Справа № 357/2779/21
2/357/2354/21
Категорія 65
19 травня 2021 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі:
головуючого судді - Кошель Б. І. ,
при секретарі - Тодосієнко О. А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду № 6 м. Біла Церква за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом,-
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, мотивуючи його тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 . У вказаному житлі зареєстрована відповідач ОСОБА_2 , але не проживає за вказаною адресою та жодним чином не користується ним. Відповідач не є родичем позивача, та на даний час вона проживає за іншою адресою, але з реєстрації за вказаною адресою не знята. Посилаючись на те, що відповідач без поважних причин не проживає в квартирі, що належить позивачу, останній просив визнати її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .
Позивач в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, подав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримав в повному обсязі.
Відповідачка до суду не з'явилась, про день і час розгляду справи була повідомлена належним чином, подала до суду заяву про розгляд справи за її відсутності, позовні вимоги визнала в повному обсязі.
Відповідно до ч. 1, 4 ст. 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Суд, дослідивши матеріали справи, прийшов до висновку, що позов обґрунтований та підлягає задоволенню з наступних підстав.
Так, судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 , належить 2/3 частки квартири на праві приватної власності ОСОБА_1 , що підтверджується договором дарування частки квартири від 11.06.2018 року.
Згідно витягу з реєстру територіальної громади м. Біла Церква №15.2-03/5352 від 23.02.2021 року, у спірній квартирі з 12.06.2018 року зареєстрована відповідачка ОСОБА_2 .
Як вбачається з позовної заяви відповідачка зареєстрована за вказаною адресою, але не проживає.
Між сторонами відсутні будь-які договірні правовідносини з приводу володіння та користування відповідачами житловим будинком позивача, оскільки суду не надані належні та допустимі докази укладення між позивачем та відповідачами договорів найму належного позивачу житла (який відповідно до ст. 811 ЦК України має укладатись в письмовій формі), та такі факти позивачем заперечуються, і відсутні будь-які дані про досягнення між сторонами домовленостей по всім істотним умовам договору найму житла (предмет, строк, плата).
Крім того, з долучених до справи відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно слідує, що права користування чи інші похідні від права власності права на вказане майно крім позивача ні за ким не зареєстровані.
Вказані обставини обмежують право позивача володіти, користуватись та розпоряджатись своєю нерухомістю.
Згідно зі ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ст. 150 Житлового кодексу України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
За ч.2 ст. 64 ЖК України до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Згідно з вимогами ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Аналізуючи наведені вище норми, суд зауважує, що право користування членів сім'ї власника належним йому житлом, визначене в ст. 405 ЦК України є правом користування чужим майном, оскільки вказана стаття міститься в Главі 32 Розділу ІІ Книги третьої ЦК України «Право користування чужим майном».
Тому таке право користування чужим майном не зумовлює виникнення у особи, яка користується таким правом, прав власності на таке майно або на будь-яку його частину.
Більше того, з вказаних вище підстав за своєю сутністю передбачене ст. 405 ЦК України право користування чужим майном є спеціальним різновидом сервітуту, а тому на таке право користування відповідачем спірним житлом поширюються положення ст. 406 ЦК України, в тому числі п.5 ч.1 ст. 406 ЦК України, відповідно до якого сервітут припиняється у разі невикористання сервітуту протягом трьох років підряд.
Аналіз положень ст. 405 ЦК України через призму положень п.5 ч.1 ст. 406 ЦК України вказує на те, що факт непроживання у спірному житлі понад три роки підряд незалежно від підстав такого не проживання, не звільняє особу від правових наслідків, передбачених п.5 ч.1 ст. 406 ЦК України щодо припинення сервітуту, яка передбачає припинення сервітуту через його невикористання протягом трьох років підряд незалежно від причин такого невикористання.
В даному випадку положення п.5 ч.1 ст. 406 ЦК України, з одного боку, забезпечують особі, яка користується відповідним сервітутом, можливість судового захисту свого права від порушень в межах строків позовної давності, з іншого боку, в разі невикористання особою права на такий захист - передбачає припинення вказаних правовідносин, що, в свою чергу, забезпечує реалізацію принципу правової визначеності правового статусу майна, оскільки ситуація, коли сервітут не використовується більше трьох років підряд, а користувач сервітуту не звертається за захистом своїх прав і через сплив вказаного строку фактично вже не може захистити свого права в суді, але сервітут при цьому зберігає свою дію лише формально, обмежуючи права власника, - очевидно суперечитиме принципу правової визначеності та без достатніх підстав і законної мети обмежуватиме права власника майна.
Крім того, право користування чужим майном за ст. 405 ЦК України стосується виключно членів сім'ї власника такого житла.
Тобто обов'язковою підставою для виникнення та існування такого права користування є членство особи в сім'ї власника житла. Якщо ж особа, яка була власником житла припинила своє право власності на таке житло (перестала бути власником житла) і таке житло перейшло у власність особи, яка не є членом сім'ї осіб, які таким житлом користувались в силу ст. 405 ЦК України, то і члени сім'ї колишнього власника житла втрачають право користування ним відповідно до п. 4 ч.1 ст. 406 ЦК України у зв'язку з припиненням обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Вказане підтверджується позицією, висловленою в постанові Верховного Суду від 04.12.2019 року по справі №235/9835/15-ц та постанові Верховного Суду України від 05.11.2014 року по справі №6-158цс14.
У даному випадку, який є предметом судового розгляду, відповідачка не є членами сім'ї позивача.
У зв'язку з наведеним, відповідачка ОСОБА_2 підлягає визнанню такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 .
Таким чином, позов підлягає задоволенню в повному обсязі.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч. 1 ст. 142 ЦПК України у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.
При зверненні до суду з вказаним позовом позивач сплатив судовий збір у розмірі 908 грн. 00 коп., що підтверджується квитанцією №0.0.2050915564.1 від 15.03.2021 року.
Враховуючи, що на час подачі відповідачем заяви про визнання позову розгляд справи по суті не розпочався, суд вважає за необхідне повернути позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при подачі позову, а решту - стягнути на його користь з відповідачки.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.10, 11, 12, 13, 81, 82, 141, 142, 206, 258, 263-268 ЦПК України, ст.ст.15, 16, 319, 321, 391, 403, 406 ЦК України, ст.ст.150, 156 ЖК України, суд, -
Позов задовольнити.
Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування жилим приміщенням квартири АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (адреса: АДРЕСА_3 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_4 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 454 грн. 00 коп.
Повернути ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_4 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову згідно квитанції №0.0.2050915564.1 від 15.03.2021 року, у розмірі 454 грн. 00 коп.
Рішення може бути оскаржене.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга подається до Київського апеляційного суду через Білоцерківський міськрайонний суд Київської області протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
.
СуддяБ. І. Кошель