18 травня 2021 року справа №380/83/21
Львівський окружний адміністративний суд
у складі головуючої судді Сподарик Н.І.,
за участю секретаря судового засідання Термено О.А.,
представника позивача Підгайна Н.Й.,
представника відповідача Цимбор Н.Я.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання неправомірними дій та зобов'язання до вчинення дій,-
На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (79016, м.Львів, вул.Митрополита Андрея, 10; код ЄДРПОУ 13814885), із вимогами:
визнати неправомірними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо невиплати ОСОБА_1 нарахованої пенсії за період з 01.12.2017 по 31.01.2020 в розмірі 53614,27грн.;
стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області заборгованість пенсії ОСОБА_1 за період з 01.12.2017 по 31.01.2020 в розмірі 53614,27грн.
В обгрунтування позовних вимог позивач зазначає, що у зв'язку зі зміною фактичного місця проживання у період з 01.12.2017 по 31.01.2020 йому було припинено виплату пенсії. 04.12.2020 представником позивача було подано адвокатський запит щодо заборгованості пенсійної виплати ОСОБА_1 на ім'я Департаменту пенсійного забезпечення Пенсійного фонду України, звідки вказаний запит був направлений до Головного Управління Пенсійного фонду України у Львівській області. Листом від 15.12.2020 Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області повідомило, що заборгованість по виплаті пенсії за період з 01.12.2017 по 31.01.2020 становить 53614,27 грн., яка буде виплачена органом Пенсійного фонду після прийняття Кабінетом Міністрів України окремого порядку виплати пенсії внутрішньо переміщеним особам.
Позивач вважає такі дії відповідача протиправними та зазначає, що призначення, виплата, припинення пенсійних виплат, у тому числі і внутрішньо переміщеним особам, має здійснюватися виключно на підставі норм Законів щодо пенсійного забезпечення на рівні з іншими громадянами України, в той час як Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» або інший Закон з питань пенсійного забезпечення не передбачає будь-яких підстав припинення виплати пенсій, є тільки підстави припинення виплати відповідно до статті 49 цього Закону.
Таким чином, на переконання позивача, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Львівській області порушено вимоги ст.19 Конституції України, ч.1 ст.49 Закону №1058-VI, оскільки з 01.12.2017 по 31.01.2020 позивачу не виплачено пенсію без прийняття відповідного рішення та за відсутності законодавчо встановлених підстав.
Ухвалою суду від 05.01.2021 відкрито провадження в адміністративній справі за цим позовом та вирішено розглянути таку справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та проведення судового засідання.
26.01.2021 за вх. №4880 від представника позивача надійшло клопотання про доулчення документів щодо підтвердження витрат по договору про надання послуг в сфері права.
09.02.2021 за вх. №8466 від представника відповідача надійшло клопотання про залучення до участі у справі третьої особи - Управління Державної казначейської служби України у Львівській області.
09.02.2021 за вх. №8463 представником відповідача подано клопотання про розгляд справи з викликом сторін.
09.02.2021 за вх. №8468 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, позовні вимоги заперечив, просив суд у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Зазначив, що постановами Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 №509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб», від 05.11.2014 №637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» та від 08.06.2018 №365 «Деякі питання здійснення виплат внутрішньо переміщеним особам», регулюються питання порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування. Згідно п. 15 Постанови №365 суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачується на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України. Відтак, пенсія позивачу за період з 01.12.2017 по 31.01.2020 в розмірі буде виплачена органом Пенсійного фонду після прийняття Кабінетом Міністрів України окремого порядку виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам, оскільки на момент поновлення виплати пенсії позивача та до теперішнього часу Кабінетом Міністрів України такий порядок не визначений. Також вказав, що позивач не звертався до відповідача із заявою щодо виплати пенсії за період з 01.12.2017 по 31.01.2020. Щодо стягнення витрат на правову допомогу заперечив.
Ухвалою суду від 16.02.2021 ухвалено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
23.03.2021 за вх. №19216 представником позивача подано клопотання про долучення додаткових доказів, а саме копії виписки по картковому рахунку позивача за період з 01.01.2017 по 12.03.2021.
30.03.2021 за вх. №20725 від представника відповідача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи копії документів із пенсійної справи ОСОБА_1 .
Представник позивача в засіданні суду позовні вимоги підтримала в повному обсязі, просила суд позов задоволити.
Представник відповідача проти позову заперечила, просила суд у задоволенні позову відмовити.
Суд заслухавши позиції сторін, з'ясувавши зміст позовних вимог та заперечень на позов, дослідивши долучені до матеріалів справи письмові докази, оцінивши їх в сукупності та встановив такі фактичні обставини справи та відповідні правовідносини:
З 12.12.2014 ОСОБА_1 призначена пенсія за віком на загальних підставах відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»
Місцем реєстрації ОСОБА_1 є: АДРЕСА_2 .
У зв'язку з тимчасовою окупацією територій у Луганській області позивач змінив фактичне місце проживання.
Рішенням виконавчого комітету Міловської сільської ради Балаклійського району Харківської області від 11.10.2016 №75 «Про дозвіл на тимчасове перебування» позивачу дозволено тимчасове перебування за адресою : село Криничне, Балаклійського району Харківської області.
З 01.12.2017 виплата пенсії позивача призупинена на підставі Протоколу від 23.11.2017 №40 засідання комісії по здійсненню перевірки правомірності взяття на облік внутрішньо переміщених осіб у Балаклійському районі та призначення їм відповідних соціальних виплат як особі, яка згідно з актами обстеження матеріально-побутових умов проживання не проживає на території Балаклійського району.
Відповідно до довідки Сихівського відділу соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради від 20.01.2020 №133-500257344 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою.
21.01.2020 позивач звернувся до відповідача із заявою про призначення/перерахунку пенсії.
З 01.02.2020 ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України у Львівській області як непрацюючий пенсіонер (внутрішньо переміщена особа), одержувач пенсії за віком відповідно до Закону України №1058 з 12.12.2014.
Відповідно до розпорядження Головного управління Пенсійного фонду України Харківської області від 21.01.2020 виплату пенсії позивачу припинено у зв'язку з виїздом в Галицький відділ обслуговування громадян м. Львова.
Відповідно до довідки Сихівського відділу соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради від 20.01.2020 №133-500257344 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою.
04.12.2020 представником позивача було подано адвокатський запит щодо заборгованості пенсійної виплати ОСОБА_1
15.12.2020 за №1300-5304-8/102589 листом відповідач повідомив , що пенсія позивача за період з 01.12.2017 по 31.01.2020 в розмірі 53614,27 грн. буде виплачена ограном Пенсійного фонду після прийняття Кабінетом Міністрів України окремого порядку виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам, оскільки на момент поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 та до теперішнього часу Кабінетом Міністрів України такий порядок не визначений.
Позивач не погоджуючись такими діями Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо невиплаті заборгованості пенсії за період з 01.12.2017 по 31.01.2020 у розмірі 53614,27 грн., звернувся з даним адміністративним позовом до суду.
При вирішення спору суд виходить з такого.
Гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлено Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».
Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні (частина 1 статті 2 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»).
Згідно статті 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав, зокрема, на пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Частиною 1 статті 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996, ратифікована Законом України «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)» від 14.09.2006, яка набрала чинності з 01.02.2007, визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
Статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 26.06.2014 у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Заяви №68385/10 та №71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: «перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою» (параграф 30).
Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте, якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).
Зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).
Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 у справі «Щокін проти України» (Заяви №23759/03 та №37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов'язаннями України.
Згідно зі статтею 1 Закону України від 20.10.2014 за №1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі - Закон №1706-VII), який набрав чинності з 22.11.2014, внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Статтею 2 Закону №1706-VII визначено, що Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.
Згідно з частиною 1 статті 4 Закону №1706-VII, факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Відповідно до частини 1 статті 7 Закону №1706-VII, для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
Згідно з положеннями статті 4 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, одним з видів загальнообов'язкового державного соціального страхування є пенсійне страхування. При цьому відносини, що виникають за цим видом соціального страхування, регулюються законами, прийнятими відповідно до цих Основ.
Спеціальним законом, який регулює правовідносини у сфері пенсійного забезпечення громадян України, є Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Цим Законом держава визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її інвалідом, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.
Частиною 3 статті 4 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Статтею 5 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФУ та накопичувальної системи пенсійного страхування.
Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.
Частиною 2 статті 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» встановлено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Відповідно до частини 1 статті 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Згідно із частиною 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009); 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом.
Суд зазначає, що пункт 5 частини 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» відсилає виключно до випадків, передбачених законом, тобто, вказані правовідносини не можуть бути врегульовані іншими нормативно-правовими актами, зокрема, постановами Кабінету Міністрів України, які відносяться до підзаконних нормативних актів.
В той же час, Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» не встановлює жодних випадків для припинення виплати пенсії.
Інші пункти частини 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» в спірних правовідносинах також не мають місця.
Таким чином, держава зобов'язана гарантувати громадянам право на соціальний захист, а обмеження цього права можливо лише на підставі законів, що приймаються Верховною Радою України.
Щодо посилань відповідача на норми Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 за №365, суд зазначає наступне.
Згідно пункту 10 Порядку №365, структурний підрозділ з питань соціального захисту населення протягом трьох робочих днів з дня складення акта обстеження матеріально-побутових умов сім'ї (крім осіб, зазначених в абзацах другому і третьому пункту 7 цього Порядку) та отримання електронної справи отримувача соціальної виплати вносить на розгляд комісій з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, утворених районними, районними у мм. Києві і Севастополі держадміністраціями, виконавчими органами міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - комісії), подання про призначення (відновлення) або про відмову в призначенні (відновленні) відповідної соціальної виплати.
Питання щодо призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам можуть також розглядатися комісіями, утвореними районними, районними у мм. Києві і Севастополі держадміністраціями, виконавчими органами міських, районних у містах (у разі утворення) рад відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 р. № 848 «Про спрощення порядку надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива» (ЗП України, 1996 р., № 2, ст. 76; Офіційний вісник України, 2000 р., № 5, ст. 178), за умови включення до складу таких комісій представників органів, що здійснюють соціальні виплати.
Відповідно до пункту 11 Порядку №365, комісія розглядає подання про призначення (відновлення) або про відмову у призначенні (відновленні) відповідної соціальної виплати протягом п'яти робочих днів з дня отримання такого подання.
Згідно пункту 12 Порядку №365, за результатами розгляду подання з урахуванням акта обстеження матеріально-побутових умов сім'ї або інших документів, визначених в абзацах другому і третьому пункту 7 цього Порядку, комісія приймає рішення про призначення (відновлення) або відмову у призначенні (відновленні) соціальної виплати з моменту припинення її виплати, в тому числі з урахуванням інформації про стан фінансування та виплати, що оприлюднюється на офіційному веб-сайті Мінсоцполітики або інших органів, що здійснюють соціальні виплати.
Відповідно до пунктів 13 та 14 Порядку №365, комісія, крім підстав відмови у призначенні (відновленні) соціальної виплати, передбачених законодавством, може відмовити заявникові у призначенні (відновленні) такої виплати в разі його відсутності за фактичним місцем проживання/перебування, зазначеним у заяві про призначення (відновлення) соціальної виплати.
У разі прийняття рішення про призначення (відновлення) або відмову у призначенні (відновленні) соціальної виплати комісія не пізніше наступного робочого дня надсилає копію такого рішення органові, що здійснює соціальні виплати, та структурному підрозділу з питань соціального захисту населення.
Згідно з пунктом 15 Порядку №365, орган, що здійснює соціальні виплати, на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи. Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.
Як встановлено судом, та підтверджується відповідачем у листах від 09.04.2021 за №3921-2766/Л-55/8-1300/21, та від 15.12.2020 за №1300-5304-8/102589, борг по пенсії ОСОБА_1 , за минулий період з 01.12.2017 по 31.01.2020 в загальній сумі 53614,27 грн., обліковується в Головному управління Пенсійного фонду України у Львівській області і буде виплачений після прийняття Кабінетом Міністрів України окремого порядку.
Однак, посилання відповідача на відсутність окремого порядку, визначеного Кабінету Міністрів України щодо виплати сум соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, як на підставу для невиплати позивачу нарахованої пенсії за період з 01.12.2017 по 31.01.2020, суд вважає помилковим з огляду на наступне.
Згідно з частинами 1, 2 статті 18 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», громадянам України гарантується дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та права на освіту, після залишення ними тимчасово окупованої території.
Гарантії прав, свобод та законних інтересів осіб, які переселилися з тимчасово окупованої території України та перебувають на території України на законних підставах, визначаються Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».
Відповідно до частини 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
Тобто, відповідно до норм чинного законодавства, держава взяла на себе зобов'язання щодо вжиття всіх можливих заходів з метою урегулювання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, а отже, відсутність підзаконного нормативно-правового акту щодо порядку виплати соціальних виплат, які не виплачені за минулий період з вини органів пенсійного фонду, на думку суду, не є підставою для невиплати нарахованої позивачу суми пенсії.
Разом з тим, як вже вище зазначено, порядок виплати пенсії, у тому числі й заборгованість по виплаті пенсії за минулий період, визначається виключно законами України.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, до повноважень якого належить прийняття законів.
У свою чергу, Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту.
Водночас, за змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само, як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.
За загальним правилом «закон» - це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який приймається відповідно до особливої процедури парламентом та регулює найважливіші суспільні відносини.
При цьому, нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, тому ними не можуть бути внесені будь-які зміни до законів.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 04.09.2018 за результатами розгляду зразкової справи №805/402/18, висновки в якій підлягають застосуванню в адміністративних справах, в яких позивач: 1) є громадянином України; 2) має статус внутрішньо переміщеної особи, що підтверджується довідкою органів соціального захисту населення, про взяття її на облік як внутрішньо переміщеної особи; 3) є пенсіонером та отримує пенсію, призначену відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Згідно вказаної постанови від 04.09.2018, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що конституційне поняття «Закон України», на відміну від поняття «законодавство України», не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах її повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.
Частиною 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно, посилання відповідача на відсутність визначеного постановою Кабінету Міністрів України порядку виплати пенсії за минулий період, відмінного від порядку, визначеного статтею 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», як на перешкоду виплати заборгованості позивачу, є безпідставними.
Суд також вважає за необхідне зауважити, що такий підхід відповідача не враховує принципи верховенства права, законності та добросовісності у діяльності держави.
Так, внаслідок відсутності порядку та механізму виплати особі пенсії за минулий період виникає правова невизначеність щодо змісту обов'язку держави по виплаті такої заборгованості. Така невизначеність створює умови для свавілля з боку держави, що є несумісним з принципом верховенства права.
Взявши на себе обов'язок із виплати особі пенсії за минулий період (стаття 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»), але при цьому не визначивши певного порядку, держава допустила недобросовісність. Носієм обов'язку перед особою виступає держава в цілому. Оскільки у відносинах виконання цього обов'язку державу представляють органи, які уповноважені на нарахування та виплату пенсії, то саме вони повинні нести відповідальність від імені держави.
Згідно з частиною 1 та 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з частиною 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 за №3477-IV, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
При розгляді справи «Кечко проти України» (заява №63134/00) Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі №59498/00 «Бурдов проти Росії»).
Таким чином, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням коштів, яке базується на спеціальних чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від асигнувань на виплату таких коштів.
Що стосується позовної вимоги про стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області заборгованість пенсії ОСОБА_1 за період з 01.12.2017 по 31.01.2020 в розмірі 53614,27грн. суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії.
Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.
Згідно частини 2 статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
Відповідно до частини 3 статті 35 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», у разі якщо строк повторного огляду медико-соціальної експертизи особою з інвалідністю пропущено з поважних причин або в разі визнання її знову особою з інвалідністю виплата пенсії по інвалідності відновлюється з дня, з якого припинено виплату, до дня повторного огляду, але не більш як за три роки, якщо орган медико-соціальної експертизи визнає її за цей період особою з інвалідністю. При цьому якщо під час повторного огляду особи з інвалідністю переведено на іншу групу інвалідності (вищу або нижчу), пенсія за зазначений період виплачується за попередньою групою інвалідності.
Якщо виплату пенсії особі з інвалідністю було припинено у зв'язку з відновленням здоров'я або якщо вона не отримувала пенсії внаслідок нез'явлення на повторний огляд без поважних причин, то в разі наступного визнання її особою з інвалідністю виплата раніше призначеної пенсії поновлюється з дня встановлення інвалідності знову за умови, що після припинення виплати пенсії минуло не більше п'яти років. Якщо минуло більше п'яти років, пенсія призначається знову на загальних підставах.
Органи медико-соціальної експертизи зобов'язані повідомляти територіальні органи Пенсійного фонду в порядку, встановленому законодавством, про результати повторного огляду осіб, яким призначена пенсія по інвалідності, та про нез'явлення цих осіб на зазначений огляд.
Згідно наявного в матеріалах справи листа Відділу обслуговування громадян №2 (сервісний центр) Управління обслуговування громадян головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області з 01.12.2017 виплата пенсії позивача призупинена на підставі Протоколу від 23.11.2017 №40 засідання комісії по здійсненню перевірки правомірності взяття на облік внутрішньо переміщених осіб у Балаклійському районі та призначення їм відповідних соціальних виплат як особі, яка згідно з актами обстеження матеріально-побутових умов проживання не проживає на території Балаклійського району.
За інформацєю відділу опрацювання пенсійної документації №3 управління з питань виплати пенсій головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області пенсія ОСОБА_1 виплачена в Балаклійкому районі по 30.11.2017
Відповідно до виписки по картковому рахунку позивача у період з 01.01.2017 по 20.02.2020 пенсія позивачу не виплачувалась.
Згідно з листом Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області від 09.04.2021 за №3921-2766/Л-55/8-1300/21 позивачу з 01.02.2020 поновлено виплату пенсії як внутрішньо переміщеній особі, пенсію за період з 01.12.2017 по 31.01.2020 нараховано в сумі 53614,27 грн.
Станом на день розгляду справи така заборгованість по виплаті позивачу не здійснена.
Як наслідок суд приходить до висновку, про зобов'язання відповідача здійснити виплату нарахованої ОСОБА_1 пенсії за віком за період з 01.12.2017 по 30.01.2020 в розмірі 53614,27 гривень.
Згідно з вимогами ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову (ч. 2 ст. 77 КАС України).
Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає частковому задоволенню.
Щодо стягнення витрат на правову допомогу, суд зазначає наступне.
Відповідно до пункту п'ятого частини першої статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує як розподілити між сторонами судові витрати.
Згідно із частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до частин першої, другої статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Компенсація витрат на професійну правничу допомогу здійснюється у порядку, передбаченому статтею 134 Кодексу адміністративного судочинства України, яка не обмежує розмір таких витрат.
Відповідно до частин першої, другої статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
За змістом пункту першого частини третьої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Відповідно до частин четвертої, п'ятої статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до пункту другого частини третьої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Судом встановлено, що між ОСОБА_1 (замовником) та адвокатом Підгайна Н.Й (виконавець) укладено договір №29/11/20 про надання послуг в сфері права від 29.11.2020. (далі - Договір).
Відповідно до пункту 1.1 даного Договору, виконавець зобов'язується надати замовнику комплекс послуг в сфері права, які полягають у наданні замовнику усних та письмових консультацій та роз'яснень з приводу діючого законодавства та існуючої судової практики щодо можливості вирішення проблем та питань, стосовно яких надається консультація. На умовах і в порядку, що визначені цим договором, а замовник зобов'язується оплатити надані послуги та оплатити фактичні витрат, необіхідні для виконання договору.
Факт наданих послуг підтверджується протоколом погодження договірної ціни від 29.11.2020.
Відповідно з протоколом погодження договірної ціни від 29.11.2020 виконавцем в інтересах замовника, виконано зобов'язання:
- адвокатський запит до Головного управління пенсійного фонду України у Львівській області, щодо не виплати пенсії з 01.12.2017 по 31.01.2020 (вартість 800 грн.);
-підготовки позовної заяви по адміністративній справу (вивчення матеріалів справи, підготовка документів, формування правової позиції по справі) (вартість 5000 грн.);
Відповідно до поданої копії виписки по рахунку ФОП ОСОБА_2 , позивачем сплачено 5800,00 грн. за договором про надання послуг в сфері права №29/11/2020.
Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п'ятій статті 134 КАС України.
З аналізу статті 134 КАС України, випливає, що, крім того, що зазначена стаття забезпечує право особи на правову допомогу, з іншого боку, вона запобігає зловживанню правом на компенсацію витрат на правову допомогу в тому числі неоднаковій судовій практиці, встановлюючи критерії співмірності, які визначені в частині п'ятій цієї статті. Тобто суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат обґрунтовано у кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат.
Відповідно до частин дев'ятої статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477- IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Водночас, для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача, має бути встановлено, що позов позивача задоволено, а також має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір є розумний та виправданий, що передбачено у статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Тобто, суд оцінює рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої прийнято рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
За таких обставин суд зазначає, що дана справа згідно положень статей 4, 12 КАС України є справою незначної складності, з невеликим обсягом досліджуваних доказів, яка розглядається судом в порядку спрощеного позовного провадження.
Так, відповідно до частини шостої статті 12 КАС України справи про оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг відносяться до справ незначної складності.
Крім того, суд враховує відомості з Єдиного державного реєстру судових рішень http://reestr.court.gov.ua, за даними якого мають місце оприлюднення численних судових рішень судів різних інстанцій з аналогічного предмету спору та аналогічні мотивам тим, що приведені у адміністративному позові позивача, що спрощувало роботу адвоката при підготовці даного адміністративного позову.
З огляду на вищевказані обставини справи, суд вважає, що заявлена позивачем до відшкодування за рахунок бюджетних асигнувань відповідача сума витрат на правничу допомогу у розмірі 5800,00 грн. за наявності в Єдиному державному реєстрі судових рішень з аналогічних спорів та з урахуванням того, що дана розглядається судом в порядку спрощеного позовного провадження не є співрозмірною зі складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), не відповідає реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, а її стягнення з відповідача становить надмірний тягар для останнього, що суперечить принципу розподілу таких витрат.
Таким чином, стягненню з відповідача підлягають судові витрати на надання правничої допомоги в розмірі 1500,00 грн, що є співмірними із складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт та їх обсягом, а також з врахуванням численних позовних заяв даного адвокатського об'єднання з даного предмету спору згідно з Єдиного державного реєстру судових рішень http://reestr.court.gov.ua, не є пропорційними вартість виконаних робіт до затраченого часу на підготовку таких, а також кількості таких позовів і їх складність і кількість долучених доказів, які зібрані адвокатами на представництво інтересів.
Щодо судового збору, то згідно із ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Керуючись ст. ст. 2, 72-77, 139, 242-246, 255, 293, 295, п. 3 розділу VI “Прикінцеві положення”, пп. 15.5 п. 15 розділу VII «Перехідні положення» КАС України, суд,-
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (79016, м. Львів, вул. Митрополита Андрея, 10; код ЄДРПОУ 13814885) про визнання неправомірними дій та зобов'язання до вчинення дій - задоволити частково.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області області здійснити виплату нарахованої ОСОБА_1 пенсії за віком за період з 01.12.2017 по 31.01.2020 в розмірі 53614 (п'ятдесят три тисячі шістсот чотирнадцять) грн. 27 коп.
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 понесені ним витрати на правову допомогу в розмірі 1500 (одна тисяча) грн.
Стягнути на користь ОСОБА_1 з Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області області за рахунок бюджетних асигнувань Львівського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки сплачений судовий збір в сумі 840 (вісімсот сорок) гривень 80 копійок.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 - 297 КАС України.
Повний текст рішення виготовлено та підписано 21.05.2021.
Суддя Сподарик Н.І.