П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
13 травня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/11668/20
Головуючий в 1 інстанції: Бойко О.Я.
Дата і місце ухвалення 08.02.2021р., м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого - судді : Бойка А.В.,
суддів: Федусика А.Г.,
Шевчук О.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 08 лютого 2021 року по справі №420/11668/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу,
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просив:
- визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №194 від 09.10.2020 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області Одеській області розглянути заяву позивача від 28.09.2020 р. щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 08 лютого 2021 року, ухваленим за правилами спрощеного позовного провадження, у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, обґрунтовану посиланням на не правильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Апелянт зазначив, що суд першої інстанції приймаючи судове рішення у справі не врахував, що відсутність доказів у підтвердження наведених позивачем обставини, не є обов'язковим, оскільки останні лише підсилюють вірогідність зроблених заявником тверджень.
Вважає, що обов'язок встановлення всіх фактичних обставин особової справи не може перекладатись з відповідного працівника міграційного органу на особу, що звертається за захистом. Зауважив, що суд взагалі не досліджував інформацію по країні походження позивача.
З огляду на зазначене апелянт просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою задовольнити його позов.
У відзиві на апеляційну скаргу міграційний орган зазначив, що суд першої інстанції вірно встановив усі обставини справи та надав їм належну правову оцінку, у зв'язку з чим просив залишити судове рішення без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Кот-д'Івуар, національність івуарієць, етнічна група малінке, за віросповіданням мусульманин. Рідна мова малінке, вільно володіє французькою мовою, а також російською на початковому рівні. За сімейним станом неодружений.
11.03.2018 р. позивач легально вибув з країни громадської належності авіарейсом Абіджан (Кот-д'Івуар) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна) на підставі паспортного документу та оформленої студентської візи.
У 2018 року проходив підготовчі курси з української мови в Черкаському національному університеті ім. Б. Хмельницького.
Протягом 2019-2020 рр. навчався в Одеській національній академії зв'язку (м. Одеса, Україна), однак відрахований з підстав не складення іспиту. На даний час працює в інтернеті менеджером з продажу товарів.
18.09.2020 р. позивач звернувся до міграційної служби із заявою про надання статусу біженця або додаткового захисту.
Наказом Головного управління №194 від 09.10.2020 р. йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.102).
Не погоджуючись з правомірністю вищевказаного наказу, позивач звернувся до суду з відповідним позовом.
Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив з того, що аналіз наявних у справі документів свідчить, що звернення іноземця із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не обумовлена потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов'язане лише з бажанням легалізації свого перебування на території України, а отже міграційний орган обґрунтовано відмовив позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Колегія суддів суду апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та собі, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 дано поняття «біженець», який означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
Відповідно до ч.1 ст. 1 Протоколу щодо статусу біженців від 04.10.1967 для цілей цього Протоколу термін «біженець», за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів «в результаті подій, які сталися до 1 січня 1951 року» та слів «внаслідок таких подій» у статті 1A (2).
Пунктом 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та собі, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
На підставі ч.ч. 1, 2, 5 ст. 5 Закону України «Про біженців та собі, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону України «Про біженців та собі, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
У відповідності до абз. 1 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та собі, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Частиною 4, 6-8 ст. 8 Закону України «Про біженців та собі, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
У відповідності до п.п. 45 та 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Водночас «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання», що є оціночним судженням та свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
При цьому об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі офіційних звітів Міністерства закордонних справ України та інших держав тощо.
Відповідно до п. 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Пунктом 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують додаткового захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" визначено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільні пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є послідовними та правдоподібними і не протирічать загальній та конкретній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
При цьому, значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14.03.2018 у справі №820/1502/17.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За змістом наданих до матеріалів справи документів, що стали підставою для прийняття оскаржуваного рішення вбачається, що 12.03.2018 року позивач прибув до м. Одеса (Україна) на підставі паспортного документу та оформленої студентської візи. Протягом 2018-2020 рр. навчався в Черкаському національному університеті ім. Б. Хмельницького та Одеській національній академії зв'язку (м. Одеса, Україна). Після смерті батька фінансуванням його навчання займався дядько, який був активним учасником опозиційної партії «FPI», однак на передодні чергових президентських виборів залишив країну громадянського походження, внаслідок необґрунтованого розшуку з боку органів державної влади, внаслідок чого позивач був позбавлений фінансової можливості продовжувати навчання. Також, зі змісту протоколу співбесіди вбачається, що позивач ніколи не був членом жодної політично партії, не здійснював політичну чи громадську діяльність, не висловлював публічно будь-яку власну позицію на Батьківщині, не отримував жодних погроз. Пов'язує небажання повернутись до країни громадянського походження через політичну діяльність дядька, а також майбутні президентські вибори, у зв'язку з чим, в країні громадянського походження відбуваються багато мітингів.
18.09.2020р. позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтувавши дане звернення побоюваннями стати жертвою переслідувань з боку влади країни походження через участь його дядька в опозиційній партії «FPI».
Колегія суддів зауважує, що тривалий проміжок часу між виїздом позивача з ОСОБА_2 д'Івуар в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.
Крім того, позивачем не доведено та перевіркою не встановлено обставин, які б свідчили про переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної етнічної та соціальної групи або політичних переконань, а також обставин, які б дали змогу дійти висновку, що позивач змушений прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
За обставинами справи, позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно.
З приводу інформації по країні походження позивача, судова колегія зазначає наступне.
Пункт 42 Керівництва передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до абзаців 3-5 п. 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 № 1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Згідно доповіді Генерального секретаря про Операції ООН ситуація у країні походження позивача, свідчить про реальні проблеми в сфері захисту та забезпечення прав людини, однак у той же час констатує, що ОСОБА_2 -д'Івуар продовжує відновлюватись після політичних заворушень та широкомасштабного конфлікту, який закінчився в 2011 році. Про поліпшення ситуації в країні походження також свідчить факт виводу миротворчої місії ООН в 2017 році.
Наявні в засобах масової інформації данні, зокрема сайту «euronews.com» свідчать, що у 31 жовтня 2020 року в ОСОБА_2 -д'Івуар відбулися чергові президентські вибори за результатами яких перемогу отримав діючий президент ОСОБА_3 . Крім того, 06 березня 2021 р. в країні громадянського походження позивача відбулися парламентські вибори більшість голосів яких отримала політична партія «Объединение уфуэтистов за демократию и мир».
Колегія суддів зазначає, що ситуація у країні походження позивача не відноситься до конвенційних ознак, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а наведена вище інформація характеризує загальне положення в країні походження заявника та не містять конкретних відомостей про можливі утиски позивача з боку влади Кот-д'Івуар.
Разом з тим, власні побоювання позивача стати жертвою переслідування в країні громадянського походження не можуть бути підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, через недоведеність позивачем загрози його життю, фізичній цілісності чи свободі в Кот-д'Івуар, а також можливості застосування до нього нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання у разі повернення на Батьківщину.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що перевірка фактів, обставин та підстав, зазначених позивачем у заяві про надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, проводилась відповідачем на основі всебічного вивчення та оцінки всіх документів і матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, та з дотриманням вимог національного законодавства, актів міжнародного права у справах захисту прав та свобод людини. Відповідачем цілком правомірно було прийнято оскаржуване рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому підстави для скасування цього рішення відсутні.
Доводи апеляційної скарги спростовуються наведеними висновками суду апеляційної інстанції та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.
Керуючись ст.ст. 308, 310, п.1 ч.1 ст.315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд апеляційної інстанції
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 08 лютого 2021 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення або з дня вручення учаснику справи повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 13.05.2021 року.
Головуючий суддя Бойко А.В.
Судді Федусик А.Г. Шевчук О.А.