Дата документу 19.05.2021 Справа № 330/2620/20
Єдиний унікальний №330/2620/20 Головуючий у 1 інстанції Гусарова В.В.
Провадження № 22-ц/807/1622/21 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
19 травня 2021 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Бєлки В.Ю.,
Крилової О.В.
за участю секретаря судового засідання Семенчук О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 18 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа на стороні позивача, що не заявляє самостійних вимог: Кирилівська селищна рада Мелітопольского району Запорізької області про визнання договору суборенди недійсним,-
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа на стороні позивача, що не заявляє самостійних вимог: Кирилівська селищна рада Мелітопольского району Запорізької області про визнання договору суборенди недійсним.
В позові зазначено, що 17.12.2015 р. між ОСОБА_3 , як орендарем, та ОСОБА_4 як суборендарем було укладено договір суборенди землі.
Згідно п. 1 Договору суборенди від 17.12.2015 р. ОСОБА_3 на підставі рішення п'ятдесят дев'ятої сесії шостого скликання Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області № 49 від 09.10.2015 р. передала, а ОСОБА_4 прийняла в строкове платне користування земельну ділянку для розміщення бази відпочинку. Відповідно до п. 2. Договору суборенди від 17.12.2015 р., в суборенду передається земельна ділянка площею 0,1951га.
Пунктом 8 Договору суборенди від 17.12.2015 р. сторони визначили, що кадастровий номер земельної ділянки так само 2320355400:01-005:0074
З витягу з ДЗК про земельну ділянку НВ-2307487842020 від 19.05.2020 р. вбачається, що за ОСОБА_3 зареєстровано право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 2320355400:01-005:0074, площа земельної ділянки - 0,6296га.
Водночас, за ОСОБА_5 зареєстровано право суборенди на земельну ділянку площею 0,1951 га з тим самим кадастровим номером 2320355400:01-005:0074.
В розділі «Інформація про документацію із землеустрою, на підставі якої здійснено реєстрацію, зазначено наступне:
«Проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок від 04.09.2008 р., Якимівський РВВ Запорізької РФ ДП «Центр ДЗК»,
Орган, який зареєстрував земельну ділянку - Відділ Держземагентсва у Якимівському районі Запорізької області.
Дата державної реєстрації земельної ділянки - 06.03.2014 р.»
Таким чином, із витягу вбачається, що передача ОСОБА_3 в суборенду ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,1951 га на підставі договору суборенди від 17.12.2015 р. нібито була вчинена на підставі проекту землеустрою, розробленого ще в 2008 році, інформації про його погодження/затвердження взагалі відсутня. При цьому, зазначений проект землеустрою складався відносно земельної ділянки з кадастровим номером 2320355400:01-005:0074 в цілому (загальною площею 0,6296га).
Спірний договір взагалі не містить інформації про те, що в суборенду передається частина земельної ділянки. За змістом договору (крім п.6, в якому йдеться про нормативну грошову оцінку об'єкту суборенди) вбачається, що в суборенду передається саме земельна ділянка, а не її частина. Зокрема, вже зазначалось, договір суборенди землі від 17.12.2015 р. в пункті 8 (розділ «об'єкт суборенди») містить зазначення кадастрового номеру іншої земельної ділянки (всієї ділянки), ніж та, що передається (лише її частина). Так, розмір земельної ділянки за вказаним в договорі кадастровим номером складає 0,6196га, що не відповідає пункту 2 цього ж Договору суборенди (де зазначено, що в суборенду передається земельна ділянка площею 0,1951 га).
Технічна документація із землеустрою на частину земельної ділянки, право суборенди на яку передавалось за спірним договором ОСОБА_6 , у встановленому законом порядку взагалі не розроблялась. Це вбачається із того, що Кирилівською селищною радою Якмівського району Запорізької області не приймались рішення ані про надання ОСОБА_6 згоди на розробку проекту технічної документації із землеустрою, ані про затвердження відповідного проекту. на цих підставах, позивач вважає, що спірний договір був укладений з порушенням ст. 116,118,121,123,134,186-1 Земельного кодексу України та ст. 55-1 ЗУ « Про землеустрій».
Укладення спірного договору суборенди земельної ділянки порушує права та законні інтереси позивача тим, що на підставі недійсного договору суборенди земельної ділянки ОСОБА_6 зареєструвала право оренди у встановленому законом порядку. Відповідно, ОСОБА_6 набула права належного землекористувача спірної ділянки. В подальшому ОСОБА_6 звернулась до суду з позовами про визнання недійсним договору сервітуту земельної ділянки, право на яке має (поряд з іншими) позивач. Так, наразі в проводженні Якимівського районного суду Запорізької області перебуває цивільна справа №330/1218/20 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , третя особа: Кирилівська селищна рада Якимівського району Запорізької області про визнання договору сервітуту земельної ділянки недійсним.
Крім того, Запорізьким окружним адміністративним судом розглядається справа №280/3861/20 за позовом ОСОБА_4 до Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 про визнання протиправним та незаконним рішення Кирилівської селищної ради, яким затверджено проект технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки для укладення договору сервітуту, право на який в подальшому отримав ОСОБА_1 .
Відтак, реалізація ОСОБА_6 своїх прав як належного суборендаря частини земельної ділянки на підставі недійсного договору завдає шкоди позивачу як землекористувачу суміжної земельної ділянки за договорами суборенди та сервітуту.
Просив суд визнати недійсним з моменту укладання договір суборенди земельної ділянки площею 0,1951 га від 17.12.2015 року укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 вирішити питання судових витрат та витрат на правничу допомогу адвоката.
Рішенням Якимівського районного суду Запорізької області від 18 лютого 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, незастосування норм матеріального права, які у даній справі підлягають застосуванню, та порушення норми процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_10 надала суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції у цій справі залишити без змін.
Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Ухвалене судом першої інстанції рішення відповідає зазначеним вище вимогам.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано доказів того, що саме укладенням договору суборенди (що є предметом позову) були порушені права позивача. Подальше подання відповідачем ОСОБА_4 позову щодо визнання недійсним договору сервітуту, який розповсюджується на земельну ділянку, що знаходиться в суборенді у ОСОБА_4 не є підставою для оскарження договору суборенди, а є реалізацією ОСОБА_4 своїх повноважень на захист прав суборендаря. Дійшовши висновку, про те, що зазначеним договором суборенди не порушено права позивача, суд вважав недоцільним аналізувати правомірність укладання вказаного договору, та відмовив в задоволенні позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Встановлено, що згідно витягу з ДЗК про земельну ділянку НВ-2307487842020 від 19.05.2020 р. за ОСОБА_3 зареєстровано право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 2320355400:01-005:0074, площа земельної ділянки - 0,6296га.
За ОСОБА_5 зареєстровано право суборенди на земельну ділянку площею 0,1951 га з кадастровим номером 2320355400:01-005:0074.
В розділі «Інформація про документацію із землеустрою, на підставі якої здійснено реєстрацію, зазначено наступне:«Проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок від 04.09.2008 р., Якимівський РВВ Запорізької РФ ДП «Центр ДЗК». Орган, який зареєстрував земельну ділянку - Відділ Держземагентсва у Якимівському районі Запорізької області. Дата державної реєстрації земельної ділянки - 06.03.2014 р.»
17 грудня 2015 р. між ОСОБА_3 , як орендарем, та ОСОБА_4 як суборендарем було укладено договір суборенди землі (а.с. 11-12).
Відповідно до п. 1 Договору суборенди від 17.12.2015 р. ОСОБА_3 на підставі рішення п'ятдесят дев'ятої сесії шостого скликання Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області № 49 від 09.10.2015 р. передала, а ОСОБА_4 прийняла в строкове платне користування земельну ділянку для розміщення бази відпочинку. Відповідно до п. 2. Договору суборенди від 17.12.2015 р., в суборенду передається земельна ділянка площею 0,1951га.
Пунктом 8 Договору суборенди від 17.12.2015 р. сторони визначили, що кадастровий номер земельної ділянки 2320355400:01:005:0074
16 червня 2015 року між ОСОБА_3 , як орендарем, та ОСОБА_1 , як суборендарем укладено договір суборенди земельної ділянки площею 0,0262 га кадастровий номер земельної ділянки 2320355400:01:005:0074 (а.с.17-21)
З матеріалів справи вбачається, що Договір суборенди землі від 17.12.2015 p., укладений на підставі Рішення Кирилівської селищної ради №49 від 09.10.2015 р. «Про надання згоди ОСОБА_3 на надання в суборенду частини земельної ділянки», між орендарем ОСОБА_4 та орендодавцем ОСОБА_3 , відповідно до якого передано в суборенду, в межах дії Договору оренди від 25.09.2008 p., земельна ділянка площею 0.1951 га, кадастровий номер 2320355400:01:005:0074, розташована в АДРЕСА_1 , для розташування бази відпочинку. Актом від 07.12.2015 р. визначені межі земельної ділянки в натурі, підписаним мною та Головою селищної ради. Та складений Акт приймання передачі земельної ділянки від 17.12.2015 p., підписаний нами сторонами. Своєчасно проведена державна реєстрація вказаного Договору.
Колегією суддів встановлено, що фактичні данні вказаних цифрових значень кадастрового номеру земельної ділянки (2320355400:01:005:0074) в Договорі суборенди повністю співпадають зі змістом основного Договору оренди від 29.09.2008 р. укладеного між власником землі Кирилівської селищної ради та ОСОБА_3 (в межах якого укладений Договір суборенди), та зі змістом Витягів з Державного реєстру щодо загального спірного земельного масиву.
ОСОБА_4 укладений Договір саме суборенди землі, в межах дії основного Договору оренди від 29.09.2008 p., що зазначено в п.7 та п.9, на частину земельної ділянки площею 0.1951 га, яка знаходиться в загальному земельному масиві з кадастровим номером 2320355400:01:005:0074, що отримана в оренду ОСОБА_3 від селищної ради.
Положеннями ст.1 Закону України «Про Державний земельний кадастр» визначено, що державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами;
Державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера;
Кадастровий номер земельної ділянки - індивідуальна, що не повторюється на всій території України, послідовність цифр та знаків, яка присвоюється земельній ділянці під час її державної реєстрації і зберігається за нею протягом усього часу існування;
Відповідно до ст. 16 Закону України «Про Державний земельний кадастр» земельній ділянці, відомості про яку внесені до Державного земельного кадастру, присвоюється кадастровий номер. Кадастровий номер земельної ділянки є її ідентифікатором у Державному земельному кадастрі. Система кадастрової нумерації земельних ділянок є єдиною на всій території України.
Згідно ст. 27 Закону України «Про Державний земельний кадастр», особливості внесення до Державного земельного кадастру відомостей про земельну ділянку у разі її поділу чи об'єднання з іншою земельною ділянкою, а також відновлення її меж. У разі поділу або об'єднання земельних ділянок запис про державну реєстрацію земельної ділянки та кадастровий номер земельної ділянки скасовуються, а Поземельна книга на таку земельну ділянку закривається.
Статтею 29 Закону України «Про Державний земельний кадастр» передбачено внесення до Державного земельного кадастру відомостей про суборенду, сервітут, які поширюються на частини земельних ділянок. Відомості про суборенду, сервітут, які поширюються на частини земельних ділянок, вносяться до Державного земельного кадастру до здійснення державної реєстрації цих прав. Відомості про суборенду, сервітут, які поширюються на частини земельних ділянок, вносяться до Державного земельного кадастру на підставі заяви правонабувача, сторін (сторони) правочину, за яким виникає право суборенди, сервітуту, або уповноважених ними осіб. Для внесення до Державного земельного кадастру відомостей про межі частини земельної ділянки, на яку поширюються права суборенди, сервітуту, заявник подає Державному кадастровому реєстратору центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин: заяву за формою, встановленою Порядком ведення Державного земельного кадастру; документи, на підставі яких виникає відповідне право суборенди, сервітуту, із зазначенням меж частини земельної ділянки, на яку поширюється відповідне речове право; електронний документ, що містить інформацію про зміст документації із землеустрою, яка є підставою для внесення відомостей до Державного земельного кадастру, із зазначенням меж частини земельної ділянки, на яку поширюється відповідне речове право. Відповідний Державний кадастровий реєстратор протягом чотирнадцяти днів з дня реєстрації заяви перевіряє відповідність документів вимогам законодавства і за результатами перевірки вносить інформацію про межі відповідної частини земельної ділянки до Поземельної книги або надає заявнику письмову мотивовану відмову у такому внесенні.
У випадку передачі орендатором ОСОБА_3 ОСОБА_4 частини орендованої землі в суборенду (0.1951 га), в межах строків дії основного договору оренди, будь яка необхідність присвоєння нового кадастрового номеру цій частині земельної ділянки відсутня, та законом не передбачена.
Тобто, вся процедура передачі частини земельної ділянки в суборенду повністю дотримана.
До надання в суборенду, ОСОБА_3 отримала погодження надання в суборенду частини земельної ділянки (Рішення Кирилівської селищної ради № 49 від 09.10.2015 року) та ОСОБА_4 замовила виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право суборенди.
На підставі розробленої технічної документації із землеустрою інформація щодо меж частини земельної ділянки площею 0,1951 га, на яку поширюється право суборенди, було внесено до ДЗК. Після підписання договору суборенди землі 17.12.2015 року, інше речове право (право суборенди) було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права інд. номер 51470181 від 06.01.2016 року).
ОСОБА_4 та ОСОБА_3 здійснили всі передбачені чинним законодавством кроки щодо оформлення права користування земельною ділянкою площею 0,1951 га, що є частиною земельної ділянки площею 0,6296 га, кадастровий номер 2320355400:01:005:0074, що перебуває в оренді гр. ОСОБА_3 згідно договору оренди землі від 29.09.2008 року для розміщення бази відпочинку в АДРЕСА_1 .
З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги не відповідають дійсності.
В апеляційній скарзі та позовній заяві позивач посилається на те, що укладення спірного договору порушує права та законні інтереси позивача тим, що на підставі недійсного договору суборенди земельної ділянки ОСОБА_6 зареєструвала право оренди.
Вказане не відповідає дійсності, оскільки Договір суборенди землі від 17.12.2015 року є дійсним, інше речове право (право суборенди) було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права інд. Номер 51470181 від 06.01.2016 року).
Право оренди землі ОСОБА_6 не реєструвала. Сторонами договору суборенди землі є ОСОБА_3 та ОСОБА_6 .
Стосовно частини земельної ділянки, що передана в користування ОСОБА_6 , на момент укладення договору суборенди не перебувала під забороною (арештом), у заставі не перебувала, не була обтяжена правами третіх осіб, перебувала у розпорядження Орендаря і він мав законні повноваження передавати її в суборенду, про що вказано в пунктах 29, 30 укладеного договору суборенди землі.
Щодо правовідносин з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , на протязі останніх кілька років, інші земельні ділянки, які знаходяться в цьому ж земельному масиві загальною площею 0.6296 га, кадастровий номер 2320355400:01:005:0074, розташованому в АДРЕСА_1 , та по сусідству з описаними земельними ділянками, передала в суборенду на тих же підставах та складанням тих же документів, за Договорами суборенди, фізичним особам ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , та ОСОБА_9 .
Факт укладення ОСОБА_4 з ОСОБА_3 договору суборенди земельної ділянки площею 0,1951 га„ жодним чином не стосується прав та інтересів ОСОБА_11 .
Згідно ст. 215 ЦК України (на яку посилається позивач як обґрунтування позову) - недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України є підставою недійсності правочину.
Відповідно до пункту 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не надано доказів того, що саме укладенням договору суборенди були порушені права позивача. Подальше подання відповідачем ОСОБА_4 позову щодо визнання недійсним договору сервітуту, який розповсюджується на земельну ділянку, що знаходиться в суборенді у ОСОБА_4 не є підставою для оскарження договору суборенди, а є реалізацією ОСОБА_4 своїх повноважень на захист прав суборендаря.
Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.
При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.
З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог.
Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Докази та обставини, ні які посилаються скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.
Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржниками норм процесуального закону.
З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89, 263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 18 лютого 2021 року у цій справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 21 травня 2021 року.
Головуючий
Судді: