ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
30 квітня 2021 року м. Київ № 640/2575/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Васильченко І.П. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу
за позовом Громадянина Ісламської Республіки Афганістан
ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України,
Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби
у м. Києві та Київській області,
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
Громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, ЄДРПОУ 37508470), Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області (02152, м. київ, вул. Березняківська, 4-А, ЄДРПОУ 42552598) , в якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України № 482-20 від 30.12.2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 08.02.2021 року відкрито провадження по справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, встановлено відповідачу строк для надання відзиву на позов.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що останній маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування з політичних та релігійних причин на території Афганістану, а також через загальнопоширене насильство в ситуаціях збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, залишив країну свого походження - Республіку Афганістан у пошуках притулку та прибув в Україну. В Україні позивач подав до відповідача заяву - анкету, яка на його думку є належним чином оформленою та обґрунтованою, про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач зазначає про те, що у своїй заяві - анкеті він чітко зазначив причини, які унеможливлюють його повернення в країну походження через переслідування по політичним та релігійним причинам, зокрема, позивач зазначає, що не має можливості повернутися до Афганістану через політичні причини, оскільки його батько був поліцейський та на нього було скоєно напад, в результаті якого він загинув, а згодом почали погрожувати і йому. На думку позивача, в нього є об'єктивні причини побоюватися за своє життя та здоров'я через його переслідування з політичних та релігійних мотивів, а також систематичного порушення прав людини по всій країні. Рішенням Державної міграційної служби України №482-20 від 30 грудня 2020 року позивачу відмовлено у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що 26 січня 2021 року останній отримав відповідне повідомлення №15.
Як вважає позивач відповідачами формально досліджена інформація по країні походження позивача, що стало підставою для прийняття останніми неправомірних рішень.
Відповідачі проти позову заперечили та просили суд відмовити в їх задоволенні, вважають, що рішення прийняті у відповідності до вимог чинного законодавства. В обґрунтування заперечень зазначають, що з матеріалів особової справи спостерігається, що позивач не зміг належним чином обґрунтовуючи заяву в контексті наявності в нього ознак, передбачених пунктами 1, 13 ч. 1 ст.1 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту». Так, твердження заявника носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, заявник не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. За матеріалами особової справи не спостерігаються елементи переслідування або дискримінації особи в країні громадянської належності. Стосовно шукача захисту ніколи не висувалися офіційні звинувачення в країні громадянської належності. Таким чином, доводи позивача ґрунтуються лише на суб'єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої інформації, а отже є необґрунтованими та недоведеними.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
ОСОБА_1 , громадянин Ісламської Республіки Афганістан, ІНФОРМАЦІЯ_1 , м. Кабул, за національністю - таджик, за віросповіданням - іслам (суніт), мова - фарсі (рідна), має неповну середню освіту (7 класів), невійськовозобов'язаний, має релігійний шлюб з 2019 року, місце проживання/перебування в Україні - АДРЕСА_2 .
Відповідно до матеріалів особової справи позивача, 11.08.2009 року позивач виїхав з Афганістану, маючи при цьому діючу візу, прямуючи до Казахстану, де перебував приблизно 20 днів, а вже звідти приблизно 30.08.2009 виїхав до Російської Федерації (м. Москва), де знаходився майже тиждень, а потім приблизно 15.09.2009 нелегально перетнув кордон до України.
23.07.2015 шукач захисту з установчими даними: Прізвище - ОСОБА_2 , імя -Вахідулла, по-батькові - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 вдруге звернувся із заявою до Головного управління ДМС у м. Києві.
Рішенням ДМС від 25.11.2015 №810-15 громадянину Афганістану ОСОБА_4 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
19.03.2018 заявник повторно звернувся із заявою до Управління ДМС у Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та був документований довідкою про звернення за захистом в України №008848.
30 грудня 2020 року Державною міграційною службою України прийнято рішення №482-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до повідомлення від 26.01.2021 №15 ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 3 частинами першої статті 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.
Вважаючи вказане рішення необґрунтованими та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.
Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Законом України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Крім того, в силу положень п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті (п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”).
Таким чином, суд зазначає, що особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні документи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Суд з матеріалів справи встановив, що виїзд з країни громадської належності позивача, відбувся через його побоювання зазнати переслідувань на території Батьківщини.
Однак, така обставина не може кваліфікуватись судом, в розрізі конвенційних ознак надання статусу біженця, як обставина, що слугує підтвердженням наявності підстав надання статусу біженця або критеріїв набуття додаткового захисту в Україні.
Згідно зі статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу “Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту” (29.04.2004) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими, правдоподібними, та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
У постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 № 1 “Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні” зазначається, що при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Крім того, пункт 37 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) визначає, що для надання статусу біженця, у першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Згідно з Позицією УВКБ ООН “Про обов'язки та стандарти доказів у біженців” 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні.
Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен був довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок підтверджувати чи оцінувати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, поняття “біженець” включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Верховний Суд у своїй постанові від 16.02.2018 у справі № 815/2911/17 (адміністративне провадження № К/9901/2882/17) зазначив, що при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні докази, навести переконливі аргументи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Аналізуючи протокол додаткової співбесіди від 20.11.2019 у справі № 2018KV0053, суд вважає за необхідне звернути увагу на такі відповіді позивача на питання посадової особи міграційної служби: «Ви вперше приїхали в Україну чи колись були вже тут? - Перший раз летів в Москву з Афганістану, а з Москви в Країну приїхав не легально. В 2004 році я подавав документи в міграційну службу м. Одеси, 4 роки пробув в Україні і отримав відмову. Тоді мені ніхто не пояснив, що можна подавати оскарження до суду. І тоді я вирішив їхати в Румунію, в 2008 році, мене затримали прикордонники Але мене затримали та на протязі 3 місяців депортували в Афганістан»; «Назвіть дату, коли прибули в Україну? - десь приблизно 7 років тому, 2012 рік»; «Ви подавали документи до міграційної служби в 2015 році. Там Ви вказали, що покинули Афганістан в 2015 році. Вам було відмовлено у визнанні біженцем або особа, яка потребує додаткового захисту. Вдруге Ви звернулись до міграційної служби в 2018 році. І вказуєте що покинули місце постійного проживання в 2009 році. Коли саме Ви покинули Афганістан та коли прибули в Україну? Чому вказали різну дату? - Постійно в мене беруть інтерв'ю, я вже заплутався. Я не можу постійно це пам'ятати. Я хочу сказати, що в Європі швидше дають статус ніж тут. Там на протязі 1-2 років дають статус всім афганцям»; «Чому Ви приховали інформацію, що вже подавали документи в міграційну службу в м. Одеса в 2004 році? - Я це не скривав, я це розповів «Хіасу» Мене не питали. Якщо мене питали я б розповів.»; «При яких обставинах ви загубили паспорт по дорозі з Росії в Україну? - Люди, які мене привезли з Росії забрали його. В мене були закриті очі, я не бачив цього»;«Ви надали копію паспорта, який зробили в посольстві Афганістана в м. Києві, Коли Ви звернулися за другим паспортом ? За яких умов отримав другий паспорт? - Я звернувся в посольство в м. Києві подав таскру і мені по ній зробили паспорт. Я хочу вказати, що два місяці тому я одружився. Я звернувся до посольства, щоб отримати новий паспорт»; «У Вас офіційний шлюб? - Так офіційно, посольство підтвердило, що це офіційно.»; «На підставі яких документів ви одружилися, якщо паспорт вже не дійсний? - Це мечеть яка знаходиться на м. Лукьянівська. В мене зараз нема нового паспорту, мене зареєстрували по старому паспорту. Дружина мешкає в Великобританії. Вже приїздить в Україну, вже 2 рази. Перший раз на весілля, другий раз зараз. Вчора поїхала.»; «Ви бажаєте щось додати до співбесіди? - Ви вже все написали. В мене дуже багато проходило разів інтерв'ю. Тому вони не співпадають. Все що я хочу від України це те, щоб мені оформили документи і я виїхав до Великобританії. Я тут постійно працював, мені ніхто тут допомагав. Я тільки хочу щоб в мене були документи.»
Крім того, зі слів позивача вбачається, що вперше він прибув в Україну в 2004 році та звернувшись за захистом до міграційної служби через 4 роки отримав відмову. В подальшому у 2008 році заявник виїхав до Румунії, звідки був депортований до країни громадянської належності - Афганістану.
В подальшому в серпні 2009 року позивач виїхав з Афганістану до Казахстану, а звідти до Російської Федерації, а потім у вересні 2009 року вдруге прибув до України, нелегально перетнувши державний кордон України.
Позивач не бажає повертатися в Ісламську Республіку Афганістан, оскільки країна постійного проживання тривалий час знаходиться у стані військового конфлікту, а в місті звідки він походить небезпечно жити, у зв'язку з чим позивач відчуває страх за своє життя. Також заявник зазначає, що його можуть вбити через роботу батька у поліції.
Однак, задокументовані докази наявності переслідувань в країні громадянської належності у позивача відсутні.
У свою чергу, відповідач вказує про суттєві розбіжності в описі вказаних подій з боку позивача, що на думку відповідача, надають підстави вважати історію переслідування очевидно неправдоподібною.
Ключовим при аналізі матеріалів особової справи позивача є те, що належних доказів того, що він та члени його родини на території Афганістану отримували погрози не надано. Крім того, доказів переслідувань щодо нього та його родини також не надано, до відповідальності - адміністративної чи кримінальної заявник не притягувався, до нього та членів його сім'ї не застосовувалося фізичне насильство у зв'язку із національною, расовою чи релігійною належністю, політичними поглядами, тощо. Примусової мобілізації на військову службу він не побоювався, оскільки зазначив, що в Афганістані це справа добровільна.
З урахуванням всього викладеного суд вказує, що позивачем не надано доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, його побоювання за своє життя та безпеку здебільшого були викликана новинами зі ЗМІ ніж конкретними прикладами з його повсякденного життя.
Суд підкреслює, що посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода.
Верховний Суд у своїй постанові від 02.07.2020 у справі № 815/5665/17 (адміністративне провадження № К/9901/47993/18) зазначив, що інформація щодо країни походження не може бути самостійною підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулися із такою заявою, або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулася за захистом.
Позивач не надав і жодних доказів, які підтвердили б наявність у нього політичних поглядів та переконань, які суперечать ідеології та діяльності влади Афганістану і унеможливлюють повернення до країни походження.
Крім того, слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували про можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту.
Додатково суд зазначає і про те, що наявність збройного конфлікту у країні громадянської належності позивача не може бути винятковою підставою для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки у відповідності до Директиви Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29.04.2004 статті 15 (с) особи, котрі піддаються “серйозній особистій загрозі їх цивільному життю чи особі, з причин не диференційного насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту” не підпадають під додатковий захист у відповідності до Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Посилання позивача на політичну ситуацію в країні також носять загальноінформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності, натомість, жодних доводів та доказів щодо наявності переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам п. п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, не надано.
Щодо тверджень позивача про діяльність на території Афганістану терористичного угрупування Талібан, то у матеріалах справи відсутні будь-які твердження або докази того факту, що позивач або його сім'я отримували погрози від такого угрупування. Навпаки, у протоколі співбесіди позивач зазначив, що члени його родини, які залишилися в Афганістані безперешкодно працюють і спокійно живуть.
Стосовно тверджень позивача про те, що він не може повернутися до Афганістану, оскільки кількарічне його проживання за межами Батьківщини буде розцінене як порушення ісламських принципів, то суд до таких тверджень ставиться критично, оскільки у матеріалах справи відсутні докази того, що у позивача виникали суттєві конфлікти з населенням країни громадянської належності, що, у свою чергу, вказує на можливість безперешкодної адаптації у випадку його повернення до Афганістану.
Близькі родичі позивача, які залишились проживати на території Афганістану наразі не зазнають жодних особистих проблем, погроз або переслідувань, мають можливість належного працевлаштування, що додатково вказує на можливість безперешкодного повернення заявника до Афганістану та необґрунтованість висловлених побоювань зазнати переслідувань, у випадку повернення на територію Афганістану.
Таким чином, суд робить висновок, що при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач належним чином вивчив наведені ним обставини, дослідив інформацію по країні походження, проте з огляду на імперативні приписи, сформульовані у статті 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, суб'єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається.
На думку суду, причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Суд зауважує, що позивач вже повертався до Афганістану, ніяких переслідувань та погроз з боку талібів відносно себе не зазнавав, мешкав із матір'ю у будинку сім'ї. Таким чином, у позивача була можливість проживати у близьких родичів в місті Кабул.
Таким чином, позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведеної співбесіди не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб'єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними.
Заслуговують на увагу доводи, що біженець, який побоюється за своє життя, шукає притулку у першій безпечній країні, в якій опиняється, а не намагається обрати найбільш комфортну країну для проживання.
Зі слів позивача на співбесіді вбачається, що позивач виїхав не відразу після смерті батька. Водночас, прибувши в Україну вдруге позивач перетнув кордон в 2012 році, проте звернувся з заявою лише 2015 року, а вдруге в 2018 році.
Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що дані звернення до територіального органу ДМС із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлено лише потребою у легалізації на території України.
Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, зокрема, висловленою у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1502/17.
Так, Верховний Суд зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.
Також судом встановлено, що звернення до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту було після того, як позивача було притягнуто до адміністративної відповідальності у зв'язку з порушенням правил перебування іноземців в Україні, та зумовлене необхідністю легалізувати своє перебування в Україні. Крім того, позивач сам під час додаткової співбесіди вказує, що йому потрібно від України лише оформити документи, щоб в подальшому виїхати до Великобританії.
На основі всебічного дослідження матеріалів особової справи ОСОБА_1 біженцем або можна зазначити, що заявник не обґрунтував наявність достовірних, правдоподібних, а також переконливих фактів щодо особистої неможливості перебування на території країни походження.
Також, під час перебування на батьківщині та поза межами країни своєї громадянської належності заявник не зазнавав жодних переслідувань за ознаками раси, національності та громадянства (підданства), політичних переконань.
Позивачем не надано доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства, або здійснення будь-якого тиску відповідних органів країни походження, що унеможливлювало б його перебування на території країни походження.
Іноземець не приймав участі у жодній релігійній, політичній, військовій чи громадській організації, утисків на батьківщині за релігією не зазнавав.
За матеріалами особової справи не спостерігаються елементи переслідування або дискримінації особи в країні громадянської належності. Відносно позивача ніколи не висувалися офіційні звинувачення в країні громадянської належності.
У зв'язку з тим, що позивачем не доведено наявність небезпеки його життю в Афаганістані та побоювання за своє життя, зазначені обставини не знайшли свого підтвердження у ході судового розгляду справи, у суду відсутні підстави вважати, що у разі повернення позивача до країни громадянської належності будуть мати місце існування загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
За наведених обставин суд погоджується з доводами відповідача про відсутність у позивача об'єктивного елементу обґрунтованості побоювань щодо існування загрози життю, безпеці чи свободі на батьківщині їй та її дітям, а звернення до органів Державної міграційної служби мало на меті лише легалізацію перебування в Україні.
Проте, правовідносини, пов'язані з в'їздом іноземців на територію України для вирішення особистих питань (пошуком кращих економічних та соціальних умов життя) є сферою правового регулювання Законів України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” та “Про імміграцію” з відповідним набуттям правових статусів у порядку, визначеному цими Законами.
Суд акцентує увагу і на тому, що вцілому спостерігається покращення в плані безпеки на території Афганістану: 25.01.2020 відбулася зустріч, де Президент Афганістану Гані обговорює “Мир” з канцлером Німеччини, Саудівською Федерацією. На зустрічі канцлер Меркель висловила підтримку зусиллям афганського уряду в мирному процесі, в якому афганці повинні бути лідируючими і брати участь у них, йдеться у повідомленні прес-служби президента.
Важливою подією, яка характеризує стабільне та мирне становище в Афганістані є те, що 29.02.2020 США і радикальний рух Талібан підписали історичний мирний договір. В угоді зазначено, що США і Талібан прагнуть до позитивних відносин один з одним. Протягом 135 днів США та їх союзники виведуть війська з 5 військових баз в Афганістані. У відповідь Талібан гарантує, що країна не стане притулком для терористів та почне мирні переговори з урядом Афганістану. Мирна угода може стати великим кроком до закінчення війни.
Аналіз актуальної інформації за країною походження свідчить про значні успіхи представників органів державної влади щодо нейтралізації діяльності антидержавних угруповань на території Афганістану, покращення ситуації в галузі безпеки в місті Кабул, зокрема.
Статтею 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” встановлено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ст. 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Вивчивши всі матеріали справи, суд переконаний, що позивач відповідно до ст. 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому ДМС України правомірно прийнято рішення від 30.12.2020 року № 482-20 про відмову громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами 1 та 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) по справі “Чуйкіна проти України” (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює “право на суд”, в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі “Голдер проти Сполученого Королівства” (Golder v. The United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати “вирішення” спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах “Мултіплекс проти Хорватії” (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та “Кутіч проти Хорватії” (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
Аналіз наведених норм у їх сукупності дає підстави для висновку про те, що завданням судочинства є вирішення судом спору з метою ефективного захисту порушеного права.
Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі “Краска проти Швейцарії” визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.
Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі “Серявін та інші проти України” (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).
З огляду на все викладене вище та виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_5 не підлягають задоволенню.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Відповідно до частини 5 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Оскільки матеріали справи не містять доказів понесення сторонами судових витрат, підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат та компенсації судових витрат за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, відсутні.
Керуючись ст.ст. 2, 3, 6-11, 73-77, 79, 90, 139, 241 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
В задоволенні позову Громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295, 296 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя І.П. Васильченко