Іменем України
18 травня 2021 рокуСєвєродонецькСправа № 360/1236/21
Луганський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Свергун І.О.,
за участі секретаря судового засідання - Карча В.М.,
представника відповідача - Ахтирської Л.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Луганської обласної прокуратури про стягнення вихідної допомоги при звільненні та стягнення середнього заробітку в сумі 1126,94 грн за кожен день затримки розрахунку,
16.03.2021 до Луганського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Луганської обласної прокуратури (далі - відповідач), в якому позивач після уточнення позовних вимог просить суд:
1) стягнути з Луганської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку в сумі 24229,21 грн;
2) стягнути з Луганської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 компенсацію середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, яка вираховується з розрахунку, що 1126,94 грн - середньоденна сума заробітку за листопад-грудень 2020 року (останні два місяці перед звільненням), помножити на кількість днів затримки розрахунку з 31 грудня 2020 року, дня звільнення по день постановлення судового рішення.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що в період з 12 червня 2007 року по 31 грудня 2020 року позивач працював в органах прокуратури України на різних прокурорських посадах. Наказом в.о. керівника Луганської обласної прокуратури № 2047к від 24 грудня 2020 року позивача звільнено з посади прокурора Кремінського відділу Сєвєродонецької місцевої прокуратури Луганської області на підставі пункту 9 частини першої статі 51 Закону України «Про прокуратуру» з 31 грудня 2020 року (у зв'язку з ліквідацією чи реорганізацією органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури). Даним наказом Відділу фінансування та бухгалтерського обліку Луганської обласної прокуратури доручено провести остаточний розрахунок з позивачем та виплатити усі належні виплати при звільненні. На виконання цього наказу позивачу надано розрахунковий лист, з якого стало відомо про нарахування і виплату компенсації за невикористані дні відпустки та заробітну плату за фактично відпрацьовані дні у грудні 2020 року. Позивачем з'ясовано, що у розрахунковому листі відсутня сума вихідної допомоги у зв'язку із звільненням у розмірі не менше середнього місячного заробітку, нарахування та виплата якого передбачена статтею 44 Кодексу законів про працю України.
15.02.2021 позивач направив на адресу відповідача заяву з проханням: 1) повідомити про причину невиплати вихідної допомоги після звільнення з органів прокуратури України; 2) виплатити вихідну допомогу у розмірі не менше середньомісячного заробітку на підставі ст. 44 Кодексу законів про працю України; 3) надати довідку із детальним розрахунком заробітної плати за листопад-грудень 2020 року (із зазначенням кількості робочих та відпрацьованих днів у кожному місяці); 4) надати довідку (із розрахунком) про середньоденний розмір грошового забезпечення із розрахунку за листопад-грудень 2020 року; 5) надати довідку про підтвердження проведення виплати (або відсутності виплати) вихідної допомоги при звільненні з органів прокуратури України.
Листом від 23.02.2021 № 21-47 вих-21 позивача повідомлено про те, що обласною прокуратурою як організацією, що фінансується з бюджету, забезпечено виконання діючих нормативно-правових актів, що регулюють питання оплати праці прокурорів та порядку здійснення розрахунків. На виконання ст. 116 Кодексу законів про працю України виплату всіх сум, що належали позивачу при звільненні, провели в день звільнення. Також зазначено, що позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законами України «Про прокуратуру», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», якими не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, у зв'язку з чим підстави для виплати вихідної допомоги відсутні.
Позивач вважає дії відповідача щодо невиплати вихідної допомоги у день звільнення з органів прокуратури України та подальше зволікання у непроведенні повного розрахунку з позивачем станом на момент звернення до суду протиправними та такими, що порушують його конституційні та трудові права.
За розрахунком позивача сума середньоденної заробітної плати за листопад-грудень 2020 року складає 1126,94 грн; сума середньомісячної заробітної плати за листопад-грудень 2020 року (розрахункова величина для нарахування вихідної допомоги) складає 24229,21 грн.
Також позивач вважає, що наявні підстави для стягнення з відповідача середнього заробітку в сумі 1126,94 грн за кожен день затримки розрахунку вихідної допомоги, починаючи з 01 січня 2021 року по день ухвалення рішення, що стало підставою для звернення позивача до суду.
Ухвалою суду від 22.03.2021 позов було залишено без руху для усунення недоліків. У встановлений судом строк позивачем недоліки було усунуто.
Ухвалою суду від 30.03.2021 відкрито провадження у справі, визнано причини пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними та поновлено позивачу строк звернення до адміністративного суду з даним позовом, визначено справу розглядати за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 30.03.2021 позов було залишено без руху для усунення недоліків. У встановлений судом строк позивачем недоліки було усунуто.
Ухвалою суду від 02.04.2021 продовжено розгляд справи.
08.04.2021 від відповідача на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в обґрунтування якого відповідач послався на таке. За змістом п. 9 ч. 1 статті 51 Закону № 1697-VІІ прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Згідно з ч. 5 статті 51 Закону № 1697-VІІ на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Норми Закону № 1697-VІІ, які визначають умови і підстави звільнення прокурора з посади, є спеціальними по відношенню до інших нормативних актів, у тому числі Кодексу законів про працю України. Трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального Закону не врегульовані спірні правовідносини, або коли про застосування приписів трудового законодавства прямо йдеться у спеціальному законі.
На момент звільнення позивача набрав чинності Закон України від 19.09.2019 № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» з наступними змінами, яким статтю 40 КЗпП України доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».
Дана правова норма вказує на пріоритетність спеціального закону перед нормами КЗпП України у випадку звільнення окремих категорій працівників з підстав, визначених частиною першою статті 40 КЗпП.
Позивача звільнено на підставі п. 9 ч. 1 статті 51 Закону № 1697-VІІ. Тобто звільнення позивача здійснено виключно з підстави, визначеної Законом № 1697-VІІ.
З системного аналізу положень Закону № 1697-VІІ вбачається, що цей Закон не передбачає виплати вихідної допомоги у разі звільнення з підстави, визначеної пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VІІ.
Випадки виплати вихідної допомоги при припиненні трудового договору визначені статтею 44 Кодексу законів про працю України, положеннями якої, серед іншого, визначено, що виплата вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку передбачена при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункту 6 статті 36 та пунктах 1,2 і 6 статті 40 цього Кодексу.
Крім того, стаття 44 КЗпП України не передбачає можливості виплати вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку працівникові у разі припинення трудового договору на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Таким чином, умовою виплати працівникові вихідної допомоги за статтею 44 Кодексу законів про працю України є звільнення працівника виключно з визначених цією статтею підстав. Однак, як зазначено вище, позивача звільнено з підстави, встановленої пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VІІ.
Оскільки позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом № 1697-VІІ, якими не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, позивач не набув права на її отримання.
Крім того, посилаючись на ч. 5 ст. 122 КАС України відповідач зазначив, що про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, Луганська обласна прокуратура письмово повідомила працівника перед виплатою зазначених сум, що підтверджується листом від 29.12.2020 № 21-84 вих-20, на якому є власний підпис позивача про отримання вказаних відомостей. Разом з тим, зі змісту позовної заяви не вбачається причин, якими обумовлено пропущення позивачем строку для звернення до суду. Тому відповідач вважає, що в даному випадку підлягають застосуванню наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду, встановлені частиною 3 статті 123 КАС України.
Щодо вимоги про стягнення середньоденної заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні просив врахувати, що дана вимога позивача є похідною, задоволення якої безпосередньо залежить від вимоги щодо стягнення вихідної допомоги, тому підстави для її задоволення також відсутні.
На підставі викладеного відповідач просив відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Ухвалою суду від 15.04.2021 закрито підготовче провадження в адміністративній справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
Позивач в судове засідання не прибув, просив розглядати справу без його участі.
Представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позов.
Заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи та оцінивши докази відповідно до вимог статей 72-76, 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд встановив таке.
За записами у трудовій книжці позивача від 01.07.2001 серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 у період з 12.06.2007 по 31.12.2020 працював в органах прокуратури України (арк. спр. 21-22).
Наказом Луганської обласної прокуратури від 24.12.2020 № 2047к позивача звільнено з посади прокурора Кремінського відділу Сєвєродонецької місцевої прокуратури Луганської області на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 31.12.2020. Також наказано відділу фінансування та бухгалтерського обліку Луганської обласної прокуратури провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні позивачу виплати при звільненні (арк. спр. 23).
Згідно з розрахунковим листом за грудень 2020 року позивачу нараховано до виплати: оклад за 22 дні в сумі 5660,00 грн, щомісячну премію за 22 дні - 10214,54 грн, премію одноразову - 44239,06 грн, компенсацію щорічної відпустки за 80 днів - 65934,40 грн, оклад + 10% (ПКМУ № 505 прокурорський нагляд) - 566,00 грн, надбавку за вислугу років прокурорам і слідчим за 22 дні - 1556,50 грн, надбавку за виконання ОВР за 22 дні - 5836,88 грн, індексацію по постанові КМУ № 526 - 401,79 грн, всього нараховано 134409,17 грн; утримано: виплата міжрозрахункова - 1640,82 грн, аванс - 6201,00 грн, профвнески 1 % - 1344,09 грн, податок на доходи фізичних осіб 18 % - 24193,65 грн, військовий збір - 2016,14 грн, до виплати - 100654,29 грн (арк. спр. 77).
Відповідно до довідки від 05.04.2021 № 21-201вих21, наданої відповідачем, розмір заробітної плати ОСОБА_1 за жовтень 2020 року становив 28222,79 грн, у тому числі: оклад - 5660,00 грн, надбавка за вислугу років прокурорам і слідчим - 1556,50 грн, премія одноразова - 4000,00 грн, надбавка за виконання особливо важливої роботи - 5836,88 грн, щомісячна премія - 10214,54 грн, надбавка за здійснення нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень - 566,00 грн, індексація ПКПУ 526 - 388,87 грн; за листопад 2020 року - 37508,73 грн, у тому числі: оклад - 5660,00 грн, надбавка за вислугу років прокурорам і слідчим - 1556,50 грн, премія одноразова - 13285,94 грн, надбавка за виконання особливо важливої роботи - 5836,88 грн, щомісячна премія - 10214,54 грн, надбавка за здійснення нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень - 566,00 грн, індексація ПКПУ 526 - 388,87 грн (арк. спр. 75). У жовтні 2020 року позивачем відпрацьовано 21 робочий день, у листопаді 2020 року - 21 робочий день.
При вирішенні справи суд виходить з такого.
Відповідно до положень частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Законом України «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII) забезпечуються гарантії незалежності прокурора, зокрема щодо особливого порядку його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо.
Статтею 4 Закону № 1697-VII встановлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 51 Закону № 1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді.
Так, відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п'ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Законом № 1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Конституційний Суд України у Рішенні від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 закріпив, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв'язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
За визначенням правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі № 804/406/16, від 8 серпня 2019 року у справі № 813/150/16.
КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (стаття 1 Кодексу).
Статтею 40 КЗпП України встановлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої даної статті).
Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України встановлюються законом, що регулює їхній статус.
За змістом статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури” було внесено зміни також і до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п'ятою такого змісту: “Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус”; статтю 40 доповнено частиною п'ятою такого змісту: “Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус”; частину дев'яту статті 252 після слів “дисциплінарної відповідальності та звільнення” доповнено словами і цифрами “а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу”.
Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури” зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.
Таким чином, суд доходить висновку, що частиною п'ятою статті 51 Закону № 1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків, коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.
Крім того, суд звертає увагу, що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.
Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.
Верховний Суд у постановах від 8 жовтня 2019 року (справа № 823/263/16) та від 17 жовтня 2019 року (справа № 823/276/16) зробив висновок, що у день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку. Незалежно від наявності наказу прокуратури (щодо зміни формулювання причини і підстави звільнення з “пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII” на “пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України”), відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законом з виплатою всіх гарантованих законодавством коштів, в тому числі і вихідної допомоги.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції посилався на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16, відповідно до якої враховуючи те, що позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом № 1697-VII, яким не передбачено виплати вихідної допомоги при звільненні, він не набув права на її отримання.
Проте, слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 відзначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Щодо посилання суду першої інстанції на те, що частина п'ята статті 40 КЗпП України вказує на пріоритетність спеціального закону перед нормами КЗпП України у випадку звільнення окремих категорій працівників з підстав, визначених частиною першою статті 40 КЗпП України, то слід зважити на те, що особливості звільнення прокурорів з посади встановлено спеціальним законом - статтею 51 Закону № 1697-VII (на підставі якого і було звільнено позивача). У той же час особливості застосування положення статті 44 КЗпП України, а також обмеження щодо його застосування, зокрема, у випадку звільнення прокурора у разі ліквідації чи реорганізації органів прокуратури, не встановлено даним Кодексом.
Таким чином, позовна вимога ОСОБА_1 про стягнення на його користь вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку є обґрунтованою та підлягає задоволенню.
Зазначений висновок суду узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 560/3971/19 та від 21 січня 2021 у справі № 260/1890/19.
Згідно з абзацами 1, 3 пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100 в редакції на час звільнення позивача), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Суд зазначає, що відповідно до положень Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Абзацом 1, 4 пункту 3 розділу ІІІ Порядку № 100 передбачено, зокрема: при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Премії включаються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомістю на заробітну плату. Премії, які виплачуються за квартал і більш тривалий проміжок часу, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два календарні місяці, включаються в заробіток в частині, що відповідає кількості місяців у розрахунковому періоді. У разі коли число робочих днів у розрахунковому періоді відпрацьовано не повністю, премії, винагороди та інші заохочувальні виплати під час обчислення середньої заробітної плати за останні два календарні місяці враховуються пропорційно часу, відпрацьованому в розрахунковому періоді.
Пунктом 4 (абз.2) зазначеного розділу визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються: виплати за виконання окремих доручень (одноразового характеру), що не входять в обов'язки працівника (за винятком доплат за суміщення професій і посад, розширення зон обслуговування або виконання додаткових обсягів робіт та виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників, а також різниці в посадових окладах, що виплачується працівникам, які виконують обов'язки тимчасово відсутнього керівника підприємства або його структурного підрозділу і не є штатними заступниками); б) одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо); в) компенсаційні виплати на відрядження і переведення (добові, оплата за проїзд, витрати на наймання житла, підйомні, надбавки, що виплачуються замість добових); е) пенсії, державна допомога, соціальні та компенсаційні виплати. При обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці, крім перелічених вище виплат, також не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов'язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження тощо) та допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.
Судом встановлено, що 2 останні повні місяці перед місяцем, в якому відбулося звільнення - це жовтень та листопад 2020 року.
У цей період заробітна плата позивача, яка підлягає врахуванню при обчислення середньої заробітної плати становить 48445,58 грн, а тому розмір середньомісячної заробітної плати позивача становить 24222,79 грн (48445,58:2=24222,79).
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
У разі не проведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
Матеріалами справи підтверджено, що повністю остаточний розрахунок з позивачем не було проведено у день звільнення.
Тобто, не проведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки свідчить про наявність у позивача права на отримання відшкодування за затримку виплати вихідної допомоги на підставі статті 117 КЗпП України.
Разом з тим, в постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та відповідних критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
При обрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд враховує, що в період з наступного дня після звільнення позивача по день ухвалення рішення судом було 92 робочі дні, у тому числі у січні 2021 року - 19, у лютому 2021 року - 20, у березні 2021 року - 22, у квітні 2021 року - 22, у травні 2021 року - 9 робочих днів.
Розмір середньоденного заробітку позивача складає 1153,46 грн (48445,58 грн : 42 робочі дні).
Отже, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку складає 106118,32 грн (1153,46 грн х 92 робочі дні).
У справі, що розглядається, суд бере до уваги те, що розмір середнього заробітку за час затримки виплати перевищує суму вихідної допомоги у декілька разів.
Суд вважає необхідним задовольнити позовні вимоги щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 2000,00 грн.
Зазначений висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 23 грудня 2020 року у справі № 560/3971/19.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Таким чином, позовні вимоги слід задовольнити частково, а саме: визнати протиправною бездіяльність Луганської обласної прокуратури в частині не виплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні; стягнути з Луганської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку в сумі 24229,25 грн з відповідним відрахуванням установлених законом податків та інших обов'язкових платежів; стягнути з Луганської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 2000,00 грн.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною другою статті 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини першої статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Щодо посилання відповідача на те, що позивачем пропущено строк звернення до суду з даним позовом, суд зазначає, що ухвалою суду від 30.03.2021 визнано причини пропуску строку звернення до суду поважними та поновлено позивачу строк звернення до адміністративного суду з даним позовом.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.
Згідно з частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Частиною третьою цієї статті передбачено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
При зверненні до суду з позовом позивачем сплачено судовий збір в сумі 908,00 грн (арк. спр. 11).
Оскільки позов ОСОБА_1 містив декілька вимог (дві) майнового характеру, які хоча і частково, але підлягають задоволенню, тому розмір компенсації судових витрат суд визначає виходячи з кількості (а не розміру) задоволених/не задоволених позовних вимог.
Таким чином, суд дійшов висновку про відшкодування судових витрат у розмірі 908,00 грн на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 2, 9, 139, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ; фактичне місце проживання: АДРЕСА_2 ) до Луганської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02909921, місцезнаходження юридичної особи: Луганська область, м. Сєвєродонецьк, вул. Б. Ліщини, 27) про стягнення вихідної допомоги при звільненні та стягнення середнього заробітку в сумі 1126,94 грн за кожен день затримки розрахунку задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Луганської обласної прокуратури в частині невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні.
Стягнути з Луганської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку в сумі 24222,79 грн (двадцять чотири тисячі двісті двадцять дві грн 79 коп.) з відповідним відрахуванням установлених законом податків та інших обов'язкових платежів.
Стягнути з Луганської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 2000,00 грн (дві тисячі грн 00 коп.).
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Луганської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 908,00 грн (дев'ятсот вісім грн 00 коп.).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Першого апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 19 травня 2021 року.
Суддя І.О. Свергун