28 квітня 2021 року м. Ужгород№ 260/4368/20
Суддя Закарпатського окружного адміністративного суду Микуляк П.П., розглянувши в порядку спрощеного письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Закарпатській області про визнання протиправною та скасування вимоги, -
ОСОБА_1 звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДПС у Закарпатській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) № Ф-26492-17 від 19 листопада 2020 року.
Позовну заяву мотивовано тим, що з 2003 року позивач займався підприємницькою діяльністю та був зареєстрованим фізичною особою-підприємцем. Проте, у подальшому (в 2011 році) він припинив свою підприємницьку діяльність, про що подав відповідну заяву державному реєстратору (однак примірник заяви у позивача не зберігся).
З дня припинення позивачем підприємницької діяльності він не подавав податкової та іншої звітності. Разом з тим, з 2002 року по теперішній час позивач постійно та безперервно працює директором ТОВ " Євро-парк”, яке сплачує за нього, як за найманого працівника, всі встановлені законодавством податки та збори, у тому числі і єдиний соціальний внесок. Враховуючи наведене вважає податкову вимогу протиправною.
Представник відповідача подав до суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого вважає її безпідставною, необґрунтованою та такою що не підлягає до задоволення, оскілки станом на 31 жовтня 2020 року за позивачем рахується заборгованість зі сплати єдиного внеску у розмірі 35583,77.
Відповідач зазначає, що позивач значиться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань як фізична особа - підприємець, а отже повинен сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Доказів припинення підприємницької діяльності позивач не надав. Зазначає, що фізичні особи-підприємці, які одночасно є найманими працівниками (застрахованими особами), не звільняються від сплати єдиного соціального внеску за себе. Заявляє, що надана позивачем довідка форми ОК-7 не є належним доказом сплати ЄСВ за позивача, оскільки не містить розміру сплаченого страхового внеску.
Згідно ч.5 ст.262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що з 2003 року ОСОБА_1 займався підприємницькою діяльністю і був зареєстрованим фізичною особою-підприємцем, що сторонами не заперечується.
19 листопада 2020 року ДПС у Закарпатській області винесено вимогу про сплату ОСОБА_1 боргу (недоїмки) № Ф-26492/17 в розмірі 35583,77 грн.
Обставини щодо фактичного припинення позивачем діяльності і подання заяви про це не підлягають з'ясуванню у даній справі, оскільки не мають жодного правового значення.
З Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань слідує, що позивач безперервно перебував у ньому в якості господарюючого суб'єкта.
Тому, для правильного вирішення спору у даній справі слід встановити факт отримання ОСОБА_1 доходу в статусі підприємця та сплати ним за відповідний період єдиного соціального внеску.
Пунктом 14.1.195 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України дано визначення поняттю “працівник” - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.1 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (далі - Закон) єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
За змістом ст. 2 Закону його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Згідно з абзацом другим п.1 ч.1 ст.4 Закону платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Суд звертає увагу на тому, що п.4 ч.1 ст.4 Закону з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб - підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абзацу першого п.1 та п.3 ч.1 ст.7 Закону (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:
- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України “Про оплату праці”, та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом не врегульовано.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ.
Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
З цього приводу Верховним Судом у постановах від 27.11.2019 року у справі №160/3114/19 та від 04.12.2019 року у справі №440/2149/19 сформовано правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм вищевказаного Закону щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в податкових органах і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
З урахуванням викладеного, суд констатує, що позивач з 2002 року є найманим працівником - директором ТОВ "Євро-парк", за якого роботодавець сплачував єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а в матеріалах справи відсутні докази того, що позивач у вказаний період здійснював господарську діяльність і отримував дохід від цього. Дана обставина відповідачем не спростована.
Разом з тим, ОСОБА_1 надано до позовної заяви докази його перебування у трудових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю "Євро-Парк" на посаді директора цього Товариства з 2002 року по теперішній час.
З наявної у матеріалах справи довідки форми ОК-7 слідує, що вищевказане товариство сплачує за ОСОБА_1 єдиний внесок, про що проставлено відмітку "Так".
Пунктом 6 розділу 5 Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 18.06.2014 року №10-1 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 27.03.2018 року №8-1), встановлено, що інформація з Реєстру застрахованих осіб формується та надається за такими формами: індивідуальні відомості про застраховану особу - згідно з додатками 3 - 5 до цього Положення (у тому числі за формою ОК-7).
За приписами п. 9 цього ж розділу Положення страхувальникам надається інформація із Реєстру застрахованих осіб про застрахованих осіб, які перебувають у трудових відносинах з цими страхувальниками, за період перебування особи у трудових відносинах із страхувальником, а також відомості про страховий стаж цих застрахованих осіб, необхідні для призначення соціальних виплат.
На підставі викладеного, суд відхиляє доводи представника відповідача про неналежність наявної у матеріалах справи довідки форми ОК-7 та визнає останню належним доказом, оскільки її видача прямо передбачена приписами законодавства.
Наявність у цій довідці відмітки "Так" - позначка про сплату страхових внесків за кожен місяць, починаючи з 2011 року по грудень 2020 року включно, свідчить про врахування ОСОБА_1 страхового стажу за цей період часу на посаді керівника ТОВ "Євро-Парк".
Тому суд визнає, що вказаним Товариством було сплачено за ОСОБА_1 страхові внески за відповідний проміжок часу, а доводи представника відповідача про відсутність у довідці даних щодо розміру страхових платежів є лише можливими припущеннями щодо неповної сплати ЄСВ, які недоведені суб'єктом владних повноважень у вставлений процесуальним законом спосіб.
Натомість, факт порушення ТОВ "Євро-Парк" вимог законодавства щодо сплати всіх обов'язкових платежів за застраховану особу, не повинен і не може мати негативних наслідків для самої застрахованої особи, а відповідальність за таке порушення повинне нести саме Товариство.
З урахуванням наведеного, суд визнає, що ОСОБА_1 , як господарюючий суб'єкт, який фактично не здійснював таку діяльність і не отримував від неї доходу, не повинен був сплачувати страхові платежі (ЄСВ), оскільки за період 2011-2020 роки такі платежі були сплачені за нього роботодавцем - ТОВ "Євро-Парк".
Відтак, суд дійшов висновку, що оскаржувана вимога є протиправною та підлягає скасуванню, у зв'язку з чим позов слід задовольнити.
Разом з тим, у позовній заяві позивач просить стягнути з відповідача понесені ним витрати на оплату правничої допомоги адвоката у розмірі 6000,00 грн.
Представник відповідача у письмових поясненнях та клопотанні про зменшення розміру витрат на правничу допомогу вважав такі витрати необґрунтованими.
Згідно зі ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Відповідно до ст. 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Суд встановлено, що 10 грудня 2020 року між ОСОБА_1 та адвокатом ОСОБА_2 укладено договір №29 про надання правничої допомоги. Із змісту даного договору вбачається. що оплата правничої допомоги здійснюється відповідно до обсягу виконаної роботи та розрахунку її вартості, зазначених в описах наданих Адвокатом послуг.
До позовної заяви наданий опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом за укладеним договором від 10.12.2020 року №29 про надання правничої допомоги, а саме: вивчення даних клієнтом документів - 1 год. (1500,00 грн.); перегляд законодавчої бази, пошук і вивчення судової практики 0,5 год. (500,00 грн.); надання консультації клієнту 1 год. (1000,00 грн.); підготовка позовних матеріалів - 2 год. (3000,00 грн.).
Разом з тим, в матеріалах справи наявна квитанція до прибуткового касового ордера №18 від 10 грудня 2020 року на суму 6000,00 грн.
З аналізу ст.134 КАС України випливає, що крім того, що зазначена стаття забезпечує право особи на правову допомогу, з іншого боку, вона запобігає зловживанню правом на компенсацію витрат на правову допомогу в т.ч. неоднаковій судовій практиці, встановлюючи критерії співмірності, які визначені в частині 5 цієї статті. Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат обґрунтовано у кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат.
Суд зазначає, що ст.134 КАС України не виключає права суду перевіряти дотримання позивачем вимог ч.5 ст.134 щодо співмірності заявлених до стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
Верховний Суд в додатковій постанові від 12 вересня 2018 року (справа № 810/4749/15), аналізуючи положення статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначив, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Суд зазначає, що при визначені відшкодування витрат на суму гонорару адвоката, суд виходить з реальності адвокатських витрат (чи мали місце ці витрати, чи була в них необхідність) а також розумності їх розміру. Такі критерії застосовує Європейській суд з прав людини. У справі “East/West Allianse Limited” суд зазначив, що заявник має право на компенсацію судових витрат, тільки якщо буде доведено, що такі витрати фактично мали місце, були неминучі, а їх розмір є обґрунтованим.
При вирішенні питання щодо розподілу витрат, пов'язаних з правничою допомогою, суд враховує, що вартість послуг правового характеру у розмірі 6000,00 грн., що заявлена до стягнення з відповідача не є співмірною зі складністю справи та обсягом наданих послуг, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) з огляду на наступне.
Представником позивача до матеріалів позовної заяви було додано Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2020 року (справа №260/1818/19) та від 08 вересня 2020 року (справа №260/625/20), за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Закарпатській області про визнання протиправними та скасування вимог про сплату боргу (недоїмки).
Як вбачається із змісту зазначених рішень Закарпатського окружного адміністративного суду, адміністративні позова ОСОБА_1 задоволено, визнано протиправними та скасовано вимоги про сплату боргу (недоїмки) та стягнуто на користь ОСОБА_1 витрат на оплату правничої допомоги адвоката.
Суд констатує, що вищевказані адміністративні справи та справа, яка розглядається є ідентичні, відмінністю є різні періоди, за які виносились податкові вимоги.
Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що вивчення даних клієнтом документів - 1 год. (1500,00 грн.); перегляд законодавчої бази, пошук і вивчення судової практики 0,5 год. (500,00 грн.) вже адвокатом Розманом С.Ю. здійснювався, так як такий представляв інтереси позивача у вищевказаній справі, а тому в цій частині витрат на правничу допомогу слід відмовити.
На підставі наведеного та керуючись ст. 9, 14, 72-78, 90, 139, 143, 242-246, 251, 255 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Закарпатській області про визнання протиправною та скасування вимоги № Ф-26492/17 - задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління Державної податкової служби у Закарпатській області про сплату боргу (недоїмки) від 09 листопада 2020 року №Ф-26492-17.
Стягнути з Головного управління Державної податкової служби у Закарпатській області (88000, Закарпатська область, м. Ужгород, вул. Волошина, буд. 52, код ЄДРПОУ -43143065) за рахунок їх бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер ОКПП - НОМЕР_1 ) понесені судові витрати у вигляді сплати судового збору у розмірі 840, 80 грн. (вісімсот сорок гривень вісімдесят копійок) та 3000,00 грн. (три тисячі гривень) витрат на оплату правничої допомоги адвоката.
Рішення суду набирає законної сили в порядку передбаченому ст.255 КАС України.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя П.П.Микуляк