Головуючий І інстанції: Т.С. Канигіна
18 травня 2021 р. Справа № 440/5969/20
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді Чалого І.С.,
Суддів: Катунова В.В. , Ральченка І.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22.12.2020, м. Полтава, повний текст складено 22.12.20 по справі № 440/5969/20
за позовом ОСОБА_1
до 5 управління ( Міжвідомчий центр спеціальної підготовки ) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби
про зобов'язання вчинити певні дії,
0.10.2020 ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до 5-го Управління (Міжвідомчий центр спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України (далі - відповідач) про зобов'язання вчинити певні дії, а саме просить зобов'язати 5-е управління (Міжвідомчий центр спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України здійснити нарахування і виплату позивачу середнього розміру його грошового забезпечення, встановленого станом на день звільнення з військової служби 28.02.2018, за весь час затримки у розрахунку при звільненні з військової служби, тобто з наступного дня після звільнення з військової служби - 01.03.2018 по дату виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2017 рік, тобто по 26.02.2020 включно; зобов'язати 5-е управління (Міжвідомчий центр спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України у місячний строк з дня набрання законної сили рішенням суду за результатами розгляду справи подати звіт про виконання судового рішення.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 22.12.2021 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність 5-го Управління (Міжвідомчий центр спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки сплати належних при звільненні сум.
Стягнуто з 5-го Управління (Міжвідомчий центр спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки сплати належних при звільненні сум у розмірі 2000,00 грн, з утриманням податків, зборів та інших обов'язкових платежів при виплаті.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказав, що висновки суду першої інстанції про наявність підстав для зменшення належного йому до отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суперечать вимогам статті 116 Кодексу Законів про працю України та свідчать про невиконання відповідачем свого прямого обов'язку виплати всіх належних йому до отримання сум в день звільнення з військової служби. Стверджує, що з огляду на предмет і підстави позову, фактичні обставини справи та норми статей 116, 117 Кодексу законів про працю України суд першої інстанції відповідно до принципу офіційного з'ясування всіх обставин у справі для правильного вирішення даного публічно - правового спору мав встановити загальний розмір всіх виплачених йому відповідачем при звільненні з військової служби грошових сум та їх співвідношення з розміром несвоєчасно виплаченої відповідачем як учаснику бойових дій грошової компенсації за невикористану ним у 2016-2017 роках додаткову відпустку, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України від 22.10.1993 № 3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".
Скориставшись правом подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідач просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення. У відзиві наголошував на пропуск позивачем місячного строку звернення до суду.
У запереченнях проти відзиву відповідача на апеляційну скаргу позивач стверджував про відсутність повноважень О.М. Свириденка на представництво інтересів відповідача та про право підпису відзиву на апеляційну скаргу з підстав того, що він не має статусу адвокату, в той час як довіреність на представництво інтересів відповідача видана не уповноваженою особою.
З цього приводу колегія суддів зазначає, що згідно із частиною третьою статті 55 КАС України юридична особа, суб'єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника.
У відповідності до частини восьмої статті 59 КАС України у разі подання представником до суду заяви, скарги, клопотання він додає довіреність або інший документ, що посвідчує його повноваження, якщо в справі немає підтвердження такого повноваження на момент подання відповідної заяви, скарги, клопотання.
Згідно з частиною першою статті 7 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" від 15.05.2003 №755-IV Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.
Судом вчинено дії щодо підтвердження наявності у О.М. Свириденка повноважень на підписання та подання відзиву на апеляційну скаргу як представника Управління Служби безпеки України та встановлено, що у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань наявна інформація про особу представника відповідача О.М. Свириденка, чим підтверджується його право здійснювати самопредставництво Служби безпеки України без окремого доручення в судах.
З огляду на викладене, право ОСОБА_2 на підписання та подання відзиву на апеляційну скаргу як представника відповідача підтверджено, а доводи позивача не заслуговують на увагу.
Відповідно до приписів ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) справа розглядається в порядку письмового провадження.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що наказом 5-го Управління (Міжвідомчий центр спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України від 28.02.2018 №27-ос відповідно до Положення по проходження військової служби військослужбовцями Служби безпеки України виключено зі списків особового складу ОСОБА_1 , звільненого наказом Голови Служби безпеки України від 22.12.2017 №1578-ОС, з урахуванням часу на здавання посади з 28.02.2018 /а.с.39/.
З огляду на те, що при звільненні з позивачем не проведено повного розрахунку, а саме: позивачу не виплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2016 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 28.02.2018, позивач звернувся до суду.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 23.01.2020 у справі №440/4482/19 адміністративний позов ОСОБА_1 до 5 управління (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України про зобов'язання вчинити певні дії задоволено: визнано протиправною бездіяльність 5 управління (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України, що полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 28.02.2018; зобов'язано 5 управління (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 28.02.2018.
Вищезазначене рішення набрало законної сили 25.02.2020.
26.02.2020 на виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 23.01.2020 у справі №440/4482/19 відповідачем виплачені кошти позивачу в сумі 24488,01 грн /а.с.6/.
Вважаючи свої права порушеними внаслідок затримки відповідачем виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки при розрахунку при звільненні відповідно до ст. 116, 117 КЗпП України, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості позовних вимог визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 2000 грн.
Беручи до уваги те, що сума розрахованого судом середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні складає 657333,04 грн, що в двадцять шість разів перевищує суму основної виплати, на яку нарахована відповідна компенсація, ту обставину, що позивач звернувся до суду з позовом про виплату грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій зі спливом більше ніж одного року та дев'ять місяців після звільнення, а також те, що сплата відповідачем грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій відбулась на наступний день після набрання законної сили рішенням суду, суд першої інстанції дійшов висновку щодо наявності підстав для зменшення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з суми 657333,04 грн до 2000,00 грн.
Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідачем рішення суду першої інстанції не оскаржується, в той час як позивач оскаржує правомірність висновків суду першої інстанції про зменшення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 657333,04 грн до 2000,00 грн.
Отже, предметом цього апеляційного перегляду є дискреція суду щодо зменшення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та суд апеляційної інстанції не може надавати оцінку доводам відповідача про застосування строку звернення, які викладені у відзиві на апеляційну скаргу, за відсутності його апеляційної скарги, в той час як справа розглядається виключно в межах доводів та вимог апеляційної скарги позивача та за результатами розгляду такої скарги суд не може погіршувати правове становище заявника цієї скарги.
Надаючи правову оцінку доводам апеляційної скарги, колегія суддів частково погоджується з висновком суду першої інстанції з таких підстав.
Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Однією із встановлених Державою гарантій права на своєчасне одержання винагороди за працю є передбачений Кодексом законів про працю України обов'язок роботодавця виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон від 20.12.1991 № 2011-XII).
Однак, Законом від 20.12.1991 № 2011-XII правові відносини щодо виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, внаслідок чого до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст.ст. 116 - 117 Кодексу законів про працю України.
Наведене відповідає правовому висновку щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладеному в постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16, від 30 січня 2019 року у справі № 807/3664/14, від 26 червня 2019 року у справі № 826/15235/16, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов'язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Так, в апеляційній скарзі позивач посилається на те, що для правильного вирішення даного публічно - правового спору суд першої інстанції мав встановити загальний розмір всіх виплачених йому відповідачем при звільненні з військової служби грошових сум та їх співвідношення з розміром несвоєчасно виплаченої відповідачем як учаснику бойових дій грошової компенсації за дні додаткової відпустки.
З цього приводу колегія суддів зазначає, що метою встановлення передбаченої нормами ст. 117 КЗпП України відповідальності роботодавця є захист майнових прав працівника (службовця) у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначено також, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Велика Палата у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначила, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні службовця незалежно від того, чи позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум підлягають задоволенню у повному обсязі чи частково.
Про допустимість зменшення розміру відшкодування середнього заробітку у правовідносинах щодо проходження військової служби вказав Верховний Суд у постанові від 20.05.2020 (справа № 816/1640/17), зазначивши про обов'язок суду мотивувати прийняте рішення в частині підстав зменшення відшкодування.
Враховуючи наведене та фактичні обставини справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для зменшення суми стягнення середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні керуючись тими самими мотивами, з яких виходив суд першої інстанції.
Зокрема, колегія суддів ураховує, що сума розрахованого судом середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні складає 657333,04 грн, що в двадцять шість разів перевищує суму основної виплати, на яку нарахована відповідна компенсація, а також ту обставину, що позивач звернувся до суду з позовом про виплату грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій зі спливом більше ніж одного року та дев'ять місяців після звільнення, що дає підстави для висновку про необхідність зменшення суми стягнення середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні.
В той же час колегія суддів не може погодитися з висновком суду першої інстанції про оцінку суми стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 2000 грн, адже суд першої інстанції жодним чином не мотивував чому саме така сума є достатньою для компенсації позивачу втрат, які він зазнав у зв'язку з несвоєчасним розрахунком.
Як вже зазначалося судом, основна мета покладення на роботодавця відповідальності передбаченої ст. 117 КЗпП України є захист майнових прав працівника у зв'язку із його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне отримання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом для існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Як вбачається з матеріалів справи виплачений розмір грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки становить 24488,01 грн.
Визначаючись щодо розміру середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні суд враховує, що позивач є менш захищеною по відношенню до відповідача, стороною відносин публічної служби. Водночас у вказаних відносинах і позивач має діяти добросовісно щодо реалізації свої прав, а інтереси іншої сторони також мають бути враховані.
Беручи до уваги наведе слід зазначити, що відносини публічної служби як різновид трудових відносин повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права. Наявність у позивача можливості стягувати із відповідача надмірні грошові суми як відповідальність за несвоєчасний розрахунок під час звільнення спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання роботодавця виконувати зобов'язання середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати, перетворюється на несправедливо непомірний тягар та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків службовцем.
Аналізуючи обставини справи і такий критерій для зменшення розміру середнього заробітку, як ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, суд зазначає таке.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначає, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за відповідні роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою забезпечення рівня свого життя.
З аналізу даних розміщених на офіційному сайті Національного банку України, встановлено, що на дату звільнення ОСОБА_1 розмір облікової ставки НБУ становив 16 % річних. Враховуючи суму недоотриманих коштів 24488,01 грн, 16 % річних від цієї суми становитиме 3 918,08 грн (на рік)
Отже, приблизний розмір майнових втрат працівника протягом одного дня становить 10,734 грн (3 918,08 грн/365днів), а враховуючи загальний період затримки розрахунків (з 01.03.2018 по 26.02.2020) 728 днів - 7 818,72 грн.
Таким чином, з огляду на характер цієї заборгованості, дії позивача та відповідача, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат, може вважатися виплата у розмірі 7 818,72 грн, яка розрахована із врахуванням періоду з часу несвоєчасного проведення розрахунку при звільненні (01.03.2018) по час розрахунку з ним (26.02.2020) та приблизного розміру майнових втрат в разі одержання кредиту для покриття несвоєчасно отриманих сум при звільненні.
Важливим критерієм для зменшення розміру середнього заробітку, відповідно до правових висновків Верховного Суду, є період затримки (прострочення) виплати заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум.
Так, саме тривалість періоду затримки виплат зумовила зростання розміру середньої заробітку. Надаючи оцінку діям роботодавця, суд звертає увагу, що причиною затримки виплат стало неправильне тлумачення норм щодо компенсації невикористаної додаткової оплачуваної відпустки.
Аналізуючи поведінку позивача у спірних правовідносинах, суд зазначає, що законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у спірних правовідносинах працівник (у широкому розумінні поняття) має діяти добросовісно, реалізуючи його права, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Суд враховує, що позивач будучи обізнаним із тим, що строки звернення до суду із вимогами про виплату компенсації за невикористану додаткову відпустку не застосовуються, міг тривалий час не звертатися в суд з метою штучного збільшення розміру виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Отже, суд дослідивши обставини справи з урахуванням критеріїв, які слід враховувати, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, колегія суддів дійшла висновку про відповідність суми 7 818,72 грн принципам розумності, справедливості та пропорційності встановлених заходів відповідальності.
Відповідно до ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення, є, зокрема, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Отже, враховуючи те, що судом першої інстанції неповно з'ясовано всі обставини, що мають значення для справи, та без наведення в рішенні достатніх мотивів зменшення суми відшкодування до 2000 грн, колегія суддів дійшла висновку про зміну рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки сплати належних при звільненні сум у розмірі 2000,00 грн, збільшивши суму стягнення середнього заробітку за час затримки сплати належних при звільненні сум до 7 818,72 грн.
В іншій частині рішення суду першої інстанції слід залишити без змін як таке, що ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 317, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22.12.2020 по справі № 440/5969/20 змінити в частині задоволення вимог про стягнення з 5-го Управління (Міжвідомчий центр спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки сплати належних при звільненні сум у розмірі 2000,00 грн, з утриманням податків, зборів та інших обов'язкових платежів при виплаті, збільшивши суму стягнення середнього заробітку за час затримки сплати належних при звільненні сум до 7 818,72 (сім тисяч вісімсот вісімнадяцять) грн 72 коп.
В іншій частині рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22.12.2020 по справі № 440/5969/20 залишити без змін .
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя-доповідач І.С. Чалий
Судді В.В. Катунов І.М. Ральченко