4922,59 грн. - сума нарахованої пені за прострочене зобов'язання; 1164,05 грн. - сума нарахованої пені за несвоєчасність сплати боргу на суму від 100 грн.; 500,00 грн. - штраф (фіксована частина); 540,26 грн. - штраф (процентна складова), та судовий збір в розмірі 1921 грн. (а.с.51-52).
26.12.2020 року Ізмаїльським міськрайонним судом Одеської області видано виконавчий лист №500/3720/19 про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_1 , який був направлений АТ КБ «ПриватБанк» за адресою: м.Дніпро, вул.Набережна Перемоги, буд.50, що підтверджується повідомленням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 04.02.2021 року за вих.№500/3720/19/1748/21 (а.с.56).
Відповідно до повідомлення Ізмаїльського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м.Одеса) від 23.02.2021 року №10740 згідно даних автоматизованої системи виконавчих проваджень (АСВП) на примусовому виконанні у відділі ДВС не перебували та не перебувають виконавчі провадження про стягнення боргу з ОСОБА_1 (а.с.61).
Згідно довідки АТ КБ «ПриватБанк» від 06.04.2021 року виконавчий лист №500/3720/19, виданий Ізмаїльським міськрайонним судом Одеської області 26.12.2020 року про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_1 втрачений (а.с.63).
Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Гарантуючи судовий захист з боку держави, Конституція України одночасно визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина 5 статті 55 Конституції України). І це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (частина 2 статті 22, стаття 64 Конституції України).
Положення пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України визначає одну з основних засад судочинства - обов'язковість рішень суду.
Статтею 129-1 Конституції України проголошено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Згідно із положеннями статті 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.
Виходячи з принципу верховенства права, положень статей 21, 22 Конституції України щодо непорушності конституційних прав особи, положень ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.ХІ.50), яка гарантує права особи на доступ до суду і справедливий розгляд його справи судом, та положень статей 3, 15 ЦК України, статей 1, 3, 4 ЦПК України щодо права особи на судовий захист цивільного права та інтересу слід дійти висновку про пріоритетність права особи на судовий захист цивільних прав і інтересів, у тому числі шляхом виконання рішень суду.
Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом. Конституційний Суд України в абзаці одинадцятому підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 11 березня 2011 року № 2-рп/2011, посилаючись на позицію Європейського суду з прав людини, зазначив, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежене державою, якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права (абзац 2 п. 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року №11-рп/2012, абзац 3 п.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2012 року №18-рп/2012 року).
У пункті 1 постанови №6 Пленуму «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» від 07 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначав, що відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду.
Судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Згідно із частиною 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Стаття 6 Конвенції поширює свою дію і на таку стадію цивільного процесу як виконання судового рішення. У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини вказує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов'язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї зі сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинне розглядатися як невід'ємна частина «процесу» в розумінні статті 6 Конвенції (рішення від 28 липня 1999 року в справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії», рішення від 19 березня 1997 року в справі «Горнсбі проти Греції»).
Європейський суд з прав людини вказує, що «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (HORNSBY v. GREECE, № 18357/91, § 40, ЄСПЛ, від 19 березня 1997 року).
Згідно із положеннями частини 1 статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Отже, судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на виконання рішення суду, що є складовою частиною здійснення правосуддя, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на справедливий суд.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2019 року в справі № 2-1053/10 (провадження № 61-18169св18) зроблено висновок, що «при вирішенні питання про видачу дубліката виконавчого листа у зв'язку з його втратою заявник повинен повідомити суду обставини, за яких виконавчий лист було втрачено, подавши відповідні докази. Оригінал виконавчого листа вважається втраченим, коли його загублено, викрадено, знищено або істотно пошкоджено, що унеможливлює його виконання. Дублікат виконавчого листа видається на підставі матеріалів справи та судового рішення, за яким був виданий втрачений виконавчий лист».
У постанові від 13 березня 2019 року у справі №2-6725/10 (провадження №61-61-42795св18 виходив з того, що, «аналізуючи зміст пунктом 17.4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України, єдиною підставою для видачі судом дублікату виконавчого листа є його втрата. Дублікатом називається документ, який видається замість втраченого оригіналу і має силу первісного акту. Від останнього його відрізняє спеціальна позначка «Дублікат». При розгляді питання про видачу дубліката перевіряється чи не виконано рішення, чи не втратило воно законної сили. Змінювати в дублікаті виконавчого документа учасників справи, загальну суму стягнення, навіть у разі часткового виконання рішення суду, не можна, це враховується під час подальшого виконавчого провадження».
Встановлено, що стягувачем доведено належним чином, що виконавчий лист №500/3720/19, виданий Ізмаїльським міськрайонним судом Одеської області 26.12.2020 року про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_1 втрачений під час його пересилання, про що заявнику стало відомо з повідомлення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області (а.с.56) та з повідомлення Ізмаїльського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м.Одеса) від 23.02.2021 року №10740 (а.с.61).
На теперішній час заборгованість боржника ОСОБА_1 перед банком не погашена, отже виконавчий документ підлягає подальшому примусовому виконанню.
Статтею 12 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції чинної на час надання виконавчого листа, передбачено, що виконавчі документи можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Одним з елементів здійснення принципу справедливого судочинства є принципи «рівності вихідних умов», дотримання балансу сторін при розгляді справи в суді, а також принцип обґрунтованості судового рішення.
Так, у п. 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94 р., Серія A, N 303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «… суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з'ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, № 93, сс. 24-25, п. 57)».
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року).
За таких обставин, суд приходить до висновку щодо задоволення заяви АТ КБ «ПриватБанк» про видачу дублікату виконавчого листа №500/3720/19, виданого Ізмаїльським міськрайонним судом Одеської області 26.12.2020 року про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_1 до виконання.
Керуючись статтями 2, 5, 10-13, 18, 76-81, 258-260, 263, 433 Цивільно-процесуального кодексу України, п.17.4 Розділу ХII Перехідних Положень ЦПК України, ст.12 Закону України «Про виконавче провадження», суд, -
Заяву акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про видачу дублікату виконавчого листа №500/3720/19, виданого Ізмаїльським міськрайонним судом Одеської області 26 грудня 2020 року про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_1 по справі за позовом акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором - задовольнити.
Видати акціонерному товариству «комерційний банк «ПриватБанк» дублікат виконавчого листа №500/3720/19, виданого Ізмаїльським міськрайонним судом Одеської області 26 грудня 2020 року про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_1 по справі за позовом акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, для пред'явлення до виконання.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду шляхом подачі в 15 - ти денний строк з дня складення повного судового рішення апеляційної скарги.
Учасник справи, якому повна ухвала суду не була вручена у день її проголошення має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Суддя: Т.П.Пащенко