Дата документу 18.05.2021 Справа № 336/4526/17
Єдиний унікальний №336/4526/17 Головуючий у 1 інстанції: Дмитрюк О.В.
Провадження № 22-ц/807/1254/21 Суддя-доповідач: Дашковська А.В.
«18» травня 2021 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Дашковської А.В.,
суддів: Кримської О.М.,
Кочеткової І.В.,
секретар: Волчанова І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 17 лютого 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення,
В серпні 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що на підставі договору дарування від 17 серпня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом П'ятої Запорізької державної нотаріальної контори Чирвою Л.А., їй належить квартира АДРЕСА_1 .
Дарувальником за цим договором була її баба - ОСОБА_3 . Після укладення договору дарування ОСОБА_3 продовжувала проживати у квартирі з її дозволу. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.
Під час приїзду до міста Запоріжжя у 2012 році їй стало відомо, що в квартирі разом з бабусею проживає її дядько ОСОБА_1 . Вона неодноразово зверталася до відповідача з проханням переїхати до своєї квартири, однак на ці прохання він не відреагував. Самовільно користуючись житловим приміщенням, ОСОБА_1 створює їй перешкоди у користуванні власністю.
На підставі зазначеного просила усунути їй перешкоди в користуванні квартирою шляхом виселення ОСОБА_1 з займаної ним квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення, вирішити питання про судові витрати.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 17 лютого 2020 року позов задоволено.
Усунуто ОСОБА_2 перешкоди в користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 640 грн.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на те, що він доглядав за матір'ю, яка заповіла йому все своє майно, вважав, що прийняв спадщину та проживає у спірній квартирі на законних підставах разом з сім'єю, з 2005 року ОСОБА_3 знаходилась на обліку у лікаря психіатра з діагнозом хвороба Альцгеймера, у зв'язку з чим існує сумнів у її можливості усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, у квартирі проживають двоє неповнолітніх дітей, чиї права будуть порушені його виселенням, просив скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
ОСОБА_2 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначила, що згідно з висновком посмертної судової психіатричної експетизи№92 від 21 лютого 2019 року, проведеної під час розгляду справи №336/7272/17 за позовом ОСОБА_1 про визнання договору дарування квартири, ОСОБА_3 на час укладання договору дарування розладів психічної діяльності не виявляла, надана відповідачем інформація КУ «Обласна клінічна психіатрична лікарня» не відповідає дійсній інформації, наданої установою. Також під час розгляду справи №336/7272/17 була отримана відповідь Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради про відсутність зареєстрованих осіб за вищезазначеною адресою.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 01 липня 2020 року рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 17 лютого 2020 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 03 лютого 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Запорізького апеляційного суду від 01 липня 2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
За приписами п.2 ч. 1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч.ч.1,2,5 ст. 263 ЦПК України).
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам не відповідає.
Судом першої інстанції встановлено, що на підставі договору дарування від 17 серпня 2006 року, посвідченого державним нотаріусом П'ятої Запорізької державної нотаріальної контори Чирвою Л. А., зареєстрованого в реєстрі за № 4-1444, ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 .
Згідно з інформацією, наданою Департаментом реєстраційних послуг Запорізької міської ради від 16 лютого 2018 року, за адресою: АДРЕСА_2 зареєстрованих осіб немає. ОСОБА_1 був зареєстрований за зазначеною адресою з 13 серпня 1975 року по 21 лютого 1986 року.
Сторонами не заперечується та підтверджується матеріалами справи, що відповідач ОСОБА_1 вселився в спірну квартиру на законних підставах, як член сім'ї (син) попереднього власника - ОСОБА_3 , та був зареєстрований в спірній квартирі з 13.08.1975 року по 21.0.1986 року (т.1, а.с.175).
Суд також встановив, що ОСОБА_1 не є членом сім'ї ОСОБА_2 . Право користування квартирою відповідача було похідним від прав колишнього власника - його матері, яка в 2006 році подарувала житлове приміщення ОСОБА_2 .
З позовної заяви встановлено, що ОСОБА_2 як власник заперечує проти проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) під майном також розуміються майнові права.
За приписами статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків з конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлене у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило б захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла наступних висновків.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-33530св18) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім'ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Отже, при вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 , зокрема, посилався на те, що з 13.08.1975 року по 21.02.1986 року та з серпня 2005 року зареєстрований у спірній квартирі. 06 жовтня 2015 року ОСОБА_3 склала на його ім'я заповіт на все належне їй майно, а тому він вважав, що успадкував спірну квартиру та на законних підставах проживає у ній.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 втратив право користування спірною квартирою, оскільки його право було похідним від права власності попереднього власника, а тому відповідач підлягає виселенню із займаного житлового приміщення. При цьому суди зазначили, що ОСОБА_1 фактично проживає у спірній квартирі без правових підстав, а також встановили, що він не зареєстрований у спірній квартирі.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, якою вказане рішення залишено без змін, Верховний Суд у постанові від 03 лютого 2021 року зазначив про таке.
Згідно з частиною шостою статті 187 ЦПК України у разі, якщо відповідачем у позовній заяві вказана фізична особа, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи.
Вчинивши такі дії, місцевий суд отримав повідомлення з відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання управління Державної міграційної служби України у Запорізькій області від 17 серпня 2017 року про те, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (аркуш справи 24).
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Положеннями статей 77, 78 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Таким чином, матеріали справи містять суперечливі докази щодо зареєстрованого місця проживання ОСОБА_1 , а за змістом частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд першої інстанції, задовольняючи позов, вказаних обставин не врахував та належним чином не перевірив доводів сторін, не врахував, що матеріали справи містять суперечливі докази щодо зареєстрованого місця проживання відповідача у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку, що ОСОБА_1 фактично проживає у спірній квартирі без правових підстав, оскільки не має зареєстрованого місця проживання у спірній квартирі.
Крім того, суд не встановив, чи наявне у відповідача інше житло, а тому дійшов передчасного висновку про можливість задоволення позову з підстав, заявлених позивачкою.
Верховний Суд у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц погоджуючись з рішенням місцевого суду про відмову у визнанні особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, дійшов висновку про те, що позивач, прийнявши квартиру у дар, тобто безоплатно набувши у власність майно, знав про проживання в ньому відповідачки - члена сім'ї колишнього власника цього житла, яка не має іншого житла, тому його право на це майно не може бути захищено, шляхом визнання відповідачки такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яка внаслідок цього стане безхатченком, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи. Отримана позивачем у дарунок квартира не є єдиним можливим місцем його проживання.
На виконання постанови Верховного Суду від 03 лютого 2021 року ухвалою апеляційного суду від 30 березня 2021 року зобов'язано Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради надати копії всіх документів, на підставі яких 27 серпня 2005 року була здійснена реєстрація ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою: АДРЕСА_2 .
Листом від 21 квітня 2021 року № 01-12/01/1093 Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради повідомив, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері реєстрації/зняття реєстрації місця проживання фізичних осіб з 04.04.2016 року.
На виконання перехідних та прикінцевих положень Закону України від 10.12.2015 року №888 « Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розширення повноважень органів місцевого самоврядування та оптимізації надання адміністративних послуг» станом на 04.04.2016 року структурними підрозділами міграційної служби, житлово-експлуатаційними організаціями, іншими установами та організаціями, що забезпечували ведення відповідних картотек з питань реєстрації/зняття реєстрації місця проживання фізичних осіб відповідні картотеки не були своєчасно передані Департаменту в повному обсязі.
Відповідно до переданої картотеки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 з 13.08.1975 року по 21.02.1986 року.
08.09.2019 року Відділом реєстрації фізичних осіб по Шевченківському району управління державної реєстрації фізичних осіб Департаменту було внесено зміни до реєстраційних обліків, відповідно до яких ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 . з 27.08.2005 року по теперішній час (т.2, а.с.106-107).
За змістом листа Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради № 01-12/01/1093 від 21 квітня 2021 року документи, на підставі яких було здійснено реєстрації/зняття реєстрації місця проживання фізичних осіб, разом з картотекою не передавались, оскільки це не передбачено законодавством.
Відповідно до Інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єктів від 27.10.2017 року та від 12.05.2021 року) ОСОБА_1 не має у власності нерухомого майна, а отже спірна квартира є єдиним житлом відповідача (т.1, а.с.53; т. 2, а.с.115-117).
Таким чином, тривалий час проживання відповідача в спірній квартирі (майже 16 років) в житлі, до якого він вселився зі згоди власника квартири ОСОБА_3 - як член сім'ї (син), відсутність іншого житла, на думку колегії суддів, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Враховуючи викладене, рішення суду першої інстанції згідно з п.2,4 ч.1 ст.376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення.
Керуючись ст. ст. 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 17 лютого 2020 року у цій справі скасувати та прийняти нову постанову наступного змісту.
В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення, відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 21 травня 2021 року.
Головуючий А.В. Дашковська
Судді: О.М. Кримська
І.В. Кочеткова