Справа № 463/8858/20 Головуючий у 1 інстанції: Грицко Р.Р.
Провадження № 22-ц/811/554/21 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О.
Категорія:76
29 квітня 2021 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Шеремети Н.О.
суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.
секретаря: Симець В.І.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 23 грудня 2020 року,-
у вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Приватної фірми «Авіта» про стягнення заборгованості із заробітної плати.
В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що Приватна фірма «Авіта», в особі її директора ОСОБА_2 , запропонувала йому укласти трудовий договір на час виконання певної роботи, яка полягала в доставці ним, як водієм, молочної продукції на великовантажному автомобілі «Renault», д.н.з. НОМЕР_1 по маршруту місто Чорноморськ Україна - місто Баку Республіка Азербайджан. Зазначає, що підприємство, яке відряджає працівника у відрядження за кордон, забезпечує його грошовими коштами для здійснення поточних видатків в межах узгоджених сум (авансом), однак аванс відповідачем виплачений не був. Крім того за кожен день перебування працівника у відрядженні йому виплачуються добові в межах сум, затверджених постановою КМУ від 02.02.2011 року № 98, яка визначає розмір добових в Грузії та Азербайджані в сумі 25 доларів США за кожен день перебування у відрядженні. Відтак, перебуваючи у відрядженні 42 дні, на його користь підлягають стягненню добові витрати в сумі, що становить по курсу НЮУ України 26 520 грн. Зазначає, що оплата праці за виконану роботу працівникам, які направлені у службове відрядження, здійснюється відповідно до умов угоди і така не може бути нижчою середнього заробітку, тому виходячи з розміру середнього заробітку по Україні, на його користь підлягає стягненню 18 396 грн. середнього заробітку. Вказує, що поніс витрати на отримання дозволу на перетин кордону Україна -Грузія в розмірі 200 доларів США, що становить 5200 грн., та Грузія-Республіка Азербайджан в розмірі 230 доларів США, що становить 5980 грн., а також на оплату стоянки в Грузії в розмірі 42 ларі, що становить 375 грн. та на ремонт автошини напівпричепа в розмірі 500 грн.
З наведених підстав просить стягнути з Приватної фірми «Авіта» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати, що становить: добові в розмірі 26520 грн., середній заробіток в розмірі 18396 грн., кошти на оплату дозволу на в'їзд в розмірі 230 доларів США, що становить 5980 грн., кошти на оплату дозволу на в'їзд в розмірі 200 доларів США, що становить 5200 грн., кошти на оплату стоянки в розмірі 42 ларі, що становить 375 грн., кошти на ремонт автошини в розмірі 500 грн., а всього - 58 457 грн.
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 23 грудня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 , в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду, є незаконним та необгрунтованим, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин справи, невідповідністю висновків суду обставинам справи. Апелянт стверджує, що 15 грудня 2019 року Приватна фірма «Авіта», в особі її директора ОСОБА_2 , запропонувала йому виїхати в місто Чорноморськ та доставити молочну продукцію на великовантажному автомобілі «Renault», д.н.з. НОМЕР_1 по маршруту місто Чорноморськ Україна - місто Баку Республіка Азербайджан, оскільки згідно умов контракту продукція повинна бути доставленою до 26 грудня 2020 року, а автомобіль Приватної фірми «Авіта» не завантажився на паром 12 грудня 2019 року. Зазначає, що директор фірми просив його виїхати в місто Чорноморськ та вжити заходи, щоб автомобіль з продукцією, яка швидко псується, був завантажений на паром 19 грудня 2019 року. Прибувши в місто Чорноморськ виявив, що водій автомобіля, ОСОБА_3 , який є працівником ПФ «Авіта» не в змозі через хворобу керувати автомобілем, з метою запобігти аварії чи падінню великовантажного автомобіля в море під час погрузки на паром вирішив керувати автомобілем. Керування ним автомобілем підтверджується показами техограда і його картки (чіпа) № VAVAD0000005CTFO-00, яка дійсна до 02 вересня 2024 року, однак ці обставини судом не досліджувалися і суд їм не надав оцінки, як і не надав оцінки проїзним квиткам Львів-Одеса. З наведених підстав просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України).
Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України).
Відмову в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції мотивував тим, що позивачем не доведено факту перебування у трудових відносинах з ПФ «Авіта».
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов'язаний виконувати не якусь індивідуально визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання, трудова діяльність не припиняється.
Предметом трудового договору є праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт.
Згідно з ч.ч.1, 3 ст.24 КЗпП України, трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим при укладенні трудового договору з фізичною особою. Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Отже, чинне законодавство передбачає порядок укладення трудового договору й необхідні його умови при прийнятті працівника на роботу.
Відповідно до ч.2 ст.2 КЗпП України, працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.
За трудовим договором працівника приймають на роботу (посаду), включену до штату підприємства, для виконання певної роботи (певних функцій) за конкретною кваліфікацією, професією, посадою. Працівникові гарантується заробітна плата, встановлені трудовим законодавством гарантії, пільги, компенсації тощо.
Відповідно до ст.29 КЗпП України до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов'язаний: роз'яснити працівникові його права і обов'язки та проінформувати під розписку про умови/праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров'я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору; ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку; визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами та проінструктувати працівника з техніки безпеки виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони.
Як вбачається з позовної заяви, позивач, обґрунтовуючи позовні вимоги, покликається на перебування у фактичних трудових відносинах з ПФ «Авіта», оскільки він фактично приступив до виконання трудових обов'язків після телефонного дзвінка директора ПФ «Авіта» ОСОБА_4 , який попросив його виконати рейс з міжнародних перевезень.
Заперечуючи щодо позову, ПФ «Авіта» покликається на те, що на роботу на посаду водія автотранспортних засобів згідно штатного розкладу ПВ «Авіта» з 05.03.2019 року був прийнятий син позивача, ОСОБА_3 , який, як водій, повинен був доставити молочну продукцію на великовантажному автомобілі «Renault», д.н.з. НОМЕР_1 по маршруту м. Чорноморськ Україна - місто Баку Республіка Азербайджан.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 заяву на ім'я керівника ПФ «Авіта» про прийняття на роботу не подавав, наказ про його прийняття на роботу керівником не видавався, матеріали справи не містять копії трудової книжки позивача із записом про прийняття його відповідачем на роботу.
Разом з тим, матеріали справи містять наказ №3к від 04.03.2019 року про прийняття на роботу на посаду водія автотранспортних засобів згідно штатного розкладу сина позивача, ОСОБА_3 , а також повідомлення про прийняття працівника на роботу, у якому прізвище працівника зазначено « ОСОБА_3 », заповнену особисту карточку ОСОБА_3 , товарно - транспортні накладні, у яких зазначено прізвище водія - ОСОБА_3 . (а.с. 56-62), що є беззаперечними доказами перебування саме сина позивача, ОСОБА_3 , у трудових відносинах з ПФ «Авіта».
На підтвердження позовних вимог про стягнення з відповідача заробітної плати, коштів на відрядження та інших понесених ним витрат у зв'язку з відрядженням, позивач надав суду першої інстанції пасажирські квитки на паром.
Однак такі, на думку колегії суддів, не можуть бути доказами доставки саме позивачем молочної продукції, оскільки у пасажирських квитках на паром ОСОБА_5 зазначений, як пасажир, а водієм автомобіля марки «Renault», д.н.з. НОМЕР_1 зазначений ОСОБА_3 .(а.с. 6-9).
Крім цього, прізвище водія транспортного засобу «Renault», д.н.з. НОМЕР_1 і ОСОБА_3 зазначено в транспортному замовленні NR, BCU 2019/12/04 (а.с.47), в подорожному листі №1 вантажного автомобіля в міжнародному сполученні (а.с. 48-49), а також в митній декларації (а.с. 50-51).
Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який вірно зазначив, що долучена копія паспорта ОСОБА_1 , з якого вбачається, що йому надано дозвіл на перетин кордону в Республіку Азербайджан, Республіку Грузію, не є беззаперечним доказом виконання ним за дорученням відповідача трудових обов'язків, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що його візити у вищевказані країни викликані необхідністю виконання трудових обов'язків, а також з висновком суду першої інстанції, що проїзний документ сполученням Львів - Одеса також не підтверджує факту перебування позивача у трудових відносинах з відповідачем.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що молочна продукція доставлялась на великовантажному автомобілі «Renault», д.н.з. НОМЕР_1 по маршруту місто Чорноморськ Україна- місто Баку Республіка Азербайджан, саме водієм ОСОБА_3 , який перебував у трудових відносинах з ПФ «Авіта», а не ОСОБА_1 , позивачем у справі.
Наведені вище докази спростовують доводи апелянта про те, що саме він, як водій, доставляв молочну продукцію на великовантажному автомобілі «Renault», д.н.з. НОМЕР_1 по маршруту місто Чорноморськ Україна- місто Баку Республіка Азербайджан, тобто, виконував для ПФ «Авіта» за дорученням її керівника певну конкретну роботу, яка, як вважає апелянт, повинна бути оплачена, а у зв'язку з його перебуванням у відрядженні за кордоном, відповідач, окрім заробітної плати, повинен компенсувати кошти, затрачені ним у зв'язку із відрядженням.
Відповідно до ст. 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.
Пункт 1 розділу 1 Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої Міністерством фінансів України 13.03.1998 року №59, з наступними змінами та доповненнями, передбачає, що службовим відрядженням вважається поїздка працівника за розпорядженням керівника органу державної влади, підприємства, установи, організації, що повністю або частково утримується (фінансується) за рахунок бюджетних коштів (далі - підприємство), на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи (за наявності документів, що підтверджують зв'язок службового відрядження з основною діяльністю підприємства).
Відповідно до п. 4 розділу 1 вищезгаданої Інструкції… підприємство, що відряджає працівника, забезпечує його коштами для здійснення поточних витрат під час службового відрядження (авансом).
Пункт 14 розділу 1 Інструкції …. визначає перелік підтвердних документів, що засвідчують вартість понесених у зв'язку з відрядженням витрат.
Окремим видом витрат, що не потребують спеціального документального підтвердження, є добові витрати. (п.15 розділу 1 Інструкції…).
Направлення працівника підприємства у відрядження здійснюється керівником цього підприємства і оформляється наказом (розпорядженням) із зазначенням:пункту призначення, найменування підприємства, куди відряджений працівник, строку й мети відрядження.
З огляду на те, що службовим відрядженням вважається поїздка працівника за розпорядженням керівника підприємства, а суд першої інстанції дійшов вірного та обґрунтованого висновку про те, що позивач не перебував у трудових відносинах з ПФ «Авіта», тобто, не був її працівником, колегія суддів вважає, що на спірні правовідносини не поширюються положення Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон.
Крім цього, позивачем, всупереч вимогам ст. 81 ЦПК України, не підтверджено належними та допустимими доказами понесення ним витрат у зазначених в позовній заяві розмірах.
З огляду на вищенаведене, враховуючи те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту перебування його у трудових відносинах з ПФ «Авіта», виконання ним для відповідача роботи, а саме, доставки ним, як водієм, молочної продукції на великовантажному автомобілі «Renault», д.н.з. НОМЕР_1 по маршруту місто Чорноморськ Україна- місто Баку Республіка Азербайджан, перебування у службовому відрядженні, суд першої інстанції дійшов до вірного та обґрунтованого висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 .
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга не підлягає до задоволення.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 23 грудня 2020 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення постанови.
Постанова складена 29.04.2021 року.
Головуючий: Шеремета Н. О.
Судді: Ванівський О. М.
Цяцяк Р.П.