17 травня 2021 року м. ПолтаваСправа № 440/1441/21
Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Довгопол М.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
1. Стислий зміст позовних вимог
24 лютого 2021 року ОСОБА_1 (далі-позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі-відповідач, ВЧ НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 19.09.2019; зобов'язання військової частини НОМЕР_1 НГУ нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 19.09.2019; стягнення з ВЧ НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 моральної шкоди у розмірі 10000,00 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що проходив військову службу у ВЧ НОМЕР_1 НГУ, є учасником бойових дій, а тому мав право на додаткову відпустку із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів, однак відповідач не провів з ним розрахунків щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», за 2017-2019 роки. Звертав увагу, що діючим законодавством України припинено надання зазначеного вид відпусток, однак, не припинено здійснення відповідних виплат грошової компенсації за її не використання.
Крім того, позивач наголошував на наявності підстав для стягнення моральної шкоди у розмірі 10000,00 грн, оскільки внаслідок не виплати йому грошової компенсації він був вимушений страждати через не виконання вимог закону.
2. Стислий зміст заперечень відповідача
07.03.2021 до суду надійшов відзив на позовну заяву /а.с.24-26/, в якому відповідач заперечував проти позовних вимог та просив відмовити у їх задоволенні у повному обсязі, посилаючись на те, що додаткова відпустка, що передбачена статтею 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не є щорічною, а тому компенсації не підлягає та має бути використана особою протягом календарного року. Повідомив, що в період з 2017 по 2019 рік позивач не звертався із рапортом до командира військової частини з проханням надати додаткову відпустку, передбаченої ст. 16-2 Закону України "Про відпустки" та п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Зазначав, що станом на момент прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу військової частини, останній погодив проведення з ним усіх необхідних розрахунків та відповідно не оскаржував своє звільнення та/або наказ про виключення зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення.
Також, відповідач заперечував наявність підстав для стягнення з нього моральної шкоди, оскільки позов не містить фактів, які б могли обґрунтовувати необхідність відшкодування моральної шкоди та її розмір.
3. Процесуальні дії по справі
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 01.03.2021 позовну заяву залишено без руху у зв'язку з її невідповідністю вимогам статті 161 Кодексу адміністративного судочинства України.
11.03.2021 позивач надав до суду документи, якими усунув недоліки, що визначені ухвалою суду від 01.03.2021.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 16.03.2021 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
14.04.2021 до суду надійшла відповідь на відзив /а.с.33-35/, у якій позивач посилався на те, що у разі невикористання додаткової соціальної відпустки протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке (тобто, право на відпустку) може бути реалізовано у один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати не визначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі. Посилався на правову позицію, викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у зразковій справі № 620/4218/18, за змістом якої у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ст. 16-2 Закону України "Про відпустки" та п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".
Крім того, позивач наполягав на наявності підстав для стягнення моральної шкоди.
Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося на підставі частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України.
ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Дослідивши докази та письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступні обставини справи та відповідні правовідносини.
ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом на посаді старшого стрільця 1-го відділення 1-го патрульного взводу 1-ї патрульної роти у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України з 19.09.2016 по 19.09.2019, що підтверджується тимчасовим посвідченням військовозобов'язаного №ТП 2069/2019 /а.с.6/ та довідкою військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 02.04.2021 №43 /а.с.29/.
Позивач є учасником бойових дій з 08.11.2017, що підтверджується посвідченням учасника бойових дій серія НОМЕР_2 від 08.11.2017 /а.с.5/ та довідкою військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 02.04.2021 №43 /а.с.29/.
19.09.2019 припинено (розірвано) контракт про проходження громадянами України військової служби в Національній гвардії України та виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення: старшого солдата військової служби за контрактом ОСОБА_1 (Г-025314), старшого стрільця 1-го відділення 1-го патрульного взводу 1-ї патрульної роти, звільненого з військової служби у запас наказом командира військової частини НОМЕР_1 НГУ (по особовому складу) від 11.09.2019 №21 о/с відповідно до підпункту "а" (у зв'язку із закінченням строку контракту) пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу", з 19.09.2019 виключено зі списків особового складу частини, про що свідчить витяг із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №201 від 19.09.2019 /а.с.31/.
Довідкою військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 02.04.2021 №43 /а.с.29/ підтверджено, що ОСОБА_1 не використав 42 календарних днів додаткової відпустки за 2017-2019 роки як учасник бойових дій.
Листом від 07.10.2020 №6/59/33-689 військова частина НОМЕР_1 НГУ за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 щодо виплати грошової компенсації за всі невикористані дні оплачуваної додаткової відпустки як учасника бойових дій за 2017-2019 роки (вх. №П-46 від 29.09.2020) повідомила про відсутність підстав для компенсації невикористаних днів додаткової відпустки, оскільки відпустка, що передбачена статтею 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не є щорічною, а тому компенсації не підлягає та має бути використана особою протягом календарного року /а.с. 8-9/.
Вважаючи, що відповідач протиправно не виплатив грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки з 2017 року по 2019 рік, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», позивач звернувся з цим позовом до суду.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Згідно із статтею 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України визначено Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" №2232-XII від 25 березня 1992 року.
Відповідно до частин 1, 4 та 13 статті 2 цього Закону військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Виконання військового обов'язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Отже, військова служба є особливим видом публічної служби та її проходження передбачає особливе регулювання служби військовослужбовців.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантії військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах, сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни визначено Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" №2011-XII від 20 грудня 1991 року (далі - Закон №2011-XII).
Статтями 1 та 2 Закону №2011-XII передбачено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.
Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.
Відповідно до частини 8 статті 10-1 Закону № 2011-XII військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Згідно з пунктом 1 частини 1 та частиною 2 статті 4 Закону України "Про відпустки" від 05 листопада 1996 року №504/96-ВР установлюються такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством. Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня соціального захисту окремих категорій ветеранів війни" №426-VIII від 14 травня 2015 року, який набрав чинності 06 червня 2015 року, Закон України "Про відпустки" доповнено статтею 16-2.
Так, статтею 16-2 (в редакції, діючій до 14 січня 2020 року) Закону України "Про відпустки" встановлено, що учасникам бойових дій, інвалідам війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
За визначенням, наведеним у статті 5 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" №3551-XII від 22 жовтня 1993 року (далі - Закон № 3551), учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.
Пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону №3551 передбачено, що учасникам бойових дій надаються такі пільги, а саме: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Таким чином, учасники бойових дій мають право на додаткову відпустку із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно з абзацами 1 та 2 частини 14 статті 10-1 Закону №2011-XII (чинні на момент виникнення спірних правовідносин) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються з військової служби, за винятком осіб, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічна основна відпустка надається з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті за кожний повний місяць служби в році звільнення. При цьому, якщо тривалість відпустки таких військовослужбовців становить більш як 10 календарних днів, їм оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки і назад до місця служби або до обраного місця проживання в межах України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічні основні відпустки та додаткові відпустки в рік звільнення надаються на строки, установлені пунктами 1 та 4 цієї статті.
Абзацом 3 частини 14 статті 10-1 Закону №2011-XII (чинний на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців, зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Таким чином, у рік звільнення військовослужбовців з військової служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні цих відпусток.
Відповідно до частин 17-19 статті 10-1 Закону №2011-XII в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
У свою чергу суть поняття "особливий період" розкрито у Законах України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" № 3543-XII від 21 жовтня 1993 року та Закону України «Про оборону України» № 1932-XII від 06 грудня 1991 року (далі - Закони №3543-XII та №1932-XII відповідно).
Так, за визначенням, наведеним у статті 1 Закону №3543-XII, особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
При цьому у вказаній статті закону також надано визначення поняттям "мобілізація" та "демобілізація". Так, мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; а демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
Стаття 1 Закону №1932-XII визначає особливий період як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Аналіз вищенаведених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям додаткової відпустки із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік. Однак, Законом №2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, право на яку військовослужбовець набув за період проходження ним військової служби.
Принципом, який визначає зміст правовідносин людини із суб'єктом владних повноважень є принцип верховенства права, який полягає у підпорядкуванні діяльності усіх публічних інститутів потребам реалізації та захисту прав людини, утвердження їх пріоритету перед усіма іншими цінностями демократичної, соціальної, правової держави. Принцип верховенства права є складною конструкцією, яка містить ряд обов'язкових елементів, зокрема: законність; юридичну визначеність; заборону свавілля; доступ до правосуддя, представленого незалежними та безсторонніми судами; дотримання прав людини; заборону дискримінації та рівність перед законом. Недотримання хоча б одного з названих елементів публічною адміністрацією означатиме порушення нею принципу верховенства права. Будь-який необґрунтований неоднаковий підхід законом заборонений, і всі особи мають гарантоване право на рівний та ефективний захист від дискримінації за будь-якою ознакою - раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, власності, народження чи іншого статусу.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм права сформовано у рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16.05.2019 у зразковій справі №620/4218/18, яке залишено без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у зразковій справі №620/4218/18, який підлягає врахуванню судом першої інстанції в силу частини 3 статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України.
Згідно з частиною третьою статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
ІV. ВИСНОВКИ СУДУ
Системний аналіз вищенаведених норм законодавства з урахуванням висновків Верховного Суду у рішенні від 16.05.2019 у зразковій справі №620/4218/18 дає підстави для висновку, що учасник бойових дій має право на отримання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік, а у разі невикористання відпустки на час звільнення - на виплату грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки.
Суд зауважує, що спірні правовідносини щодо отримання грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у зв'язку із звільненням позивача виникли в особливий період у зв'язку прийняттям Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію», затвердженого Законом України від 17 березня 2014 року №1126-VI, під час якого надання військовослужбовцям додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», припиняється.
Разом з тим суд зазначає, що норми Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації. Припинення відпустки на час особливого періоду не означає припинення права на відпустку, яке (тобто, право на відпустку) може бути реалізовано у один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати не визначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, виходячи з викладеного, позивач, набувши право на отримання додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», може реалізувати це право у разі звільнення шляхом отримання грошової компенсації такої відпустки.
Таким чином, посилання відповідача на те, що додаткова відпустка, що передбачена статтею 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не є щорічною, а тому компенсації не підлягає, є безпідставними.
Суд критично оцінює посилання відповідача на те, що станом на момент прийняття наказу про виключення зі списків особового складу військової частини, позивач погодив проведення з ним усіх необхідних розрахунків та не оскаржував своє звільнення та/або наказ про виключення зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення, оскільки предметом спору у цій справі є бездіяльність військової частини щодо не нарахування та не виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», за 2017-2019 роки. Водночас, питання щодо правомірності звільнення позивача та повного розрахунку з ним не є предметом розгляду у цій справі.
Крім того, суд зауважує, що позивач не позбавлений права у будь-який момент звернутися до суду щодо захисту свого майнового права на виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки.
Суд враховує, що виникнення права на додаткову оплачувану відпустку, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», прямо залежить від наявності статусу учасника бойових дій, а оскільки позивач набув такий статус у 2017 році, що підтверджено матеріалами справи, то він набув права на отримання такої відпустки з 2017 року.
Підсумовуючи викладене, зважаючи на те, що позивач має право на отримання додаткової відпустки як учаснику бойових дій, передбаченої пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» з 2017 року, враховуючи те, що позивачу під час проходження служби не надавалася додаткова відпустка як учаснику бойових дій, а під час звільнення з військової служби не виплачено грошової компенсації за невикористані календарні дні цієї відпустки за 2017-2019 роки, суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 має право на отримання грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2019 рік.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем не спростовано доводи позивача щодо наявності підстав для нарахування та виплати йому грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2019 рік, а отже не доведено правомірності своєї бездіяльності щодо не вчинення цих дій.
Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 НГУ щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 19.09.2019, а також зобов'язати військову частину НОМЕР_1 НГУ нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 19.09.2019, а отже, у цій частині позовні вимоги слід задовольнити.
Стосовно позовних вимог про стягнення з моральної шкоди у розмірі 10000,00 грн, суд зазначає наступне.
Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частиною п'ятою статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.
Відповідно до положень статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Відповідно до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Пункт 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” передбачає, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.
Суд зауважує, що посилання позивача на заподіяння йому душевних страждань внаслідок протиправних дій відповідача мають загальний характер та жодним чином не обґрунтовані належними та допустимими доказами. Також матеріали справи не дають можливості дійти висновку, що негативні емоції позивача від дій (відповідача) досягли рівня страждання або приниження, які заподіяли моральну шкоду позивачу, не містять обґрунтування розміру заявленої моральної шкоди.
Враховуючи відсутність у матеріалах адміністративної справи достатніх доказів на підтвердження заподіяння позивачеві моральних страждань та причинного зв'язку між діями відповідача і заподіянням моральної шкоди, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову у частині позовних вимог про стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в розмірі 10000,00 грн.
Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеній, зокрема, у постановах від 21 лютого 2020 року у справі №363/3520/16-а, від 21 лютого 2020 року у справі №628/3028/16-а та від 15 квітня 2020 року у справі №815/63/18.
Отже, адміністративний позов належить задовольнити частково.
V. РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ
Відповідно до статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
З огляду на те, що позивач звільнений від сплати судового збору, доказів понесення судових витрат суду не надано, тому підстави для розподілу судових витрат відсутні.
На підставі викладеного та керуючись статтями 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_3 ) до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код НОМЕР_4 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 19.09.2019.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 19.09.2019.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя М.В. Довгопол