06 травня 2021 року справа № 580/1049/21
м. Черкаси
Черкаський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Гайдаш В.А.,
розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
До Черкаського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , далі - позивач) з позовом до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , далі - відповідач), в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати в повному обсязі позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 01.07.2020;
- стягнути з відповідача на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 01.07.2020 включно в сумі 193415 грн. 55 коп., із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення в період з 01.12.2015 по 28.02.2018 - січень 2008 року, а в період з 01.03.2018 по 01.07.2020 - березень 2018, з вимог абз. 3, 4, 6 п. 5 Порядку №1078.
Ухвалою суду від 09.03.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилається на те, що на час звільнення зі служби, відповідач протиправно не провів з ним усіх необхідних розрахунків, на які він мав право, оскільки за час проходження військової служби йому не була виплачена індексація грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 01.07.2020.
Відповідач надав до суду письмовий відзив на позов, у якому просить суд відмовити у задоволенні позову, що стосується періоду та суми стягнення. Також зазначено, що позивачу за грудень 2015 року виплачувалась індексація. Також вказує, що нарахування індексації у конкретному розмірі є виключними дискреційними повноваженнями відповідача.
Позивачем подано до суду відповідь на відзив, у якому він зазначив, що доводи відповідача, які зазначені у відзиві на позов є необґрунтованими, а позов таким, що підлягає до повного задоволення.
Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд зазначає наступне.
Із наявних у матеріалах справи доказів судом встановлено, що наказом військової частини НОМЕР_1 від 01.07.2020 №133 ОСОБА_1 звільнено з військової служби, виключено зі списків особового складу та знято з усіх видів забезпечення.
На звернення позивача від 20.08.2020 щодо виплати йому індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 01.07.2020 відповідач листом від 26.08.2020 №350/205/192/62/269 повідомив його, що відповідно до вимог директора Департаменту фінансів МОУ, доведених листом від 04.01.2016 №248/3/9/1/2, індексація грошового забезпечення з 01.01.2016 по 28.02.2018 не нараховувалась та не виплачувалась, кошти для її виплати не виділялись. Згідно роздавальної відомості позивачу виплачена індексація грошового забезпечення за грудень 2015 року у сумі 757 грн. 90 коп., а також здійснено її виплату за період з грудня 2018 року по червень 2020 року.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає, що статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 9 Закону України від 20.12.1991 №2011-ХІІ “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” (далі - Закон №2011-ХІІ) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Індексація грошових доходів населення відповідно до ч.1 ст.1 Закону України від 03.07.1991 №1283-ХІІ “Про індексацію грошових доходів населення” (далі - Закон №1283-ХІІ) - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
На підставі ч.1 ст.2 Закону №1283-ХІІ індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення).
Згідно з ч.1 ст.4 Закону №1283-ХІІ індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.
Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) затверджений Порядок проведення індексації грошових доходів населення (далі - Порядок №1078), згідно з п.2 якого індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців.
Пунктом 6 вказаного Порядку передбачено, що виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких провадяться відповідні грошові виплати населенню, зокрема, підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету.
Отже, індексація грошового забезпечення є однією із основних державних гарантій щодо оплати праці. Проведення індексації у зв'язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов'язком для всіх юридичних осіб-роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.
Відповідачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів того, що у бюджеті відповідного рівня, з якого відбувається фінансування, кошти на індексацію грошового забезпечення відсутні.
Тому невиконання обов'язку з нарахування індексації на грошове забезпечення військовослужбовця в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка, свідчить про недотримання вимог Закону.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі “Кечко проти України” (заява №63134/00) зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань. Такого ж висновку дотримується судова практика Верховного Суду (відповідний висновок у постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №825/874/17, який підлягає безумовному врахуванню судами нижчих інстанцій на підставі ч.5 ст.242 КАС України).
Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 №8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20.03.2002 №5- рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.
Відсутність законодавчого механізму для нарахування та виплати індексації за періоди, в яких була відсутня фінансова можливість такої виплати, не є підставою для позбавлення особи права на отримання коштів (мирне володіння його майном), виплата яких передбачена законом. Будь-які доручення та листи не можуть скасовувати дію чинних законів, оскільки не є нормативно-правовими актами.
Отже, лист Департаменту фінансів Міністерства оборони України від 04.01.2016 №248/3/9/1/2, на який відповідач посилається, до спірних правовідносин застосуванню не підлягає.
Судом враховано, що постановою Кабінету Міністрів України від 07.11.2007 №1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» затверджено схеми посадових окладів військовослужбовців.
Відповідно до інформації, яка розміщена на офіційному веб-сайті Держстату України, у березні місяці 2008 року величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації у 103 відсотка та складала 103,8 відсотки.
Таким чином, грошове забезпечення військовослужбовців підлягало індексації з цього періоду.
Разом з цим, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», яка набрала чинності 01.03.2018, затверджено нову тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців, внаслідок чого збільшилось грошове забезпечення всіх категорій службовців.
Отже, починаючи з березня 2018 року збільшилось грошове забезпечення позивача та змінився базовий місяць для нарахування його індексації, що свідчить про не перевищення порогу величини індексу споживчих цін у 103 відсотка.
Враховуючи, що у грудні 2015 року та починаючи з грудня 2018 року по червень 2020 року позивачу нараховувалась та виплачувалась індексація грошового забезпечення, тому у задоволенні позову в цій частині необхідно відмовити.
Разом з цим, за період із січня 2016 року по лютий 2018 року позивачу індексація не нараховувалась та не виплачувалась, її не нарахування та невиплата є протиправною бездіяльністю відповідача.
Таким чином, для відновлення порушеного права позивача суд дійшов висновку частково задовольнити позов та зобов'язати відповідача нарахувати і виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з січня 2016 року по лютий 2018 року.
Крім того, позовні вимоги в частині стягнення із відповідача на користь позивача індексацію з 01.12.2015 по 01.07.2020 включно в сумі 193415 грн. 55 коп., із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 - січень 2008 року, а в період з 01.03.2018 по 01.07.2020 - березня 2018, з вимог абз. 3, 4, 6 п. 5 Порядку №1078, суд вважає такими, що також не підлягають до задоволення та є передчасними, оскільки стягненню підлягають виплати, які нараховані, однак не виплачені у встановлений законом строк.
Крім того, розрахунок індексації грошового забезпечення є компетенцією відповідача як органу, в якому позивач проходив службу і який виплачував йому грошове забезпечення. Саме на відповідача за наявності законних підстав покладається обов'язок нарахувати та виплатити позивачу індексації грошового забезпечення.
Згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Здійснюючи судочинство Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини від 17.12.2004 у справі “Педерсен і Бодсгор проти Данії” зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.06.2006 у справі “Волохи проти України” (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є “передбачуваною”, якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. “…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання”.
Тобто, під дискреційним повноваженням слід розуміти компетенцію суб'єкта владних повноважень на прийняття самостійного рішення в межах, визначених законодавством, та з урахуванням принципу верховенства права.
Зміст компетенції органу виконавчої влади складають його повноваження - певні права та обов'язки органу діяти, вирішуючи коло справ, визначених цією компетенцією. В одних випадках це зміст прав та обов'язків (право діяти чи утримуватися від певних дій). В інших випадках органу виконавчої влади надається свобода діяти на свій розсуд, тобто оцінюючи ситуацію, вибирати один із кількох варіантів дій (або утримуватися від дій) чи один з варіантів можливих рішень.
Таким чином, у спірних правовідносинах повноваження щодо обрахунку індексації, у відповідності до положень Порядку №1078 та Закону №1282-XII, покладається саме на відповідача.
За вказаних обставин суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є частково обґрунтованими, а позов таким, що підлягає до часткового задоволення.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
При цьому в силу положень частини 2 статті 77 вказаного кодексу в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору та не надав доказів понесення судових витрат, відсутні підстави для їх розподілу.
Керуючись статтями 6, 14, 139, 242-245, 255, 295, 370 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з січня 2016 року по лютий 2018 року.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з січня 2016 року по лютий 2018 року.
У задоволенні інших позовних вимог відмовити.
Копію рішення направити особам, які беруть участь у справі.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду через Черкаський окружний адміністративний суд у строк, встановлений статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.А. Гайдаш