ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
30 квітня 2021 року м. Київ № 640/11985/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доГоловного управління ДПС у м. Києві
провизнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,
ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) (далі - позивач або ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління ДПС у м. Києві (адреса: 04116, м. Київ, вул. Шолуденка 33/19, ідентифікаційний код 43141267 (далі - відповідач або ГУ ДПС), в якому просить суд:
- визнати податкове повідомлення-рішення № 323012-3313-2615 прийняте ГУ ДПС у місті Києві 24 лютого 2020 року протиправним та скасувати його.
Позивач мотивує свої вимоги тим, що не погоджується з прийнятим податковим повідомленням через нарахування відповідачем земельного податку виходячи з даних, отриманих з неналежних джерел.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.06.2020 (суддя Пащенко К.С.) відкрито спрощене провадження в адміністративній справі у порядку письмового провадження без виклику учасників справи та проведення судового засідання.
У відзиві на позовну заяву відповідач заперечує проти позову, та вказує про правомірність винесення оскаржуваного податкового повідомлення-рішення з посиланням на норми чинного податкового законодавства та судові рішення у справах № 826/12388/13-а та № 826/1430/16, № 640/12649/19.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
ОСОБА_1 , як фізична особа, відповідно до Договору купівлі-продажу від 05.10.2007 є власником на праві приватної власності нежилих приміщень з № 1 по № 17 групи приміщень № 59, № 1 групи приміщень № 59а, з № 4 по № 10, № 5а групи приміщень № 60 загальною площею 351,10 кв.м., які знаходиться у АДРЕСА_2 і складають 70/100 частини від нежилих приміщень загальною площею 503,90 кв.м.
Також, позивачу на підставі Договору купівлі-продажу нерухомого майна від 16.10.2008 належать нежилі приміщення № 1, № 2, № 3, з № 11 по № 17, частина групи приміщень № 60 А загальною площею 152,80 кв.м., що складають 30/100 частин нежилих приміщень площею 503,90 кв.м. які знаходиться у АДРЕСА_2 .
24.02.2020 ГУ ДПС було прийнято податкове повідомлення-рішення № 323012-3313-2615, яким позивачу відповідно до пп.54.3.3 п.54.3 ст.54, п. 286.5 ст. 286 Податкового кодексу України, позивачу визначено суму податкового зобов'язання за платежем: земельний податок з фізичних осіб у розмірі 19 499, 51 грн.
Не погоджуючись з вказаним податковим повідомленням-рішенням, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із ст. 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Відповідно до ст. 206 ЗК України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Відповідно до пп. 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України, в редакції на час виникнення спірних правовідносин) плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Згідно із пп. 16.1.4 п. 16.1 ст. 16 ПК України платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.
Відповідно до ст. 269 ПК України платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв); землекористувачі.
Згідно із пп. 271.1.1 п. 271.1 ст. 271 ПК України базою оподаткування є: нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом.
Відповідно до п. 271.2 ст. 271 ПК України рішення рад щодо нормативної грошової оцінки земельних ділянок, розташованих у межах населених пунктів, офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування нормативної грошової оцінки земель або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.
Згідно з п. 286.1 ст. 286 ПК України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.
Відповідно до пп. 286.5 ст. 286 ПК України нарахування фізичним особам сум податку проводиться контролюючими органами (за місцем знаходження земельної ділянки), які надсилають (вручають) платникові за місцем його реєстрації до 1 липня поточного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою, встановленою у порядку, визначеному статтею 58 цього Кодексу.
Згідно з п. 287.1 ст. 287 ПК України власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.
У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році.
Відповідно до п. 287.6 ст. 287 (у редакції, яка діяла до 01.01.2015), при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Згідно з п. 287.6 ст. 287 (редакції Закону України від 28.12.2014 р. №71-VIII, яка діє з 01.01.2015), при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку.
Таким чином, обов'язок платника податку сплачувати плату за землю виникає у власників та землекористувачів з дня виникнення права власності або користування земельною ділянкою.
При цьому, згідно з п. 287.8 ст. 287 ПК України власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Право власності та користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Питання переходу права власності на земельну ділянку у разі набуття права на житловий будинок, будівлю, споруду, що розміщені на ній, регулюються статтею 120 ЗК України та статтею 377 Цивільного кодексу України, якими встановлено, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені.
Платником земельного податку є особа, яка володіє відповідним речовим правом на земельну ділянку (правом власності або правом користування).
З моменту набуття права власності на об'єкт нерухомого майна (нежитлового приміщення), обов'язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розміщений такий об'єкт, покладається на особу, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду.
Нормою п. 287.6 ст. 287 ПК України, законодавець пов'язував обов'язок сплати податку за земельні ділянки з моменту державної реєстрації права власності на нерухоме майно, яке розташоване на такій земельній ділянці (до 01.01.2015) та з моменту державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку (після 01.01.2015).
Зважаючи на те, що позивач набув право власті на частини нежилих приміщень у багатоквартирному будинку у 2007 та 2008 роках, тобто до зміни правового регулювання п. 287.6 ст. 287 ПК України (01.01.2015), то у нього виник обов'язок зі сплати податку за земельну ділянку, саме з моменту набуття права власності на такий об'єкт нерухомого майна.
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 12.02.2019 по справі № 804/5488/16.
За таких обставин, з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно у набувача до якого перейшло це майно, в даному випадку ОСОБА_1 , виник обов'язок зі сплати земельного податку.
Таким чином, платником земельного податку є особа, яка володіє відповідним речовим правом на земельну ділянку (правом власності або правом користування), відповідно з моменту набуття права власності на об'єкт нерухомого майна (нежитлового приміщення), обов'язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розміщений такий об'єкт, покладається на особу, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду.
Отже, фізична особа-власник нежилого приміщення (його частини) є платником земельного податку з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Окрім того, Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, зокрема у постановах від 19.06.2018 по справі № 826/8009/16 та від 23.05.2019 по справі № 826/1430/16, викладена правова позиція про те, що незважаючи на відсутність реєстрації позивачем права власності чи користування земельною ділянкою під належними йому на праві власності нежитловими приміщеннями, обов'язок зі сплати земельного податку виникає з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Таким чином, платником земельного податку є особа, яка володіє відповідним речовим правом на земельну ділянку (правом власності або правом користування), відповідно з моменту набуття права власності на об'єкт нерухомого майна (нежитлового приміщення), обов'язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розміщений такий об'єкт, покладається на особу, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду.
Отже, у даному випадку, позивач, фізична особа-власник нежилого приміщення (його частини), є платником земельного податку з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Таким чином, відповідач мав законні підстави для визначення позивачеві грошового зобов'язанням зі сплати земельного податку з фізичних осіб.
Що стосується розрахунку суми податкового зобов'язання, визначеного спірним податковим повідомленням-рішенням, суд зазначає наступне.
Відповідно до Порядку ведення Державного земельною кадастру, затвердженого Постановою КМУ від 17.10.2012 № 1051 та Закону України "Про оцінку землі" від 11.12.2003 № 1378-ІV, ведення Державного земельного кадастру та надання витягів з технічної документації про нормативи) грошову оцінку земельних ділянок покладено на Держгеокадастр та його територіальні органи.
Поряд з цим, відповідно до рішення Київської міської ради від 18.04.2013 № 194/9251 ведення міського земельного кадастру та надання довідок про нормативну грошову оцінку земельних ділянок покладено на Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що при обчисленні земельного податку за користування земельною ділянкою під належними позивачу на праві власності нежитловими приміщеннями відповідачем було використано копію витягу з технічної документації від 27 січня 2009 року № Ю-24892/2009 про нормативну грошову оцінку частини земельної ділянки (кадастровий номер 69:064:009), виданого Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Корнійчуку В.В., у якому міститься інформація про те, що місце розташування земельної ділянки: АДРЕСА_2 , АДРЕСА_2 , функціональне використання: землі комерційного використання, площа частини земельної ділянки становить 202,88 кв.м. (технічний звіт по встановленню зовнішніх меж землекористування), економіко-планувальна зона - зона №246, базова вартість 1 кв.м. землі - 709,87 грн./кв.м, коефіцієнт на функціональне використання землі - 2,50, локальні коефіцієнти на місцезнаходження земельної ділянки у межах економіко-планувальної зони - 1,20, узагальнюючий локальний коефіцієнт - 1,20, коефіцієнт індексації грошової оцінки - 1,028 та 1,152, нормативна грошова оцінка частини земельної ділянки становить 511664,05 грн.
Суд зауважує, що вказаний витяг з технічної документації було видано ОСОБА_1 . Іншої довідки (витягу) із даними державного земельного кадастру, які відрізняються від використаної відповідачем довідки (витягу), позивачем суду подано не було.
Разом з тим, суд наголошує, що переглядаючи в касаційному порядку рішення судів в адміністративній справі № 826/1430/16, за участю ОСОБА_1 у якості позивача у вказаній справі, Верховний Суд у постанові від 23.05.2019 дійшов висновку, що застосування контролюючим органом при обчисленні ОСОБА_1 земельного податку даних державного земельного кадастру, відображених у витязі від 27 січня 2009 року № Ю-24892/2009, копія якого наявна в матеріалах справи, є правомірним. Підстави ж вважати ці дані недостовірними, як зазначили суди, відсутні.
В даній справі, контролюючим органом розраховано грошове зобов'язання зі сплати земельного податку на підставі того самого витягу з технічної документації від 27 січня 2009 року № Ю-24892/2009, який був предметом дослідження в адміністративній справі № 826/1430/16.
Суд зазначає, що відповідно до ч. 4 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Враховуючи обставини спірних правовідносин в адміністративній справі № 826/1430/16 та № 640/12649/19, зважаючи на те, що встановлені Верховним Судом в адміністративній справі № 826/1430/16 обставини щодо застосування витягу з технічної документації при обчисленні суми земельного податку ОСОБА_1 мають преюдиційне значення для вирішення даної справи, суд приходить до висновку, що відповідачем в даному випадку правомірно було використано дані витягу з технічної документації від 27 січня 2009 року № Ю-24892/2009 про нормативну грошову оцінку частини земельної ділянки (кадастровий номер 69:064:009), виданого Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) ОСОБА_1 для обчислення позивачеві суми грошового зобов'язанням з земельного податку.
Суд зауважує, що згідно з частиною першою ст. 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Відповідно до ст. 73 КАС України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
За приписами ст. 74 КАС України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з положеннями ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно із ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 КАС України).
Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Керуючись ст.ст. 1, 2, 9, 72-78, 241-246, 250 КАС України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити повністю.
Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.
Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.
Суддя К.С. Пащенко