ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
18 травня 2021 року м. Київ № 640/12272/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Маруліної Л.О., вирішивши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Державної податкової служби у місті Києві,
співвідповідач: Державна податкова служба України в особі відокремленого підрозділу Головного управління ДПС у м. Києві
про визнання протиправним та скасування вимоги,-
ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві (далі також - відповідач), в якому просить визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 16.05.2019 року №Ф-53570-17 Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві на суму 12 582,90 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що остання є застрахованою особою та єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за нього нараховує та сплачує роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок зі сплати єдиного внеску позивачем, як особою, що має право провадити адвокатську діяльність. Вказано, що позивач фізичною особою-підприємцем не зареєстрована, господарську (підприємницьку) та/або іншу діяльність не здійснює. Зазначено, що наявність свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю надає право позивачу здійснювати адвокатську діяльність, але не зобов'язує й тим більше не підтверджує здійснення такої діяльності. При цьому, позивач звертає увагу, що вказані дії податкового органу порушують вимоги чинного законодавства України, оскільки прийняття даної податкової вимоги спричиняє для позивача подвійну сплату податку (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.07.2019 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Відповідач, не погоджуючись з викладеними позивачем у позовній заяві аргументами 31.07.2019 року через канцелярію подав відзив на адміністративний позов, в якому просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог, мотивуючи тим, що незважаючи на наявність трудових відносин з роботодавцем, позивач - платник єдиного внеску, визначений пунктом 5 частини 1 статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», перебуваючи на обліку у контролюючому органі, зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок відповідно до визначеної бази нарахування єдиного внеску. Вважає, що фізичні особи - підприємці, у тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування і є одночасно найманими працівниками, не звільняються від сплати єдиного внеску та подання обов'язкової звітності за себе як фізичні особи-підприємці. Крім того, посилається на Рішення від 12.04.2019 року №37 «Про затвердження роз'яснення щодо поєднання адвокатської діяльності з трудовою діяльністю та інших пов'язаних питань».
Позивачем через канцелярію суду 09.08.2019 року подано відповідь на відзив, згідно якої, вважає доводи відповідача такими, що звужують і порушують її права і законні інтереси, базуються на вибірковому застосуванні норм Закону з метою їх трактування не на користь платника податків та просить суд заявлені позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Через канцелярію суду 05.12.2019 року позивачем подано клопотання про заміну відповідача його правонаступником.
Клопотання обґрунтовано реорганізацією шляхом поділу органів фіскальної служби на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 року №1200 "Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України".
З огляду на те, що у зв'язку з прийняттям розпорядження Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 року №682-р "Питання Державної податкової служби" Державною податковою службою України розпочато свою роботу, позивач просить суд здійснити процесуальне правонаступництво відповідача, а саме Головне управління Державної фіскальної служби у м. Києві замінити на Головне у правління Державної податкової служби у м. Києві.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.12.2019 року клопотання ОСОБА_1 про заміну відповідача правонаступниками задоволено. Замінено відповідача - Головне управління Державної фіскальної служби у м. Києві (код ЄДРПОУ 39439980) на правонаступника - Головне у правління Державної податкової служби у м. Києві (код ЄДРПОУ 43141267).
Через канцелярію суду 19.01.2021 року позивачем подано клопотання про заміну відповідача правонаступником, а саме Головне управління Державної податкової служби у місті Києва на Державну податкову службу України з огляду на постанову Кабінетом Міністрів України від 30.09.2020 року №893 «Деякі питання територіальних органів Державної податкової служби», наказу Державної податкової служби України від 08.10.2020 року №556 «Про ліквідацію територіальних органів ДПС» та наказу Головного управління ДПС у м. Києві від 13.10.2020 року №1-л «Про ліквідацію Головного управління ДПС у м. Києві».
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.03.2021 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про заміну відповідача правонаступниками відмовлено. Залучено до участі у справі в якості співвідповідача Державну податкову службу України в особі відокремленого підрозділу Головного управління ДПС у м. Києві (код ЄДРПОУ ВП: 44116011, місцезнаходження: Україна, 04116, місто Київ, вул. Шолуденка, буд. 33/19).
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази, проаналізувавши положення чинного законодавства, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю №5390 відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», видане на підставі рішення Ради адвокатів міста Києва від 19.04.2013 року №5.
Згідно довідки вих. №б/н від 03.07.2019 року виданої ФОП ОСОБА_2 , ОСОБА_1 працює у ФОП ОСОБА_2 за основним місцем роботи, займає посаду юрисконсульта з 03.05.2017 року по теперішній час, з посадовим окладом згідно штатного розпису.
Згідно з довідкою вих. №03-07 від 03.07.2019 року, ОСОБА_1 справді працювала у ФОП ОСОБА_3 з 16.01.2014 року по 28.04.2017 року за основним місцем роботи на посаді юрисконсульта. Загальна сума нарахованого та сплаченого ЄСВ за період січень 2017 року по квітень 2017 року становить три тисячі вісімсот сімдесят дві гривні 70 копійок.
У довідці вих. №2 від 02.07.2019 року зазначено, що ОСОБА_1 справді працює у ФОП ОСОБА_2 з 03.05.2017 року за основним місцем роботи та займає посаду юрисконсульта. Загальна сума нарахованого ЄСВ за період з травень 2017 року по грудень 2017 року, включно становить п'ять тисяч шістсот п'ятдесят одна гривня 80 копійок.
Відповідно до довідки вих. №4 від 03.07.2019 року, ОСОБА_1 справді працює у ФОП ОСОБА_2 з 03.05.2017 року за основним місцем роботи по теперішній час та займає посаду юрисконсульта. Загальна сума нарахованого ЄСВ за період з період січень 2018 року по грудень 2018 року, включно становить десять тисяч сімсот сорок гривень 00 копійок.
Згідно довідки вих. №3 від 03.07.2019 року, ОСОБА_1 справді працює у ФОП ОСОБА_2 з 03.05.2017 року за основним місцем роботи по теперішній час та займає посаду юрисконсульта. Загальна сума нарахованого ЄСВ за період з період січень 2019 року по червень 2019 року, включно становить п'ять тисяч дев'ятсот п'ятдесят чотири гривні 15 копійок.
Головним управління ДФС у м. Києві сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 16.05.2019 № Ф-53570-17, якою відповідно до статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів позивача зобов'язано сплатити недоїмку, штраф пеню у розмірі 12 582,90 гривень.
ОСОБА_1 24.05.2019 року подано скаргу на вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 16.05.2019 року №Ф-53570-17 на загальну суму 12582, 90 грн. до ДФС України.
Рішенням Державної фіскальної служби України від 24.06.2019 року №28736/6/99-99-11-05-02-25 вимогу вирішено про сплату боргу (недоїмки) від 16.05.2019 року №Ф-53570-17 ГУ ДФС у м. Києві залишити без змін, скаргу фізичної особи, яка займається незалежною професійною діяльністю (адвоката) ОСОБА_1 від 24.05.2019 року б/н - без задоволення.
Позивач, не погоджуючись з прийнятою вимогою та вважаючи її неправомірною, звернулася з даним адміністративним позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва за захистом своїх прав.
Всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив, відповідь на відзив, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов'язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов'язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, та нормами Закону України від 08 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі також - Закон № 2464-VI) в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
За визначенням пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно пунктів 1, 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці; особи, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.
Відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою - підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.
Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
Пунктом 14.1.195 п. 14.1 статті 14 Податкового кодексу України визначено, що «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом; адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту (пункти 1, 2 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Відповідно до частини третьої статті 4 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об'єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).
Згідно частин першої, третьої статті 14 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатське бюро є юридичною особою, створеною одним адвокатом, і діє на підставі статуту. Найменування адвокатського бюро повинно включати прізвище адвоката, який його створив. Адвокатське бюро має самостійний баланс, може відкривати рахунки у банках, мати печатку, штампи і бланки із своїм найменуванням.
За змістом частин першої, третьої статті 15 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатське об'єднання є юридичною особою, створеною шляхом об'єднання двох або більше адвокатів (учасників), і діє на підставі статуту. Адвокатське об'єднання має самостійний баланс, може відкривати рахунки у банках, мати печатку, штампи і бланки із своїм найменуванням.
Згідно пункту 2 частини першої статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Згідно пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» мінімальний страховий внесок - сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що платниками єдиного соціального внеску є самозайняті особи, зокрема, адвокати, які здійснюють адвокатську діяльність індивідуально.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, незалежної професійної адвокатської діяльності індивідуально та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного соціального внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування єдиного соціального внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за чинними видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відтак, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
З урахування встановлених обставин та зазначених нормативно-правових положень можна дійти висновку, що особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, зокрема, адвокатську, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за неї у відповідний період нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як особою, що має право провадити адвокатську діяльність, проте не отримувала дохід від неї у відповідному періоді.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 05 листопада 2018 року у справі № 820/1538/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 160/3114/19, від 05 грудня 2019 року у справі № 260/358/19, від 23 січня 2020 року у справі № 480/4656/18, від 27 лютого 2020 року у справі № 0440/5632/18, від 05 березня 2020 року у справі № 460/943/19.
Верховний Суд зазначив, «що платниками єдиного соціального внеску є самозайняті особи, зокрема, адвокати, які здійснюють адвокатську діяльність індивідуально. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, незалежної професійної адвокатської діяльності індивідуально та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного внеску. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування єдиного внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати. Метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування».
Водночас, Верховний Суд дійшов висновку, що особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, зокрема, адвокатську, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Інше тлумачення норм Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» - щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і мають свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю, та які одночасно перебувають у трудових відносинах в межах цієї діяльності, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Таким чином, вирішуючи спір по суті, суд вважає за необхідне надати оцінку обставинам перебування позивача у трудових відносинах, факту сплати роботодавцями у спірний період за позивача єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірах, визначених законодавством.
Судом в свою чергу було встановлено, що позивач з 03.05.2017 року перебуває у трудових відносинах за формою працевлаштування основне з ФОП ОСОБА_2 та працює на посаді юрисконсульта.
Враховуючи, той факт, що позивач як самозайнята особа (адвокат) поза межами ФОП ОСОБА_2 не працює, відповідно доходів від незалежної професійної діяльності не отримує, то визначена в оскаржуваній вимозі сума єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в розмірі 12 582,90 грн. фактично є подвійним оподаткуванням одного й того самого доходу позивача.
Як встановлено судом, оскаржувану вимогу було сформовано відповідачем за 16.05.2019 року, що у позивача станом на 30.04.2019 року існує заборгованість зі сплати єдиного внеску, штрафів, пені, однак з оскаржуваної податкової вимоги неможливо встановити підстави за яких вона формована та підстави виникнення заборгованості, за який період нарахована сума боргу не зазначено.
При цьому, з матеріалів справи висновується, що позивач з 16.01.2014 року по 28.04.2017 року була працевлаштована до ФОП ОСОБА_3 на основне місце роботи на посаду юрисконсульта, з 03.05.2017 року по теперішній час (подання позову до суду) була працевлаштована до ФОП ОСОБА_2 на основне місце роботи на посаду юрисконсульта.
Згідно з довідкою, що міститься в матеріалах справи, вих. №03-07 від 03.07.2019 року, ОСОБА_1 справді працювала у ФОП ОСОБА_3 з 16.01.2014 року по 28.04.2017 року за основним місцем роботи на посаді юрисконсульта. Загальна сума нарахованого та сплаченого ЄСВ за період січень 2017 року по квітень 2017 року становить три тисячі вісімсот сімдесят дві гривні 70 копійок.
У довідці, наявній в матеріалах справи вих. №2 від 02.07.2019 року зазначено, що ОСОБА_1 справді працює у ФОП ОСОБА_2 з 03.05.2017 року за основним місцем роботи та займає посаду юрисконсульта. Загальна сума нарахованого ЄСВ за період з Травень 2017 року по грудень 2017 року, включно становить п'ять тисяч шістсот п'ятдесят одна гривня 80 копійок.
Відповідно до довідки, що міститься в матеріалах справи вих. №4 від 03.07.2019 року, ОСОБА_1 справді працює у ФОП ОСОБА_2 з 03.05.2017 року за основним місцем роботи по теперішній час та займає посаду юрисконсульта. Загальна сума нарахованого ЄСВ за період з період січень 2018 року по грудень 2018 року, включно становить десять тисяч сімсот сорок гривень 00 копійок.
Згідно довідки, наявної в матеріалах справи вих. №3 від 03.07.2019 року, ОСОБА_1 справді працює у ФОП ОСОБА_2 з 03.05.2017 року за основним місцем роботи по теперішній час та займає посаду юрисконсульта. Загальна сума нарахованого ЄСВ за період з період січень 2019 року по червень 2019 року, включно становить п'ять тисяч дев'ятсот п'ятдесят чотири гривні 15 копійок.
Отже, роботодавець позивача щомісячно сплачував єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за найманого працівника у розмірі не менше мінімального від суми нарахованої йому заробітної плати за місяць.
Доказів на спростування вказаних обставин відповідачем до суду не надано, так і ненадання пояснень щодо не врахування вказаних обставин під час нарахування позивачу ЄСВ, від чого залежить вирішення питання наявності або відсутності у позивача обов'язку сплачувати ЄСВ як фізичною особою-підприємцем.
Відтак, з огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку, що оскільки позивач є застрахованою особою і єдиний внесок за неї регулярно нараховував та сплачував роботодавець, у розмірі не менше мінімального, то відповідачем протиправно винесена вимога від 16.05.2019 року № Ф-53570-17 про сплату боргу (недоїмки) у розмірі 12 582,90 грн.
При цьому, доказів отримання позивачем у зазначений період доходів від здійснення індивідуальної адвокатської діяльності відповідачем до суду надано не було, що в свою чергу підтверджує обґрунтованість викладених вище висновків суду.
Суд звертає увагу, що основоположним принципом збору ЄСВ є обов'язковість законодавчого визначення умов і порядку його сплати, відсутність у законі конкретної вказівки на необхідність сплати єдиного внеску у вищеописаному випадку свідчить на користь висновку про відсутність у позивача обов'язку з його сплати.
Визначальним при вирішенні спірних правовідносин є мета сплати єдиного внеску отримання особою права на соціальне забезпечення у разі настання страхового випадку. Позивачу таке право гарантоване за рахунок участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування як найманого працівника та сплати єдиного внеску за неї роботодавцем за основним місцем роботи.
Такими чином, суд доходить висновку, що у відповідача були відсутні підстави для формування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 16.05.2019 року № Ф-53570-17, якою відповідач фактично повторно визначив позивачу зобов'язання й нарахував недоїмку із сплати єдиного внеску на суму 12 582, 90 грн. за період, за який роботодавцем за позивача сплачувався єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Інші доводи та аргументи учасників не спростовують висновків суду.
Суд також враховує положення статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
За своїм змістом стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує право на мирне володіння майном і обумовлює випадки втручання у таке право мирного володіння майном, а відповідно до тлумачення й усталеної практики Європейського суду з прав людини (напр. рішення в справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції», «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства». «ІммобільяреСаффі» проти Італії», «East/WestAllianceLimited» проти України». «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії» тощо) в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції слід виокремлювати три норми: перша норма (перше речення першого абзацу) - має загальний характер і закладає принцип мирного володіння майном; друга норма (друге речення першого абзацу) - охоплює питання позбавлення права власності та визначає для цього певні критерії й умови; третя норма (другий абзац) - визнає право договірних держав, зокрема, контролювати використання майна в загальних інтересах. При цьому, як підтверджується практикою Суду, друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.
Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-11). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22.09.1994р., Series А № 296-А, п. 42, та «Куиюглу проти Болгарії», заява № 48191/99, пп. 49 - 62, від 10.05.2007р.).
Суд також нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23.09.1982 у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції», пп. 69 і 73, Series А № 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення віл 21.02.1986 у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства». п. 50, Series А № 98).
Суд зазначає, що в даному випадку нарахування єдиного соціального внеску позивачеві у період, коли останній був найманим працівником, поклало на особу надмірний тягар зі сплати єдиного внеску.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що в даному випадку право позивача на володіння своїми грошовими коштами в розумінні положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції є порушеним та підлягає відновленню.
Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють: чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії): безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною першою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини першої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Згідно з частиною другою статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Так відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не виконано процесуального обов'язку щодо доведення правомірності оскаржуваного рішення та відповідності його критеріям, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відтак, вимога про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску від 16.05.2019 року № Ф-53570-17 ГУ ДФС у м. Києві є протиправною та такою, що підлягає скасуванню.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно квитанції від 04.07.2019 року №0.0.1399622596.1, наявної в матеріалах справи, позивачем під час звернення з даним позовом до суду сплачено судовий збір у розмірі 768,40 грн., що підлягає стягненню на користь останнього за рахунок бюджетних асигнувань Державної податкової служби України в особі відокремленого підрозділу Головного управління Державної податкової служби у м. Києві.
Керуючись статтями 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити.
2. Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 16.05.2019 року №Ф-53570-17 Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві на суму 12 582,90 грн.
3. Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Державної податкової служби України в особі відокремленого підрозділу Головного управління Державної податкової служби у м. Києві (код ЄДРПОУ ВП: 44116011) понесені нею витрати по сплаті судового збору у розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 копійок.
Відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно з частиною першою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України. апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
У відповідності до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Відповідно до пункту 4 частини п'ятої статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України:
Позивач: ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 );
Відповідач: Головне управління Державної податкової служби у м. Києві (код ЄДРПОУ 43141267, адреса: 04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33-19);
Співвідповідач: Державна податкова служба України в особі відокремленого підрозділу Головного управління Державної податкової служби у м. Києві (код ЄДРПОУ ВП: 44116011, місцезнаходження: Україна, 04116, місто Київ, вул. Шолуденка, буд. 33/19)
Повне рішення складено 18.05.2021 року.
Суддя Л.О. Маруліна