05 травня 2021 року Чернігів Справа № 620/2960/21
Чернігівський окружний адміністративний суд під головуванням судді Житняк Л.О., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області, в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача, щодо не нарахування та невиплати підвищення до пенсії з 17.07.2018, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат, встановлених ст.39 Закону України від 28.02.1991 №796 «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»;
- зобов'язати відповідача здійснити з 17.07.2018 перерахунок, нарахувати підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, що проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному ст.39 Закону України від 28.02.1991 №796 «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом мінімальним заробітним платам (згідно Закону про Державний бюджет України на відповідний рік).
Позов мотивовано тим, що позивачу виплачується доплата як непрацюючому пенсіонеру, що проживає в зоні гарантованого добровільного відселення не в кратному розмірі до мінімальної заробітної плати, як передбачено Законом №796, а в зменшеному розмірі, виходячи з положень постанови Кабінету Міністрів України №1210, якою затверджено Порядок обчислення пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи відповідно до Закону України від 28.12.2014 №76 «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин», який вступив в законну силу 01.01.2015 та яким встановлено, що ст.39 закону України №796-ХІІ застосовується в порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.
Суд ухвалою від 05.04.2021 прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Відповідач, в межах встановленого судом строку, відзив на позов не надав.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає про таке.
Позивач перебуває на обліку у відповідача, є непрацюючим пенсіонером та постійно проживає в селі Боровики, Чернігівський район, Чернігівська область,15545, яке відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 23.07.1991 №106 віднесено до зони гарантованого добровільного відселення.
Вважаючи, що відповідно до ст.39 Закону України від 28.02.1991 №796 «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» їй, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, повинна виплачуватись щомісячна доплата до пенсії у розмірах двох мінімальних заробітних плат, він звернулась до відповідача із заявою, в якій просив провести перерахунок пенсії.
Проте, відповідач відмовив їй у здійсненні такого перерахунку надіславши листа від 15.03.2021 №2112-1919/К-02/8-2500/21, внаслідок чого позивач звернувся до суду з даним позовом (а.с.24-25).
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст.19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Предметом оскарження у цій справі є бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області щодо не нарахування та невиплати позивачеві з 17.07.2018 підвищення до її пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному ст.39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Так, спеціальним законом, який визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення є Закон України від 28.02.1991 №796 «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон №796-ХІІ).
Стаття 39 Закону №796-ХІІ у редакції, чинній до 01.01.2015, була викладена наступним чином: «1. Громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах: - у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати; - у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати; - у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
2. Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати.
3. Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України».
Між тим, 28.12.2014 прийнято Закон №76-VIII, який набрав чинності 01.01.2015, пп.7 п.4 розділу І якого внесено зміни до Закону №796-ХІІ шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45.
Так, 04.02.2016 прийнято Закон №987-VIII, який згідно з розділом ІІ «Прикінцеві положення» набрав чинності з 01.01.2016 і яким включив до Закону №796-ХІІ ст.39 такого змісту: «Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України».
Разом з цим, суд зазначає, що рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, пп.7 п.4 розділу І Закону № 76-VІІІ. Вирішено, що положення пп.7 п.4 розділу І Закону №76-VІІІ, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 17.07.2018 №6-р/2018 указав, що обмеження чи скасування Законом №76-VIII пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, фактично є відмовою держави від її зобов'язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Приписи статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина друга), зобов'язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, Закон №76-VIII у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню ч.2 ст.3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
При цьому, в рішенні Конституційного Суду України встановлено порядок його виконання щодо застосування ст.ст. 53 і 60 Закону №796-ХІІ у редакціях, чинних до внесення змін Законом №76-VIII, проте застережень щодо порядку застосування ст.39 Закону №796-ХІІ вказане Рішення не містить.
Конституційний Суд України у рішенні від 13.05.1997 №1-зп висловив позицію, згідно якої закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.
Судом встановлено, що позивач є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 3, перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Чернігівській області як отримувач пенсії за віком та проживає в с. Боровики, Чернігівського району, Чернігівської області, яке відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон добровільного відселення внаслідок Чорнобильської катастрофи відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 23.07.1991 №106 «Про організацію виконання постанов Верховної Ради України PCP про порядок введення в дію законів Української PCP «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», віднесено до зони гарантованого добровільного відселення (а.с.14,19).
Проаналізувавши наведене, суд дійшов висновку, що в силу положень Закону №796-ХІІ до 01.01.2015 позивач отримував підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, відповідно до ст.39 Закону №796-ХІІ. Однак, з 01.01.2015 виплату такого підвищення припинено у зв'язку із внесенням змін до Закону №796-ХІІ Законом №76-VIII, яким, зокрема, ст.39 Закону №796-ХІІ було виключено.
Однак, з огляду на рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018, суд вважає, що з 17.07.2018 відновлено дію редакції ст.39 Закону №796-ХІІ, яка була чинною до 01.01.2015. Ця редакція статті за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону №987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням ст.39 Законом №987-VIII.
Суд зазначає, що незважаючи на те, що Конституційний Суд України у своєму рішенні від 17.07.2018 №6-р/2018 не скористався правом встановлення порядку його виконання в частині, що стосується, зокрема, ст.9 Закону №796-ХІІ, суд вважає, що з 17.07.2018 відновила дію редакція ст.39 Закону №796-ХІІ, яка була чинна до 01.01.2015. Ця редакція статті за своїм змістом та правовим регулюванням є значно ширшою у порівнянні зі ст.39 Закону №796-ХІІ в редакції Закону №987-VIII і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не відновлено з включенням ст.39 Законом №987-VIII.
Так, ст.39 в редакції Закону №987-VIII, яка чинна з 01.01.2016 врегульовує питання доплат виключно особам, які працюють у зоні відчуження, натомість редакція ст.39, яка була чинна до 01.01.2015, врегульовувала питання здійснення доплат таким категоріям громадян: 1) особам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення (у зоні безумовного (обов'язкового) відселення, у зоні гарантованого добровільного відселення, у зоні посиленого радіоекологічного контролю); 2) непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях; 3) студентам, які там навчаються; 4) пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення; 5) громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів.
Отже, у спірних правовідносинах, відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта - ст.39 Закону №796-ХІІ до внесення змін Законом №76-VIII, спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність з 01.01.2016 ст.39 Закону №796-ХІІ в редакції Закону №987-VIII.
Враховуючи, що ст.39 в редакції Закону №987-VIII і ст.39 в редакції до внесення змін Законом №76-VIII (які визнані неконституційними) не можна вважати однопредметними нормативно-правовими актами, оскільки вони встановлюють право на доплати різному колу суб'єктів, то підстави для застосування темпорального підходу для вирішення колізії цих норм, відсутні.
Натомість, з урахуванням змістовної складової та мотивів рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018 , суд вважає, що ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (ст.ст.3, 8 Конституції України та ст.6 КАС України) в частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав.
Такий підхід до розуміння наслідків визнання неконституційними нормативно-правових актів (або окремих положень) та усунення виниклої внаслідок цього колізії забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України
Отже, з моменту ухвалення рішення Конституційним Судом України від 17.07.2018 №6-р/2018, відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - зоні гарантованого добровільного відселення на підставі ст.39 Закону №796-ХІІ.
Щодо розміру виплати підвищення до пенсії позивачеві як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст.63 Закону №796-ХІІ фінансування витрат, пов'язаних з реалізацією цього Закону, здійснюється за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів та інших джерел, не заборонених законодавством.
Правові засади функціонування бюджетної системи України, її принципи, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства визначені у Бюджетному кодексі України.
Відповідно до ч.1 ст.23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачене законом про Державний бюджет України.
01.01.2015 набрав чинності Закон України від 28.12.2014 №79-VIII «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин», пунктом 63 якого розділ VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетний кодекс України доповнено пунктом 26, яким установлено, що норми і положення статей 20, 21, 22, 23, 30, 31, 37, 39, 48, 50, 51, 52 та 54 Закону №796-ХІІ застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Таким чином, Кабінету Міністрів України були надані повноваження щодо визначення розміру і порядку виплати пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ.
Постановою Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 №1210 «Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» затверджено Порядок обчислення пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи (далі - Порядок №1210), та доручено Пенсійному фонду України забезпечити здійснення перерахунку пенсій, призначених особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, до набрання чинності цією постановою, за матеріалами пенсійних справ.
Відповідно до п.15 Порядку №1210 підвищення пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення, передбачене с.39 Закону №796-ХІІ, здійснюється в таких розмірах: - тим, що проживають у зоні безумовного (обов'язкового) відселення, - 13,2 гривні; - тим, що проживають у зоні гарантованого добровільного відселення, - 10,5 гривні; - тим, що проживають у зоні посиленого радіоекологічного контролю, - 5,2 гривні.
Зазначені положення Закону №79-VІІІ неконституційними не визнавалися, положення постанови Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 №1210 «Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» є також чинними.
Поряд з цим, з моменту ухвалення рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018 пп.7 п.4 розділу І Закону №76-VІІІ визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).
Тобто із 17.07.2018 відновлено дію ст.39 Закону №796-ХІІ у редакції, що діяла до 01.01.2015 в частині, яка не змінена Законом №987-VIII.
Тому ст.39 вказаного Закону №796-ХІІ із 17.07.2018 має такий зміст:
«Стаття 39. Доплата громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення
Громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах: - у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати; - у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати; - у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати».
В іншій частині ст.39 Закону №796-ХІІ діє у редакції Закону №987-VIII від 04.02.2016.
Юридична сила закону як основного джерела права, його місце в системі нормативно-правових актів закріплені в Конституції України. Однією з ознак, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є прийняття його вищим представницьким органом державної влади. Пунктом 3 ч.1 ст.85 Конституції України закріплено, що прийняття законів належить до повноважень Верховної Ради України.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17.10.2002 №17-рп (щодо повноважності Верховної Ради України) визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони.
Ще однією ознакою, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є критерій регулювання найбільш важливих суспільних відносин. Статтею 92 Конституції України визначено коло питань (суспільних відносин), які можуть бути врегульовані виключно законами України.
Вища юридична сила закону полягає також у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Підпорядкованість таких актів законам закріплена у положеннях Конституції України.
Тому, у випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.
Статтею 67 Закону №796-ХІІ установлено, що конкретні розміри всіх доплат, пенсій і компенсацій підвищуються Кабінетом Міністрів України відповідно до зміни індексу вартості життя і зростання мінімальної заробітної плати.
Надання Законом №79-VІІІ Кабінету Міністрів України повноважень щодо визначення розміру і порядку виплати пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, не надає йому права їх зменшувати або скасовувати, тобто не надає йому права приймати підзаконні акти, які будуть суперечити Закону №796-ХІІ, оскільки у самому Законі встановлені розміри підвищення пенсії, а не зазначено, що такий розмір встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Конституційний Суд України у Рішенні від 25.01.2012 №3-рп/2012, крім іншого, вирішив: - в аспекті конституційного подання положення ч.2 ст.96, п.п.2, 3, 6 ст.116 Конституції України треба розуміти так, що повноваження Кабінету Міністрів України щодо розробки проекту закону про Державний бюджет України та забезпечення виконання відповідного закону пов'язані з його функціями, в тому числі щодо реалізації політики у сфері соціального захисту та в інших сферах. Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України; - в аспекті конституційного подання положення ч.2 ст.95, ч.2 ст.124, ч.1 ст.129 Конституції України, п.5 ч.1 ст.4 Бюждетного кодексу України та п.2 ч.1 ст.9 КАС України в системному зв'язку з положеннями ст.6, ч.2 ст.19, ч.1 ст.117 Конституції України треба розуміти так, що суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності.
Відтак, на переконання суду, рішення Конституційного Суду України від 25.01.2012 №3-рп/2012 не надає права Кабінету Міністрів України зменшувати розмір виплати пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, а Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України у разі, якщо законом прямо не передбачено розмір таких виплат.
Вирішуючи цей спір судом враховані правові висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, що викладені у постанові Верховного Суду від 18.03.2020, ухваленій у зразкові справі №240/4937/18, які в силу вимог ч.5 ст.242 КАС України враховуються судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідно до рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018 та ст.39 Закону №796-ХІІ із 17.07.2018 позивач має право на щомісячне отримання підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат, як установлено ст.39 Закону № 96-ХІІ.
Щодо строку звернення до суду, суд зазначає, що оскільки ст.39 Закону №796 має імперативний характер та зобов'язує пенсійні органи проводити таку доплату щомісяця в силу Закону, не отримана доплата з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, має бути виплачена за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів (ст.46 Закону України від 09.07.1993 №1058 «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»).
Згідно ч.1 та ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії слід задовольнити повністю.
Згідно ч.1 ст.139 КАСУ при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Як слідує з матеріалів справи, позивачем під час звернення до суду було сплачено судовий збір на загальну суму 908,00 грн, а тому, за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області має бути стягнутий судовий збір в розмірі 908,00 грн.
Визначаючись щодо розподілу витрат на правничу допомогу, суд зазначає наступне.
Так, право на правову допомогу гарантовано ст.ст.8, 59 Конституції України, офіційне тлумачення яким надано Конституційним Судом України у рішеннях від 16.11.2000 №13-рп/2000, від 30.09.2009 №23-рп/2009 та від 11.07.2013 №6-рп/2013.
У рішенні Конституційного Суду України від 30.09.2009 №23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.
Згідно ч.1 ст.132 КАСУ, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (частина третя вказаної статті).
Таким чином, послуги зі складання позовних заяв, апеляційних та касаційних скарг є різновидом правової допомоги, витрати на яку включаються до складу судових витрат.
За змістом ст.134 КАСУ, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, у тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною чи третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, установлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (послуг), виконаних (наданих) адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до ч.7 та ч.9 ст.139 КАСУ розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, установлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд ураховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим і пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Згідно ч.1 ст.139 КАСУ при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Також, за змістом ч.9 ст.139 КАСУ, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд ураховує, зокрема, чи є розмір таких витрат обґрунтованим і пропорційним до предмету спору.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем та адвокатом ОСОБА_2 укладено договір про надання правової допомоги від 06.03.2021 №б/н. Також, позивачем на підтвердження понесених витрат на правову допомогу надано квитанцію до прибуткового касового ордера та Акт-розрахунок суми судових витрат до договору у розмірі на 3 200 грн (а.с.8,27-29).
За змістом ч.3 ст.30 Закону України від 05.07.2012 «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» при встановленні розміру гонорару враховується, серед іншого, складність справи, а гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Відповідно до ст.17 Закону України від 23.02.2006 №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі «Ботацці проти Італії», заява №34884/97, п.30).
У пункті 269 рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п.55 з подальшими посиланнями).
А у пункті 154 рішення Європейського суду із прав людини від 07.11.2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» ( заява №58442/00) зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Правова позиція Верховного Суду щодо необхідності доведення та врахуванням того чи були витрати на правничу допомогу фактичними, а їх розмір обґрунтованим та розумним викладена, зокрема у постанові від 05.05.2018 у справі №821/1594/17.
Верховним Судом у постанові від 19.02.2019 у справі №803/1032/18 (касаційне провадження №К/9901/69188/18) підкреслюється, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, до предмета доказування у питанні компенсації понесених у зв'язку з розглядом справи втрат на правничу допомогу необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
На думку суду справа не є складною, оскільки наявне рішення Верховного Суду від 18.03.2020 у зразкові справі №240/4937/18, з аналогічного предмету спору, тому суд звертає увагу на не співмірність понесених позивачем витрат з реальною складністю справи та реальним часом, необхідним для надання консультації та підготовки позовної заяви адвокатом.
Суд, з урахуванням фактичних обставин справи, предмету спору, змісту порушення, предмету доказування, аналізу наведених доказів та правової визначеності постанови Верховного Суду від 18.03.2020 у зразкові справі №240/4937/18, оскільки вказана справа є незначної складності, а тому підлягає розгляду в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін, дійшов висновку, що наведені а Акті-розрахунку послуги фактично є однією дією по підготовці, складанні та виготовленні позовної заяви в межах однієї години.
Таким чином, щодо співмірності розміру витрат на правничу допомогу суд вважає, що обґрунтованим і пропорційним до предмету спору розміром витрат на правничу допомогу є сума 800,00 грн, яку належить стягнути з відповідача.
Керуючись ст. 139, 241-246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області щодо не нарахування та невиплати із 17.07.2018 ОСОБА_1 підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному ст.39 Закону України від 28.02.1991 №796 «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області здійснити ОСОБА_1 з 17.07.2018 нарахування та виплату підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному ст.39 Закону України від 28.02.1991 №796 «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом мінімальним заробітним платам згідно Закону про Державний бюджет України на відповідний рік та виплатити нараховане підвищення однією сумою.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 908,00 грн (дев'ятсот вісім гривень) судового збору та 800 грн (вісімсот гривень) витрат на правову допомогу.
Рішення суду набирає законної сили в порядку ст.255- Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення згідно пп.15.5 п.15 ч.1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (вул. П'ятницька, 83-а, м. Чернігів, код ЄДРПОУ 21390940).
Повне рішення суду складено 05 травня 2021 року.
Суддя Л.О. Житняк