30 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 460/5986/20
адміністративне провадження № К/9901/14590/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Желєзного І.В.,
суддів: Берназюка Я.О., Коваленко Н.В.,
перевіривши касаційну скаргу Міністерства інфраструктури України
на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2020 року
та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 17 березня 2021 року
у справі № 460/5986/20
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Рівнестандарт"
до Міністерства інфраструктури України
про визнання протиправним та скасування наказу,
У лютому 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Рівнестандарт" (далі також - позивач) звернулося до Рівненського окружного адміністративного суду із позовом до Міністерства інфраструктури України (далі також - відповідач), у якому просило визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства інфраструктури України №434 від 31 липня 2020 року "Про анулювання призначення Товариства з обмеженою відповідальністю "Рівнестандарт" органом із сертифікації для індивідуального затвердження колісних транспортних засобів, партій частин та обладнання" з моменту його прийняття.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 17 березня 2021 року, позов задоволено повністю.
21 квітня 2021 року відповідачем направлено до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 17 березня 2021 року у справі № 460/5986/20, у якій просить такі скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволені позову.
Вирішуючи питання щодо відкриття касаційного провадження, суд виходить із такого.
Відповідно до частини 3 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Статтею 129 Конституції України передбачено, що однією із основних засад судочинства визначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
За приписами частини 1 статті 13 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до частини 1 статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Згідно з частини 4 статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини 4 статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у частинах другій і третій статті 328 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень).
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їхнього перегляду в апеляційному порядку, можуть реалізувати право на їхнє оскарження у касаційному порядку тільки у визначених законом випадках.
За приписами частини 1 статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо:
1) касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню;
2) є ухвала про закриття касаційного провадження у зв'язку з відмовою від раніше поданої касаційної скарги цієї самої особи на це саме судове рішення;
3) є постанова про залишення касаційної скарги цієї самої особи без задоволення або ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення;
4) скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на касаційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку касаційного оскарження, визнані судом неповажними;
5) суд у порядку, передбаченому частинами другою, третьою цієї статті, дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою;
6) Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у частині першій статті 328 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
В обґрунтування підстав касаційного оскарження рішень судів попередніх інстанцій відповідач посилається на відсутність висновку Верховного Суду про застосування норм права у подібних правовідносинах, зазначивши, що встановлення такого висновку виключить вільне трактування суб'єктами господарювання положень Порядку оцінювання діяльності органів із сертифікації для індивідуального затвердження колісних транспортних засобів, партій частин та обладнання, затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України № 1 від 05 січня 2017 року (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30 січня 2017 року за № 125/29993, далі також - Порядок).
При цьому, колегія суддів зазначає, якщо підставою для відкриття касаційного провадження скаржник вважає наявність випадку, передбаченого пунктом 3 частини 4 статті 328 КАС України, він повинен зазначити конкретну норму права, практику застосування якої необхідно сформувати, правовідносини, до яких ця норма повинна застосовуватись, який висновок зробили суди попередніх інстанцій з цього питання та обґрунтувати, в чому полягає його неправильність.
Дослідивши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що обставини зазначені відповідачем не впливають на застосування правових норм, якими врегульовані правовідносини, що були предметом судового дослідження, і не є, у даному випадку, підставою для відкриття касаційного провадження.
Так, у касаційній скарзі відповідачем не зазначено, який саме висновок щодо питання застосування норми права необхідно сформулювати та на підставі аналізу яких конкретних норм законодавства, а колегія суддів Верховного Суду не встановила, що у судовій практиці, яка пов'язана із застосуванням Порядку, існують підстави, які б вказували на наявність проблеми, що потребує вирішенню шляхом формулювання нової правової позиції.
Із тексту касаційної скарги вбачається, що касатор цитує декілька норм Порядку, проте не зазначає та не обґрунтовує, які саме норми права із Порядку судами попередніх інстанцій застосовано неправильно, та яку практику їх застосування необхідно сформувати. У зв'язку з цим, лише саме посилання відповідача на необхідність надати загальну оцінку Порядку не може розцінюватись, як підстава касаційного оскарження передбачена пунктом 3 частини 4 статті 328 КАС України.
Верховним Судом вже викладалась правова позиція щодо застосування правових норм Порядку оцінювання діяльності органів із сертифікації для індивідуального затвердження колісних транспортних засобів, партій частин та обладнання, зокрема у постанові від 03 вересня 2019 року у справі №1340/5116/18 де стороною виступало Міністерство інфраструктури України (відповідач у справі 460/5986/20), а касатор не наводить фактичних даних, які б вказували б на її помилковість.
Міністерство інфраструктури України, безпідставно посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду у справах з подібними правовідносинами, а також зазначаючи інші доводи, як на підставу касаційного оскарження, фактично просить суд касаційної інстанції здійснити переоцінку встановлених судами у справі обставин, а також надати перевагу одним доказам над іншими, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції відповідно до частини 2 статті 341 КАС України. Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає справи, які мають найважливіше (найбільш принципове) значення для суспільства та держави, та не є "судом фактів", а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судами попередніх інстанцій, та/або переоцінювати їх.
Призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов'язковим для всіх судів та суб'єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень ч. 5 ст. 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.
Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до ч. "с" ст. 7 цієї Рекомендації скарги в суд третьої інстанції повинні подаватися в першу чергу у рамках таких справ, які заслуговують третього судового розгляду, наприклад справи, які будуть розвивати право або які будуть сприяти однаковості тлумаченню закону. Їх коло може бути також обмежене скаргами по тих справах, які стосуються питань права, які мають значення для всього суспільства в цілому. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування того, чому її справа буде сприяти досягненню таких цілей. Правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають Конституції України, відповідно до ст. 129 якої основними засадами судочинства є, серед інших, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини, згідно з якою право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг; такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (п. 36 рішення у справі "Golder v. the United Kingdom" № 4451/70, п. 57 рішення у справі "Ashingdane v. the United Kingdom" № 8225/78, п. 37 рішення у справі "Guerin v. France" № 25201/94, п. 96 рішення у справі "Krombach v. France" № 29731/96, п. п. 53, 55 рішення у справі "Воловік проти України" № 15123/03, п. 27 рішення у справі "Пелевін проти України" № 24402/02, п. 33 рішення у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України" № 45783/05, ухвала щодо прийнятності заяви № 32671/02 у справі "Скорик проти України"); такі обмеження дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, що може змінюватися відповідно до потреб і ресурсів суспільства; держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху у судовому процесі (рішення у справах "Osman v. The United Kingdom" №23452/94 та "Kreuz v. Poland" № 28249/95); умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви; зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження у справах здійснюється судом після їх розгляд судом апеляційної інстанції (п. 48 рішення у справі "Levages Prestations Services v. France" №21920/93 та рішення у справі "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" №26737/95).
За приписами пункту 6 частини 1 статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у частині першій статті 328 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Крім того, посилання касатора на постанову Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2020 року у справі № 520/2261/19 у частині щодо застосування статті 77 КАС України як норми процесуального права є невмотивованим, оскільки не може бути підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі.
Отже, з огляду на те, що судження касатора про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних відносинах є безпідставним, а скаржник не обґрунтував наявність підстав для касаційного перегляду, колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в ухвалах від 11 березня 2020 року у справі №1.380.2019.001530, від 25 березня 2020 року у справі №140/897/19 та від 15 квітня 2020 року у справі №560/994/19.
Керуючись положеннями частини 4 статті 328, пункту 6 частини 1 статті 333 КАС України,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Міністерства інфраструктури України на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 17 березня 2021 року у справі № 460/5986/20 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Рівнестандарт" до Міністерства інфраструктури України про визнання протиправним та скасування наказу.
Копію цієї ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами надіслати особі, яка її подала.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.
Судді І.В. Желєзний
Я.О. Берназюк
Н.В. Коваленко