ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
17.05.2021Справа № 910/3556/21
Господарський суд міста Києва у складі судді Сівакової В.В. розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження матеріали справи
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Доктор Шина»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Оріон-Транс»
про стягнення 62.237,71 грн
Представники сторін: не викликались
05.03.2021 до Господарського суду міста Києва Товариства з обмеженою відповідальністю «Доктор Шина» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Оріон-Транс» про стягнення 62.237,70 грн.
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що на підставі укладених між сторонами договорів поставки № 518 від 04.12.2012, № 654 від 07.11.2013 та № 950 від 01.06.2016, позивачем за період з 16.09.2013 по 21.10.2018 було проставлено відповідачу товар на загальну суму 79.209,61 грн, з яких відповідачем було сплачено лише 40.704,02 грн. Також позивачем було надано відповідачу послуги на загальну суму 3.710,47 грн, що підтверджується підписаними сторонами актами надання послуг. У зв'язку з тим, що відповідачем не було сплачено заборгованість за поставлений товар та надані послуги позивач звернувся до відповідача з претензією про погашення заборгованості, яку відповідачем виконано не було. Враховуючи викладене, позивач звернувся до суду з вимогою стягнути з відповідача 62.237,71 грн, з яких 38.505,59 грн становить сума боргу за поставлений товар, 3.710,47 грн борг за надані послуги, 9.460,00 грн штраф відповідно до договору поставки № 950 від 01.06.2016, 7.133,32 грн інфляційні втрати та 3% річних у розмірі 3.428,33 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.03.2021 відкрито провадження у справі № 910/3556/21 та прийнято позовну заяву до розгляду; розгляд справи вирішено здійснювати у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Даною ухвалою суду зобов'язано відповідача протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення даної ухвали подати суду відзив на позов в порядку ст. 165 Господарського процесуального кодексу України з доданням доказів, що підтверджують обставини викладені в ньому, та докази направлення цих документів позивачу.
У відповідності до ст. 242 Господарського процесуального кодексу України ухвалу про відкриття провадження у справі від 15.03.2021 було направлено відповідачу рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення за адресою, що зазначена в позовній заяві, а саме: 03022, м. Київ, вул. Васильківська, 30-Д (номер відправлення 0105477096014), яка згідно інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань є місцезнаходженням відповідача.
Відповідно до п. 3 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення.
Відповідач ухвалу суду від 15.03.2021, надіслану за вказаною вище адресою, отримав 23.03.2021, що підтверджується наявним в матеріалах справи рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення за № 0105477096014.
Також ухвалу про відкриття провадження у справі від 15.03.2021 було направлено відповідачу рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення за адресою, що зазначена в позовній заяві, а саме: 04074, м. Київ, вул. Резервна, 8 (номер відправлення 0105477096014).
Проте, конверт разом з ухвалою від 15.03.2021 (номер відправлення 0105477096022) було повернуто до суду поштовим відділенням зв'язку без вручення адресату з довідкою форми Ф-20 від 22.04.2021 з позначкою «за закінченням терміну зберігання».
07.04.2021 від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач частково заперечує проти задоволення позовних вимог. Так, відповідач у відзиві погоджується із стягненням з відповідача на користь позивача наступних сум: 11.000,02 грн основного боргу, 1.492,70 грн інфляційних втрат та 778,44 грн - 3% річних. Відповідач зазначає, що згідно видаткових накладних за договорами № 518 від 04.12.2012, № 654 від 07.11.2013 та № 950 від 01.06.2016 поставлено товар на загальну суму 77.410,06 грн, а не 79.209,61 грн як зазначає позивач. Зазначає, що видаткові накладні № 2106 від 16.11.2012, № 2319 від 11.12.2013, № 2406 від 26.12.2013 підписані зі сторони відповідача не уповноваженими особами, оскільки їх повноваження не підтвердженні відповідними довіреностями. Також згідно наданих позивачем банківських виписок загальна сума оплати становить 58.600,00 грн, тому з урахуванням викладеного борг не може перевищувати 18.810,06 грн. З приводу актів надання послуг зазначає, що умовами договорів регламентовано лише порядок поставки товарів, без надання будь-яких додаткових послуг. Вказує на те, що позивачем жодних вимог щодо сплати вартості отриманих послуг заявлено не було. Відповідач заявляє про застосування строку позовної давності до вимог за видатковими накладними № 1600 від 16.09.2013, № 2015 від 05.11.2013, 2106 від 16.11.2013, № 2319 від 11.12.2013, № 2406 від 26.12.2013, який наразі пропущено. Також вказує на те, що акт звірки не є належним доказом в підтвердження наявності заборгованості (відображені відомості не підтверджено первинним документами, не містить чіткої інформації щодо яких саме договорів він відноситься, не підтверджено повноваження осіб якими він підписаний), а також не є підставою для переривання строку позовної давності. Відповідач погодився із наявною заборгованістю за договором № 950 від 01.06.2016 по видатковій накладній № 2269 від 21.10.2018 в сумі 11.000,02 грн. Здійснено власний контррозрахунок штрафу нарахованого на суму заборгованості за період з 23.10.2018 по 22.04.2019, що становить 2.002,00 грн, а інфляційні витрати складають 1.492,70 грн.
19.04.2021 від позивача до суду надійшла відповідь на відзив, в якій позивач проти викладених у відзиві доводів заперечує та просить позов задовольнити в повному обсязі. Позивач наполягає на тому, що за договорами поставлено товар та надано послуги на загальну суму 79.209.61 грн, які частково сплачені на суму 40.704,02 грн. також зазначив, що позивачем надано відповідачу послуги за актами надання послуг на загальну суму 3.701,47 грн, а тому загальна заборгованість становить 42.216,06 грн. Стосовно строку позовної давності зазначає, що відповідач просить її застосувати, проте зазначає, що строк виконання зобов'язання по сплаті отриманого товару та послуг не настав, оскільки не отримано рахунків. при цьому підтверджує отримання товару та послуг. Тому 16.04.2021 позивач ще раз надав відповідачу рахунки на оплату товарів та послуг та подає суду докази їх надіслання відповідачу. Вважає, що внаслідок підписання акту звірки відповідач фактично визнав заборгованість в розмірі 42.216,06 грн, у зв'язку з чим перебіг позовної давності почався заново.
14.05.2021 від позивача до суду надійшло клопотання про приєднання доказів оплати витрат на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ст. 248 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
04.12.2012 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Доктор Шина» (постачальник, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Оріон-Транс» (покупець, відповідач) було укладено договір поставки № 518 (далі - договір № 518), відповідно до якого постачальник зобов'язався постачати покупцю автошини, колісні диски та аксесуари до них (далі - товар), а покупець зобов'язувався прийняти товар та сплатити за нього.
07.11.2013 між позивачем та відповідачем укладено договір поставки № 654 (далі - договір № 654), відповідно до якого постачальник зобов'язався постачати покупцю автошини, колісні диски та аксесуари до них (далі - товар), а покупець зобов'язувався прийняти товар та сплатити за нього.
01.06.2016 між позивачем та відповідачем укладено договір поставки № 950 (далі - договір № 950), відповідно до якого постачальник зобов'язався постачати покупцю автошини, колісні диски та аксесуари до них (далі - товар), а покупець зобов'язувався прийняти товар та сплатити за нього на умовах договору.
Між позивачем та відповідачем складено наступні акти надання послуг
№ 1600 від 16.09.2013 на суму 150,00 грн,
№ 2015 від 05.11.2013 на суму 120,00 грн,
№ 2105 від 16.11.2013 на суму 825,01 грн,
№ 2107 від 16.11.2013 на суму 320,54 грн,
№ 2321 від 12.11.2013 на суму 384,00 грн,
№ 1666 від 06.06.2016 на суму 739,28 грн,
№ 1836 від 17.06.2016 на суму 1.377,29 грн,
№ 3134 від 16.09.2016 на суму 408,42 грн,
№ 3743 від 26.10.2016 на суму 526,08 грн,
№ 4233 від 02.12.2016 на суму 268,40 грн,
№ 2791 від 25.12.2017 на суму 391,00 грн.
Спір виник внаслідок того, що відповідач в порушення умов договору не сплатив вартість поставленого товару та наданих послуг у повному обсязі, у зв'язку з чим виникла заборгованість та позивачем та за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання нараховані штраф, інфляційні втрати та 3% річних.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Згідно ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно з п. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
Згідно ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до п. 1. ст. 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі - продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до п. 1.2. вищевказаних договорів ціна товару, асортимент, кількість вказуються в накладних, які є невід'ємною частиною даного договору.
Відповідно до п. 1.4 договорів № 518 та № 654 товар постачається покупцю на умовах 100% передплати.
11.01.2014 між сторонами укладено доповнення та зміни до договору № 654, відповідно до яких п. 1.4 договору викладено в такій редакції: Товар постачається покупцю на умовах 100% передплати. Постачання може здійснюватись також на умовах відстрочки платежу до 60 календарних днів з дати відвантаження товару вказаної у видаткових документах.
Відповідно до п. 1.3 договору № 950 оплата товару здійснюється покупцем на умовах 100% передплати згідно з отриманим рахунком, шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника.
Згідно з п. 2.4 договору № 950 одночасно з передачею товару постачальник надає покупцеві наступні документи: рахунок, видаткову накладну та податкову накладну.
Відповідно до п. 3.3 договорів покупець зобов'язався своєчасно і в повному обсязі сплачувати за поставлені товари.
Статтею 662 Цивільного кодексу України визначено, що продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
З матеріалів справи вбачається, що позивач передав, а відповідач прийняв товар загальною вартістю 71.520,01 грн, що підтверджується наступними видатковими накладними, що підписані та скріплені печатками обох сторін
№ 1600 від 16.09.2013 на суму 15.339,98 грн (договір № 518);
№ 2015 від 05.11.2013 на суму 13.440,00 грн (договір № 518);
Отже за договором № 518 поставлено товар на загальну суму 28.779,98 грн.
№ 2106 від 16.11.2013 на суму 5.740,01 грн (договір № 654);
№ 2319 від 11.12.2013 на суму 26.000,00 грн (договір № 654);
№ 2406 від 26.12.2013 на суму 5.890,01 грн (договір № 654).
Отже за договором № 654 поставлено товар на загальну суму 37.630,02 грн.
№ 2268 від 21.10.2018 на суму 11.000,02 грн (договір № 950).
З наявних в матеріалах справи копій банківських виписок вбачається, що відповідачем здійснено оплату поставленого товару на загальну суму 58.000,00 грн наступним чином:
11.12.2013 на суму 26.000,00 грн (згідно рахунку № 2369 від 10.12.2013, що виписаний на виконання договору № 654);
27.12.2013 на суму 5.600,00 грн (згідно рахунку № 2467 від 26.12.2013, що виписаний на виконання договору № 654);
Отже відповідачем здійснено оплату за договором № 654 в загальному розмірі 31.600,00 грн, тобто здійснено переплату на суму 2.820,02 грн (31.600,00 грн - 28.779,98 грн).
06.02.2014 на суму 27.000,00 грн (згідно рахунку № 1485 від 22.08.2013, що виписаний на виконання договору № 518).
Оскільки відповідачем здійснено оплату поставленого товару на загальну суму 58.600,00 грн, то заборгованість за договорами № 518, № 654 та № 950 становить 13.520,01 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Стаття 256 Цивільного кодексу України визначає, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно з ст. 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язують його початок.
Отже, заборгованість може бути розрахована та стягнута за 3 (три) роки, що передують зверненню позивача до суду із відповідною вимогою.
Положеннями ст. 267 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Відповідач заперечуючи проти позову просить суд застосувати строк позовної давності до вимоги про стягнення боргу за договором № 518 (за видатковими накладними № 1600 від 16.09.2013, № 2015 від 05.11.2013) та за договором № 654 (за видатковими накладними № 2106 від 16.11.2013, № 2319 від 11.12.2013 та № 2406 від 26.12.2013).
Згідно з п. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
З урахуванням викладеного суд приходить до висновку, що строк позовної давності для пред'явлення позивачем вимог про стягнення суми основного боргу за договором № 518 (за видатковими накладними № 1600 від 16.09.2013, № 2015 від 05.11.2013) та за договором № 654 (за видатковими накладними № 2106 від 16.11.2013, № 2319 від 11.12.2013 та № 2406 від 26.12.2013) станом на день звернення до суду з позовом (03.03.2021 подано до поштового відділення зв'язку до відправлення на адресу суду) пропущено.
Судом встановлено, що позивачем не пропущений строк позовної давності про сплату боргу згідно договору № 950 за поставлений товар згідно видаткової накладної № 2268 від 21.10.2018 на суму 11.000,02 грн.
Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов'язковим до виконання сторонами.
Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Як визначено абзацом 1 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Відповідно до ч. 2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язань, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Відповідно до ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Доказів того, що відповідачем виконано зобов'язання по сплаті поставленого товару за договором в повному обсязі не подано.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про наявність передбачених чинним законодавством правових підстав для стягнення з відповідача вартості поставленого товару в розмірі 11.000,02 грн.
Стосовно вимог позивача про стягнення боргу, що виник за надані послуги на суму 1.799,55 грн (за актами наданих послуг № 1600 від 16.09.2013 на суму 150,00 грн, № 2015 від 05.11.2013 на суму 120,00 грн, № 2105 від 16.11.2013 на суму 825,01 грн, № 2107 від 16.11.2013 на суму 320,54 грн, № 2321 від 12.11.2013 на суму 384,00 грн) та на суму 3.710,47 грн (згідно актів наданих послуг № 1666 від 06.06.2016 на суму 739,28 грн, № 1836 від 17.06.2016 на суму 1.377,29 грн, № 3134 від 16.09.2016 на суму 408,42 грн, № 3743 від 26.10.2016 на суму 526,08 грн, № 4233 від 02.12.2016 на суму 268,40 грн, № 2791 від 25.12.2017 на суму 391,00 грн) суд відзначає наступне
Незважаючи на те, що в актах надання послуг № 1600 від 16.09.2013, № 2015 від 05.11.2013, № 2105 від 16.11.2013, № 2107 від 16.11.2013, № 2321 від 12.11.2013 є посилання на договір № 518 фактично вони складені не на виконання вказаного договору, оскільки умови даного договору не передбачають надання видів послуг, що відображені у наведених актах. Зі змісту договору № 518 не вбачається, що він є змішаним договором, як це передбачає ч. 2 ст. 628 Цивільного кодексу України, що має елементи договору поставки та договору про надання послуг.
Статтями 202, 205 Цивільного кодексу України закріплено загальне поняття правочину, яким є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Відповідно до положень ст.ст. 638, 639 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір може бути укладений у будь - якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Статтею 626 Цивільного кодексу України визначено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Також статтею 181 Господарського кодексу України визначено загальний порядок укладання господарських договорів, зокрема в частині 1 цієї статті зазначено, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження до виконання замовлення, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
За приписами ч. 1 ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про те, що між сторонами шляхом підписання актів надання послуг у спрощений спосіб було укладено договори про надання послуг, за якими відповідач зобов'язався оплатити виконані роботи.
Оскільки строк виконання грошового зобов'язання по сплаті наданих послуг у актах не встановлено позивач вправі вимагати його виконання в порядку частини 2 статті 530 Цивільного кодексу України, згідно якої якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
В матеріалах справи наявна претензія позивача від 09.12.2020 з вимогою до відповідача здійснити оплату наданих послуг за актами надання послуг, які включають спірні акти у даній справі, проте не всі, зокрема № 2105 від 16.11.2013, № 2321 від 12.11.2013, № 1666 від 06.06.2016, № 1836 від 17.06.2016, № 2791 від 25.12.2017.
Проте належних доказів надіслання даної претензії відповідачу не подано, оскільки надана відповідачем копія рекомендованого повідомлення про вручення відправлення № 0833500035115 не підтверджує зміст відправлення, а лише факт його вручення.
Відповідно до п. 1.7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» оскільки згаданою статтею 530 ЦК України не визначена форма пред'явлення вимоги кредитором, останній може здійснити своє право як шляхом надіслання платіжної вимоги-доручення, так і шляхом звернення до боржника з листом, телеграмою, надіслання йому рахунка (рахунка-фактури) тощо. При цьому якщо боржник (відповідач) заперечує одержання ним такої вимоги, кредитор (позивач) зобов'язаний подати господарському суду докази її надіслання боржникові. Останній, зі свого боку, не позбавлений права подати докази неодержання ним вимоги кредитора (наприклад, довідку підприємства зв'язку про ненадходження на адресу боржника відповідного рекомендованого поштового відправлення). Ухилення боржника від одержання на підприємстві зв'язку листа, що містив вимогу (відмова від його прийняття, нез'явлення на зазначене підприємство після одержання його повідомлення про надходження рекомендованого або цінного листа) не дає підстав вважати вимогу непред'явленою.
В матеріалах справи наявні наступні рахунки на оплату
№ 1639 від 16.09.2013, № 2072 від 05.11.2013, № 2166 від 16.11.2013, № 4339 від 02.12.2016, № 3839 від 26.10.2016, № 3227 від 16.09.2016, № 2851 від 25.12.2017, № 2380 від 11.12.2013, № 2164 від 16.11.2013, № 1884 від 17.06.2016, № 1711 від 06.06.2016
суми за якими відповідають сумам наданих послуг за наступними актами надання послуг
№ 1600 від 16.09.2013, № 2015 від 05.11.2013, № 2107 від 16.11.2013, № 4233 від 02.12.2016, № 3743 від 26.10.2016, № 3134 від 16.09.2016, № 2791 від 25.12.2017, № 2321 від 12.11.2013, № 2105 від 16.11.2013, № 1836 від 17.06.2016, № 1666 від 06.06.2016
Доказів надіслання чи вручення вищевказаних рахунків відповідачу раніше ніж з одночасним надісланням 03.03.2021 відповідачу копії позовної заяви (у складі додатків до позовної заяви) не подано.
Судом встановлено, що на момент звернення позивача з позовом до суду строк виконання зобов'язання по сплаті грошового зобов'язання за надані послуги згідно актів надання послуг у відповідача не настав.
Оскільки позивачем станом на день подання позовної заяви не доведено порушення його права щодо несплати відповідачем боргу за надані послуги згідно актів надання послуг в позові в цій частині слід відмовити.
Стосовно посилань позивача в підтвердження наявності заборгованості за поставлений товар та надані послуги на акт звірки взаєморозрахунків, складений станом на 12.08.2020 суд відзначає наступне
У постанові Верховного Суду від 19.04.2018 у справі № 905/1198/17 та від 05.03.2019 у справі № 910/1389/18 викладено правову позицію, згідно з якою відповідно до вимог чинного законодавства акт звірки розрахунків у сфері бухгалтерського обліку та фінансової звітності не є зведеним обліковим документом, а є лише технічним (фіксуючим) документом, за яким бухгалтерії підприємств звіряють бухгалтерський облік операцій. Акт відображає стан заборгованості та в окремих випадках - рух коштів у бухгалтерському обліку підприємств та має інформаційний характер, тобто має статус документа, який підтверджує тотожність ведення бухгалтерського обліку спірних господарських операцій обома сторонами спірних правовідносин. Сам по собі акт звірки розрахунків не є належним доказом факту здійснення будь-яких господарських операцій: поставки, надання послуг тощо, оскільки не є первинним бухгалтерським обліковим документом.
Разом з цим, акт звірки може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, зокрема в підтвердження наявності заборгованості суб'єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо. Однак, за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб. Як правило, акти звірок розрахунків (чи заборгованості) складаються та підписуються бухгалтерами контрагентів і підтверджують остаточні розрахунки сторін на певну дату.
Відсутність в акті звірки підписів перших керівників сторін або інших уповноважених осіб, які мають право представляти інтереси сторін, у тому числі здійснювати дії, направлені на визнання заборгованості підприємства перед іншими суб'єктами господарювання, означає відсутність в акті звірки юридичної сили документа, яким суб'єкт господарської діяльності визнає суму заборгованості. Слід також зазначити, що чинне законодавство не містить вимоги про те, що у акті звірки розрахунків повинно зазначатись формулювання про визнання боргу відповідачем.
Підписання акту звірки, у якому зазначено розмір заборгованості, уповноваженою особою боржника, та підтвердження наявності такого боргу первинними документами свідчить про визнання боржником такого боргу.
У наданому позивачем акті звірки взаєморозрахунків станом на 12.08.2020 у першій строчці вказано сальдо початкове в сумі 42.216,06 грн, потім відображена операція з оплати 05.03.20220 на суму 239.700,00 грн та операція 06.03.2020 з продажу на суму 239.700,00 грн, після чого вказано сальдо кінцеве в розмірі 42.216,06 грн, яке й склало розмір заборгованості перед позивачем станом на 12.80.2020.
Отже, у акті не відображена інформація щодо сальдо початкового в розмірі 42.216,06 грн з посиланням на здійснення операцій з продажу та здійснення оплат, та відповідно не підтверджена первинними документами. Крім того, акт не містить посилань на договори та акти надання послуг, що є предметом розгляду у даній справі.
При дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах позовної давності, а не після її спливу (аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 30.01.2019 у справі 905/2324/17).
Акт звірки взаєморозрахунків, складений станом на 12.08.2020, тобто після спливу позовної давності за вимогами по договору № 518 (за видатковими накладними № 1600 від 16.09.2013, № 2015 від 05.11.2013) та по договору № 654 (за видатковими накладними № 2106 від 16.11.2013, № 2319 від 11.12.2013 та № 2406 від 26.12.2013).
Суд дійшов висновку, що наявний в матеріалах справи акт звірки взаєморозрахунків станом на 12.08.2020, в якому зазначено розмір заборгованості в сумі 42.216,06 грн, хоча й підписаний відповідачем та скріплений його печаткою, проте зважаючи на не підтвердження наявності такого боргу первинними документами не свідчать про визнання відповідачем вказаної заборгованості, що є предметом спору у даній справі, та про переривання перебігу позовної давності щодо вказаних позовних вимог.
Пункт 1 статті 612 Цивільного кодексу України визначає що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Матеріалами справи підтверджується те, що відповідач, в порушення умов договору № 950, у визначені строки оплату за отриманий товар не провів, а отже є таким, що прострочив виконання зобов'язання.
Пунктом 1 ст. 216 Господарського кодексу України встановлено що, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Згідно п. 1 ст. 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Відповідно до п. 1 ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно зі ст.ст. 546, 547 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема неустойкою. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі.
Відповідно до ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Частина 2 ст. 551 Цивільного кодексу України визначає, що якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Сторони можуть домовитись про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків передбачених законом.
Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафних санкцій надано сторонам частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України.
Так, розмір штрафних санкцій відповідно до частини 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Пунктом 3.3. договору № 950 передбачено, що у разі прострочення платежу покупець сплачує штраф постачальнику 0,1% за кожен день прострочки.
Відповідно до ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України встановлено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Даною нормою передбачено період часу, за який нараховується штраф і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.
Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату штрафу за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.
При укладанні договору № 950 сторони визначили відповідальність за порушення зобов'язання щодо оплати за отриманий товар, проте не передбачили інший період нарахування ніж встановлений законом.
Статтею 253 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
З урахуванням викладеного вище, період прострочення по сплаті товару за видатковою накладною № 2268 від 21.10.2018 починає обчислюватись з 24.10.2018 та припиняється 24.04.2019.
В зв'язку з тим, що взяті на себе зобов'язання по сплаті поставленого товару відповідач не виконав, він повинен сплатити позивачу штраф, розмір якого за розрахунком суду (нарахованого на суму боргу 11.000,02 грн за період з 24.10.2018 по 24.04.2019) складає 2.013,00 грн.
Вимоги позивача в частині стягнення штрафу в сумі 2.013,00 грн обґрунтовані і підлягають задоволенню, та відповідно в іншій частині в позові слід відмовити, оскільки штраф нарахований з порушенням норм чинного законодавства України.
В зв'язку з тим, що відповідач припустився прострочення по сплаті поставленого товару, позивач на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України просить суд стягнути з відповідача 7.133,32 грн інфляційних втрат та 3.428,33 грн - 3% річних.
Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.
Умовами договору не визначено інший розмір процентів ніж 3% річних.
Відповідно до ст. 266 Цивільного кодексу України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
З огляду на викладене, в задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих на суми боргу за видатковими накладними № 1600 від 16.09.2013, № 2015 від 05.11.2013, № 2106 від 16.11.2013, № 2319 від 11.12.2013 та № 2406 від 26.12.2013 слід відмовити.
Суд здійснивши власний перерахунок приходить до висновку про задоволення вимог позивача щодо стягнення з відповідача 1.567,16 грн інфляційних втрат та 776,63 грн - 3% річних (нарахованих на суму боргу за видатковою накладною № 2268 від 21.10.2018 в розмірі 11.000,02 грн за період з 24.10.2018 по 01.03.2021).
В іншій частині інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих на суму боргу за видатковою накладною № 2268 від 21.10.2018, в позові слід відмовити, оскільки здійснений з порушенням норм чинного законодавства України, а саме при визначенні періоду прострочення не враховано положення ст. 253 Цивільного кодексу України.
В іншій частині інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих на суми боргу за актами надання послуг в позові також слід відмовити, оскільки є похідними вимогами від основної заборгованості в задоволенні якої судом відмовлено.
Частинами 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідачем не спростовано належними засобами доказування обставин на які посилається позивач в обґрунтування своїх позовних вимог.
З урахуванням викладеного суд приходить до висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Доктор Шина» підлягають задоволенню частково.
Витрати по сплаті судового збору, відповідно до вимог ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, підлягають стягненню з відповідача на користь позивача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Стосовно розподілу витрат позивача на правову допомогу в розмірі 9.000,00 грн слід зазначити наступне.
Відповідно до ст. 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема до них належать витрати на професійну правничу допомогу.
Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи (ч. 1 ст. 124 Господарського процесуального кодексу України).
Стаття 161 Господарського процесуального кодексу України визначає, що заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.
У доданого до позовної заяви попереднього (орієнтованого) розрахунку суми судових витрат, які планує понести позивач у зв'язку з розглядом справи у вигляді витрат на професійну правничу допомогу становить 10.000,00 грн, з яких
1. на написання та подання позовної заяви - 6.000,00 грн,
2. участь адвоката в суді - 2.000,00 грн;
3. складання відповіді на відзив або інші документи - 2.000,00 грн.
Згідно зі ст. 126 Господарського процесуального кодексу України за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно зі ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
09.12.2020 між позивачем (клієнт) та Адвокатським об'єднанням «Адвокатська сім'я Лисенко» був укладений договір про надання допомоги № 1/09/12/20 за умовами якого об'єднання захищає права і представляє інтереси клієнта щодо стягнення заборгованості з Товариства з обмеженою відповідальністю «Оріон-Транс».
Адвокатським об'єднанням «Адвокатська сім'я Лисенко» адвокату Лисенко Ганні Олександрівні виданий ордер серії АА № 1076091 на надання правової допомоги ТОВ «Доктор Шина» у Господарському суді міста Києва.
Згідно з п. 4.1 вказаного договору за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнт сплачує об'єднанню винагороду у формі гонорару, який розраховується виходячи зі ставки 1.000,00 грн за годину роботи адвоката.
Відповідно до п. 4.4 договору факт надання послуг підтверджується підписанням сторонами акту що складається об'єднанням у двох примірниках.
25.01.2020 між сторонами складено акт приймання-передачі робіт, яким засвідчено що клієнт прийняв послуги з написання позовної заяви, вартість яких склала 6.000,00 грн.
19.04.2021 між сторонами складено акт приймання-передачі робіт, яким засвідчено що клієнт прийняв послуги з написання та подачі відповіді на відзив, вартість яких склала 3.000,00 грн.
Винагорода виплачена позивачем Адвокатському об'єднанню «Адвокатська сім'я Лисенко» в розмірі 6.000,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 19 від 25.01.2021 та в сумі 3.000,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 82 від 19.04.2021.
Підтвердженням того, що Лисенко Ганна Олександрівна є адвокатом є свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю № 4651 від 27.09.2011.
Відповідач у відзиві на позовну заяву не згоден із розміром зазначених у попередньому (орієнтованому) розрахунку судових витрат на професійну правничу допомогу; вважає його завищеним; звертає увагу, що спір розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Суд приходить до висновку про відповідність заявленого позивачем розміру витрат на професійну правову допомогу критеріям, що визначені ст. 126 Господарського процесуального кодексу України та не вбачає підстав для його зменшення.
Враховуючи те, що позивачем підтверджено правовий статус адвоката, наявність доказів фактичного перерахування коштів на підставі договору, а також співмірність розміру витрат з наданими послугами, господарський суд дійшов висновку, що у відповідності до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати позивача на правову допомогу покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме в сумі 2.220,70 грн.
Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 129, 237, 238, 240 ГПК України, суд -
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Оріон-Транс» (03022, м. Київ, вул. Васильківська, 30-Д, код ЄДРПОУ 38180530) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Доктор Шина» (02081, м. Київ, вул. Канальна, 2, код ЄДРПОУ 33148287) 11.000 (одинадцять тисяч) грн 02 коп. основного боргу, 2.013 (дві тисячі тринадцять) грн. 00 коп. штрафу, 1.567 (одна тисяча п'ятсот шістдесят сім) грн. 16 коп. інфляційних втрат, 776 (сімсот сімдесят шість) грн. 63 коп. - 3% річних, 560 (п'ятсот шістдесят) грн 11 коп. витрат по сплаті судового збору, 2.220 (дві тисячі двісті двадцять) грн 70 коп. витрат на професійну правничу допомогу.
3. В іншій частині в позові відмовити повністю.
Відповідно до частини 1 статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).
СуддяВ.В. Сівакова