Постанова
Іменем України
21 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 487/4527/18
провадження № 61-338св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
представник позивача - ОСОБА_2 ,
відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Стадніченко Сергій Анатолійович , служба у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Шаманської Н. О., Коломієць В. В., Лівінського І. В.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Стадніченко С. А. , служба у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради, про визнання договорів недійсними.
Позовна заява мотивована тим, що у період з 19 квітня 1996 року по 24 червня 2014 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 та за цей час ними було придбано квартиру АДРЕСА_1 .
22 серпня 2014 року ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу відчужив вищевказану квартиру, яка була об?єктом спільної сумісної власності, ОСОБА_4 , який у свою чергу, передав цю квартиру в іпотеку ОСОБА_7 з метою забезпечення виконання зобов?язань за договором позики, укладеним між ним та ОСОБА_4 .
Вказувала, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 травня 2016 року було частково задоволено її позов про поділ майна подружжя і стягнуто на її користь грошову компенсацію вартості 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 . Додатковим рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 03 жовтня 2016 року у задоволенні її позову про визнання недійсними вищезазначених договорів купівлі-продажу квартири та іпотеки було відмовлено.
Посилаючись на те, що договір купівлі-продажу від 22 серпня 2014 року, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , тадоговори позики та іпотеки, укладені між ОСОБА_4 і ОСОБА_7 , є фіктивними, оскільки були укладені з метою приховання спільного майна подружжя, крім того, вона після укладення цих договорів та після ухвалення рішення Заводським районним судом м. Миколаєва від 18 травня 2016 року продовжує проживати у цій квартирі разом із дітьми, ОСОБА_1 просила суд визнати вказані правочини недійсними.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 червня 2020 року у складі судді Павлової Ж. П. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Скасовано арешт на квартиру АДРЕСА_1 , власником якої є ОСОБА_4 , накладений ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 17 липня 2018 року.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем у порушення вимог статті 81 ЦПК України не надано суду доказів на підтвердження того, що внутрішня воля ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на укладання договорів позики та іпотеки і внутрішня воля ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на укладання договору купівлі-продажу квартири не відповідала їх зовнішньому прояву, тобто не надано доказів того, що сторони, укладаючи ці договори, заздалегідь знали, що вони не будуть виконані. Також позивачем не доведено, що учасники правочинів не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення оспорюваних правочинів, разом з тим, тягар доказування фіктивності правочину покладено саме на позивача.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 червня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та договору іпотеки скасовано та ухвалено у цій частині нове судове рішення.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 22 серпня 2014 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Стадніченком С. А.
Визнано недійсним договір іпотеки, укладений 27 серпня 2014 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Стадніченком С. А., за яким квартира АДРЕСА_1 була передана в іпотеку ОСОБА_5 .
В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Стягнуто з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 і ОСОБА_5 на користь держави судовий збір за розгляд справи у суді першої інстанції по 469,87 грн з кожного.
Стягнуто з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 і ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги по 704,80 грн з кожного.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що із пояснень позивача вбачається, що покупець за договором купівлі-продажу ОСОБА_4 та іпотекодаржатель за договором іпотеки ОСОБА_5 є давніми знайомими та товаришують з її колишнім чоловіком ОСОБА_3 . У спірній квартирі ОСОБА_4 жодного разу не був, не оглядав її, що свідчить про відсутність в останнього наміру дійсно придбати спірну квартиру у власність. Позивач до теперішнього часу проживає у спірній квартирі разом з неповнолітньою дочкою. Таким чином, матеріали справи не містять доказів вчинення ОСОБА_4 дій, спрямованих на виконання умов договору про оплату, а ОСОБА_3 не надано доказів отримання ним коштів від покупця.
Вказане дає підстави для встановлення фіктивності договору купівлі-продажу, оскільки він не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків.
Також наявні підстави для визнання недійсним й договору іпотеки, оскільки відповідно до статті 5 Закону України «Про іпотеку» предметом іпотеки може бути нерухоме майно, яке належить іпотекодавцю на праві власності. Враховуючи, що договір, на підставі якого у ОСОБА_4 виникло право власності на спірну квартиру, визнано недійсним, то є підстави й для визнання недійсним договору іпотеки.
Разом з тим, відсутні підстави для визнання недійсним договору позики, оскільки цей договір не порушує прав позивача.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У січні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_3 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 28 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 квітня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що оспорювані ОСОБА_1 правочини відповідають вимогам цивільного законодавства та не порушують права позивача, оскільки не створюють для неї жодних правових наслідків. У позивача відсутнє право на звернення до суду із позовом про визнання недійсними цих правочинів, оскільки вона не є стороною цих правочинів та не є заінтересованою особою, нею не доведено, що цими договорами безпосередньо порушено її права та законні інтереси, оскільки рішенням суду, що набрало законної сили, на її користь було стягнуто 1/2 частини грошових коштів, отриманих від продажу квартири АДРЕСА_1 .
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У березні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що підстав для скасування оскаржуваного судового рішення немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судом допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 і ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 19 квітня 1996 року по 07 липня 2014 року.
11 травня 2006 року ОСОБА_3 , від імені якого на підставі довіреності діяла ОСОБА_1 , на підставі договору купівлі-продажу набув у власність квартиру АДРЕСА_1 , вартістю 250 000,00 грн.
22 серпня 2014 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 придбав квартиру АДРЕСА_1 .
27 серпня 2014 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Стадніченко С. А.
З метою забезпечення виконання зобов?язань за вказаним договором позики, ОСОБА_4 на підставі договору іпотеки від 27 серпня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Стадніченко С. А., передав в іпотеку ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1 .
Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 18 травня 2016 року частково задоволено позов ОСОБА_1 та, зокрема, стягнуто з ОСОБА_3 на її користь грошову компенсацію вартості 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 у розмірі 172 649,50 грн у порядку поділу спільного майна подружжя.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 487/9384/14-ц рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 18 травня 2016 року в указаній частині щодо стягнення грошової компенсації залишено в силі.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.
Так, згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспоренні права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
У статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до, або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
У пунктах 7, 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз?яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.
Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Цивільне законодавство не містить визначення поняття «заінтересована особа», тобто залишає його оціночним. Тому слід враховувати, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів.
Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Аналогічний правовий висновок висловлений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 439/212/14-ц та постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 750/2728/16-ц і від 04 липня 2018 року у справі № 462/4611/13-ц.
У постанові від 25 листопада 2020 року у справі № 761/14760/19 Верховний Суд дійшов висновку, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Така особа, звертаючись до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів. У зв?язку з цим заінтересованість має місце в оспорюваному договорі якщо: 1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором; 2) у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть поновлені; 3) заінтересована особа отримує що-небудь в результаті проведення реституції.
Зміст частини третьої статті 215 ЦК України встановлює, що договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов?язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача.
При цьому саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.
За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося (постанова Верховного Суду від 21 січня 2021 року у справі № 908/3326/19)
Таким чином, для правильного вирішення цього спору, суд повинен встановити, які права та законні інтереси позивача як заінтересованої особи безпосередньо порушені осопрюваними договорами; які майнові інтереси позивача будуть поновлені у результаті визнання оспорюваних правочинів недійсними та чи отримує вона що-небудь у результаті проведення реституції.
Разом з тим, оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції, якою частково задоволено позов ОСОБА_1 та визнано недійсними договори купівлі-продажу та іпотеки, не містить висновків щодо наявності у позивача обґрунтованої заінтересованості в оспоренні цих правочинів, зокрема, щодо доведеності ОСОБА_1 порушення її прав чи законних інтересів оскаржуваними договорами.
Так, звертаючись з вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 22 серпня 2014 року, укладеного між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , предметом якого є квартира АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 вказувала, що ця квартира є спільною сумісною власністю її та ОСОБА_3 та це житло є її єдиним місцем проживання та її неповнолітніх дітей.
Разом з тим, із матеріалів справи вбачається, що рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 18 травня 2016 року, що набрало законної сили, частково задоволено позов ОСОБА_1 та стягнуто з ОСОБА_3 на її користь грошову компенсацію вартості 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 у розмірі 172 649,50 грн у порядку поділу спільного майна подружжя.
У частині третій статті 372 ЦК України визначено, що у разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Таким чином, після набуття законної сили рішення суду, яким вирішено питання поділу майна подружжя та стягнуто на користь ОСОБА_3 грошову компенсацію вартості 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , право спільної сумісної власності на це майно є припиненим.
Щодо твердження заявника, що квартира АДРЕСА_1 є її єдиним місцем проживання та її неповнолітніх дітей, то колегія суддів виходить із того, що особа, яка користується житловим приміщенням, не є тією заінтересованою особою, яка може ставити вимогу про визнання правочину недійсним, оскільки відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Крім того, зміна власника житла не впливає на права ОСОБА_1 як користувача квартири АДРЕСА_1 .
При цьому зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що вона пред'явила цей позов у своїх інтересах. Оскільки вимог від імені дітей пред'явлено не було, то у суду відсутні підстави для оцінки твердження заявника про відсутність згоди органу опіки і піклування на укладення оспорюваного правочину. Окрім того, у межах цієї справи не вирішується питання про місце проживання ОСОБА_1 та/або її неповнолітніх дітей.
Вказане свідчить про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 з огляду на те, що обставини, що свідчать про порушення (не визнання або оспорення) суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, відсутні. Оскільки вимоги ОСОБА_1 про визнання недійними договорів позики та іпотеки, укладених між ОСОБА_4 і ОСОБА_7 , є похідними від вирішення судом вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу, то підстав для задоволення цих вимог також немає.
Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Зважаючи на викладене, Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , а суд першої інстанції - про відмову в задоволенні позову у зв'язку із недоведеністю позовних вимог, а тому рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні цього позову.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Таким чином, документально підтверджені судові витрати у розмірі 2 819,20 грн за касаційної скарги підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 .
Керуючись статтями 400, 402, 409, 412 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 червня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року скасувати, ухвалити нове судове рішення.
Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Стадніченко Сергій Анатолійович , служба у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради, про визнання договорів недійними.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 2 819,20 грн (дві тисячі вісімсот дев'ятнадцять гривень двадцять копійок).
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович