Ухвала
13 травня 2021 року
м. Київ
справа № 752/23034/18
провадження № 61-9115св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Падалка Роман Олегович, приватне підприємство «Тасадор»,
розглянув у попередньому судовому засіданніу порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 листопада 2019 року в складі судді: Чередніченко Н. П., та постанову Київського апеляційного суду від 19 травня 2020 року в складі колегії суддів: Пікуль А. А., Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О.,
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 пред'явила позов до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Падалка Р. О., ПП «Тасадор», про визнання договору купівлі-продажу квартири та попереднього договору недійсними.
Позовні вимоги мотивовані тим, що у зв'язку зі скрутним матеріальним становищем ОСОБА_1 вирішила позичити гроші, та 21 липня 2015 року в офісі АДРЕСА_1 , між сторонами було укладено договір позики, який вона підписала, не читаючи, та проставила свій підпис в графі, на яку їй вказав відповідач. На прохання надати їй примірник договору, відповідач зазначив, що він свідоцтво про право власності на квартиру, яка їй належить, залишає у себе. ОСОБА_1 було надано копію договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 після отримання коштів в сумі 10 000 дол. США. ОСОБА_1 не збиралася продавати квартиру, і відповідач запевнив її, що це необхідно з метою забезпечення договору позики, після чого надав їй попередній договір, який вона також підписала.
Позивач указувала, що на день подачі позову за договором купівлі-продажу квартири від 21 липня 2015 року жодних коштів від відповідача вона не отримувала, що свідчить про не виконання ним своїх обов'язків. Твердження відповідача про нібито перерахування їй коштів на рахунок, відкритий в ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», не відповідає дійсності. Рахунок було відкрито без її відома та жодних коштів нею з рахунку знято не було. Наведене підтверджується проведеним на її замовлення висновком експертизи, відповідно до якого експерт зазначає, що на банківських документах підписи виконані не позивачем, а іншою особою. Вказані обставини свідчать про те, що відповідач шляхом обману, використовуючи тяжкі для позивача обставини, заволодів її квартирою АДРЕСА_2 . Позивач не мала реальних намірів продавати квартиру або відчужувати її іншим шляхом.
ОСОБА_1 просила визнати недійсними:
договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладений 21 липня 2015 року між позивачем та відповідачем, нотаріально посвідчений та зареєстрований в реєстрі за номером 4841;
попередній договір, укладений 21 липня 2015 року між позивачем та відповідачем, нотаріально посвідчений та зареєстрований в реєстрі за номером 4845.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
РішеннямГолосіївського районного суду міста Києва від 18 листопада 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу квартири та попереднього договору недійсними відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, щов обґрунтування позову зазначено, що договір купівлі-продажу квартири від 21 липня 2015 року та попередній договір від 21 липня 2015 року були укладені під впливом обману, позивач не мала наміру відчужувати квартиру та була впевнена, що нею фактично укладається договір позики. Однак на підтвердження укладення 21 липня 2015 року будь-яких договорів позики між позивачем та відповідачем, матеріали справи не містять, як не містять доказів отримання позивачем від позивача коштів у сумі 10 000 дол. США, а також належного їх повернення, у відповідності до встановлених договором строків та умов. Крім того, з наведеними в позові доводами суд погодитись не може, оскільки судом встановлено, що 21 липня 2015 року між сторонами було укладено договір купівлі-продажу квартири, який було посвідчено нотаріально, та з його змісту вбачається, що сторони, вчиняючи цей правочин, діяли добровільно і перебували при здоровому розумі та ясній пам'яті, розуміли значення своїх дій, та дієздатність сторін була перевірена нотаріусом, а підписи на договорі купівлі-продажу вчинені особисто сторонами в присутності нотаріуса. Позивачем 21 липня 2015 року було оформлено анкету-заяву № 80096 та відкрито в ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» рахунок на своє ім'я. 21 липня 2015 року відповідачем на рахунок позивача, який було відкрито в філії «Центральне РУ» АТ «Банк «Фінанси та кредит», відділення № 25 було здійснено перерахування коштів у сумі 661 000 грн із призначенням платежу - «внесення коштів від ОСОБА_2 на рахунок ОСОБА_1 згідно із договором купівлі-продажу квартири від 21 липня 2015 року». В цей же день позивачем отримані в банку кошти на загальну суму 661 000 грн, а також позивач звернулася до банку із письмовою заявою про закриття цього поточного рахунку.
Суд першої інстанції вказав, що позивачем на підтвердження того, що нею не отримувались кошти в банку, надано суду висновок ТОВ «Український центр судових експертиз» № 3-26/03 від 26 березня 2018 року за результатами проведення почеркознавчого дослідження, проведеного на замовлення позивача, відповідно до підписи на копії анкети-заяви № 80096 від 21 липня 2015 року, копії додаткової інформації до анкети-заяви № 80096 від 21 липня 2015 року, копії заяви про видачу готівки від 21 липня 2015 року, копії платіжного доручення № 6 від 21 липня 2015 року, копії заяви про закриття поточного рахунку від 21 липня 2015 року, копії платіжного доручення № 4 від 21 липня 2015 року, виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою. Суд критично поставився до зазначеного висновку почеркознавчого дослідження та вважав його неналежним та недопустимим доказом у справі, оскільки його оформлено з порушенням вимог закону: зокрема, у ньому відсутні посилання на те, що експерт попереджений про кримінальну відповідальність за складення завідомо неправдивого висновку, а також дослідження було проведено по копіям документів, тоді як для проведення почеркознавчих досліджень рукописних записів та підписів експертам мають бути надані оригінали документів. Будь-яких клопотань в частині витребування оригіналів документів, які наявні в банку, про відкриття позивачем рахунку та отримання коштів, а також проведення в цій частині судової почеркознавчої експертизи, стороною позивача в ході розгляду справи заявлено не було, а тому доводи позову в частині фактичного не отримання позивачем коштів за договором купівлі-продажу квартири є недоведеними та такими, що повністю спростовуються наявними у справі доказами. Посилання позивача на неотримання коштів за квартиру, в аспекті встановлених вище обставин суд уважав недоведеними та такими, що спростовуються, зокрема, і тим, що сторонами в умовах укладеного між сторонами договору купівлі-продажу квартири чітко зазначено про те, що сторони заявили про повний розрахунок за продану квартиру до підписання договору та підписання договору позивачем є підтвердженням факту повного розрахунку за квартиру та свідчить про відсутність будь-яких претензій фінансового характеру у позивачки до відповідача.
Суд першої інстанції зазначив, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. В ході розгляду справи стороною позивача не доведено, а судом не встановлено, що 21 липня 2015 року правочини були вчинені позивачем під впливом обману шляхом навмисного її введення відповідачем в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Відсутні будь-які докази, що свідчили б про наявність умислу в діях відповідача щодо обману позивача під час укладення спірних договорів. Встановлені в ході розгляду справи обставини свідчать про те, що волевиявлення позивача було спрямоване саме на укладення договору купівлі-продажу, а не договору позики, як зазначає позивач, внаслідок чого такий правочин відповідає положенням частини третьої статті 203 ЦК України. Тому позов є безпідставним, недоведеним та таким, що задоволенню не підлягає. Оскільки в позові відмовлено в зв'язку з його необґрунтованістю, а тому в задоволенні клопотання сторони відповідача про застосування до позовних вимог позовної давності слід відмовити.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 19 травня 2020 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 листопада 2019 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин, і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитись позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Тобто, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
Апеляційний суд зазначив, що у даній справі, заявляючи позов про визнання договору купівлі-продажу недійсним, ОСОБА_1 на обґрунтування заявлених вимог вказала, що оспорюваний договір був укладений шляхом обману з боку ОСОБА_2 , який діяв, використовуючи тяжкі для позивача обставини (т. 1, а. с. 6; 60). У відповіді на відзив ОСОБА_1 також зазначила, що вона була введена в оману щодо обставин, які мають істотне значення, коли вона мала намір укласти договір позики. Щодо підстав недійсності оспорюваного попереднього договору окремих обставин не наводилось. Отже, виходячи із обставин наведених ОСОБА_1 на обґрунтування позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним, вона стверджує про наявність обману щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, оскільки замість договору позики на суму 10 000 дол. США, який вона бажала укласти, був укладений договір купівлі-продажу квартири. Перевіряючи наявність стверджуваного позивачем обману з боку відповідача щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, районним судом правильно встановлено, що в розпорядженні суду відсутні докази отримання ОСОБА_1 позики у розмірі 10 000 дол. США та її повернення у відповідні строки та на відповідних умовах. Натомість оспорюваний договір купівлі-продажу квартири містить всі істотні умови, притаманні саме цьому виду договорів і не містить умов, які б дали суду підстави вважати, що продавець при його укладенні взяла на себе обов'язки, притаманні договору позики, будучи введеною в оману щодо природи правочину, що фактично укладався. Тому доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо невідповідності висновків районного суду обставинам справи відхиляються апеляційним судом як безпідставні.
Апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги щодо порушення районним судом норм процесуального права, яке виявилося у тому, що суд не сприяв позивачу у реалізації його процесуальних прав, безпідставно відхилив клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів щодо перевірки обставин: здійснення безготівкового розрахунку за придбану квартиру до укладення договору купівлі-продажу; замовлення позивачем оцінки квартири; оплати позивачем нотаріальних дій. На обґрунтування відсутності здійснення вказаного у оспорюваному договорі розрахунку за придбане майно ОСОБА_1 надала суду копії банківських документів щодо відкриття нею поточного рахунку у ПАТ "Банк «Фінанси та Кредит», використання та закриття цього рахунку, а також виконаний на підставі цих документів Висновок № 3-26/03 за результатами проведення почеркознавчого дослідження від 26 березня 2018 року, згідно з яким підписи від імені ОСОБА_1 на банківських документах виконані не ОСОБА_1 а іншою особою (т. 1, а. с. 16 - 45). Водночас відповідно до пункту 11 оспорюваного договору купівлі-продажу за домовленістю сторін продаж квартири здійснено за 661 000 грн. Розрахунок між сторонами здійснюється у безготівковій формі шляхом перерахунку коштів з рахунку покупця, відкритого в АТ «Фінанси і Кредит» м. Києва. Згідно з пункту 12 оспорюваного договору купівлі-продажу сторони заявляють про повний розрахунок за продану квартиру. Підписання цього договору продавцем є підтвердженням факту повного розрахунку за продану квартиру та свідчить про відсутність у продавця по відношенню до покупця будь-яких претензій фінансового характеру (т. 1, а. с.13 звор.).
Апеляційний суд вказав, що підписанням оспорюваного договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_1 підтвердила факт проведення повного розрахунку за квартиру. Оскільки укладений між ОСОБА_1 та АТ «Банк «Фінанси та Кредит» договір про відкриття поточного рахунку від 21 липня 2015 року (т. 1, а. с.18-19) недійсним у встановленому законом порядку не визнавався, а позивач підписанням оспорюваного договору купівлі-продажу квартири підтвердила факт проведення повного розрахунку за квартиру у безготівковій формі шляхом перерахунку коштів з рахунку покупця, відкритого в АТ «Фінанси і Кредит» м. Києва, надані позивачем докази (банківські документи (у копіях) та експертний висновок, які стосуються виконання договору, і не можуть бути прийняті судом як підтвердження факту обману з боку відповідача щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін. Крім того, у позовній заяві ОСОБА_1 підтвердила, що в день підписання оспорюваного договору купівлі-продажу квартири вона отримала від ОСОБА_2 10 000 дол. США (т. 1, а. с. 3). Ця обставина підтверджена позивачем у судовому засіданні під час апеляційного розгляду.Тому аргументи позивача про те, що вона не отримала жодних коштів від ОСОБА_2 за продану квартиру, спростовуються змістом підписаного нею договору та її особистими усними і письмовими заявами. Недобросовісне виконання досягнутих сторонами договору домовленостей (умов договору), зокрема, щодо оплати за придбану річ, має наслідком можливість пред'явлення другою стороною вимоги про належне виконання, а не недійсність цього договору.
Аргументи учасників справи
У червні 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 травня 2020 року,в якій просила скасувати оскаржені судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована неправильним застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 березня 2019 року у справі № 642/4737/16-ц (провадження № 61-36403св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 308/9184/15-ц (провадження № 61-14983св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 520/9662/15-ц (провадження № 61-13584св18), у постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2953цс15, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16.
Зазначає, що:
якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність і бо можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша етапі 229 ЦК України);
обставини, щодо яких помилилася сторона правочину. мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумаченні однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним;
виходячи зі змісту статей 203, 655 ЦК України договір купівлі-продажу вважається укладеним якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови. Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйнятій нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.
наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору купівлі-продажу замість укладання договору позики, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору купівлі-продажу та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором купівлі-продажу продавцем покупцю та продовження позивачем проживати у квартирі після укладення спірного правочину та сплачувати комунальні послуги протягом двох наступних років;
обґрунтовуючи свої вимоги, позивач вказувала, що вона разом із матір'ю віку, яка потребує сторонньої допомоги, фактично проживала у квартирі, яка є її місцем їх проживання, в силу похилого віку та незадовільного стану здоров'я її матері, мала намірів продавати квартиру, а лише отримати позику, цим і стверджується, купівлі-продажу квартири і попередній договір на майбутнє придбання своєї але за ціною вдвічі меншою, укладався в один день, у одного нотаріуса;
відповідач заволодів квартирою після 31 травня 2017 року, відтак, до 21 січня 2016 року не знявся з реєстрації, а не передав в користування квартиру іншим особам. З квартири позивач і її мати були викинуті в тій одежі, в яку вони були одягнуті.
час отримання коштів не співпадає з підписанням договорів, оскільки 18 година, післяопераційним часом банку. Позивач указувала, що з урахуванням попередньої домовленості щодо правочину у позивача неї не викликало сумніву, що вона підписує договір з метою отримання позики, та підтверджує відсутність у неї наміру продати єдине своє житло. Апеляційний суд не надав належну правову оцінку доводам позивача про її волевиявлення на відчуження квартири і наявність у неї спірного житла як єдиного, відсутність фактичної передачі нерухомого майна за оспорюваним договором та продовження позивачем проживати у квартирі після укладення договору купівлі-продажу, а також не врахував вік її матері, потребу у її догляді й сторонній допомозі, наявність у неї спірного житла як єдиного продовження проживати у спірній квартирі, і те, що позивач протягом двох років сплачувати після укладення тої опору комунальні послуги, суд дійшов неправильного та обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову;
отримавши від позивача докази, які спростовують заперечення відповідача та обґрунтовують позовні вимоги, після допиту експерта, у разі наявності сумнівів, суд не задовольнив клопотання позивача і не призначив судову почеркознавчу експертизу в акредитованій державній установі та не витребував докази, які мають істотне значення для справи;
апеляційний суд неправильно застосував до спірних правовідносин статті матеріального права, які передбачають правові наслідки правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини;
кошти за квартиру не були передані позивачу до укладення спірного правочину, оскільки відповідачем не надано доказів перерахування коштів за квартиру на поточний рахунок позивача відповідно до постанови НБУ від 06 червня 2013 року № 210 «Про встановлення суми розрахунків готівкою»;
суди не врахували, що позивач звертався до суду з позовом про визнання правочину недійсним з підстав його фіктивності і перебуваючи у скрутному становищі, доказами довів судам відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки;
наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного правочину та роз'яснення нотаріусом його суті, а й за іншими перерахованими обставинами.
У липні 2020 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_3 надіслав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін. Відзив мотивований безпідставністю та необґрунтованістю доводів касаційної скарги.
Вказує, що:
між позивачем та відповідачем не обговорювались умови позики, сторонами не підписувався договір позики, кошти в позику відповідач позивачу не надавав. Натомість відповідачем придбано у позивача квартиру за договором купівлі-продажу та проведено розрахунок за неї шляхом перерахування коштів на рахунок позивача. В зв'язку з відсутністю іншого місця проживання у позивача та її матері відповідач погодився продовжити їм строк користування квартирою до кінця 2016 року. Однак, позивач, замість звільнення квартири в узгоджений сторонами строк, користуючись довірою відповідача, розпочала судові процеси про визнання договору купівлі-продажу недійсним, обґрунтовуючи свої вимоги спочатку не підписанням оскаржуваного договору взагалі, а в даному судовому процесі - введенням її в оману;
всі процесуальні документи, подані відповідачем під час розгляду справи, свідчать, що відповідач заперечує факт укладення з позивачем договору позики (відзив на позовну заяву від 27 грудня 2018 року, заперечення на відповідь на відзив від 08 лютого 2019 року, відзив на апеляційну скаргу від 10 січня 2020 року, пояснення від 04 травня 2020 року). Сторонами не обговорювались умови позики та не підписувався договір позики. Позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу підписання сторонами ані договору позики, ані розписки позичальника на підтвердження отримання нею грошових коштів за цим договором;
пунктом 11 договору купівлі-продажу від 21 липня 2015 року визначено, що за домовленістю сторін продаж квартири здійснено за 661 000,00 грн. Розрахунок між сторонами здійснюється у безготівковій формі шляхом перерахування коштів з рахунку покупця, відкритого в АТ «Фінанси і Кредит» м. Києва. Ціна продажу відповідає дійсним намірам сторін. Ціну продажу продавець вважає вигідною для себе, її розмір не пов'язаний зі збігом якихось важких для нього обставин і повністю його задовольняє. В пункті 12 Договору сторони заявили про повний розрахунок за продану квартиру. Підписання договору продавцем є підтвердженням факту повного розрахунку за продану квартиру та свідчить про відсутність у продавця по відношенню до покупця будь-яких претензій фінансового характеру. Отже підписанням оспорюваного договору купівлі-продажу квартири позивач підтвердила факт проведення повного розрахунку за квартиру. Відповідачем здійснено розрахунок за придбану квартиру в повному обсязі;
у висновку за результатами почеркознавчого дослідження № 3-26/03 від 26 березня 2018 року не зазначено, коли та де була проведена експертиза, хто був присутній при її проведенні. Також у вищезазначеному висновку не зазначено, що його підготовлено для подання до суду, та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок, отже, він не відповідає вимогам, встановленим для висновків ЦПК України. Не відповідає дійсності твердження позивача в касаційній скарзі «...суд не задовольнив клопотання позивача і не призначив судову почеркознавчу експертизу в державній установі..», оскільки таке клопотання позивачем під час розгляду справи не заявлялося;
твердження позивача щодо не надання апеляційним судом належної правової оцінки доводам позивача щодо наявності у неї спірного житла як єдиного, оплата комунальних послуг, догляду за матір'ю не заслуговує на увагу, оскільки дані підстави позову не заявлялись позивачем в суді першої інстанції та не були підставою апеляційного оскарження. Відповідно до статті 367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
позивачем не надано належних та допустимих доказів введення її в оману відповідачем. Позивач вже зверталась до Голосіївського районного суду м. Києва з позовною заявою про визнання договору купівлі-продажу недійсним (справа № 752/749/17). Доводи касаційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів, висновків суду першої та апеляційної інстанції та їх не спростовують.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2020 рокувідкрито касаційне провадження у справі
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 02 липня 2020 року зазначено, що підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 березня 2019 року у справі № 642/4737/16-ц (провадження № 61-36403св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 308/9184/15-ц (провадження № 61-14983св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 520/9662/15-ц (провадження № 61-13584св18), у постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2953цс15, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); касаційна скарга містить підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Фактичні обставини
Суди встановили, що 21 липня 2015 року між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , який було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Падалка Р. О. та зареєстровано в реєстрі за № 4841. Договір містить підписи сторін, посвідчено нотаріально та зареєстровано у реєстрі, у відповідності до вимог закону. За умовами зазначеного договору позивач передала у власність, а відповідач прийняв у власність квартиру АДРЕСА_2 , якою позивач володіла на підставі свідоцтва про право власності на квартиру, виданого Головним управлінням житлового забезпечення КМДА 15 лютого 2002 року.
У договорі купівлі-продажу квартири від 21 липня 2015 року передбачено, що:
продавець гарантував, що даний договір не укладається від впливом тяжкої для продавця обставини та на невигідних умовах, а також сторони стверджували, що вони однаково розуміють значення і умови цього договору та його правові наслідки, та цей договір укладається за відсутності фізичного та/або психологічного тиску з боку будь-кого, та його умови зрозумілі та відповідають реальній домовленості між сторонами;
за домовленістю сторін продаж квартири здійснено за 661 000 грн, та розрахунок між сторонами здійснюється в безготівковій формі, шляхом перерахування коштів з рахунку покупця, відкритого в АТ «Фінанси та кредит» м. Києва. Ціну продажу продавець вважає вигідною для себе, її розмір не пов'язаний зі збігом тяжких для нього обставин і повністю його задовольняє;
сторони заявили про повний розрахунок за продану квартиру. Підписання цього договору продавцем є підтвердженням факту повного розрахунку за продану квартиру та свідчить про відсутність у продавця по відношенню до покупця будь-яких претензій фінансового характеру;
договір було складено в двох примірниках, що мають силу оригіналу, з яких один залишається у приватного нотаріуса, а другий видається покупцю, продавцю видається нотаріально посвідчена копія цього договору.
В день підписання оспорюваного договору купівлі-продажу квартири вона отримала від ОСОБА_2 10 000 доларів США.
21 липня 2015 року між ОСОБА_2 (сторона 1) та ОСОБА_1 (сторона 2) було укладено попередній договір, який було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Падалка Р.О., зареєстровано в реєстрі за № 4845. Договір було складено у трьох примірниках, один з яких зберігається у приватного нотаріуса Падалка Р.О., а інші, викладені на бланках нотаріальних документів - для сторони 1 та сторони 2. Зазначений договір було підписано сторонами, нотаріально посвідчено та зареєстровано у встановленому законом порядку.
У попередньому договорі від 21 липня 2015 року передбачено, що:
сторони зобов'язались укласти договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 на умовах встановлених цим договором, але не пізніше 21 січня 2016 року;
Сторона 1 зобов'язалась знятися з реєстраційного обліку з квартири і звільнити кватиру до підписання основного договору. При цьому ОСОБА_2 буде продавцем, а ОСОБА_1 буде покупцем;
сторонами було узгоджено, що основний договір підлягатиме нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, та право власності на придбану квартиру у покупця виникне з моменту державної реєстрації основного договору;
продаж вказаної квартири буде здійснено за суму 292 040 грн, що є еквівалентом згідно курсу продажу доларів США на день підписання цього договору 11 920 дол. США, а також сторонами узгоджено графік передачі сум завдатку в загальному розмірі 47 040 грн, що є еквівалентом 1 920 дол. США.
Суди встановили, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири містить всі істотні умови, притаманні саме цьому виду договорів, і не містить умов, які б дали суду підстави вважати, що продавець при його укладенні взяла на себе обов'язки, притаманні договору позики, будучи введеною в оману щодо природи правочину, що фактично укладався. Позивачем не доведено, а судом не встановлено, що 21 липня 2015 року правочини були вчинені позивачем під впливом обману шляхом навмисного її введення відповідачем в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Відсутні будь-які докази, що свідчили б про наявність умислу в діях відповідача щодо обману позивача під час укладення оспорюваних договорів.
Позиція Верховного Суду
У пункті 5 частини першої статті 396 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Аналіз пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України свідчить, що якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилалася особа у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними, то касаційне провадження закривається.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року в справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначено, що «під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин».
У справі, що переглядається, позивачка пред'явила вимоги про визнання недійсним договору купівлі продажу квартири та про визнання недійсним попереднього договору. Позивач вважала, що оспорюваний договір купівлі продажу був укладений шляхом обману з боку ОСОБА_2 , який діяв, використовуючи тяжкі для позивача обставини. У відповіді на відзив ОСОБА_1 також зазначила, що вона була введена в оману щодо обставин, які мають істотне значення, коли вона мала намір укласти договір позики. Щодо підстав недійсності оспорюваного попереднього договору окремих обставин не наводилось.
Встановлені фактичні обставини: у договорі купівлі-продажу квартири від 21 липня 2015 року вказано, що підписання цього договору продавцем є підтвердженням факту повного розрахунку за продану квартиру та свідчить про відсутність у продавця по відношенню до покупця будь-яких претензій фінансового характеру. Оспорюваний договір купівлі-продажу квартири містить всі істотні умови, притаманні саме цьому виду договорів і не містить умов, які б дали суду підстави вважати, що продавець при його укладенні взяла на себе обов'язки, притаманні договору позики, будучи введеною в оману щодо природи правочину, що фактично укладався. Позивачем не доведено, а судом не встановлено, що 21 липня 2015 року правочини були вчинені позивачем під впливом обману шляхом навмисного її введення відповідачем в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Відсутні будь-які докази, що свідчили б про наявність умислу в діях відповідача щодо обману позивача під час укладення оспорюваних договорів.
У справі № 6-197цс14 позивач пред'явив вимоги до ОСОБА_18 про визнання договору про співробітництво по інвестуванню будівництва недійсним, визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя, визнання права власності на 1/2 частину квартири.
Встановлені фактичні обставини: з вересня 2001 року позивач та ОСОБА_19 перебували в зареєстрованому шлюбі й разом з її дочкою від першого шлюбу, ОСОБА_20, мешкали у квартирі ОСОБА_4 . Вказана квартира належить у рівних частинах ОСОБА_19 і ОСОБА_20 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 08 лютого 2004 року. Позивач з 21 серпня 1992 року перебував на квартирному обліку у військовій частині НОМЕР_1 зі складом родини три особи. 09 липня 2002 року між ЗАТ СПіКЦ «Одісей» (БМУ - 11) і відповідачем (матір'ю ОСОБА_19), було укладено договір № 33 про співробітництво по інвестуванню будівництва житлового будинку АДРЕСА_3. За умовами вищевказаного договору підрядник зобов'язався побудувати за кошти інвестора й після введення будинку в експлуатацію передати йому за актом приймання - передачі трикімнатну квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 81,8 кв. м. Сума інвестування в будівництво за договором складає 139 503 грн. 22 грудня 2003 року на виконання зазначеного договору згідно з актом відбулась передача вищевказаної квартири, загальною площею 80, 8 кв. м, ОСОБА_18. На підставі договору про співробітництво по інвестуванню будівництва та вищезазначеного акта 28 січня 2004 року ОСОБА_18 отримала свідоцтво про право власності на спірну квартиру, зареєструвала його в БТІ.
Висновок Верховного Суду України: для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Натомість ОСОБА_18 уклала договір про відкриття й обслуговування поточного рахунку в банку, усі платіжні доручення та приходні ордери на повну суму інвестування були оформлені також на її ім'я. Оформлення права власності ОСОБА_18 свідчить про реальність настання правових наслідків правочину. Крім того, ЗАТ СПіКЦ «Одісей» (БМУ-11) правонаступником якого є товариство з додатковою відповідальністю «Будівельно-виробничий комерційний центр «Одісей» (БМУ-11), підтверджено факт укладання спірного договору з ОСОБА_18 та передачу їй майна - квартири АДРЕСА_3 згідно з актом приймання-передачі. Згідно зі свідоцтвом про право власності вищевказана квартира належить ОСОБА_18. У зв'язку з наведеним висновок суду про фіктивність правочину в частині набуття прав ОСОБА_18 ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Крім того, визнаючи частково недійсним договір про співробітництво по інвестуванню будівництва від 09 липня 2002 року суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, посилався на норми ЦК України 2004 року, залишивши поза увагою статтю 5 ЦК України та не врахувавши пункт 4 Прикінцеві та перехідні положення цього Кодексу, відповідно до яких положення зазначеного Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, які виникли після набрання ним чинності. Оспорюваний договір був укладений 22 березня 2001 року, тобто до набрання чинності ЦК України. Крім того, поза увагою суду залишилися й вимоги закону щодо наслідків спливу позовної давності.
У справі № 6-2953цс15 позивачі(продавці) пред'явили вимогу про визнання недійсними договору купівлі-продажу квартири, укладеного 07 березня 2014 року між ними та відповідачем (покупцем). Позивачі вважали, що договір купівлі-продажу вчинили внаслідок помилки про юридичні наслідки договору, оскільки вони не мають близьких родичів, а в силу похилого віку (81 та 85 років) та за станом здоров'я потребують стороннього догляду, тому, укладаючи оспорюваний договір купівлі-продажу, мали на меті договір довічного утримання; кошти за цим договором не отримували.
Встановлені фактичні обставини: позивачам на праві спільної сумісної власності належала квартира на підставі свідоцтва на право власності на житло. 07 березня 2014 року між позивачами та відповідачем укладено договір купівлі-продажу зазначеної квартири, посвідчений приватним нотаріусом, зареєстрований у реєстрі за № 590.
Висновок Верховного Суду України: правочин, вчинений під впливом помилки є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з підстав, визначених статтею 229 ЦК України, повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, наявність помилки щодо обставин, які мають істотне значення. У справі, яка є предметом перегляду, укладаючи оспорюваний договір купівлі-продажу сторони стверджували, що вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними, волевиявлення є вільним і усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін, цей договір не носить характеру мнимої та удаваної угоди, не приховує іншу угоду і відповідає дійсним намірам сторін створити для себе юридичні наслідки (пункт 9 договору купівлі-продажу). Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачі не довели належними та допустимими доказами наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття ними фактичних обставин правочину, що вплинуло на їх волевиявлення. При цьому апеляційний суд установив, що при посвідченні договору купівлі-продажу текст правочину сторонам було прочитано вголос нотаріусом, яка неодноразово запитувала продавців чи вони розуміють зміст угоди та роз'яснювала правові наслідки укладення саме договору купівлі-продажу, а не будь-якого іншого; а також врахував, що позивачі не заперечували, що самостійно підписали оспорюваний договір. Ураховуючи викладене, Верховним Судом України встановлено, що у справі, яка переглядається, стаття 229 ЦК України застосована правильно.
У справі № 6-372цс16 ОСОБА_1 пред'явила первісний позов до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні квартирою. Позивачка зазначала, що їй на праві приватної власності належить квартира на підставі договору дарування від 08 листопада 2004 року, укладеного між нею та ОСОБА_3, який зареєстрований у цій квартирі та чинить їй перешкоди в користуванні власністю, не допускає в квартиру, не знімається з реєстраційного обліку. ОСОБА_3 пред'явив зустрічним позов до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування квартири, визнання права власності. Позивач за зустрічним позовом зазначав, що з 1997 року проживає на території України. У 2001 році він придбав зазначену квартиру. При укладенні з ОСОБА_1 спірного договору дарування належної йому квартири він вважав, що укладає договір довічного утримання, особисто текст оспорюваного договору не читав, оскільки не володіє українською мовою й проживав на території Російської Федерації, а нотаріус переклад договору російською мовою не здійснив, ні усно, ні письмово не пояснив, що він підписує саме договір дарування, а не договір довічного утримання, ОСОБА_3 просив визнати недійсним цей договір дарування як такий, що укладений під впливом помилки.
Встановлені фактичні обставини: ОСОБА_3 народився у 1944 році на території Російської Федерації, в Україні проживає з 1997 року; ОСОБА_3 є людиною похилого віку, перебуває на диспансерному обліку в амбулаторії № 3 КУ «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5»; є особою з інвалідністю ІІ групи та потребує стороннього догляду та потребує стороннього догляду. За договором купівлі-продажу від 12 квітня 2001 року ОСОБА_3 придбав квартиру, у якій постійно проживає. З 2001 року ОСОБА_1 здійснювала догляд за ОСОБА_3 під час хвороби та надавала йому допомогу. За договором дарування від 08 листопада2004 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, остання отримала в дар від ОСОБА_3 зазначену квартиру. Після укладення цього договору ОСОБА_3 продовжив проживати в ній та оплачувати комунальні послуги.
Висновок Верховного Суду України:обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним. За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими. Суд першої інстанції, установивши, що ОСОБА_8, як людина похилого віку, за станом здоров'я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, погодився на передачу квартири, яка є його єдиним житлом та у якій він продовжував проживати після укладення договору дарування, у власність ОСОБА_6 лише за умови довічного утримання й, укладаючи спірний договір, помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між ним і відповідачем, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання недійсним спірного договору дарування в порядку статті 229 ЦК України. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували положення частини першої статті 229 ЦК України, що є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у цій справі, та залишення в силі рішення суду першої інстанції.
У справі № 642/4737/16-ц (провадження № 61-36403св18) позивач пред'явив вимоги до відповідачів (ОСОБА_5, ОСОБА_6) про визнання недійсними договору купівлі-продажу та свідоцтва про право на спадщину. Позивач вважав, що укладений 03 вересня 2010 року договір купівлі-продажу є фіктивним, оскільки вчинений без наміру створення правових наслідків, а з метою уникнути звернення стягнення на квартиру в рахунок погашення кредитної заборгованості, так як після його укладання він продовжував проживати в квартирі, сплачував комунальні послуги та здійснював ремонт.
Встановлені фактичні обставини: 03 вересня 2010 року між позивачем та ОСОБА_9 був укладений договір купівлі-продажу, згідно з яким позивач передав, а ОСОБА_9 прийняла у власність квартиру. ОСОБА_9 померла. 31 березня 2016 року ОСОБА_5 було видано свідоцтво про право власності на Ѕ частину спірної квартири, як об'єкта спільної сумісної власності подружжя. ОСОБА_6, як дочка померлої, отримала свідоцтво про право на спадщину за законом, до складу якої увійшла 1/2 частина вищевказаної квартири та яку 08 квітня 2016 року вона на підставі договору купівлі-продажу відчужила ОСОБА_5.
Висновок суду касаційної інстанції: відповідно до частини першої та другої статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Належним чином оцінивши наявні у справі докази, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили із того, що позивачем не доведено, що оспорюваний договір містить ознаки фіктивного правочину, а натомість встановлено, що договір купівлі-продажу був спрямований на реальне настання правових наслідків, зумовлених ним, воля обох сторін договору відповідала зовнішньому її прояву, тобто, сторони, укладаючи договір знали про наслідки його укладення та бажали настання таких наслідків, а тому відсутні правові підстави для визнання вказаного договору недійсним, а відповідно і недійсним свідоцтва про право на спадщину.
У справі № 520/9662/15-ц (провадження № 61-13584св18) позивачка пред'явила вимогу до відповідача (ОСОБА_2) про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та скасувати право власності на квартиру. Позивачка вважала, що договір купівлі-продажу вчинила внаслідок помилки про юридичні наслідки договору, оскільки вона в силу похилого віку та за станом здоров'я потребує стороннього догляду, тому, укладаючи оспорюваний договір купівлі-продажу, мала на меті підписати заповіт. Кошти за спірним договором позивач не отримувала та продовжила проживати у квартирі. У подальшому стосунки між сторонами стали погіршуватись та у червні 2015 року позивач дізналася, що уклала з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу, хоча вважала, що підписує заповіт.
Встановлені фактичні обставини: 14 грудня 2014 року між позивачкою (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу квартири, який посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований у реєстрі за № 1125. У пункті 2 договору купівлі-продажу від 14 грудня 2014 року зазначено, що за домовленістю сторін продаж здійснено за 255 406 грн, які продавець отримала повністю від покупця до підписання цього договору і своїми підписами сторони підтверджують факт повного розрахунку за продану квартиру. Відповідно до запису в медичній картці позивачка, 1930 року народження, страждала захворюваннями, що супроводжувалося зниженням слуху та пам'яті. Після укладення спірного правочину, позивачка продовжувала проживати у квартирі.
Висновок суду касаційної інстанції: особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору купівлі-продажу замість заповіту, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору купівлі-продажу та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором купівлі-продажу продавцем покупцю та продовження позивачем проживати у квартирі після укладення спірного правочину. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 655 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими. Апеляційний суд дав належну правову оцінку доводам позивача про відсутність її волевиявлення на відчуження квартири, наявність у неї спірного житла як єдиного, відсутність фактичної передачі нерухомого майна за оспорюваним договором та продовження позивачем проживати у квартирі після укладення договору купівлі-продажу, а також врахував вік позивача, її стан здоров'я та потребі у зв'язку з цим у догляді й сторонній допомозі, наявність у неї спірного житла як єдиного, продовження проживати у спірній квартирі та сплачувати після укладення договору комунальні послуги, тому дійшов правильного та обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову. Суд апеляційної інстанції правильно визнав доведеними посилання позивачки на те, що, будучи особою похилого віку, вона за станом здоров'я дійсно потребувала стороннього догляду, тому, укладаючи спірний договір, помилялася щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між сторонами, волевиявлення позивача на укладення договору купівлі-продажу власної квартири не було вільним і не відповідало її волевиявленню. Апеляційний суд правильно застосував до спірних правовідносин частину першу статті 229 ЦК України, яка передбачає правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки.
У справі № 308/9184/15-ц (провадження № 61-14983св18) позивачка пред'явила вимоги до відповідачів (ОСОБА_2, ОСОБА_3) про визнання недійсними договорів купівлі-продажу будинку і земельної ділянки, договору про надання утримання, визнання, що між позивачкою та ОСОБА_2 фактично був укладений договір довічного утримання та розірвати цей договір у зв'язку з невиконанням ОСОБА_2 зобов'язань за договором, відшкодування моральної шкоди. Позивачка вважала, що при укладенні договорів вона помилилась щодо обставин, які мають істотне значення, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання. При цьому вказувала на те, що вона не отримувала від відповідача жодних коштів у рахунок оплати за житловий будинок та земельну ділянку, розписка з цього приводу не видавалася.
Встановлені фактичні обставини: позивачка була власником житлового будинку з належними до нього надвірними будівлями та спорудами та земельної ділянки загальною площею 0,0591 га. 02 березня 2013 року між позивачкою та ОСОБА_2 укладений нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу будинку, згідно з умовами якого позивачка передала у власність, а ОСОБА_2 прийняв у власність належний позивачу житловий будинок з належними до нього надвірними будівлями та спорудами. Згідно з пунктом 2.1 договору ціна нерухомого майна, яке покупець купує за цим договором, становить 279 000,00 грн, які продавець одержала від покупця повністю до підписання цього договору. 02 березня 2013 року між позивачкою та ОСОБА_2 укладений нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу земельної ділянки, згідно з яким позивач продала відповідачу земельну ділянку загальною площею 0,0591 га. Пунктом 21 договору купівлі-продажу земельної ділянки передбачено, що продаж вчинено за погоджено сторонами суму - 23 000 грн, які отримані продавцем від покупця під час оформлення цього договору. Сторони не мають одна до одної жодних претензій щодо проведення розрахунків. Така вартість земельної ділянки визначена сторонами за взаємним погодженням, за відсутності примусу як будь-кого із сторін, так і з боку третіх осіб, а також збігу будь-яких важких обставин. 02 березня 2013 року між позивачкою та ОСОБА_3 укладений договір про надання утримання, згідно з яким останній зобов'язувався у встановлені строки та в обсязі передбаченому цим договором, надавати позивачу довічне утримання. Проект договору складений нотаріусом на прохання сторін і ними погоджений.
Висновок суду касаційної інстанції: особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного правочину та роз'яснення нотаріусом його суті, а й за іншими вищеперерахованими обставинами. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов'язків сторін. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором та продовження позивачем проживання в спірній квартирі після укладення договору. Суди попередніх інстанцій у порушення вищевказаних вимог закону фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, не встановили. Так, суди попередніх інстанцій не перевірили, чи передавалося фактично спірне нерухоме майно за оспорюваними договорами купівлі-продажу, чи є спірний будинок, який переданий у власність ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, єдиним житлом позивача та чи потребувала позивач у силу свого похилого віку (1949 року народження) та за станом здоров'я стороннього догляду та матеріальної допомоги. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не встановили обставини справи, не надали належної правової оцінки доводам і доказам сторін, а тому судові рішення не можуть бути визнані законними та обґрунтованими.
Таким чином, висновки щодо застосування норм права, які викладені у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2953цс15, у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2019 року у справі № 642/4737/16-ц (провадження № 61-36403св18), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 520/9662/15-ц (провадження № 61-13584св18), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2020 року у справі № 308/9184/15-ц (провадження № 61-14983св18) та на які посилалася особа у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними, до правовідносин, в справі, що переглядається.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
З урахуванням того, що після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України Верховним Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2953цс15, у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2019 року у справі № 642/4737/16-ц (провадження № 61-36403св18), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 520/9662/15-ц (провадження № 61-13584св18), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2020 року у справі № 308/9184/15-ц (провадження № 61-14983св18) та на які посилалася особа у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними, то суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження.
Керуючись статтями 260, 396, 400, 401 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Закрити касаційне провадження у справі № 752/23034/18 за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 травня 2020 року, з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме - застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс1 4, у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2953цс15, у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2019 року у справі № 642/4737/16-ц (провадження № 61-36403св18), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 520/9662/15-ц (провадження № 61-13584св18), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2020 року у справі № 308/9184/15-ц (провадження № 61-14983св18).
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
Н. О. Антоненко
М. М. Русинчук