17 травня 2021 року
м. Київ
справа № 280/2207/20
адміністративне провадження № К/9901/15421/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Бучик А.Ю. та Желєзного І.В., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2021 року
у справі № 280/2207/20
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі також - позивач, скаржник, ОСОБА_1 ) звернувся в суд з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (далі також - відповідач), у якому просив:
визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у здійсненні позивачу перерахунку раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання, виходячи з розміру суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, визначеної у довідці Господарського суду Запорізької області від 5 березня 2020 року № 05-62/15 "Про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці" станом на 18 лютого 2020 року;
зобов'язати відповідача здійснити позивачу перерахунок щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці в розмірі 86 відсотків суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, виходячи з розміру суддівської винагороди, визначеної у довідці Господарського суду Запорізької області від 5 березня 2020 року № 05-62/15 "Про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці", без обмеження його граничного розміру за період з 18 лютого 2020 року і виплатити заборгованість за цей період з урахуванням раніше проведених виплат та компенсації інфляційних втрат на час виплати перерахунку відповідно до вимог статті 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати";
зобов'язати відповідача надати звіт про виконання судового рішення у місячний строк з моменту набрання законної сили.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 14 вересня 2020 року позов задоволено частково, а саме: визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області щодо відмови у здійсненні ОСОБА_1 перерахунку раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання, виходячи з розміру суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, визначеної у довідці Господарського суду Запорізької області від 5 березня 2020 року № 05-62/15 про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці станом на 18 лютого 2020 року; зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області здійснити ОСОБА_1 перерахунок щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці в розмірі 86 відсотків суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, виходячи з розміру суддівської винагороди, визначеної у довідці Господарського суду Запорізької області від 5 березня 2020 року № 05-62/15 про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, без обмеження його граничного розміру за період з 19 лютого 2020 року і виплатити заборгованість за цей період з урахуванням раніше проведених виплат та компенсації на час виплати перерахунку відповідно до вимог статті 2 Закону України Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати. В іншій частині позову відмовлено.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2021 року апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області задоволено частково: рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 14 вересня 2020 року в частині задоволених позовних вимог щодо зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області здійснити перерахунок щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці ОСОБА_1 в розмірі 86% суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді скасовано та в цій частині заявлених вимог прийнято нову постанову про відмову у задоволенні позову. В іншій частині рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 14 вересня 2020 року у справі №280/2207/20 залишено без змін.
27 квітня 2021 року ОСОБА_1 , не погодившись із постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2021 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині скасування рішення суду першої інстанції, а в іншій частині оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.
З касаційною скарго скаржником подано клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження, в обґрунтування якого зазначено, що у судовому засіданні 11 березня 2021 року в Третьому апеляційному адміністративному суді проголошено тільки вступну та резолютивну частини постанови. Повне судове рішення складено 12 березня 2021 року, але протягом двох днів із дня складання рекомендованим листом з повідомленням про вручення позивачу не надсилалося. Після перенесеної інфекційної хвороби «COVID-19» позивач 19 березня 2021 року виїхав з місця постійного проживання до м. Трускавця Львівської області, де в період з 22 березня 2021 року по 9 квітня 2021 року проходив реабілітацію та лікування в санаторії «Трускавець», звідки повернувся додому в м. Запоріжжя 11 квітня 2021 року. За заявою позивача копію оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції вручено йому під розписку безпосередньо в Третьому апеляційному адміністративному суді 14 квітня 2021 року. Враховуючи викладене, позивач вважає, що, оскільки касаційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня вручення повного судового рішення позивачу, то він має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження.
Відповідно до частини другої статті 329 КАС України учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.
Згідно з частиною першою статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Розглянувши клопотання скаржника про поновлення строку на касаційне оскарження, зважаючи на те, що оскаржуване судове рішення було отримано ним 14 квітня 2021 року (що підтверджується наданою позивачем копією листа Третього апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2021 року №280/2207/20/04/593/21, в якому зазначено, що несвоєчасне направлення копії судового рішення від 11 березня 2021 року було викликано недостатнім фінансуванням судів та недостаттнім забезпеченням судовими марками), колегія суддів дійшла висновку про поважність причин пропуску строку на касаційне оскарження та наявність підстав для його поновлення.
Як убачається з оскаржуваних судових рішень та матеріалів касаційної скарги, предметом розгляду у даній справі є визнання протиправними дій Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області щодо відмови позивачу, як судді у відставці, в перерахунку та виплаті щомісячного довічного грошового утримання на підставі довідки Господарського суду Запорізької області від 5 березня 2020 року № 05-62/15 та зобов'язання відповідача здійснити позивачу перерахунок щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці на підставі вказаної довідки без обмеження його граничного розміру за період з 18 лютого 2020 року і виплатити заборгованість за цей період з урахуванням раніше проведених виплат та компенсації інфляційних втрат на час виплати перерахунку.
Судом установлено, що розгляд справи в суді першої інстанції відбувався у порядку спрощеного позовного провадження.
Відповідно до частини другої статті 12 КАС України спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності або інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Відповідно до пункту 20 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.
Згідно з пунктом 3 частини шостої статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є, зокрема, справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.
Аналіз наведених норм в контексті правовідносин, що є предметом розгляду у даній справі, свідчить про те, що в даному випадку оскаржуються судові рішення, постановлені у справі незначної складності.
Відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
За правилами пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження) не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Тлумачення положень вказаних норм у їхньому взаємозв'язку дає змогу дійти висновку, що процесуальний закон пов'язує можливість касаційного перегляду у справах незначної складності тільки з тими юридичними фактами, вичерпний перелік яких викладений у підпунктах "а", "б", "в" та "г" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України. Водночас обов'язок доведення наявності таких виняткових обставин покладається на особу, яка звертається до суду з касаційною скаргою.
Вказані критерії прийнятності касаційної скарги встановлені задля можливості забезпечення Верховним Судом ключової мети касаційного перегляду - виправлення судових помилок та усунення недоліків судочинства, що призвели до порушення прав учасників справи. Касаційний перегляд за своєю сутністю має екстраординарний характер і спрямований на забезпечення основоположних гарантій справедливого судового розгляду, які становлять зміст конституційного принципу верховенства права.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Зазначена норма Кодексу узгоджується з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України, згідно з яким до основних засад судочинства відноситься забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини третьої статті 2 та частині першій статті 13 КАС України, а також частині першій статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 242 КАС України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов'язковим для всіх судів та суб'єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п'ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.
Суд також звертає увагу на положення пункту 32 Копенгагенської Декларації, схваленої 12-13 квітня 2018 року у Комітеті міністрів Ради Європи, згідно з яким схвалюється суворе та послідовне застосування критеріїв стосовно прийнятності заяви у судовому процесі та в повному обсязі використання можливості оголосити заяву неприйнятною, якщо заявники не постраждали від значної шкоди.
Суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини, згідно з якою право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг; такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі "Golder v. the United Kingdom" № 4451/70, пункт 57 рішення у справі "Ashingdane v. the United Kingdom" № 8225/78, пункт 37 рішення у справі "Guerin v. France" № 25201/94, пункт 96 рішення у справі "Krombach v. France" № 29731/96, пункти 53, 55 рішення у справі "Воловік проти України" № 15123/03, пункт 27 рішення у справі "Пелевін проти України" № 24402/02, пункт 33 рішення у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України" № 45783/05, ухвала щодо прийнятності заяви № 32671/02 у справі "Скорик проти України"); такі обмеження дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, що може змінюватися відповідно до потреб і ресурсів суспільства; держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху у судовому процесі (рішення у справах "Osman v. The United Kingdom" № 23452/94 та "Kreuz v. Poland" № 28249/95); умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви; зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження у справах здійснюється судом після їх розгляд судом апеляційної інстанції (пункт 48 рішення у справі "Levages Prestations Services v. France" № 21920/93 та рішення у справі "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" № 26737/95).
Суд також враховує положення, що містяться в Рекомендаціях № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, згідно з якими державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження; скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону; вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу (частина "с" статті 7 Рекомендацій). Також Верховний Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, висловлену у рішенні "Zubac v. Croatia" [GC] від 05 квітня 2018 року (№ 40160/12), згідно з яким визнано відсутність порушення судом касаційної інстанції пункту 1 статті 6 Конвенції під час визнання касаційної скарги неприйнятної ratione valoris та відмови у перегляді рішень судів першої та апеляційної інстанції у справі. Суд, зокрема виходив з наступного: застосування передбаченого законодавством порогу ratione valoris для подання скарг до верховного суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою, враховуючи саму суть повноважень верховного суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості; Суд враховував обсяг, в якому справу було розглянуто в судах нижчої інстанції, наявність чи відсутність питань, пов'язаних зі справедливістю судового розгляду, проведеного в судах нижчої інстанції, а також характер повноважень суду, що розглядається; застосовуючи встановлені законодавством обмежень ratione valoris доступу до судів вищої інстанції, Суд повинен у різній мірі враховувати деякі додаткові фактори, зокрема, передбачуваність обмеження та чи можна стверджувати, що ці обмеження пов'язані з "надмірним формалізмом"; саме національний верховний суд, якщо цього вимагає національне законодавство, повинен оцінювати те, чи досягнуто передбачений законодавством поріг ratione valoris для подання скарги саме до цього суду; узгоджена національна судова практика та послідовне застосування цієї практики, як правило, задовольняють критерій передбачуваності стосовно обмеження доступу до суду вищої інстанції; Суд наголошує на цінності та важливості дотримання формалізованих норм процесу, за допомогою яких сторони забезпечують вирішення спору, оскільки завдяки цьому може, зокрема, забезпечуватися рівність сторін, запобігатися свавілля, забезпечуватися ефективне вирішення спору та розгляд справи судом упродовж розумного строку, а також забезпечуватися юридична визначеність та повага до суду (п.п. 83-88, 96).
Як зазначив Європейський Суд з прав людини у рішенні у справі "Науменко проти України" (заява № 41984/98, п. 52), правова певність (визначеність) передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже раз вирішеної справи; цей принцип наполягає на тому, що жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого і обов'язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи; повноваження судів вищої ланки переглядати рішення повинні використовуватися для виправлення судових помилок, помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень; перегляд в порядку нагляду не може розглядатися як прихована апеляція, і сама можливість двох поглядів на один предмет не є підставою для повторного розгляду; відхилення від цього принципу можливе тільки, коли воно спричинене незалежними і непереборними обставинами. Такий підхід повною мірою відповідає принципу субсидіарності (the principle of subsidiarity), який гарантує вирішення питання на тому рівні, який є достатнім з огляду на складність такого питання.
Водночас колегія суддів звертає увагу на те, що касаційна скарга не містить будь-яких посилань на існування обставин, передбачених підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини п'ятої статті з28 КАС України, та такі обставини не вбачаються з поданих матеріалів касаційної скарги, що виключає можливість касаційного перегляду справи незначної складності № 280/2207/20.
Крім того, колегія суддів вважає безпідставними посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду від 1 листопада 2018 року у справі №0640/3835/18 (зразкова справа), від 9 листопада 2018 року у справі №766/7021/17, від 11 листопада 2018 року у справі №522/5168/17, від 6 березня 2019 року у справі №638/12586/16-а, від 3 квітня 2019 року у справі №724/436/15-а, від 11 лютого 2020 року у справі №200/3958/19-а та від 24 липня 2020 року у справі №389/4147/15-а, оскільки з оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції вбачається, що відмовляючи у задоволенні позову в частині визначення розміру грошового забезпечення позивача, суд апеляційної інстанції виходив із того, що відмовляючи позивачу у перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, відповідач взагалі заперечував право позивача на такий перерахунок, а не з огляду на відсутність у позивача права на перерахунок виходячи саме із розміру 86% суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді. У свою чергу, питання щодо відсоткового розміру заробітної плати для перерахунку пенсії є похідним і повинне вирішуватись після вирішення питання про наявність відповідного права на перерахунок.
З цих підстав, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки судовому захисту підлягають порушені права чи інтереси особи, а не ті, що можливо/ймовірно будуть порушені у майбутньому, то у задоволенні позовних вимог в цій частині слід відмовити, як передчасних.
Таким чином, задовольняючи частково позов, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність у позивача права на перерахунок щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці та про передчасність позовних вимог в частині відсоткового розміру перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді, а тому посилання на вказані вище постанови Верховного Суду є нерелевантним, оскільки у вказаних справах спір стосувався права на перерахунок довічного грошового забезпечення судді у відставці у конкретному відсотковому розмірі.
При цьому колегія суддів звертає увагу на позицію Великої Палати Верховного Суду, висловлену у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 0640/3835/18 (Пз/9901/52/18), відповідно до якої судді, які виходили у відставку до 30 вересня 2016 року, не розраховували і не могли розраховувати на поширення на них нового розміру довічного грошового утримання судді у відставці, оскільки не працювали за «новими правилами», не отримували суддівську винагороду в розмірі, визначеному Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII. Водночас рівень довічного грошового утримання, який вони отримують за «старими» правилами, не є меншим ніж той, який був їм забезпечений до цього, та відповідає попередньому рівню оплати їх праці.
У решті, скаржник на підтвердження своєї позиції фактично зазначає про необхідність здійснення переоцінки встановлених судами у справі обставин, а також надати перевагу одним доказам над іншими, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції згідно з положеннями частини другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України.
Характер спірних правовідносин, предмет і категорія спору, коло учасників спірних правовідносин, правозастосовча практика, що склалася з приводу спорів цієї категорії, непоодинока кількість справ з подібними позовними вимогами, відсутність ознак, які роблять цю касаційну скаргу відмінною від інших, дають підстави вважати, що судові рішення, які ухвалені у справі № 280/2207/20, як у справі незначної складності, не підлягають касаційному оскарженню.
Аналогічна правова позиція стосовно віднесення даної категорії справ до справ незначної складності викладена Верховним Судом в ухвалах від 01 лютого 2021 року у справі № 580/1705/20, від 4 лютого 2021 року у справі № 400/1737/20, від 1 березня 2021 року у справі № 420/8313/20 та від 1 березня 2021 року у справі №420/8313/20.
Таким чином, скаржником в касаційній скарзі не наведено обґрунтованих підстав для прийняття Верховним Судом до розгляду касаційної скарги у справі № 280/2207/20, а тому у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Керуючись статтями121, 248, 328, 329, 333, 355, 359 КАС України, суд
1. Задовольнити клопотання ОСОБА_1 та поновити строк на касаційне оскарження у справі № 280/2207/20.
2. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2021 року у справі № 280/2207/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії.
3. Копію ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.
4. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя доповідач Я.О. Берназюк
Судді: А.Ю. Бучик
І.В. Желєзний