Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"12" травня 2021 р.м. ХарківСправа № 922/1308/20
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Сальнікової Г.І.
при секретарі судового засідання Калашников Г.О.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Фізичної особи - підприємця Каркач Євгенії Юріївни, м. Харків
до 1. Фізичної особи - підприємця Колєснікова Лева Миколайовича, м. Харків, 2. ОСОБА_1 , м. Харків, 3. ОСОБА_2 , м. Харків
про переведення прав і обов'язків покупця та визнання недійсними договорів
за участю :
позивача - не з'явився,
1-го відповідача - Андросова А.О., ордер № 1020407 від 22.10.2020,
2-го відповідача - не з'явився,
3-го відповідача - Андерс В.М., ордер № 546 від 05.04.2021,
Позивач, Фізична особа - підприємець Каркач Євгенія Юріївна звернулася до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідачів: 1.Фізичної особи - підприємця Колєснікова Льва Миколайовича, 2. ОСОБА_1 та 3. ОСОБА_2 , в якій, з урахуванням заяви про зміну предмета позову (вх. №5215 від 04.03.2021), просить суд:
- перевести на Фізичну особу - підприємця Каркач Євгенію Юріївну (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 ) права і обов'язки покупця за Договором купівлі-продажу нерухомого майна укладеного між Колєсніковим Левом Миколайовичем (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 ) та ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_3 ) посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бистрицькою А.П. "10" квітня 2020 року, серія та номер: 428;
- визнати недійсним з моменту укладення договір про розірвання договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідчений 10.04.2020 Бистрицькою А.П., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу за реєстровим №428 від 04.05.2020, посвідчений Бистрицькою А.П., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, реєстровий № 446;
- визнати недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідчений 13.10.2020 приватним нотаріусом ХМНО Трубніковим С.О., реєстровий № 1611.
Позивачка вважає, що Колєсніков Л.М. протизаконно здійснив відчуження належного йому нерухомого майна іншій, ніж позивачка особі, зазначає, що саме ФОП Каркач Євгенія Юріївна є і має бути покупцем спірного нерухомого майна, оскільки вона була орендарем такого майна, просить суд перевести на позивача права і обов'язки покупця за договором купівлі-продажу нерухомого майна від 10 квітня 2020 року, визнати недійсним договір про розірвання договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 04 травня 2020 року та договір купівлі-продажу від 13 жовтня 2020 року.
20.05.2020 в системі діловодства Господарського суду Харківської області від ОСОБА_1 зареєстровано відзив (вх. №11377), який досліджено та долучено судом до матеріалів справи.
26.05.2020 в системі діловодства Господарського суду Харківської області від Фізичної особи - підприємця Каркач Євгенії Юріївни зареєстровано відповідь на відзив відповідача 2 (вх. №11815), яку досліджено та долучено судом до матеріалів справи.
26.05.2020 в системі діловодства Господарського суду Харківської області від Фізичної особи - підприємця Колєснікова Лева Миколайовича зареєстровано відзив (вх. №11858), який досліджено та долучено судом до матеріалів справи.
03.06.2020 в системі діловодства Господарського суду Харківської області від Фізичної особи - підприємця Каркач Євгенії Юріївни зареєстровано відповідь на відзив відповідача 1 (вх. №12540), яку досліджено та долучено судом до матеріалів справи.
04.06.2020 в системі діловодства Господарського суду Харківської області від ОСОБА_1 зареєстровано заперечення на відповідь на відзив (вх. №12620), які досліджено та долучено судом до матеріалів справи.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 по справі № 9221308/20 у прийнятті до розгляду заяви позивача від 23.06.2020 вх.№ 14369 відмовлено, клопотання відповідачів про закриття провадження у справі задоволено. Закрито провадження у справі № 922/1308/20 на підставі пункту 2 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 12.08.2020 по справі № 9221308/20 ухвалу Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 залишено без змін.
Постановою Верховного суду від 12.01.2021 ухвалу Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 і постанову Східного апеляційного господарського суду від 12.08.2020 у справі № 922/1308/20 скасовано, а справу № 922/1308/20 направлено для продовження розгляду до Господарського суду Харківської області.
Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 лютого 2021 року справу №922/1308/20 передано на розгляд судді Сальніковій Г.І.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 15.02.2021 прийнято справу №922/1308/20 до свого провадження, розглядати справи ухвалено здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 10.03.2021 на 11:30.
Протокольною ухвалою Господарського суду Харківської області від 10.03.2021 задоволено клопотання позивача та відповідача 2 про відкладення розгляду справи та відкладено підготовче засідання на 16.03.2021 о 12:30.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 16.03.2021 прийнято заяву позивача про зміну предмета позову (вх. №5215 від 04.03.2021) до розгляду та розглядати справу ухвалено проводити з врахуванням зміненого предмету позову. Залучено до участі у справі в якості співвідповідача - ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_4 ), відмовлено в задоволенні клопотання про витребування доказів та підготовче засідання відкладено на 06.04.2021 о 12:45.
06.04.2021 в системі діловодства Господарського суду Харківської області від ОСОБА_1 зареєстровано відзив на позов, з урахуванням заяви про зміну предмета позову (вх. №7712), який досліджено та долучено судом до матеріалів справи.
06.04.2021 в системі діловодства Господарського суду Харківської області від ОСОБА_2 зареєстровано відзив на позов, з урахуванням заяви про зміну предмета позову (вх. №7838), який досліджено та долучено судом до матеріалів справи.
12.04.2021 в системі діловодства Господарського суду Харківської області від Фізичної особи - підприємця Колєснікова Лева Миколайовича зареєстровано відзив на позов, з урахуванням заяви про зміну предмета позову (вх. №8207), який досліджено та долучено судом до матеріалів справи.
22.04.2021 в системі діловодства Господарського суду Харківської області від Фізичної особи - підприємця Каркач Євгенії Юріївни зареєстровано відповідь на відзив відповідача 1 (вх. №9226), яку досліджено та долучено судом до матеріалів справи.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 06.04.2021 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 27.04.2021 на 10:00.
Протокольною ухвалою Господарського суду Харківської області від 27.04.2021 в судовому засіданні оголошено перерву до 12.05.2021 о 11:45.
Позивачка в судове засідання 12.05.2021 не з'явилась, про час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином.
Відповідач 1 в судове засідання 12.05.2021 з'явився, проти позовних вимог заперечував з підстав, викладених у відзивах, посилаючись, зокрема, на те, що позивач неналежним чином виконував умови спірного договору оренди, а тому був позбавлений права на переважне право на придбання спірного приміщення. Крім того, відповідач 1 зауважив, що умови договору передбачали право Колєснікова Л.М. реалізувати своє право власності на спірне нерухоме майно, тим самим припинивши дію договору оренди. Щодо вимог про визнання договорів недійсними, відповідач 1 вважає, що в даному випадку, відсутній жодний з визначених законом чинників, необхідних для визнання договорів недійсними, а саме: зміст правочинів відповідає чинним законодавчим нормам; особи, які їх вчиняли, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасників правочинів є вільними і відповідали їх внутрішній волі; правочини були спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними.
Відповідач 2 в судове засідання 12.05.2021 не з'явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.
Відповідач 3 в судове засідання 12.05.2021 з'явився, проти позовних вимог в частині визнання недійсним договору купівлі - продажу нежитлових приміщень, укладеного 13.10.2020 між ФОП Колєсніков Лев Миколайович та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Трубніковим С.О. за реєстровим номером №1611, заперечував з підстав, викладених у відзиві, посилаючись на те, що зазначений договір не порушує (зачіпає) права та законні інтереси позивача. Відповідач 3 також вважає, що вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу речі сама по собі не може вважатися ефективним способом захисту порушеного переважного права наймача (орендаря) на придбання такої речі.
Відповідно до положень п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточних, зокрема, "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи "Федіна проти України" від 02.09.2010, "Смірнова проти України" від 08.11.2005, "Матіка проти Румунії" від 02.11.2006, "Літоселітіс проти Греції" від 05.02.2004 та інші).
Враховуючи викладене, а також зважаючи на те, що явка представників сторін судом обов'язковою не визнавалась, з метою дотримання встановленого ГПК України строку для розгляду справи, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутністю позивача та відповідача 2, за наявними матеріалами.
З огляду на те, що у матеріалах справи достатньо документів для правильного вирішення спору по даній справі, у судовому засіданні 12.05.2021 на підставі ст. 240 ГПК України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду по даній справі.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, заслухавши пояснення присутніх у судовому засіданні представників відповідачів 1 та 3, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд установив такі обставини.
Фізичній особі Колєснікову Л.М. на праві власності належало нерухоме майно: нежитлові приміщення 1-го поверху №54-1-:-54-8 площею 72,2 кв.м в житловому будинку літера А-6, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 (дев'ятнадцять).
07 квітня 2017 року між ФОП Колєсніковим Левом Миколайовичем (Орендодавець, відповідач 1) та ФОП Каркач Євгенією Юріївною (Орендар, позивач) укладено договір оренди нежитлових приміщень (далі - Договір оренди; том 1 а.с. 12-15), відповідно до умов якого Орендодавець передає, а Орендар приймає у строкове платне користування нежитлові приміщення першого поверху, загальною площею 72,2 кв.м в літері "А-6", розташовані за адресою: АДРЕСА_2 (далі - орендоване майно).
07 квітня 2017 року орендоване майно було передано Орендарю у строкове платне користування, що підтверджується відповідним актом приймання-передачі орендованого майна (т.с. 1 а.с. 17-19).
За користування орендованим майном встановлюється щомісячна орендна плата в розмірі 20000,00 грн без ПДВ та перераховується Орендарем на поточний рахунок Орендодавця або в готівковому вигляді Орендодавцю щомісячно наперед (не пізніше 5-го (п'ятого) числа поточного місяця, за який справляється орендна плата). Якщо останній день сплати припадає на святковий (неробочий) день, то такий останній день переноситься на перший робочий день після святкових (вихідних) днів. (п. 3.2. Договору оренди).
Пунктом 3.4. Договору оренди передбачено, що в термін до 10 квітня 2017 року Орендар сплачує Орендодавцю суму в розмірі 20000,00 грн, без ПДВ, плати, що еквівалентно розміру щомісячної орендної плати та є гарантійним внеском на випадок нанесення матеріальної шкоди орендованому майну. В разі відсутності нанесення матеріальної шкоди орендованому майну, ця сума може зарахуватись в рахунок орендної плати за останній місяць оренди за письмовою згодою сторін. При цьому, у випадку подальшого збільшення орендної плати, сума гарантійного внеску на випадок нанесення матеріальної шкоди орендованому майну доплачується до рівня збільшеного розміру щомісячної орендної плати не пізніше 5-го (п'ятого) числа поточного місяця, в якому відбулося збільшення.
Строк дії Договору встановлено до 30.04.2018 року або до події встановленої п. 6.7. Договору (п. 6.2. Договору оренди).
30 квітня 2018 року було укладено додаткову угоду до Договору оренди (т.с. 1 а.с. 12), відповідно до п. 1 якої сторони дійшли згоди внести зміни до Договору оренди та з 01 травня 2018 року встановили щомісячний розмір орендної плати в розмірі 28000,00 грн.
Окрім цього, додатковою угодою сторони внесли зміни до п. 3.4. Договору оренди та домовились, що в термін до 10 травня 2018 року Орендар сплачує Орендодавцю суму в розмірі 28000,00 грн, без ПДВ, що еквівалентно розміру щомісячної орендної плати.
Сторони додатковою угодою також продовжили строк дії Договору оренди до 30.04.2020 року включно або до події встановленої п. 6.7. Договору.
Пунктом 6.7. Договору оренди передбачено, що цей Договір припиняється у разі продажу власником будь-якого з приміщень переданих Орендарю в оренду, новий договір оренди може бути укладений з новим власником на тих самих або інших умовах.
10 квітня 2020 року між Колєсніковим Левом Миколайовичем (продавець, відповідач 1) та ОСОБА_1 (покупець, відповідач 2) укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень 1-го поверху № 54-1-:-54-8 площею 72,2 кв.м в житловому будинку літера "А-6" за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Бистрицькою А.П. за реєстровим номером № 428 (далі - Договір купівлі-продажу № 428; т.с. 1 а.с. 203).
Таким чином, 10.04.2020, тобто до закінчення строку дії Договору Оренди, орендоване майно було відчужено Орендодавцем Зинов'єву Анатолію Михайловичу за Договором купівлі-продажу № 428.
Відповідно до п.6. Договору купівлі-продажу № 428 сторони погодили, що продавець зобов'язаний звільнити майно в строк до 10 квітня 2020 року.
Пунктом 8. Договору купівлі-продажу № 428 передбачено, що він може бути розірваний за взаємною згодою сторін.
Після укладення Договору купівлі-продажу № 428 ОСОБА_1 звернувся до позивача з пропозицією укласти новий договір оренди з ним.
Втім, ФОП Каркач Є.Ю. так і не уклала договір оренди із ОСОБА_1 , а також не звільнила приміщення, продовжуючи користуватись ними.
04 травня 2020 року між Колєсніковим Левом Миколайовичем та ОСОБА_1 укладено договір про розірвання договору купівлі - продажу від 10 квітня 2020 року (далі - Договір про розірвання договору; т.с. 1 а.с. 78).
13 жовтня 2020 року між Колєсніковим Левом Миколайовичем (продавець, відповідач 1) та ОСОБА_2 (покупець, відповідач 3) було укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень 1-го поверху № 54-1-:-54-8 площею 72,2 кв.м в житловому будинку літера "А-6" за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Трубніковим С.О. за реєстровим номером № 1611 (далі - Договір купівлі-продажу № 1611; том 3 а.с. 175).
Позивачка вважає, що відповідач 1, уклавши Договір купівлі-продажу № 428, неправомірно позбавив Орендаря за Договором оренди його переважного права перед іншими особами на придбання орендованого майна. На думку позивачки, умови спірних договорів суперечать положенням Цивільного та Господарського кодексів України, оскільки зобов'язання за Договором купівлі-продажу № 428 фактично були виконані 10.04.2020 без врахування її переважного права на придбання орендованого майна. При цьому, позивачка вважає, що Договір купівлі-продажу № 428 не може бути розірвано без її волі на це, оскільки у разі задоволення господарським судом її позовної заяви про переведення прав та обов'язків покупця за договором саме позивачка набуде право власності на спірні нежитлові приміщення, тому дії відповідачів наразі порушують саме її права власності на спірне майно. Позивачка також зазначає, що відповідачами не надано до суду доказів повернення грошових коштів в розмірі 397100,00 грн., які сплачені за Договором купівлі-продажу №428, що дає підстави вважати Договір про розірвання договору таким, що не направлений на реальне настання наслідків ним передбачених. З огляду на те, що продаж спірного майна став можливим лише після укладення між відповідачами Договору про розірвання договору, позивачка вважає, що Договір купівлі-продажу №1611 також слід визнати недійсним, з тих підстав, що цей договір є похідним від Договору купівлі-продажу №428 та Договору про розірвання договору.
Такі обставини, на думку позивачки, свідчать про порушення її прав та охоронюваних законом інтересів і є підставою для їх захисту у судовому порядку.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.
За загальними положеннями цивільного законодавства цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (стаття 11 Цивільного кодексу України). При цьому, стаття 12 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.
Згідно з частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За приписами статті 193 Господарського кодексу України та статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цих Кодексів, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 626 ЦК України передбачено що, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (п. 1. ст. 627 ЦК України).
Відповідно до п. 1 ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Згідно з вимогами ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Щодо вимоги про переведення прав і обов'язків покупця, суд зазначає наступне.
Із обставин справи убачається, що у даному разі між позивачкою та відповідачем 1 склалися господарські правовідносини та виникли зустрічні права та обов'язки на підставі договору оренди нежитлових приміщень від 07.04.2017 року, який за своєю правовою природою є договором оренди, та підпадає під правове регулювання глави 58 ЦК України.
У відповідності до ст.759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Відповідно до ч.2 ст.777 ЦК України наймач, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, у разі продажу речі, переданої у найм, має переважне право перед іншими особами на її придбання.
Пунктом 4.1. Договору оренди також передбачено, що у разі належного виконання своїх обов'язків за договором, орендар має переважне право перед іншими особами після закінчення строку цього договору укладати новий договір оренди майна, а також має переважне право перед іншими особами на придбання орендованого майна, у разі його продажу Орендодавцем.
Таким чином, належне виконання обов'язків орендарем (позивачкою) є обов'язковою умовою для отримання переважного права на придбання спірного приміщення.
Тобто, переважне право на придбання об'єкта оренди у разі його продажу має орендар, який належним чином виконує умови договору оренди, отже у межі дослідження у відповідній справі про захист переважного права орендаря на набуття у власність орендованого майна входить з'ясування питання належного виконання орендарем умов договору оренди, у тому числі щодо виплати орендної плати.
Позивачка зазначає, що вона належним чином виконувала умови Договору оренди в частині сплати орендної плати, втім суд не може погодитись с такими твердженнями, виходячи з наступного.
Пунктом 5.2. Договору оренди визначено, що порушенням Договору є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом цього Договору.
Відповідно до пункту 3.2. Договору оренди Орендар (позивачка) зобов'язався своєчасно сплачувати щомісячно наперед, не пізніше 5-го числа поточного місяця, орендну плату за користування орендованим майном, шляхом перерахування на поточний рахунок Орендодавця або у готівковому вигляді.
Розмір орендної плати в місяць за період з квітня 2017 року по квітень 2018 року складав 20000,00 грн., а в подальшому був змінений додатковою угодою від 30.04.2018 та встановлений з травня 2018 року у розмірі 28000,00 грн.
Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Позивачка, зазначаючи про належне виконання умов Договору оренди в частині своєчасного внесення орендної плати, жодного доказу в підтвердження таких обставин не надає, що порушує умови ч.1 ст. 74 ГПК України, за приписами якої, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Водночас відповідач 1 зазначає, що прострочення платежів ФОП Каркач Є.Ю. за Договором оренди мало тривалий та системний характер.
Те, що відповідач 1 не надав доказів пред'явлення претензій щодо прострочення сплати оренди не спростовує той факт, що орендна плата сплачена із порушенням строку, оскільки пред'явлення претензії - це право кредитора, а не його обов'язок.
При цьому, додаток до Договору оренди, який не містить дати (т.с. 1 а.с. 20-21) не може бути належним доказом в підтвердження своєчасного внесення позивачкою орендної плати протягом дії Договору оренди, оскільки фіксує лише стан кінцевих розрахунків між сторонами.
Крім того, пунктом 3.4. Договору оренди визначено, що Орендар сплачує Орендодавцю грошові кошти в сумі в розмірі 20000,00 грн. в якості гарантійного внеску, який в разі відсутності нанесення матеріальної шкоди може бути зараховано в якості орендної плати за останній місяць оренди за письмовою згодою сторін. При цьому, у випадку подальшого збільшення орендної плати, сума гарантійного внеску на випадок нанесення матеріальної шкоди орендованому майну доплачується до рівня збільшеного розміру щомісячної орендної плати не пізніше 5-го (п'ятого) числа поточного місяця, в якому відбулося збільшення.
Як убачається з додатку до Договору оренди (т.с. 1 а.с. 20-21), у квітні 2017 року Орендар перерахував на користь Орендодавця 40000,00 грн., в тому числі 20000,00 грн. - орендна плата за квітень 2017 року та 20000,00 грн. - гарантійний внесок.
Додатковою угодою сторони внесли зміни до п. 3.4. Договору оренди та домовились, що в термін до 10 травня 2018 року Орендар сплачує Орендодавцю суму в розмірі 28000,00 грн., без ПДВ, що еквівалентно розміру щомісячної орендної плати.
Втім, доказів сплати Орендарем гарантійного внеску в сумі 28000,00 грн. до 10 травня 2018 року або доплати 8000,00 грн. матеріали справи не містять, що свідчить про неналежне виконання Орендарем умов Договору оренди.
Факт неналежного виконання Орендарем умов Договору оренди в частині внесення у передбаченому договором розміру орендної плати також підтверджується додатком до Договору оренди (т.с. 1 а.с. 20-21).
Так, вказаний додаток містить кінцевий розрахунок сторін за Договором оренди, з якого вбачається, що за весь строк дії Договору оренди (за період з квітня 2017 року по березень 2018 року) Орендарем сплачено 876000,00 грн. орендної плати.
При цьому, протягом періоду з квітня 2017 року по квітень 2018 року орендна плата становила 20000,00 грн. в місяць, а отже Орендар за вказаний період мав сплатити на користь Орендодавця 240000,00 грн. (12 * 20000). Водночас протягом періоду з травня 2018 року по березень 2020 року орендна плата становила 28000,00 грн. в місяць, тому Орендар за вказаний період мав сплатити 644000,00 грн. (23 * 28000).
Таким чином, загальний розмір орендної плати за Договором оренди, яку Орендар мав сплатити на користь Орендодавця за період з квітня 2017 року по березень 2020 року, становить 884000,00 грн. (240000 + 644000).
Вказане свідчить про те, що під час дії Договору оренди Орендарем сплачено на 8000,00 грн. менше ніж це передбачено умовами вказаного договору, що спростовує твердження позивачки про належне виконання умов Договору оренди.
Окрім цього, відповідно до п.4.2. Договору оренди Орендар зобов'язаний застрахувати орендоване майно від шкоди, заподіяної пожежами, аваріями таабо стихійним лихом на користь Орендодавця та третіх осіб.
Матеріали справи містять докази укладення позивачкою договорів страхування орендованого майна протягом 2017-2019 років (т.с. 3 а.с. 222-224), втім доказів страхування орендованого майна протягом 2020 року позивачкою не надано, що свідчить про порушення останньою приписів п. 4.2. Договору оренди.
Враховуючи викладене, позивачка не була наймачем, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, в розумінні ч.2 ст.777 ЦК України та п. 4.1 Договору оренди, а тому, відповідно, була позбавлена переваженого права перед іншими особами на придбання орендованого майна, у разі його продажу відповідачем 1.
З таких обставин, суд визнає вимогу про переведення на позивачку прав і обов'язків покупця за Договором купівлі-продажу №428 необґрунтованою та відмовляє в її задоволенні.
Щодо вимоги про визнання недійсним Договору про розірвання договору, суд зазначає наступне.
Згідно з частиною першою та другою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з частинами першою, третьою статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, встановлені у статті 203 ЦК України, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх і непрацездатних дітей.
З аналізу статей 202, 203, 235 ЦК України вбачається, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, тобто на набуття зміну або припинення відповідних прав та обов'язків, що обумовлені цим правочином. Вчинення сторонами правочину для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, не визначено підставою для визнання його недійсним. Однак удаваний правочин може бути визнаний недійсним, зокрема, у разі його невідповідності вимогам законодавства, яке регулює правовідносини щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 23.03.2021 у справі № 916/2380/18.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Тобто, для того, щоб визнати той чи інший правочин недійсним, позивач по справі має довести, що такий правочин саме в момент його укладання, зокрема, суперечив Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Підстави для зміни або розірвання договору визначені ст. 651 ЦК України і за загальним правилом, викладеним в частині першій цієї статті, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з ч. 1 ст. 188 ГК України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.
Про зміну або розірвання договору в порядку ч. 1 ст. 651 ЦК України сторони вправі домовитися в будь-який час на свій розсуд (крім випадків, обумовлених законодавчо).
Як вже було зазначено, 04 травня 2020 року між Колєсніковим Левом Миколайовичем та ОСОБА_1 укладено договір про розірвання Договору купівлі - продажу № 428 (Договір про розірвання договору) на підставі п.8 Договору купівлі - продажу, яким передбачено право сторін розірвати договір за взаємною згодою сторін.
За змістом статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону визначені параграфом 2 глави 16 ЦК України.
Так, у статті 235 ЦК України передбачено правові наслідки удаваного правочину. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах: від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17).
Суд наголошує, що в даному випадку, відсутній жодний з визначених законом чинників, необхідних для визнання Договору про розірвання договору недійсним, а саме: зміст правочину відповідає чинним законодавчим нормам; особи, які його вчиняли, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасників правочину є вільними і відповідали їх внутрішній волі; правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Твердження позивачки про те, що Договір про розірвання не міг бути розірваний без її волі на це, відхиляються, оскільки судом встановлено, що ФОП Каркач Є.Ю. була позбавлена переваженого права перед іншими особами на придбання орендованого майна, у разі його продажу відповідачем 1.
Враховуючи викладене, суд визнає вимогу про визнання недійсним Договору про розірвання договору необґрунтованою та відмовляє в її задоволенні.
Щодо вимоги про визнання недійсним Договору купівлі-продажу № 1611, суд зазначає наступне.
Так, 13 жовтня 2020 року між Колєсніковим Левом Миколайовичем (продавець, відповідач 1) та ОСОБА_2 (покупець, відповідач 3) було укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень 1-го поверху № 54-1-:-54-8 площею 72,2 кв.м в житловому будинку літера "А-6" за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Трубніковим С.О. за реєстровим номером № 1611 (Договір купівлі-продажу № 1611).
Укладаючи даний договір сторони дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору, а саме: предмету договору, ціни договору та строків його виконання.
Відповідно до п.1.1. Договору купівлі-продажу № 1611 предметом договору є нежитлові приміщення 1-го поверху № 54-1-:-54-8 площею 72,2 кв.м в житловому будинку літера "А-6" за адресою: АДРЕСА_2 .
Згідно з п.2.1. Договору купівлі-продажу № 1611 за домовленістю сторін, продаж вищевказаного нерухомого майна вчиняється за суму 4356800,00 грн.
Строки виконання договору передбачені п.п. 3.1.-3.4. Договору купівлі-продажу № 1611.
Договір купівлі-продажу № 1611 складений у письмовій формі та посвідчений 13.10.2020 приватним нотаріусом ХМНО Трубніковим С.О. за реєстровим номером № 1611.
Перехід права власності на підставі Договору купівлі-продажу № 1611 зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 13.10.2020 за індексним номером № 228032380.
Суд наголошує, що за змістом статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та мирно володіти своїм майном; право приватної власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Відповідно до частини першої статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 Цивільного кодексу України).
Згідно із частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Виходячи зі змісту приписів статей 15, 16, 215 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист, в тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та може виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав в інших осіб. Правова позиція щодо застосування названих норм матеріального права, викладена у постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі № 6-605цс16.
Відтак, договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов'язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача.
При цьому, суд повинен враховувати, що відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Близька за змістом правова позиція щодо обґрунтування порушеного права викладена у мотивувальній частині постанов Великої Палати Верховного Суду від 29.04.2020 у справі №9901/14/20 (пункт 19), від 15.04.2020 у справі №9901/580/19 (пункт 21), від 11.03.2020 у справі №9901/590/19 (пункт 16) та у постановах Верховного Суду від 13.05.2020 у справі №820/3018/17 (абзац 27), від 13.05.2020 у справі №826/12446/18 (пункт 38).
При цьому, у постанові Верховного Суду від 16.10.2020 у справі №910/12787/17 зазначено, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.
Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.
У постанові Верховного Суду від 16.10.2020 у справі №910/12787/17 зазначено, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Як порушення розуміється такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Суд зазначає, що встановлені під час розгляду даної справи обставини (зокрема, щодо відсутності у позивачки переваженого права перед іншими особами на придбання орендованого майна, у разі його продажу), свідчать про те, що Договір купівлі-продажу № 1611 не порушує (зачіпає) права та законні інтереси ФОП Каркач.
При цьому, самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.
За висновком суду, позивачкою не доведено належними та допустимими доказами порушення її прав внаслідок укладення між відповідачами Договору купівлі-продажу № 1611, стороною якого позивачка не є.
Отже, оскільки відсутність порушення прав і законних інтересів позивачки є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові в частині визнання недійсним Договору купівлі-продажу № 1611, суд не вдається до аналізу доводів позивачки, якими вона обґрунтовує наявність підстав для визнання вказаного договору недійсним.
Підсумовуючи викладене, суд зазначає про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Суд відзначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Здійснюючи розподіл судових витрат за наслідками розгляду справи, враховуючи вимоги статті 129 ГПК України, а також висновки суду про відмову у позові, судові витрати по сплату судового збору покладаються на позивача.
На підставі викладеного, керуючись статтями 124, 129-1 Конституції України, статтями 1, 4, 12, 20, 46, 73, 74, 76-79, 86, 123, 129, 236-238 Господарського процесуального кодексу України, суд -
У позові відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення Господарського суду Харківської області може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги в порядку, встановленому статтями 254, 256-259 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено "19" травня 2021 р.
Суддя Г.І. Сальнікова