просп. Науки, 5 м. Харків, 61022, тел./факс (057)702-10-79, inbox@lg.arbitr.gov.ua
11 травня 2021 року м.Харків Справа № 913/159/21
Провадження №7/913/159/21
Господарський суд Луганської області у складі:
судді Тацій О.В.,
за участю секретаря судового засідання Чигриної Є.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження господарську справу №913/159/21
за позовом виконуючого обов'язки керівника Старобільської окружної прокуратури Луганської області (92700, Луганська область, м. Старобільськ, вул. Монастирська, 15) в інтересах держави
до відповідача-1 - Біловодського ліцею №1 Біловодської селищної ради Луганської області (92800, Луганська область, Біловодський район, смт Біловодськ, вул. Центральна, буд. 93, ідентифікаційний код 26070952),
відповідача-2 - Фермерського господарства «Лілія» (92800, Луганська область, Біловодський район, смт Біловодськ, вул. Біловодська, буд. 124, ідентифікаційний код 32547473)
про визнання недійсним договору про спільну діяльність та зобов'язання повернути земельну ділянку,
Представники учасників справи:
прокурор - Полякова С.О.,
від відповідача-1 - не з'явився,
від відповідача-2 - не з'явився,
Повноваження представників учасників справи згідно протоколу судового засідання,
Виконуючий обов'язки керівника Старобільської окружної прокуратури Луганської області звернувся до Господарського суду Луганської області в інтересах держави з позовом до Біловодського ліцею №1 Біловодської селищної ради Луганської області та Фермерського господарства «Лілія» про визнання недійсним договору про спільну діяльність та зобов'язання повернути земельну ділянку, в якому просить:
- визнати недійсним договір про спільну діяльність по використанню земель для ведення дослідних, навчальних робіт та проведення навчально-виробничої практики з учнями 8,10 класів №20/05-2020 від 20.05.2020 року, укладений між Біловодським опорним закладом загальної середньої освіти та Фермерським господарством «Лілія»;
- зобов'язати Фермерське господарство «Лілія» повернути постійному користувачу Біловодського ліцею №1 Біловодської селищної ради Луганської області земельні ділянки з кадастровими номерами 4420655100:08:002:0065 та 4420655100:08:002:0066 загальною площею 21,266 га, які розташовані на території Біловодської селищної ради Старобільського (Біловодського) району Луганської області.
В обгрунтування заявлених позовних вимог прокурор зазначив, що 20.05.2020 року між відповідачами укладено спірний договір, за яким внеском відповідача-1 у спільну діяльність є надання права доступу відповідачу-2 до вищевказаних земельних ділянок з метою спільної обробки, а також теоретичні знання та навички з вирощування сільгоспкультур, а також власна праця працівників - обслуговуючого персоналу, вчителів та учнів, що проходять навчально-виробничу практику.
Проте, відповідач-1 не є сільськогосподарським прибутковим підприємством чи професійно-технічним навчальним закладом, а також не є науковим сільськогосподарським закладом. Головною метою діяльності відповідача-1 є забезпечення реалізації права громадян на здобуття повної загальної середньої освіти.
Саме відповідач-2, основним видом діяльності якого є, зокрема, вирощування зернових культур, фактично володіє, користується та експлуатує вищезазначені земельні ділянки.
Отже, мета, яку переслідують сторони договору, з урахуванням їх видів діяльності, є різною, що є неприпустимим для учасників спірної діяльності та суперечить змісту спірного договору.
Крім того, прокурор наголошує на тому, що спірний договір про спільну діяльність є удаваним правочином і приховує під собою передачу земельних ділянок в користування на правах оренди. До того ж відповідач-1 не мав права розпорядження земельними ділянками шляхом передачі їх на правах оренди.
Також, прокурор зауважує, що використання земельних ділянок здійснюється не за їх цільовим призначенням. Так, вони призначені для ведення дослідних та навчальних цілей, пропаганди передового досвіду, а не для здійснення здійснення господарської діяльності, ведення фермерського господарства.
Враховуючи вищевикладене прокурор вважає, що спірний договір підлягає визнанню недійсним як такий, що укладений з порушенням вимог чинного законодавства, а передані земельні ділянки мають бути повернуті.
Разом з тим, прокурор на виконання вимог ч. 4 ст. 53 ГПК України обґрунтовуючи факт порушення інтересів держави та необхідність їх захисту вказує, що правовідносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням землями беззаперечно становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконна передача земельних ділянок в користування такому суспільному інтересу не відповідає. При цьому, відзначає, що порушення порядку передачі вказаних земельних ділянок може призвести до їх нецільового використання, що є прямим порушенням інтересів держави.
Крім цього, прокурор зазначає, що у даному випадку відсутні інші органи, які б мали повноваження на звернення до суду за захистом порушених інтересів держави. Головне управління Держгеокадастру у Луганській області також не наділено повноваженнями на звернення до суду з відповідними позовними вимогами.
У зв'язку з цим прокурор звертається до суду з даною позовною заявою як самостійний позивач.
Ухвалою Господарського суду Луганської області від 25.03.2021 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі №913/159/21 та ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
Підготовче засідання у справі призначено на 20.04.2021 року о 10 годині 00 хвилин.
Щодо належності відповідача-1 у справі Біловодського ліцею №1 Біловодської селищної ради Луганської області суд зазначає, що 20.05.2020 року між Біловодським опорним закладом загальної середньої освіти та Фермерським господарством «Лілія» було укладено спірний договір №20/05-2020 про спільну діяльність по використанню земель для ведення дослідних, навчальних робіт та проведення навчально-виробничої практики з учнями 8,10 класів.
Державні акти на право постійного користування земельними ділянками були видані Біловодській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів.
Рішенням дев'ятнадцятої сесії сьомого скликання Біловодської районної ради №19/18 «Про зміну найменування Біловодської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів та затвердження її статуту у новій редакції» від 30.06.2017 року вирішено змінити найменування Біловодська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів на Опорний навчальний заклад - Біловодська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів.
Наказом №11-1 виконавчого комітету Біловодської селищної ради Біловодського району Луганської області «Про зміну назв закладів освіти Біловодського району» від 11.01.2018 року наказано змінити назву Опорного навчального закладу - Біловодська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів на Біловодський опорний заклад загальної середньої освіти.
Рішенням сорок дев'ятої сесії сьомого скликання Біловодської селищної ради Біловодського району Луганської області №49/14 «Про перейменування Біловодського опорного закладу загальної середньої освіти та затвердження статуту закладу в новій редакції» від 20.08.2020 року вирішено перейменувати Біловодський опорний заклад загальної середньої освіти в Біловодський ліцей №1 Біловодської селищної ради Луганської області.
Тобто, з моменту укладення спірного договору відбулася зміна назви сторони Біловодського опорного закладу загальної середньої освіти на Біловодський ліцей №1 Біловодської селищної ради Луганської області.
При цьому, суд враховує, що у даній справі оскаржуються правочин, вчинений саме Біловодським ліцеєм №1 Біловодської селищної ради Луганської області, бере до уваги те, що в уповноваженого державного органу відсутні повноваження щодо звернення до суду з відповідним позовом у спірних правовідносинах та зважає на відсутність і будь-якого іншого органу, наділеного повноваженнями захисту порушених інтересів, а тому відзначає, що Біловодський ліцей №1 є належним відповідачем у справі та вважає, що чинним законодавством передбачено можливість заявлення прокурором відповідних позовних вимог безпосередньо направлених на захист інтересів держави, у зв'язку з чим приходить до висновку про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави, підтверджує їх та констатує факт набуття прокурором у відповідності до приписів ч. 5 ст. 53 ГП України статусу позивача у даній справі.
Ухвалою Господарського суду Луганської області від 31.03.2021 року повідомлено учасників справи про проведення підготовчого засідання у справі 27.04.2021 року о 10 годині 10 хвилин.
19.04.2021 року від відповідача-1 через канцелярію суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити в повному обсязі в задоволенні позову. Обгрунтуючи свою позицію відповідач посилається на те, що на підставі укладеного договору між ним та ФГ «Лілія» існували відносини співпраці, мета яких була узгоджена у п. 1.1 договору, а не відносини оренди земельних ділянок. Вважає, ща укладений між ними договір не є удаваним. При цьому, вважає безпідставною вимогу позивача про зобов'язання ФГ «Лілія» звільнити земельні ділянки, оскільки останнє не отримувало їх в оренду.
Цього ж дня від відповідача-2 також надійшов відзив на позовну заяву, в якому викладену позицію щодо відсутності підстав для задоволення позову, так як ФГ «Лілія» не отримувало від відповідача-1 земельні ділянки у користування.
Разом з тим, 26.04.2021 року прокурор надав суду відповідь на відзив відповідача-1, в якому просить задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. При цьому, вважає доводи відповідача-1, викладені у відзиві на позовну заяву, необґрунтованими.
Обгрунтовуючи заявлені позовні вимоги, посилаючись на наявність підстав для їх задоволення та заперечуючи проти доводів відповідача, прокурор наголошує на тому, що відповідач-1 не є сільськогосподарським прибутковим підприємством чи професійно-технічним навчальним закладом, а також не є науковим сільськогосподарським закладом. Як на момент укладення договору, так і на теперішній час відповідач-1 не має матеріально-технінчої бази, працівників, видатків, які можуть бути вкладом у сумісну діяльність. Головною метою діяльності навчального закладу є забезпечення реалізації права громадян на здобуття повної загальної середньої освіти.
Вказане, на переконання прокурора, свідчить також про те, що включення до договору про спільну діяльність положень, відповідно до яких внеском закладу освіти є теоретичні знання та навички з вирощування сільськогоспкультур, а також власна праці працівників - обслуговуючого персоналу, вчителів та учнів, що проходять навчально- виробничу практику, носить формальний характер, з метою завуальовування фактичних орендних відносин, штучного створення враження про існування спільної діяльності.
Згідно доводів прокурора, додані до відзиву відповідача-1 документи на підтвердження факту існування спільної діяльності підтверджують формальний характер укладеного договору по використанню земель для ведення дсолідних, навчальник робіт та проведення навчально-виробничої практики з учнями 8,10 класів. При цьому, фактично відбулося користування суб'єктом підприємницької діяльності земельною ділянкою за плату, тобто мають місце орендні правовідносини.
Як вказує прокурор, ФГ «Лілія» не є благодійною організацією, фактично користується, володіє та експлуатує земельну ділянку за рахунок власних засобів, отримує прибуток та сплачує плату за експлуатацію і користування земельною ділянком навчальному закладу. Позаяк, діяльність фермерського господарства ніяким чином не пов'язана з навчальною або науковою діяльністю.
Тобто мета, яку переслідує кожна із сторін, з урахуванням їх видів діяльності, є різною. Відповідач-1 фактично передав ФГ «Лілія», з яким не мав жодної спільної мети, земельну ділянку, в результаті чого відповідач-2 здійснював господарську діяльність на ній, а відповідач-1 ожержував лише плату за користування нею.
З огляду на викладене доводи прокурора зводяться до того, що спірний договір є удаваним правочином, приховує під собою передачу в оренду земельної ділянки та фактично містить істотні умови договору оренди земельної ділянки.
27.04.2021 року суд, керуючись положеннями статей 177, 182, 185 ГПК України, на підставі приписів частини 4 сатті 233 ГПК України, не виходячи до нарадчої кімнати, постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 11.05.2021 року о(об) 10 годині 00 хвилин, яка занесена до протоколу судового засідання від 27.04.2021 року.
У зв'язку з цим 27.04.2021 року судом складено та направлено на адреси сторонін справи ухвалу-повідомлення, якою повідомлено учасників справи про призначення справи до судового розгляду по суті на 11.05.2021 року о(об) 10 годині 00 хвилин.
29.04.2021 року прокурор надав суду відповідь на відзив відповідача-2, в якому зазначає про те, що твердження відповідача-2 про відсутність підстав для задоволення позову не відповідають обставинам справи, та просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Разом з тим, відносно заперечень відповідача-2 прокурор навів доводи та аргументи, аналогічні викладеним у змісті відповіді на відзив відповідача-1.
При цьому, з приводу доводів відповідача-2 щодо того, що ФГ «Лілія» не отримувало земельні ділянки у користування, прокурор послався на те, що фактично за договором земельні ділянки вибули у платне користування та відання фермерського господарства для здійснення господарської діяльності з метою отримання прибутку. А також наголосив на тому, що позиція відповідача-2 щодо неотримання земельних ділянок у користування спростовується фактичними даними, відповідно до яких ФГ «Лілія» було проведено оранку грунту, передпосівну культивацію, посів та збір врожаю. До того ж зазначені факти не заперечувалося і відповідачем-2 у змісті відзиву на позовну заяву.
А тому прокурор вважає, що фактично земельні ділянки перейшли у користування відповідача-2 та мають бути повернуті.
00.05.2021 року від представника відповідача-1 через канцелярію суду надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких просить відмовити в повному обсязі в задоволенні позову. Підтримуючи свою позицію та заперечуючи проти доводів прокурора, викладених у змісті відповіді на відзив, обґрунтовуючи те, що договір про спільну діяльність не є удаваним, представник відповідача-1 зазначає про те, що позивачем не надано доказів того, що після укладення оспорюваного договору ліцей передав земельні ділянки та отримував орендну плату від ФГ «Лілія» за можливість користування земельними ділянками.
На виконання вимог ГПК України, копії ухвали суду в порядку, встановленому статтею 242 ГПК України, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 вказаного Кодексу, були направлені учасникам справи за їх адресами рекомендованими листами з повідомлення про вручення поштового відправлення.
Таким чином, учасники справи про дату, час і місце судового засідання повідомлялися належним чином у порядку встановленому статтями 120 та 122 ГПК України.
У зв'язку з цим суд звертає увагу на те, що у відповідності до положень ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
При цьому, суд наголошує, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (ст. 202 ГПК України).
Також, суд зауважує, що наявні у справі матеріали та заяви сторін по суті справи є достатніми для вирішення справи в даному судовому засіданні.
Прокурор у відкритому судовому засіданні позов підтримав та просив задовольнити його повністю, в обґрунтування своїх вимог надав пояснення аналогічні доводам і твердженням викладеним у змісті заяв по суті справи.
Відповідно до ст. 219 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення прокурора, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, та оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд Луганської області,
Згідно державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ №165689 від 15.06.2006 року, виданого на підставі розпорядження голови районної державної адміністрації від 23.05.2006 року за №200, Біловодська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів є постійним користувачем земельної ділянки площею 11,9976 га у межах згідно з планом, яка за цільовим призначенням надана в постійне користування для ведення дослідних та навчальних цілей, пропаганди передового досвіду, та належить до земель запасу, розташованих за межами населеного пункту, на території, яка за даними земельного кадастру враховується в Біловодській селищній раді.
Відповідно до державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ №165690 від 15.06.2006 року, виданого на підставі розпорядження голови районної державної адміністрації від 23.05.2006 року за №200, Біловодська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів є постійним користувачем земельної ділянки площею 9,2684 га у межах згідно з планом, яка за цільовим призначенням надана в постійне користування для ведення дослідних та навчальних цілей, пропаганди передового досвіду, та належить до земель запасу, розташованих за межами населеного пункту, на території, яка за даними земельного кадастру враховується в Біловодській селищній раді.
20.05.2020 року між Біловодським опорним закладом загальної середньої освіти (сторона-1 за договором) та Фермерським господарством «Лілія» (сторона-2 за договором) укладено спірний договір №20/05-2020 про спільну діяльність по використанню земель для ведення дослідних, навчальних робіт та проведення навчально-виробничої практики з учнями 8,10 класів, за яким сторони домовились спільно діяти шляхом об'єднання ресурсів та зусиль, зокрема, для досягнення наступних цілей:
1.1.1. Надання учням сторони-1 практичних навичок у сфері сільського господарювання: дослідження, вивчення рослин, отримання теоретичних та практичних навиків в сфері сільського господарства, використання та охорони земель, техніки безпеки при поводженні із обладнанням, інвентарем;
1.1.3. Засівання, вирощування, збирання продуктів рослинництва, із застосуванням практичної інформації з вирощування, переробки та реалізації сільськогосподарських культур за новими прогресивними технологіями (п. 1.1. договору).
Розділом 2 договору визначені вклади сторін у спільну діяльність.
Так, відповідно до п. 2.1 договору, внеском у спільну діяльність сторони-1 є:
2.1.1. Надання стороні-2 права доступу до земельних ділянок кадастрові №4420655100:08:002:0065 та №4420655100:08:002:0066 загальною площею 21,266 га, вартістю 575846,70 грн., розташованих на території Біловодської селищної ради Біловодського району Луганської області, з метою спільної обробки.
При цьому, у даному підпункті договору вказано, що земельні ділянки є державною власністю та надані стороні-1 в постійне користування для ведення дослідницьких та навчальних цілей, пропаганди передового досвіду.
2.1.2. Теоретичні знання та навички з вирощування сільгоспкультур, а також власна праця працівників сторони-1 (обслуговуючий персонал, вчителі та учні, що проходять навчально-виробничу практику);
2.1.3. Навчальна дослідницька праця учнів 8,10 класів сторони-1 (клас 8-А, 8-Б, 10-А, 10-Б);
2.1.4. Протипожежні засоби (вогнегасник, азбестова кошма, хлопавки протипожежні).
У свою чергу, згідно з п. 2.3 договору, внеском у спільну діяльність сторони-2 є:
2.3.1. Власна праця членів сторони-2;
2.3.2. Наявний інвентар, обладнання, техніка, які належать стороні-2 на праві власності, оренди:
МТЗ-82, Т-150, КПС-8, УПС-8, комбайн «Нью Холланд» та інше;
2.3.3. Посівний матеріал, який належить стороні-2 на праві власності;
2.3.4. Паливно-мастильні матеріали, які належать стороні-2 на праві власності;
2.3.5. Засоби захисту рослин, які належать стороні-2 на праві власності.
Разом з тим, у п. 2.4 договору сторони узгодили, що вклади сторін вважаються рівними за вартістю.
За п. 3.1 договору, сторона-1 зобов'язалася забезпечити безперешкодний доступ сторони-2 до земельних ділянок, зазначених у п. 2.1.1. договору; а сторона-2 для виконання договору зобов'язалася: - забезпечити засівання, удобрювання, відновлення земель ; - забезпечити наявність необхідного інвентарю, обладнання, речовин тощо; - координувати діяльність щодо строків засівання та збирання сільськогосподарських рослин; - своєчасно виконувати заходи із засівання, оброблення, збирання сільськогосподарських рослин для реалізації договору.
У відповідності до п. 4.3 договору, ведення бухгалтерського обліку спільного майна учасників та діяльності здійснюється одноособово стороною-2 за калькуляцією відповідно до технологічних карт та навчальних проектів, і дослідів складених учителями закладу.
Згідно з п. 5.1 договору, прибуток від спільної діяльності сторін за цим договором розподіляється наступним чином: 50% стороні-1 та 50% стороні-2, відповідно до оцінки вартості вкладів, зазначених у п. 2.4 договору.
Аналізуючи зміст укладеного між сторонами договору про спільну діяльність, суд виходить з наступного.
Відповідно до ст. 1130 ЦК України, за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.
Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.
Отже, зі змісту вказаних законодавчих приписів вбачається, що за своєю суттю спільна діяльність на основі договору є договірною формою об'єднання осіб для досягнення спільної мети.
Однак, суд вважає, що укладаючи даний договір сторони переслідували різну мету.
З інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що основним видом діяльності Біловодського ліцею №1 Біловодської селищної ради Луганської області загальна середня освіта (85.31). Також заклад видом діяльності закладу є дошкільна освіта (85.10).
Разом з тим, згідно з п. 1.6 Статуту Біловодського опорного закладу загальної середньої освіти, в редакції чинній на момент укладення спірного договору, головною метою закладу освіти є забезпечення реалізації права громадянина на здобуття дошкільної та повної загальної середньої освіти.
Також за положеннями п. 6.1 Статуту Біловодського опорного закладу загальної середньої освіти, фінансово-господарська діяльність закладу освіти здійснюється в межах його кошторису.
При цьому, за інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань основним видом діяльності ФГ «Лілія» є вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур (01.11). Крім того, ФГ «Лілія» здійснює такі види діяльності як оптова торгівля зерном, насінням і кормами для тварин (46.21), роздрібна торгівля в неспеціалізованих магазинах переважно продуктами харчування (47.11), роздрібна торгівля з лотків і на ринках харчовими продуктами (47.81), виробництво готових кормів для тварин, що утримуються на фермах (10.91).
Отже, на відміну від ФГ «Лілія» сторона-1 договору не є тим закладом, основним видом та метою діяльності якого є отримання прибутку. Позаяк, у п. 5.1 договору, сторони передбачили порядок розподілу отримано прибутку від їх спільної діяльності за договором.
Тобто спільною метою укладеного між сторонами договору, яка не узгоджується та суперечить меті та виду діяльності Біловодського ліцею №1, була і мета отримання прибутку.
До того ж Біловодський ліцей 1 не є закладом освіти, освітні програма та процес якого спрямовані на освоєння знань, умінь та навичок у сфері сільського господарства. При цьому, ФГ «Лілія» теж не є суб'єктом, діяльність якого пов'язана з освітнім процесом, навчальною або науковою діяльністю.
А тому не можна стверджувати про спільність мети сторін у відповідній сфері діяльності.
Отже, сторонами не було досягнуто спільної мети, а мета отримання прибутку протирічить визначеній Статутом меті діяльності відповідача-1, не узгоджується з його завданнями та видами діяльності.
У зв'язку з цим укладений між сторонами договір має ознаки договору простого товариства, за яким сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети (ст. 1132 ЦК України).
Однак, даний договір не є і договором простого товариства, оскільки за умовами спірного договору відповідач-1 надав ФГ «Лілія» доступ до земельних ділянок з кадастровими номерами 4420655100:08:002:0065 та 4420655100:08:002:0066 загальною площею 21,266 га для їх засівання, оброблення та збирання сільськогосподарських рослин (п. 3.1 та 3.2 договору).
Аналіз змісту та суті умов п.п. 2.1 та 3.2 договору дозволяє дійти висновку, що все таки сторона-1 надала право користування земельними ділянками стороні-2.
При цьому, відповідна діяльність ФГ «Лілія» на вказаних земельних ділянках передбачала отриманням прибутку, який підлягав розподілу між сторонами у визначених п. 5.1 договору порядку та розмірах.
З огляду на викладене суд констатує, що за умовами договору ФГ «Лілія» фактично мало здійснювати використання вказаних земельних ділянок для вирощування сільськогосподарських рослин з метою отримання прибутку у розмірі 50% від загально доходу; інші 50% прибутку мав отримувати відповідач-1.
До того ж факт отримання прибутку за спірним договором та його розподілу між сторонами підтверджується наявною у матеріалах справи копією засвідченого підписами та скріпленого печатками сторін договору акту розрахунку прибутку, згідно якого станом на 31.07.2020 року валовий прибуток за вирахуванням витрат на виконання механізованих робіт склав 77 430,40 грн. Разом з тим, у відповідності до умов договору прибуток кожної із сторін склав по 38 715,20 грн., розподіл якого було проведено на підставі рішення №1/20 про розподіл та перерахування прибутку від 31.07.2020 року, в результаті чого прибуток сторони-1 фактично склав 40 000,00 грн., а сторони-2 - 37 430,40 грн.
Встановивши фактичні обставини справи, суд переходить до вирішення питання про задоволення чи відмови у задоленні заявлених прокурором позовних вимог.
Відповідно до ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Частиною 2 ст. 16 ЦК України передбачено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, припинення дії, яка порушує право.
Згідно з ч. 2 ст. 20 ГК України, кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом, зокрема, припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення.
Разом з тим, суд звертає увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 року у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 року у справі № 905/1926/16 та від 30.01.2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
Відповідно до ст. 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
За приписами ст. 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Встановлені судом обставини справи, а також детальний зміст спірного договору свідчить про те, що містить умови притаманні договору оренди землі.
У свою чергу суд зазначає, що зміст оспорюваного договору та його правова природа не залежать від його назви. Оскільки воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які ним передбачені, вирішенню підлягають питання правової природи оспорюваного правочину та характер спірних правовідносин сторін.
Положеннями ч. 1 ст. 93 ЗК України визначено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Відповідно до ст. 13 ЗУ «Про оренду землі», договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); дата укладення та строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату (ч. 1 ст. 15 ЗУ «Про оренду землі»).
Таким чином, на відміну від договору про спільну діяльність, договір оренди землі укладається саме для отримання можливості користуватися земельною ділянкою та вилучення внаслідок такого користування корисних властивостей землі.
При цьому правовими наслідками договору оренди землі є для однієї сторони (орендодавця) отримання плати за надане у користування майно (земельну ділянку), а для іншої (орендаря) - використання майна (земельної ділянки).
З умов укладеного між сторонами договору вбачається, що фактично ФГ «Лілія» отримало право засівання, оброблення та збирання сільськогосподарських рослин для реалізації договору, тобто право користування земельними ділянками з метою вирощування сільськогосподарських рослин та отримання продуктів рослинництва.
Крім того, у п. 5.1 договору сторони дійшли згоди щодо порядку та розмірів розподілу прибутку отриманого від використання земельних ділянок. Разом з тим, згідно п. 4.3 договору ведення бухгалтерського обліку отриманого прибутку було покладено на ФГ «Лілія».
Тобто, саме ФГ «Лілія» здійснювало розподіл фактично отриманого прибутку та перераховувало узгоджену частину на користь відповідача-1.
Отже, фактичний стан правовідносин між сторонами свідчить про те, що внаслідок укладення спірного договору відповідач-1 передав у користування ФГ «Лілія» визначені у договорі земельні ділянки, а ФГ «Лілія» відповідно отримало право їх використання та зобов'язалося здійснювати розподіл отриманого прибутку, що фактично є орендною платою за користування наданими земельними ділянками.
Узгоджений між сторонами порядок розподілу прибутку, отриманого від використання ФГ «Лілія» земельних ділянок, наданих у фактичне користування, забезпечує отримання відповідачем-1 плати за їх використання.
До того ж слід зауважити і те, що в силу умов п. 2.2 договору ФГ «Лілія» отримало право використання та господарювання на земельних ділянках з можливістю використання власної праці, наявного інвентарю, обладнання, техніки та посівних матеріалів.
Разом з тим, у своєму листі від 24.02.2021 року №01-32/46 Біловодський ліцей №1 Біловодської селищної ради Луганської області повідомив, що у закладі освіти не створювалися та не функціонують відділи (підрозділи), які займаються веденням підсобного сільського господарства. Навчальний заклад не здійснює навчальну підготовку за спеціальностями пов'язаними з веденням сільського господарства, вчителі та учні не залучаються до процесу обробки земельних ділянок.
Зважаючи на викладене слід констатувати, що участь відповідача-1 у договорі про спільну діяльність обмежилася виключно наданням у користування визначених договором земельних ділянок, в той час як ФГ «Лілія» самостійно використовувало відповідні земельні ділянки, вирощувало на них сільськогосподарську продукцію та реалізовувало її.
За таких обставин, суд вважає, що за укладеним договором ФГ «Лілія» фактично отримало на платній основі право користування земельними ділянками для вирощування сільськогосподарських рослин, а відповідача-1 фактично отримував плату за користування цими земельними ділянками.
А тому суд приходить до висновку, що спірний договір за своєю правовою природою є договором суборенди землі.
У зв'язку з цим суд бере до уваги те, що відповідно до ст. 235 ЦК удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини.
У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин.
Правова природа договору визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.
Відтак, встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
Така правова позиція неодноразово висловлена Верховним Судом, зокрема, Касаційним господарським судом у постанові від 04.07.2018 року у справі № 916/935/17 та Верховним Судом у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 15.06.2018 року у справі №916/933/17.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що укладений між сторонами договір приховує дійсні правовідносини, що склалися між ними, а саме, відносини пов'язані з платним користування ФГ «Лілія» земельними ділянками, наданими відповідачем-1 у користування для вирощування сільськогосподарських рослин та отримання прибутку, які за своїм змістом та суттю є відносинами з оренди землі, а тому спірний договір слід визнати удаваним.
Встановивши факт наявності між сторонами фактичних відносин з оренди земельних ділянок, суд переходить до з'ясування правомірності спірного договору з огляду на норми, що його регулюють.
Так, відносини пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, ЗУ «Про оренду землі» та іншими нормативно-правовими актами.
А тому до спірного договору слід застосовувати правила, передбачені для договору оренди (суборенди) земельної ділянки.
В силу ч. 1 ст. 92 ЗУ України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Згідно державних актів на право постійного користування земельною ділянкою, визначені договором земельні ділянки належать до складу земель сільськогосподарського призначення державної форми власності, які розташовані за межами населеного пункту, на території, яка за даними земельного кадастру враховується в Біловодській селищній раді.
За ч. 4 ст. 122 ЗК України, центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
Отже, в силу ч. 4 ст. 122 ЗК України законним розпорядником відповідних земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної форми власності є Головне управління Держгеокадастру у Луганській області.
Відповідно до ч. 8 ст. 93 ЗК України, орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.
За ч. 4 ст. 4 ЗУ «Про оренду землі» орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування.
Орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі (ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про оренду землі»).
Згідно з ч. 1 ст. 124 ЗК України, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону (ч. 2 ст. 16 ЗУ «Про оренду землі»).
Частиною 1 ст. 95 ЗК України унормовано, що землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
З огляду на зазначене, державні акти на право постійного користування не є тим документом, які надають право користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто, розпоряджатися нею, у тому числі шляхом надання в оренду чи в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений відповідний орган, уповноважений державою на здійснення даних функцій.
Аналогічний правовий висновок наведено у постановах Верховного Суду від 28.03.2018 року у справі № 915/166/17, від 17.01.2019 року у справі № 923/241/18 та від 21.05.2019 року у справі № 925/550/18.
Крім того, Конституційний Суд України у своєму рішенні № 5-рп/2005 від 22.09.2005 року дійшов висновку, що постійні землекористувачі позбавлені права розпорядження земельними ділянками.
Проте, Головним управлінням Держгеокадастру в Луганській області не приймалося жодного рішення про передачу земельних ділянок в оренду (суборенду) ФГ «Лілія».
Таким чином, відповідач-1 фактично передав ФГ «Лілія» в користування земельну ділянку за відсутності необхідного обсягу цивільної дієздатності, без права розпорядження нею, тобто в порушення вимог ч. 2 ст. 203 ЦК України, якою визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
При цьому, суд зауважує, що спірний договір укладено без дотримання вимог земельного законодавства, з їх істотним порушенням, а тому він явно не був спрямований на реальне настання законних правових наслідків.
Зазначене також є порушення вимог ч. 5 ст. 203 ЦК України.
Крім того, суд звертає увагу на те, що у відповідності до ч. 5 ст. 6 та ч. 5 ст. 8 ЗУ «Про оренду землі» право оренди (суборенди) земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права (ч. 1 ст. 19 ЗУ «Про оренду землі»).
Позаяк, державна реєстрація права користування земельними ділянками на умовах оренди здійснена не була.
З огляду на викладене суд відзначає, що сторонами не було визначено в договорі всіх істотних умов, а також не дотримано порядку його укладення.
При цьому, суд наголошує, що неналежне оформлення відносин оренди земельної ділянки і є тим способом, завдяки якому досягається прихована мета передачі в користування земельних ділянок.
Крім того, зважаючи на доводи прокурора про порушення
Частинами 1, 2 ст. 18 ЗК України передбачено, що до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії.
Категорії земель України мають особливий правовий режим.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 цього Кодексу землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, звязку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Згідно із частинами 1, 2, 3 ст. 20 ЗК України, віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.
Кожна категорія земель має узагальнене цільове призначення, що визначає специфіку її особливого правового режиму.
Так, земельні ділянки, віднесені до однієї категорії, можуть використовуватися за різними видами цільового призначення.
Землями сільськогосподарського призначення згідно з ч. 1 ст. 22 ЗК України визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
У свою чергу, відповідно до п. в) ч. 3 ст. 22 ЗК України, землі сільськогосподарського призначення, зокрема, можуть передаватися у власність та надаватися у користування сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам - для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства.
Крім того, аналіз положень статей 19, 20 та 22 ЗК України дозволяє дійти висновку, що в залежності від основного цільового призначення землі поділяються на категорії, однією з яких є землі сільськогосподарського призначення, які у свою чергу в залежності від свого цільового призначення поділяються за видами використання.
Так, видами використання земельних ділянок сільськогосподарського призначення, зокрема, є:
- використання земель для виробництва сільськогосподарської продукції;
- використання земель для здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності.
Стаття 1 ЗУ «Про землеустрій» містить визначення поняття «цільове призначення земельної ділянки», згідно з яким це є її використання за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.
Цільове призначення земельних ділянок, які надані громадянам, юридичним особам у власність чи постійне користування, зазначається в державних актах на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою. З цією метою до форми бланків зазначених державних актів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.04.2002 року № 449 «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» введена графа «цільове призначення».
Таким чином, цільове призначення конкретної земельної ділянки фіксується у рішенні уповноваженого органу про передачу її у власність або надання у користування та в документі, що посвідчує право на земельну ділянку.
З державних актів на право постійного користування земельними ділянками встановлено, що цільовим призначенням земельних ділянок є їх використання для ведення дослідних та навчальних цілей, пропаганди передового досвіду.
А тому земельні ділянки повинні використовуватися виключно за вказаним видом цільового використання.
Відповідно до ч. 2 ст. 4 та п. г) ч. 5 ст. 5 ЗК України, завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
Разом з тим, одним з принципів земельного законодавства є забезпечення раціонального використання та охорони земель.
Отже, відповідно до закріпленого принципу раціонального використання та охорони земель земельні ділянки (частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування з визначеними щодо неї правами) сільськогосподарського призначення підлягають використанню виключно відповідно до видів їх використання, які відповідають їх цільовому призначенню.
Позаяк, фактично спірним договором земельні ділянки було надано у користування для виробництва сільськогосподарсько продукції.
При цьому, виходячи з основоположної засади земельного права - принципу цільового використання земель, нецільове використання земельних ділянок без його попередньої зміни не допускається.
Фактично земельні ділянки, які за видом цільового використання призначені для ведення дослідних та навчальних цілей, пропаганди передового досвіду, передано у користування для виробництва сільськогосподарської продукції, використання яких для означених цілей у у межах визначеного виду є неможливим без зміни їх дійсного та реального цільового призначення на інший.
Разом з тим, положення викладеної у п. в) ч. 3 ст. 22 ЗК України норми, надають право передання у власність та надання у користування земель сільськогосподарського призначення призначених для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства виключно сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам.
Тобто можливість оренди земельних ділянок для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства фермерським господарством не передбачена.
Отже, саме в силу закону фермерське господарство позбавлено права орендувати земельні ділянки для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства без змін їх цільового виду використання на інший, який дозволяє використовувати їх для ведення фермерського господарства, здійснення товарного сільськогосподарського виробництва.
Відповідно до приписів ст. 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та угод щодо земельних ділянок.
Спірним договором було допущено незаконну зміну цільового виду використання земельних ділянок. При цьому, жодного рішення уповноваженим органом щодо зміни виду використання земельних ділянок не ухвалювалось та відповідна землевпорядна документація не розроблялась.
А тому з огляду на належність земельних ділянок за цільовим видом використання до сільськогосподарських земель призначених для ведення дослідних та навчальних цілей, пропаганди передового досвіду, слід стверджувати про невідповідність цільового призначення земельних ділянок визначеному договором виду їх використання.
Має місце порушення цільового використання спірної земельної ділянки, його свідоме заперечення та нівелювання.
Разом з тим, суд відзначає, що в силу положень п. 6.2 Статуту, заклад освіти згідно з постановою Кабінету Міністрів України №796 від 27.08.2010 року на момент укладення договору мав право надавати платні послуги, які пов'язані з наданням в оренду шкільної землі, доходи (прибутки) від яких використовуються закладом освіти виключно для фінансування видатків на утримання організації, реалізації мети (цілей, завдань) та напрямів діяльності, визначених його установчими документами.
При цьому, згідно з приписами ч. 4 ст. 80 ЗУ «Про освіту» об'єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення органом управління можливості користування державним нерухомим майном відповідно до законодавства.
Тобто законодавством передбачено можливість надання майна закладу освіти в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.
Проте, у даному випадку спірний договір не переслідував мету забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, а був спрямований на фактичне надання земельних ділянок в користування на умовах оренди землі за плату задля вирощування користувачем сільськогосподарської продукції з метою отримання прибутку.
При цьому, у матеріалах справи нам виконання вимог ч. 4 ст. 80 ЗУ «Про освіту» відсутні будь-які докази, які б свідчили про прийняття уповноваженим державним органом рішення про визначення можливості користування земельними ділянками відповідно до законодавства.
У зв'язку з цим спірний договір не може вважатися і договором про надання послуг, пов'язаних з наданням в ореду шкільної землі, у розумінні положень п. 6.2 Статуту.
Надання земельних ділянок в користування для виробництва сільськогосподарської продукції не узгоджується з основним видом діяльності відповідача-1, суперечить йому.
Більш того, як вже зазначалося, згідно інформації з листа Біловожського ліцею №1 Біловодської селищної ради Луганської області від 24.02.2021 року №01-32/46, у закладі освіти не створювалися та не функціонують відділи (підрозділи), які займаються веденням підсобного сільського господарства; навчальний заклад не здійснює навчальну підготовку за спеціальностями, пов'язаними з веденням сільського господарства.
Тобто, укладення договору про спільну діяльність жодним чином не забезпечувало реалізацію головної мети закладу освіти (п. 1.6 Статуту), не узгоджувалося з завданнями його освітнього процесу та, як наслідок, призвело до використання земельних ділянок не за освітнім призначенням, всупереч його спрямованості та цілям.
Також, суд відзначає, що в матеріалах справи відсутні і будь-які інші докази, які б свідчили про те, що спірний договір було укладено у відповідності до положень п. 6.2 Статуту з метою надання послуг з вирощування, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції безпосередньо закладом освіти, оскільки як вбачається з матеріалів справи вчителі та учні не залучалися до процесу обробки земельних ділянок.
У свою чергу суд вважає доцільним взяти до уваги, що в силу п. а) ч. 1 ст. 95 ЗК України відповідач-1. як постійний землекористувач, наділений виключно правом самостійного господарювання на земельних ділянках.
При цьому, відповідно до ч. 6 ст. 80 ЗУ «Про освіту» майно закладів освіти, яке не використовується в освітньому процесі, може бути вкладом у спільну діяльність або використане відповідно до статті 81 цього Закону.
Проте, передача такого майна має здійснюватися виключно з додержанням встановленого законом порядку. Позаяк, як було констатовано вище, відповіда-1 передав у користування ФГ «Лілія» визначені договором земельні ділянки за відсутності відповідного рішення законного розпорядника, поза межами своєї дієздатності.
Разом з тим, слід звернути увагу на те, що державно-приватне партнерство щодо об'єктів державної та комунальної власності здійснюється без зміни цільового призначення та форми власності цих об'єктів (ч. 5 ст. 81 ЗУ «Про освіту»), - однак, вказану заборону було порушено, фактичне використання земельних ділянок здійснювалося всупереч їх цільовому призначенню.
Також, з огляду на вищекладене, суд критично ставиться до заперечень відповідачів, викладених у змісті відзивів на позовну заяву та запереченнях, оскільки сам по собі акт приймання-передачі є окремим документом, що лише підтверджує виконання стороною умов договору, зокрема, щодо передачі земельної ділянки в користування (подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 17.12.2018 року у справі № 138/2657/16-ц). Однак, у даному випадку земельні ділянки і так перейшли у фактичне користування ФГ «Лілія», про що свідчать і наявні у матеріалах справи документи.
Так, факт здійснення сільськогосподарських робіт на спірних земельних ділянках не заперечується відповідачами по справі у своїх заявах по суті справи. Відповідач-2 у відзиві зазначив, що провів оранку грунту, двічі передпосівну культивацію, здійснив посів ячменю та зібрав врожай. До того ж дані факти підтверджується і доданими до відзиву доказами, а саме: копіями акту №1 про оранку від 21.05.2020 року, акту №2 про проведення передпосівної культивації від 23.05.2020 року, акту №3 про посів ячменю від 24.05.2020 року, акту №4 про уборку ячменю від 30.07.2020 року. Також факт одержання прибутку внаслідок здійснення саме сільськогосподарської діяльності на отриманих у фактичне користування земельних діляках підтверджується рішенням №1/20 про розподіл прибутку від 31.07.2020 року.
Більш того, з моменту укладення договору він фактично виконувався сторонами та жодною з сторін не заперечувався факт користування земельними ділянками ФГ «Лілія». При цьому, у даному випадку здійснення такої правомочності як користування земельною ділянкою було б не можливе без фактичного володіння нею, що полягає у безпосередньому взаємозв'язку користувача з річчю.
Тобто, спірні земельні ділянки перебували в фактичному володінні та користуванні ФГ «Лілія» на підставі укладеного між сторонами договору, проте, доказів їх повернення матеріали справи не містять. А тому відповідні земельні ділянки в силу приписів ст. 216 ЦК України мають бути повернуті у разі визнанням договору недійсним.
Враховуючи зазначане суд також вважає безпідставними та необґрунтованими доводи відповідачів про те, що спірні земельні ділянки не передавалися ФГ «Лілія».
У свою чергу додані до відзиву відповідача-1 докази щодо використання переданих у користування земельних ділянок під час освітнього процесу жодним чином не спростовують реальної, першочергової та дійсної мети укладеного між сторонами договору: користування земельними ділянками ФГ «Лілія» з метою отримання прибутку. Вчинення вказаних дій тільки приховує дійсну мету укладеного між сторонами правочину.
У відповідності до приписів ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
Так, ч. 1 ст. 203 названого Кодексу визначає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203 ЦК України).
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203 ЦК України).
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (ч. 2 ст. 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).
З наведеного слідує, що недійсність правочину може наступати лише у разі певних порушень закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення, тобто нікчемні, та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Оспорюваними є правочини, які Цивільний кодекс України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи.
Таким чином, встановивши, що оспорюваний договір не є договором про спільну діяльність, а є прихованим договором оренди земельних ділянок (удаваним правочином), який укладено всупереч вимогам Земельного кодексу України, Закону України «Про оренду землі», а також загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину в силу ст. 203 ЦК України, суд вважає, що обраний прокурором спосіб захисту відповідає передбаченим цивільним законодавствам способам захисту, узгоджується зі змістом відповідного права, характером його порушення та спричиненим ним наслідкам, а також забезпечує ефективний, реальний, а не ілюзорний захист прав власника, а тому приходить до висновку про наявність обґрунтованих та законних підстав для визнання укладеного 20.05.2020 року між Біловодським опорним закладом загальної середньої освіти та Фермерським господарством «Лілія» договору №20/05-2020 про спільну діяльність недійсним.
При цьому, розглядаючи заявлену прокурором вимогу про зобов'язання відповідача повернути постійному користувачу земельні ділянки суд бере до уваги наступне.
Згідно інформації з листа Біловодського ліцею №1 Біловодської селищної ради Луганської області від 24.02.2021 року №01-32/46, земельні ділянки не повернуті. Матеріали справи також не містять доказів повернення ФГ "Лілія" земельних ділянок у володіння та користування відповілача-1.
Статтею 216 ЦК України передбачено загальні наслідки недійсності правочину - недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а згідно зі статтею 236 ЦК України правочин є недійсним з моменту його вчинення та не породжує тих юридичних наслідків, задля яких укладався, у тому числі не породжує переходу права власності до набувача.
Зміст права власності викладено в ч.1 ст. 317 ЦК України, згідно якого власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. (ч. 1 ст. 319 ЦК України).
В силу положень ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Частинами 2 та 3 ст. 326 ЦК України передбачено, що від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
Згідно приписів ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно в усіх випадках від особи, яка заволоділа ним незаконно, без відповідної правової підстави.
У постановах Верховного Суду України від 02.03.2016 року у справі № 6-3090цс15, від 23.11.2016 року у справі № 3-1058гс16 викладено правову позицію, у якій зазначено, що, відповідно до закріпленого в ст. 387 ЦК України загального правила, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
Крім того, главою 83 Цивільного кодексу України визначені загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави.
За змістом ст. 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення гл. 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок iншої особи, в) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених ст.11 ЦК України.
Отже, сутність зобов'язання із набуття, збереженням майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи-набувача частини її майна, що набуте поза межами правої підстави, у випадку, якщо правова підстава переходу відпала згодом або взагалі без неї якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.
Статтею 1213 ЦК України передбачено, що набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі.
Таким чином, зважаючи на факт визнання укладеного між сторонами договору про спільну діяльність недійсним, наслідком чого є непородження ним жодних юридичних наслідків з моменту його вчинення, враховуючи наведені приписи законодавства, господарський суд, ставлячи за мету відновити права власника та постійного користувача на земельні ділянки, вважає неохідним і доцільним зобов'язати відповідача-2 повернути постійному користувачу відповідачу-1 земельні ділянки з кадастровими номерами 4420655100:08:002:0065 та 4420655100:08:002:0066 загальною площею 21,266 га, які розташовані на території Біловодської селищної ради Старобільського (Біловодського) району Луганської області.
Подібних правових висновків дійшов і Верховний Суд у своїх постановах від 17.01.2019 року у справі № 923/241/18, від 19.08.2020 року у справі №915/1302/19, від 01.03.2018 року у справі №908/546/17, від 06.11.2019 року у справі №916/1424/18 та від 19.08.2019 року у справі №920/22/18.
За таких обставин, заялені прокурором (позивачем у справі) вимоги є доведеними, обґрунтованими та такими, що ґрунтуються на положеннях чинного законодавства, а тому суд, з огляду на їх підставність, задовольняє їх повністю.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд керується положеннями п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, відповідно до якого судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, враховуючи положення ст. 129 ГПК, витрати зі сплати судового збору слід покласти на відповідачів у рівних частинах.
Керуючись ст.ст. 232, 233, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд -
1. Позов - задовольнити повністю.
2. Визнати недійсним договір про спільну діяльність по використанню земель для ведення дослідних, навчальних робіт та проведення навчально-виробничої практики з учнями 8,10 класів №20/05-2020 від 20.05.2020 року, укладений між Біловодським опорним закладом загальної середньої освіти та Фермерським господарством «Лілія».
3. Зобов'язати Фермерське господарство «Лілія» (92800, Луганська область, Біловодський район, смт Біловодськ, вул. Біловодська, буд. 124, ідентифікаційний код 32547473) повернути постійному користувачу Біловодському ліцею №1 Біловодської селищної ради Луганської області (92800, Луганська область, Біловодський район, смт Біловодськ, вул. Центральна, буд. 93, ідентифікаційний код 26070952) земельні ділянки з кадастровими номерами 4420655100:08:002:0065 та 4420655100:08:002:0066 загальною площею 21,266 га, які розташовані на території Біловодської селищної ради Старобільського (Біловодського) району Луганської області.
5. Стягнути з відповідачів: Фермерського господарства «Лілія» (92800, Луганська область, Біловодський район, смт Біловодськ, вул. Біловодська, буд. 124, ідентифікаційний код 32547473) та Біловодського ліцею №1 Біловодської селищної ради Луганської області (92800, Луганська область, Біловодський район, смт Біловодськ, вул. Центральна, буд. 93, ідентифікаційний код 26070952) на користь Луганської обласної прокуратури (93400, Луганська область, м. Сєвєродонецьк, вул. Богдана Ліщини, 27, ідентифікаційний код юридичної особи 02909921) у рівних частинах судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 4 540,00 грн., а саме: з кожного по 2 270,00 грн.
6. Видати накази після набрання рішенням суду законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення, відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України та п.п. 17.5 п. 17 Розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, може бути оскаржено до апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги через Господарський суд Луганської області протягом двадцяти днів з дня його складення.
Судове рішення складено та підписано 11.05.2021 року.
Суддя О.В. Тацій