ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
28 квітня 2021 року м. Київ № 640/23171/20
Окружний адміністративний суд м. Києва у складі судді Шевченко Н.М., розглянувши в письмовому порядку адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації в м. Києві, третя особа - Державна судова адміністрація України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (надалі по тексту також - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до суду з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві (надалі по тексту також - відповідач), третя особа - Державна судова адміністрація України, в якому просить визнати протиправними дії та бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві щодо виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди в зменшеному розмірі та невжиття заходів до компенсації недоотриманої суддівської винагороди з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року; стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві на користь ОСОБА_1 249 907,31 грн в рахунок компенсації суддівської винагороди з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року.
Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що відповідачем протиправно зменшено розмір його суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року.
Відповідач заперечував проти задоволення позовних вимог, до матеріалів справи надано відзив, у якому зазначено, що 13 квітня 2020 року прийнято Закон України №553-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік», який набрав чинності 18 квітня 2020 року, та яким встановлено обмеження при нарахуванні суддівської винагороди до розміру, що не перевищує 10 розмірів мінімальних заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року, тобто, 47 230,00 грн на місяць, у зв'язку з чим, при виплаті суддівської винагороди з 18 квітня 2020 року, відповідач не мав правових підстав для не застосування обмежень, що передбачені Законом України від 13 квітня 2020 року №553-ІХ.
Представник третьої особи в письмових поясненнях зазначено, що обмеження у спірний період суддівської винагороди здійснено правомірно та законно.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.10.2020 відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику) сторін та надано строк для подання відзиву, пояснень та наявних доказів.
Ухвалою суду від 22.01.2021 призначено розгляд справи у порядку загального позовного провадження.
В підготовче засідання, призначене на 11.02.2021, сторони не з'явились, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлені належним чином.
За приписами ч. 1 ст. 205 КАС України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (п. 1 ч. 3 ст. 205 КАС України).
Відповідно до ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Відповідно до ч. 3 ст. 194 Кодексу адміністративного судочинства України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.
Враховую вищевказані приписи, клопотання позивача про розгляд справи без її участі та представника відповідача про здійснення подальшого розгляду справи в порядку письмового провадження та з урахуванням того, що неявка третьої особи не перешкоджає подальшому розгляду справи, з огляду на відсутність необхідності розглядати справу у судовому засіданні, беручи до уваги постаноу Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 17.02.2021 №104 «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України», на виконання протоколу Постійної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації ) від 01.04.2021 № 29 «Про вжиття заходів із запобігання поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої короновірусом SARS-CoV-2» карантину в м. Києві, а також високу статистику кількості захворілих, дана адміністративна справа розглядається в письмовому порядку.
Вивчивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи, суд зазначає наступне.
Указом Президента України «Про призначення суддів» від 04 квітня 1998 року № 256/98, ОСОБА_1 призначено суддею Залізничного районного суду м. Києва.
Постановою Верховної Ради України від 20.02.2003 № 570-ІУ ОСОБА_1 обрано суддею безстроково.
Указом Президента України від 23 жовтня 2001 року № 1004/2001 позивач переведена на роботу на посаду судді новоутвореного Солом'янського районного суду міста Києва.
За період з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року позивач отримала суддівську винагороду з урахуванням Закону України «Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року №553-ІХ.
Вважаючи протиправними дії відповідача щодо виплати позивачу суддівської винагороди в зменшеному розмірі та невжиття заходів до компенсації недоотриманої суддівської винагороди з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року, позивач звернулась до суду з даною позовною заявою.
Згідно із частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Правовідносини, які виникли між сторонами у даній справі з приводу виплати суддівської винагороди, врегульовані нормами Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Частиною першою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини другої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.
Відповідно до частини п'ятої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.
Частиною дев'ятою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.
Водночас, 12 березня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», якою з 12 березня 2020 року на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого, з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін, неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.
18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020 № 553-IX, яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено статтею 29, відповідно до якої встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).
Аналізуючи вищезазначені норми права, суд приходить до висновку, що будь-які обмеження суддівської винагороди не можуть бути застосовані до позивача іншими нормативно-правовими актами, окрім Закону України «Про судоустрій і статус суддів», з огляду на таке.
Так, статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Конституційний Суд України у рішенні від 03.06.2013 №3-рп/2013 у справі №1-2/2013 зазначив, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України.
У рішенні Конституційний Суд України від 08.04.2016 №4-рп/2016 у справі №1-8/2016 вкотре зазначено, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя. Гарантії незалежності суддів встановлено у статтях 48, 52 розділу III, статті 117 розділу VII, розділах IX,X Закону №2453 в редакції Закону №192, зі змісту яких вбачається, що однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання або пенсії за вибором. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.
Також, Конституційний Суд України у рішенні від 04.12.2018 №11-р/2018 у справі №1-7/2018 (4062/15) вказав, що обов'язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов'язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність.
Така позиція Конституційного Суду України збігається з приписами Європейської хартії щодо статусу суддів від 10 липня 1998 року, у підпункті 6.1 пункту 6 якої зазначено, що суддям, які здійснюють суддівські функції на професійній основі, надається винагорода, рівень якої встановлюється з тим, щоб захистити їх від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність. Зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.
У рішенні від 11.03.2020 №4-р/2020 у справі №1-304/2019 (7155/19) Конституційний Суд України висловив позицію, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу.
В пункті 4.1 вказаного рішення Суд зазначив, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема, їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11 -р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020).
Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2., абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018).
Відповідно до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року № 1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства України, яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування від 9 грудня 2019 року №969/2019 (далі - Висновок).
Згідно частини першої статті 124 Конституції України гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя.
Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу через інші законодавчі акти.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди позивачу відповідач мав керуватися виключно Законом України «Про судоустрій і статус суддів», при цьому застосування статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» прямо суперечить статті 130 Конституції України.
Відповідно до частин 1-4 статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
У такому випадку, суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.
Виходячи з наведених вимог процесуального права та враховуючи те, що статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» в частині суддівської винагороди не відповідає Конституції України та нормам міжнародного права, суд до спірних правовідносин застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
Окрім того, рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020 визнано неконституційними вказані положення частини першої і третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами; абзацу дев'ятого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ.
Тобто після винесення Конституційним Судом України вказаного рішення взагалі припинено спір щодо застосування Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»» від 13.04.2020 №553-IX, яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено статтею 29.
Конституційний Суд України у зазначеному рішенні вказав, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України. Таке обмеження також може застосовуватися й до суддів, однак після закінчення терміну його дії підстави для їх застосування втрачені у зв'язку з цим обмеженням, а кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України.
Суд зауважує, що питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що, в свою чергу, виключає можливість застосовувати до правовідносин стосовно суддівської винагороди інші Закони.
Щодо періоду, за який невиплачена суддівська винагорода позивачу, то спірним є період з 18.04.2020 (дата набрання чинності Законом від 13.04.2020 №553-IX) по 27.08.2020 (останній день дії обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» з урахуванням змін, внесених Законом від 13.04.2020 №553-IX, у зв'язку з прийняттям рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020).
Разом з тим, Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону №553-ІХ) не регулює питання нарахування та виплати суддівської винагороди, а містить норми щодо застосування обмежень у виплаті такої.
Як встановлено судом, позивачу за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 включно суддівську винагороду нараховано та виплачено не відповідно до положень статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а в обмеженому розмірі згідно зі статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» - у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
Вказані обставини підтверджуються випискою Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві з розрахунку нарахованої та утриманої заробітної плати за квітень-серпень 2020 року.
При цьому, спору щодо невиплаченої суми суддівської винагороди позивачу між сторонами немає.
Враховуючи з'ясовані обставини у справі, проаналізувавши норми чинного законодавства України, суд приходить до висновку, що нараховуючи та виплачуючи позивачу суддівську винагороду із застуванням статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» відповідач діяв з порушенням вимог статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що призвело до порушення прав позивача та гарантій незалежності судді.
Право на отримання суддівської винагороди у належному та повному розмірі не може бути поставлено в залежність від неналежного виконання обов'язків державними органами в частині внесення змін до законодавчих актів чи то до формування бюджету, а обмеження такого права є порушенням вимог статті 19, 130 Конституції України, статті 135 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII та статті 1 Протоколу 1 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а державний орган, який не дотримується своїх власних процедур, не повинен мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків.
Більш того, слід зазначити, що у рішенні Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020 Суд вкотре наголосив на тому, що скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.
Системно проаналізувавши норми чинного законодавства, положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України та надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку про протиправність дій відповідача щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 28 квітні 2020 року по 28 серпня 2020 року із застуванням ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та з метою належного правового захисту порушених прав позивача вважає за необхідне стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві ОСОБА_1 недоотриману суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року в розмірі 249 907,31 грн.
Згідно з частинами 1-3 статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Приписами частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи вищевикладене в сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог.
З урахуванням того, що позивач звільнена від сплати судових збору на підставі п.1 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір», а матеріали справи не містять доказів понесення відповідачем судових витрат, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для такої компенсації.
Керуючись ст. ст. 77, 90, 139, 241 - 246, 255, 293, 296 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України,
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.
2. Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві щодо виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди в зменшеному розмірі та невжиття заходів до компенсації недоотриманої суддівської винагороди з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року.
3. Стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві на користь ОСОБА_1 249 907,31 грн (двісті сорок дев'ять тисяч дев'ятсот сім гривень 31 копійок) в рахунок компенсації суддівської винагороди з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року.
4. Судові витрати розподілу не підлягають.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
Відповідач: Територіальне управління Державної судової адміністрації України в місті Києві (01133. М. Київ, бульвар Лесі Українки, 26, код ЄДРПОУ 26268059)
Третя особа: Державна судова адміністрація України (01301, м. Київ, вул. Липська, 18/5, код ЄДРПОУ 26255795)
Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України та може бути оскаржене за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України відповідно.
Суддя Н.М. Шевченко