Справа № 201/8464/20
Провадження № 2/201/1935/2021
Іменем України
30 квітня 2021 року м. Дніпро
Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська у складі:
головуючого судді Наумової О.С.,
за участю секретаря судового засідання Мілової Д.Г.,
за участю представника позивача - адвоката Стасовської Є.А.,
відповідача ОСОБА_1 ,
представника відповідача - адвоката Нестеченка Д.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом зняття з реєстрації та виселення, стягнення моральної шкоди та збитків,
03.09.2020р. ОСОБА_2 звернулась до суду із позовною заявою до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом зняття з реєстрації та виселення, стягнення моральної шкоди та збитків (а.с. 2-6).
Ухвалою судді Наумової О.С. від 08.09.2020р. відкрито провадження у справі, вирішено розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін (а.с. 52).
Ухвалою суду від 24.03.2021р. заочне рішення скасоване і справу призначено до розгляду у загальному порядку (а.с. 113).
15.04.2021р. позивачка уточнила позовні вимоги (а.с. 115-116).
В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що внаслідок приватизації з 22.10.1999р. квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності їй, її братові ОСОБА_1 і матері ОСОБА_3 . Всі власники були зареєстровані та проживали у квартирі. В листопаді 2004 році у позивачки народився син - ОСОБА_4 , який також був зареєстрований у квартирі. 13.09.2005р. відповідач ОСОБА_1 подарував належну йому 1/3 частину квартири матері ОСОБА_3 і залишився проживати у ній як член сім'ї власника - матері ОСОБА_3 . А 23.08.2018р. мати ОСОБА_3 подарувала позивачці 2/3 часток квартири. Таким чином, позивачка ОСОБА_2 стала одноособовим власником квартири.
Відповідач і мати проживають і зареєстровані у квартирі. Однак відповідач правових підстав для проживання не має. Веде себе агресивно, вчиняє побої і сварки в присутності неповнолітнього сина позивачки, погрожує, виганяє з квартири, морально тисне. Внаслідок таких дій з боку відповідача позивачка змушена орендувати квартиру. 04.02.2019р. відповідач вчинив сварку з позивачкою, в ході якої висловлювався нецензурною лайкою погрожував фізичною розправою та наніс позивачці тілесні ушкодження. Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15.02.2019р. відповідача визнано винним у вчинені адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП. Позивачка звернулась зі скаргою на бездіяльність посадових осіб органу поліції, ухвалою слідчого судді зобов'язано внести відомості до ЄРДР. Відповідач фактично втратив право користування квартирою, оскільки воно було похідним від прав колишнього власника - їх матері. Відповідач користувався квартирою, будучи членом сім'ї попереднього власника, однак він не є членом сім'ї позивачки (нового власника), не веде з нею спільного господарства, не сплачує комунальні послуги і не дає можливості позивачці проживати в квартирі.
На підставі викладеного, просила визнати відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням: квартирою АДРЕСА_1 , висилити відповідача, стягнути з відповідача моральну шкоду у розмірі 150 000 грн., а також матеріальні збитки за оренду квартири у розмірі 106 00 грн., компенсувати витрати на правничу допомогу.
Відповідач позовні вимоги не визнав. 19.04.2021р. надав відзив на позовну заяву (а.с. 118 - 127), у якому вказав, що він дійсно є рідним братом позивачки ОСОБА_2 , зареєстрований і проживає у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 з 1995 року. Квартира була приватизована ним, позивачкою і їх матір'ю ОСОБА_3 . У подальшому він подарував свої 1/3 частин квартири матері, а мати потім подарувала свої 2/3 частин квартири позивачці. Відповідачка проживала за адресою: АДРЕСА_3 . Після укладення договору дарування між матір'ю і позивачкою виникали постійні конфлікти, позивачка почала виживати матір з квартири, ОСОБА_3 зверталася із цього приводу до органів поліції. Також мати звернулася до суду із позовом про визнання недійсним договору дарування, однак у позові було відмовлено. Наразі у квартирі мешкає він, мати й інколи син позивачки, з яким у них нормальні стосунки. Право на проживання набув на підставі закону, іншого житла не має, виселення призведе до позбавлення житла. Просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Представник позивачки - адвокат Стасовська Є.А. (діє на підставі договору від 18.06.2019р. і ордеру від 01.09.2020р. а.с. 59 - 62) 27.04.2021р. надала відповідь на відзив (а.с. 135 - 136), у якій наполягала на задоволені позову. Зазначила, що позивачка змушена орендувати квартиру, оскільки відповідач її та сина неодноразово виганяв, погрожував, морально тиснув, позивачка викликала поліцію. Відповідач не сплачує комунальні платежі, тому позивачка сплачує їх сама (борг складає 10 177,96 грн.), веде аморальний спосіб життя, має борги в банках та відкриті виконавчі провадження, безпідставно на двері своєї кімнати повісив замок, чим свідомо створює перешкоди у реалізації права власності позивачці. Відповідач не належить до членів її сім'ї в розумінні ст.ст. 64, 156 ЖК України. Враховуючи відсутність встановленого житлового сервітуту на користування майном з власником, відповідач втратив право користування майном.
30.04.2021р. представник відповідача - адвокат Нестеченко Д.С. (діє на підставі ордеру від 19.04.2021р. - а.с. 130) надав заперечення на відповідь, у яких звернув увагу на та, що відповідач є рідним братом позивачки, зареєстрований і проживає в квартирі з 1995 року, приймав участь у приватизації квартири разом з позивачкою і матір'ю, однак в подальшому подарував свою частку матері, а остання подарувала свою частку позивачці.
Вважав, що не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ та Верховного Суду. Виселення відповідача в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло міни, внаслідок яких ОСОБА_1 може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком. Відповідач набув право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набув охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім'ї своїх матері та рідної сестри - колишнього та нинішнього власників домоволодіння. Позивачка знала про проживання у квартирі відповідача - члена сім'ї колишнього власника цього житла.
Відповідач іншого житла не має і набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але позивачка не виявила розумної дбайливості про інтереси відповідача, не з'ясувала, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням. Не допускається виселення членів родини колишнього власника майна, якщо це не завдає критичної шкоди інтересам та правам власника майна.
Між мешканцями квартири, починаючи з 1995 року склався усталений порядок користування квартирою, який періодично змінювався у зв'язку зі зміною сімейного стану будь-кого з родини. Позивачка має власну кімнату, до якої відповідач не заходить, у відповідача нормальні стосунки з племінником (сином позивачки), проте на даний час позивачка сама не бажає проживати у спірній квартирі і мешкає за іншою адресою за власної ініціативи. За комунальні послуги сплачує лише відповідач і ОСОБА_3 .
Вважав, що позивачкою не доведено, що вона змушена орендувати інше житло внаслідок перешкоджання з боку відповідача у праві користування квартирою. Причин сімейної сварки у постанові суду у справі про адміністративне правопорушення не вказано. Між позивачкою і матір'ю виник конфлікт, в ході якого позивачка намагалася неодноразово позбавити матір права на користування квартирою, а відповідач відстоював інтереси матері. Потім сторони перестали спілкуватися. Жодних тілесних ушкоджень відповідач позивачці не наносив. Звинувачення у зловживанні спиртними напоями, психологічному тиску та перешкодах у вільному користуванні житлом не підтверджені належними і допустимими доказами. До того ж позивачка звернулася із цим позовом наприкінці 2020 року, у той час як власником квартири стала у 2018 році.
Просив відмовити у задоволенні позовних вимог.
Сторони у наданих суду 30.04.2021р. заявах просили завершити розгляд справи без їх участі і без фіксації технічними засобами.
Суд, вислухававши в судовому засіданні сторін, вивчивши матеріали справи, оцінивши позиції сторін та докази у справі, встановив такі обставини справи та відповідні ним правовідносини.
Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. 1. ст.4 ЦПК України).
Суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).
Встановлено, що позивачеві ОСОБА_2 , відповідачеві ОСОБА_1 і ОСОБА_3 22.10.1999р. за наслідками приватизації видане Свідоцтво про право власності на житло Інститутом геотехнічної механіки АН України 22.10.1999р., згідно з розпорядженням № П-60 від 22.10.1999р., зареєстрованого Дніпропетровським міжміським бюро технічної інвентаризації в реєстровій книзі № 256п-90-178, на квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 7).
Згідно із довідкою про склад сім'ї або зареєстрованих осіб від 27.03.2019р. № 2427 за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 - з 14.04.1995р., ОСОБА_3 - з 22.04.1994р., ОСОБА_2 - з 02.06.2000р. і ОСОБА_4 (син позивачки, ІНФОРМАЦІЯ_1 ) - з 08.12.2004р. (а.с. 14).
13.09.2005р. між ОСОБА_3 (матір'ю) і відповідачем ОСОБА_1 (сином) укладено договір дарування частини квартири, посвідчений 13.09.2005р. приватним нотаріусом Дніпропетровського МНО Бондаренко В.Г. та зареєстрований в реєстрі за № 4345, на підставі якого ОСОБА_1 подарував ОСОБА_3 належну йому 1/3 частину квартири (а.с. 8).
23.08.2018р. між ОСОБА_3 (матір'ю) і позивачкою ОСОБА_2 (донькою) укладений договір дарування 2/3 часток квартири, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського МНО Баргесян Я.С., зареєстрований в реєстрі за № 419, на підставі якого ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 2/3 частки квартири (а.с. 11 - 12).
Право власності на вказані 2/3 частини квартири зареєстровані в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23.08.2018р. (а.с. 13).
У червні 2019 року ОСОБА_3 зверталася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10.02.202р. по справі № 201/7227/19, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 23.07.2020р., у задоволенні позову відмовлено (а.с. 37 - 45).
Як видно зі змісту рішення суду, в обґрунтування позову ОСОБА_3 , серед іншого, вказувала, що договір дарування укладений нею за пропозицією ОСОБА_2 передати їй належну частку квартири в обмін на матеріальну допомогу і її фактичне утримання. ОСОБА_3 під впливом обставин змушена була погодитися на дану пропозицію. ОСОБА_2 , скориставшись її тяжким становищем, ввела її в оману, тому мати на вкрай невигідних умовах уклала договір дарування 2/3 частки квартири. ОСОБА_2 після вчинення угоди встановила усний порядок користування квартирою, підселила онука, який спить на полу на матраці, переніс свої речі. З лютого 2019р. заявляє, що мати не є власницею квартири і дозволяє в ней жити, пропонує переїхати в село або до друга. В зв'язку з чим між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (братом) виникають сутички.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 вказувала, що договір укладений з вільним волевиявленням. Також зазначала, що спірна квартира складається з трьох житлових кімнат, в однієї із яких проживала відповідач зі своїм неповнолітнім сином. ОСОБА_2 має свою кімнату, в якій проживає, а ОСОБА_1 має окрему кімнату в якій проживає сам. ОСОБА_2 нікому не перешкоджає у проживанні в квартирі.
Також установлено, що постановою судді Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська по справі № 201/1847/19 від 15.02.2019р. визнано ОСОБА_1 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, звільнено від адміністративної відповідальності, передбаченої ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, у зв'язку із малозначністю, обмежившись усним зауваженням. Провадження у справі про адміністративне правопорушення закрите (а.с. 15).
Як видно зі змісту постанови суду ОСОБА_1 04.02.2019р. о 19:30 год. по АДРЕСА_1 вчинив сімейну сварку із ОСОБА_2 , в ході якої висловлювався нецензурною лайкою погрожував фізичною розправою. В судовому засіданні ОСОБА_1 щиро розкаявся та свою вину визнав у повному обсязі.
Відповідач в судовому засіданні пояснив, що дійсно із ОСОБА_2 в нього виник конфлікт у 2019 році, через те, що вона пред'явила матері вимогу про виселення. Фізичної сили ніколи до позивачки не застосовував. Зараз він з матір'ю проживають у квартирі, повністю сплачують комунальні платежі. Після сварки в лютому 2019 року позивачка стала вимагати його виселення з квартири, тоді він дізнався про те, що у 2018 році був укладений договір дарування, на підставі якого мати подарувала свою частину квартири ОСОБА_2 .
Допитана під час розгляду справи у якості свідка ОСОБА_3 (мати позивачки і відповідача) надала свідчення про те, що позивачка і відповідач мешкали разом з 1994 року у квартирі. Син у 2005 році подарував їй свою частину квартири, щоб не банк не забрав її у рахунок кредитних зобов'язань, а у 2018 році вона (свідок) подарувала свою частину доньці ОСОБА_2 на її прохання. При цьому, ОСОБА_2 пообіцяла і гарантувала, що мати і брат ОСОБА_1 залишаться жити у квартирі. Після того вона (свідок) стала «заважати», в ОСОБА_2 заявився молодий чоловік, через що у лютому 2019 році стався скандал між нею і ОСОБА_2 , остання хотіла виселити її (свідка) з квартири. Був встановлений певний порядок користування квартирую: у ОСОБА_2 із її малолітнім сином була найбільша кімната, дві поменше кімнати були у її (свідка) користуванні сина і у ОСОБА_1 . Пояснила, що ОСОБА_1 ніколи не зловживав алкогольними напоями, не застосовував фізичну силу, нікого не бив. З онуком у них і досі нормальні відносини, він інколи приходить в гості, в нього є своя кімната. Комунальні платежі за квартиру сплачує вона і син ОСОБА_1 із розрахунку на 4 зареєстровані особи.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17.05.2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини (далі- ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У даному випадку спір виник між власником житла і користувачем житла з приводу користування вказаним житлом після того як сторони перестали бути членами сім'ї (у розумінні норм житлового законодавства).
Такі мотиви наведені у постанові Великої Палати Верховного Суд у постанові від 13.10.2020р. по справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), у якій вирішувався спір стосовно права на проживання у житлі власника колишнього члена його сім'ї, виклала такі мотиви.
Вирішуючи питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК УРСР, Велика Палата Верховного Суду зазначила про таке.
Згідно зі ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР.
Відповідно до ст. 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі ст. 156 ЖК УРСР Члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.
Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.
Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов'язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.
Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
У ст. 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК УРСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із ча. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
У частині 1 ст. 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині 1 ст. 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки:
У частині 1 ст. 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.
Передбачено право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника.
Зазначена норма не передбачає і самостійного характера права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.
Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов'язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім'ї власника.
За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
Разом із тим, відповідно до ч. 1 і ч. 2 ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім'ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.
У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Таким чином, у даній справі питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання відповідача звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», пункт 60).
Суд доходить висновку, що припинення права користування відповідачем спірною квартирою не відповідає такій пропорційності.
Відповідач іншого житла не має, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 16.04.2021р. (а.с. 128 - 129).
Сторони є рідними братом і сестрою, жили у квартирі з 1995 року, приватизували її у 1999 році і проживали разом у квартирі до 2019 року. При цьому у 2005 році відповідач подарував свою частку матері, однак залишився жити у квартирі, а у 2018 році відбувся перехід права власності на квартиру повністю до позивачки, відтак позивачка фактично набула у власність всю квартиру безоплатно і при укладенні кожного з обох правочинів дарування всі мешканці залишалися жити у квартирі. Відповідач залишився проживати у квартирі за згодою позивачки і між мешканцями був встановлений певний порядок користування квартирою.
На сьогодні між сторонами склалися неприязні стосунки, однак певний порядок користування кімнатами і зберігся до цього часу. При набутті у 2018 році квартири позивачкою у власність нею не прогнозувалося і не ставилося питання про виселення відповідача, навпаки, установлений порядок користування квартирою залишався. Й до цього часу у позивачки є своя окрема кімната, якою користується її син. Судом не встановлено, що з боку відповідача чиняться перешкоди у доступі до квартири і до її кімнати.
Згідно із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 21.08.2019р. по справі № 569/4373/16-ц не є підставою для виселення члена сім'ї власника квартири, у тому числі й колишнього, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ та Верховного Суду.
Відповідач наразі є колишнім членом сім'ї власника, оскільки останній не проживає у спірній квартирі. Водночас, відповідач набув право користування квартирою на підставі закону, набув охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім'ї - син і брат і рік проживав за згодою власника, тобто, він має тісний зв'язок із указаним житлом.
Позивачка, набуваючи житло у власність була обізнана про проживання у ньому відповідача як члена її сім'ї та сім'ї колишнього власника. Ця обставина представником позивачки під час розгляду справи не заперечувалася. Також не заперечувалася й та обставина, що відповідач не має іншого житла і у разі виселення не буде ним забезпечений.
З урахуванням викладеного, суд вважає, що не можуть бути задоволені вимоги позивачки про виселення відповідача, оскільки норми ЦК України і ЖК УРСР не передбачають можливість виселення члена сім'ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України) і відповідач має тісний зв'язок із житлом.
Аналогічна позиція викладена у Поставові Великої Палати Верховного Суду у справі № 569/4373/16-ц від 21.08.2019р., інших постановах Верховного Суду від 16.06.2020р. у справі № 590/394/19, від 20.01.2021р. у справі № 214/3899/17, від 24.03.2021р. у справі № 310/2258/18-ц.
Суд вважає не доведеними твердження позивачки про те, що саме вчинення з боку відповідача постійних скандалів, зловживання алкоголем, погроз життю, морального і психологічного тиску, побоїв, спроб вигнати з квартири, призвело до втрати користуватися своїм житлом і вимушеній оренд іншого житла.
Дійсно, постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська по справі № 201/1847/19 від 15.02.2019р. відповідача визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП за те, що він вчинив сімейну сварку із ОСОБА_2 , в ході якої висловлювався нецензурною лайкою погрожував фізичною розправою. Однак ОСОБА_1 звільнено від адміністративної відповідальності у зв'язку із малозначністю, обмежившись усним зауваженням.
Долучений до позову висновок спеціаліста СМЕ від 05.02.2019р. № 414 про завдання легких тілесних ушкоджень складений на замовленні і зі слів самої позивачки ОСОБА_2 (а.с. 17-18).
Відомостей про результати досудового розслідування у кримінальному провадженні № 120190404065000512 від 27.02.2019р. позивачка не надала (а.с. 23 - 24).
Доказів того, що відповідач перешкоджає позивачці у користуванні житлом також не надано. Відповідач пояснив, що позивачка має у квартирі кімнату, до якої є вілдьний доступ, її відвідує наразі син позивачки, однак позивачка сама не бажає проживати у квартирі, а на фотографіях, які долучені до звернення позивачки до орган поліції (а.с. 142) зображенні двері із замком, від кімнати відповідача.
У чому саме полягає перешкода для позивачки у вигляді замкненої кімнати, якою користуються відповідач, у позові не обґрунтовано, при тому, що пояснення відповідача про те, що порядок користування кімнатами у квартирі був між мешканцями обумовлений не спростовані.
З матеріалів справи видно, що мати позивачки - ОСОБА_3 також у березні 2019 року зверталася до органів поліції з приводу вжиття заходів стосовно доньки ОСОБА_2 , надавала пояснення з приводу конфліктів, що виникли в неї з донькою 04.02.2019 і 26.02.2019р., однак заява зареєстрована в ЖЄО за № 4536 і розглянута у порядку Закону України «Про звернення громадян» (а.с. 102 - 104).
Відповідачем надані декілька квитанцій про сплату комунальних послуг за період з лютого 2020 року до березня 2021 року, у яких платником вказана ОСОБА_3 (а.с. 154 - 176). І позивачкою також надана роздруківка з банківського рахунку про сплату комунальних послуг одноразово у квітні 2021 року на суму 10 177,96 грн. (а.с. 139). Тобто, позивачкою і ОСОБА_3 в тій чи іншій мірі сплачуються комунальні платежі, що додатково вказує на те, що не лише позивачка утримує квартиру.
Позивачка просить відшкодувати моральну шкоду, завдану діями відповідача в розмірі 150 000 грн., обґрунтовуючи її заподіяння тим, що відповідач неодноразово виганяв її з житла, викидав її речі і речі дитини, бив, внаслідок чого вона проходила курси лікування. Однак жодних доказів на підтвердження вказаних обставин позивачка не надала. Наявність одного лікарняного листка, згідно із яким позивачка із 27.02.2019р. по 01.03.2019р. знаходилась на лікуванні з діагнозом: гіпертонічний криз, не може бути підтвердженням того, що позивачка лікувалася внаслідок саме неправомірних дії із боку відповідача.
Відповідно до п. 3 Постанови Пленуму ВСУ № 4 від 31.03.95 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (ч. 2 ст. 11 ЦК України).
Згідно з вимогами ч.ч. 1, 2 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим майновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що законом не покладається на позивача обов'язок доказування вини відповідача в заподіянні шкоди, він лише повинен доказати факт заподіяння такої шкоди відповідачем та її розмір (Постанова Верховного суду України від 03.12.2014 р. по справі 6-183цс14).
Вирішуючи спір у межах позовних вимог, з урахуванням установлених обставин, суд вважає, що позивачкою не доведений факт заподіяння їй шкоди діями відповідача, що виключає підстави її відшкодування.
Відповідно до ч. 1 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Згідно із ч. 2 указаної норми збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Витрати позивачки на оренду іншого житла в сумі 106 000,00 грн. не збитками у розумінні ст. 22 ЦК України, оскільки не є витратами, направленими на відновлення порушеного права.
З урахуванням викладеного, вимоги позивачки не підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат відповідно до ст. 141 ЦПК України, оскільки позивачеві відмовлено у задоволенні позовних вимог, судові витрати з відповідача не стягуються.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 4, 10, 12, 13, 19, 76-81, 82, 89, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд,
У задоволені позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом зняття з реєстрації та виселення, стягнення моральної шкоди та збитків - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 273 ЦПК України.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення виготовлений 07 травня 2021 року
Суддя Наумова О.С.