"22" серпня 2006 р. Справа № 02/3502а
Господарський суд Черкаської області в складі головуючого судді Пащенко А.Д.,
із секретарем судового засідання Олененко С.П., за участю представників:
позивача: Слуцька Н.Ю. - за довіреністю, відповідача: Іоненко В.П., Іоненко Ю.В. -за довіреностями, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси справу
за позовом Черкаського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів
до закритого акціонерного товариства “ Фрау Марта»
про стягнення 17 356 грн.,
Заявлено вимогу про стягнення 17 356 грн. штрафних санкцій за незайняті інвалідами у відповідача в 2005 році 2 робочих місця з мотивів порушення відповідачем вимоги статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".
Представник позивача у судовому засіданні позов підтримала повністю, просила його задовольнити і стягнути із відповідача штраф у заявленій сумі з мотивів невиконання ним нормативу створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, оскільки позивач вважає, що відповідач не створив два робочих місця відповідно до вимог чинного законодавства, не атестував їх, у матеріалах атестації робочих місць підприємства немає жодного слова про робочі місця для інвалідів, а звіт до центру зайнятості направив лише в кінці листопада 2005 року; що до повноважень позивача не входить працевлаштування інвалідів чи надання консультацій з цих питань.
Відповідач у відзиві на позовну заяву повністю заперечив проти вимог позивача з мотивів відсутності вини відповідача у тому, що два робочі місця не були зайняті інвалідами, оскільки відповідачем робочі місця створені, складені всі необхідні документи, ним направлялися повідомлення органам соціального захисту населення, громадській організації інвалідів, позивачу, був направлений звіт центру зайнятості, однак вказані державні органи не направили відповідачу інвалідів для працевлаштування.
Представники відповідача у судовому засіданні, заперечуючи проти позову, посилалися на доводи і міркування, викладені у відзиві на позов, та пояснили, що вина відповідача у даній ситуації відсутня, оскільки відповідач зробив все можливе для того, щоб виконати норматив, але інваліди для працевлаштування не направлялися; що позивач не подав доказів відмови відповідачем інвалідам у працевлаштуванні.
У судовому засіданні оголошувалася перерва із 08.08.2006р. по 22.08.2006р.
Оцінивши докази у їх сукупності, вислухавши пояснення представників сторін, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення з наступних мотивів.
Згідно статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" у редакції від 5 липня 2001 року (далі - Закон) для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання в 2005 році встановлювався норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, якщо інше не передбачено законом. Тобто норматив встановлено Законом і не потребується встановлення його для кожного підприємства та доведення.
За Законом підприємства (об'єднання), установи, організації, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж встановлено нормативом, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів, не пізніше 15 квітня наступного року, штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (об'єднанні), установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом. Отже, у разі невиконання підприємством в 2005 році встановленого законом нормативу, воно зобов'язане сплатити штрафні санкції не пізніше 15 квітня 2006 року.
Як вбачається із Звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2005 рік, підписаного посадовими особами відповідача та скріпленого його печаткою, середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу в 2005 році у відповідача складала 127 осіб. Чотири відсотки від цієї кількості -5,08. Оскільки робочі місця для працевлаштування інвалідів повинні визначатися у цілих числах та застосовуючи правила математичного округлення цифр, суд вважає, що для відповідача норматив на 2005 рік складав 5 робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Із вказаного звіту вбачається та підтверджується представниками відповідача, що у нього в 2005 році фактично працювали три інваліди. Таким чином, судом встановлено, що інвалідами у відповідача в 2005 році було зайнято на 2 робочих місця менше, ніж встановлено нормативом, передбаченим частиною 1 статті 19 Закону.
Однак, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, суд приходить до висновку, що у суду відсутні підстави для стягнення із відповідача штрафних санкцій, виходячи із наступного.
Відповідно до статті 18 Закону в редакції, яка діяла в 2005 році, працевлаштування інвалідів повинно здійснюватися органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів (далі -органи працевлаштування інвалідів). Як вбачається із тексту абзацу 3 статті 18 Закону, підприємства лише зобов'язані створювати для інвалідів умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством.
Пунктами 5, 10 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 314 від 03.05.1995р., встановлено, що підприємства інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, а працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими радами, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК. Відповідно до пунктів 11, 12, 14 Положення місцеві органи соціального захисту населення виявляють інвалідів, які бажають працювати, державна служба зайнятості - веде облік інвалідів, які звернулися за допомогою у працевлаштуванні, сприяє працевлаштуванню інвалідів, які звернулися з таким проханням, з урахуванням рекомендацій МСЕК, підприємства -створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів, інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
Таким чином, аналіз правових норм про захист інвалідів дає підстави стверджувати про те, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком підбирати, шукати і працевлаштовувати інвалідів. Такий обов'язок, як вказано, покладається на органи працевлаштування інвалідів.
Із поданих суду матеріалів вбачається, що відповідач вживав заходи по створенню ще двох робочих місць для працевлаштування інвалідів для виконання встановленого Законом нормативу: у колективному договорі вказано про необхідність створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у штатному розкладі визначено робочі місця для цієї категорії громадян, відповідач направляв листи із повідомленням про створення двох робочих місць на адресу позивача, Черкаського міського центру зайнятості, Управлінням праці і соціального захисту населення Придніпровської та Соснівської районних рад, Черкаської територіальної первинної організації сліпих. Тобто, відповідач інформував вказані служби про створення робочих місць для інвалідів та просив направити інвалідів для працевлаштування, однак, інваліди для працевлаштування відповідачу не направлялися.
Суду не подано також доказів того, що якоюсь іншою організацією, яка входить до складу суб'єктів, визначених статтею 18 Закону, на адресу відповідача направлялися інваліди для працевлаштування чи інваліди самостійно зверталися до відповідача з метою працевлаштування, і що відповідач відмовив у прийнятті інвалідів на роботу.
Той факт, що вказані повідомлення направлені у листопаді 2005 року не впливають на ступінь вини відповідача, оскільки із поданих суду матеріалів вбачається, що відповідачу до цього часу (протягом 7-ми місяців 2006 року) не направлялися інваліди для працевлаштування жодним із вказаних вище органів працевлаштування. За викладених обставин не має також значення відсутність атестації робочих місць для працевлаштування інвалідів, оскільки позивач не довів, що це якимось чином вплинуло на те, що інваліди не направлялися до відповідача для працевлаштування.
Отже, суд приходить до висновку про відсутність вини відповідача у невиконанні органами працевлаштування інвалідів своїх обов'язків по їх працевлаштуванню, оскільки штрафні санкції -це відповідальність за порушення свого власного обов'язку, а відповідальність у даних правовідносинах не може встановлюватися без вини відповідача.
Вказані у статті 20 Закону штрафні санкції відносяться до адміністративно-господарських санкцій, які відповідно до статті 217 Господарського кодексу України можуть застосовуватися уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування до суб'єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності.
Відповідно до частини 1 статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Частиною 2 наведеної статті встановлено, зокрема, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що він ужив усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Суд вважає, що відповідач довів і належними доказами підтвердив, що ним було вжито у 2005 році всіх залежних від нього заходів для недопущення порушення вимог Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» і забезпечення встановлено Законом нормативу створення робочого місця для працевлаштування інваліда.
За таких обставин, суд приходить до висновку про недоведеність вимоги позивача про стягнення із відповідача штрафних санкцій, отже, за викладених обставин позов задоволенню не підлягає.
Виходячи з викладеного, керуючись статтями 94, 160 -163 КАС України, суд
У позові відмовити повністю.
Заява про апеляційне оскарження постанови суду може бути подана до Київського міжобласного апеляційного господарського суду через господарський суд Черкаської області протягом 10 днів з дня складення постанови в повному обсязі, апеляційна скарга на постанову суду подається протягом 20 днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Суддя А.Д. Пащенко
Постанова складена в повному обсязі
28.08.2006р. 10 год. 30 хв.