Справа №521/14057/20
Провадження №2/521/910/21
12 квітня 2021 року місто Одеса
Малиновський районний суд міста Одеси у складі:
головуючого судді Тополевої Ю.В.,
за участю секретаря Черненко Я.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, примусове виселення, -
ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, примусове виселення, в якому просить: визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 ; Примусово висилити без надання іншого житла ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 .
Позов обґрунтований наступними обставинами. На підставі заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2008 року, позивач є власником квартири АДРЕСА_1 . У вказаній квартирі зареєстрована та періодично проживає відповідач - колишня дружина позивача. ОСОБА_1 вказує, що в 2016 році у нього народилася дитина. Разом із своєю родиною та матір'ю дитини вони мешкають в орендованій квартирі, оскільки відповідач чинить перешкоди у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_2 . Вказує, що з відповідачем спільним побутом не пов'язаний, тому її право користування чужим майном підлягає припиненню.
Позивач у відкрите судове засідання не з'явився, подав до суду заяву, в якій позов підтримав в повному обсязі, просив судове засідання провести у його відсутність, проти ухвалення заочного рішення не заперечував.
Відповідач у відкрите судове засідання не з'явилась, про дату, час та місце судового засідання повідомлялась, відповідно до ст. 128 ЦПК України, шляхом надсилання судових ухвал та повісток, про причини неявки не повідомила, заяви про розгляд справи у її відсутність та відзив на позов не надавала.
Відповідно до ч. 4 ст. 223 ЦПК України, у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).
Відповідно до ч. 1 ст. 280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; відповідач не подав відзив; позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.
У зв'язку з тим, що відповідач належним чином повідомлена про дату, час і місце судового засідання, та відповідачем не подано відзив у встановлений судом термін, в порядку ст. 280 ЦПК України, за відсутності заперечень позивача, суд ухвалює заочне рішення на підставі наявних у матеріалах справи доказів, що відповідає вимогам ст. 223 ЦПК України.
Суд, вивчивши позовну заяву, дослідивши матеріали справи, вивчивши нормативно-правові акти, які регулюють спірні правовідносини, проаналізувавши і оцінивши докази в їх сукупності вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають з наступних підстав.
Судом встановлено, що сторони з 03 жовтня 2008 року перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб (повторного) серії НОМЕР_1 від 05 жовтня 2019 року (а.с. 5).
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси 26 лютого 2020 року шлюб між сторонами було розірвано (а.с. 6).
Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 21280086 від 16 грудня 2008 року, ОСОБА_1 на підставі заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2008 року, є власником квартири АДРЕСА_1 (а.с. 7).
Так вищевказаним рішенням визнано договір про розподіл майна, шо знаходиться в спільної часткової власності, - квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 , укладений 20.05.2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , - дійсним. Визнано за ОСОБА_3 право власності на реконструйовану квартиру АДРЕСА_1 , яка складається з: 1 - Коридор - 2,9 кв.м., 2 - Житлова кімната - 10,5 кв. м., З - Житлова кімната - 10,9 кв.м., 4 - Санвузол - 5.3 кв. м. Кухня - 3,0 кв. м., житловою площею -21,4 кв. м., підсобною площею -11,2 кв. м., загальною площею -32,6 кв. м. Визнано за ОСОБА_1 право власності на реконструйовану квартиру АДРЕСА_1 , яка складається з: 1 - Веранда - 2,7 кв. м., 2 - Кухня - 8,7 кв. м., З - Житлова кімната - 13,9 кв. м., 4 - Коридор - 4,0 кв.м., 5 - Коридор - 1,6 кв.м., 6 - Санвузол - 2,7 кв. м., житловою площею -13,9 кв. м., підсобною площею -19,7 кв. м., загальною площею - 33,6 кв. м. Встановити порядок виконання рішення, згідно з яким, після набрання ним законної сили це рішення є підставою для реєстрації права власності на: квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 , квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 (а.с. 8-9).
З позовної заяви вбачається, що у належній позивачу квартирі зареєстрована та проживає відповідач - ОСОБА_2 .
Судом встановлено, що відповідач добровільно не бажає звільняти належну позивачу на праві власності квартиру, чим створює перешкоди для реалізації особистих майнових прав та охоронюваних законом інтересів позивача.
Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, суд вважає, що вони виникли в зв'язку із припиненням права користуванням чужим майном та усунення перешкод в користуванні власності, а тому регулюються Главою 32 ЦК України, Розділом І Книги третьої ЦК України, нормами ЖК УРСР.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 82 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.
Згідно зі статтями 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір.
Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Усунення перешкод власник може вимагати навіть тоді, коли ці перешкоди не пов'язані з позбавленням його володінням майном.
Вищенаведені норми цивільного законодавства України дають підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права.
Разом з цим, вирішуючи даний спір суд, вважає необхідним врахувати наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Ч. 1 ст. 406 ЦК України передбачено, що сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Відомостей про те, що відповідач покидала спірну квартиру та не проживає у ній в матеріалах справи відсутні.
Відповідно до положення статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Згідно частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Як встановлено у судовому засіданні, та не спростовано позивачем - відповідач ОСОБА_2 проживає у квартирі тривалий час, а отже має тривалий зв'язок із спірною квартирою як із житлом.
Будь-яких доказів того, що відповідач має інше житло та/або має можливість змінити його на інше місце проживання матеріали справи не містять.
Таким чином, оскільки позивачем не надано доказів того, що відповідач має інше житло, що не дає суду підстав вважати, що внаслідок виселення з квартири відповідач не стане бездомною, що не відповідає засадам верховенства права з урахуванням усіх обставин цієї справи, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки тривалий час проживання відповідача у спірній квартирі, незалежно від її правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати спірну квартиру житлом відповідача в розумінні статті 8 Конвенції.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц.
Разом із цим, відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Як встановлено з матеріалів справи, заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2008 року, на підставі якого у позивача виникло право власності на квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 7) набрало законної сили 31 жовтня 2008 року, тобто у той момент коли сторони вже перебували у зареєстрованому шлюбі.
Так, відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
В силу п.п. 1-4, ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Зі змісту вищевказаного рішення встановлено, що вказана квартира не була набута позивачем на підставі договору дарування або в порядку спадкування чи приватизації. Будь-які відомості проте, що вказане майно було набуто за особисті кошти позивача, щоб давало суду підстави вважати дану квартиру особистою приватною власністю чоловіка, як підставу на звернення до суду в порядку ст. 406 ЦК України, матеріали справи не містять.
Так як право власності на спірну квартиру АДРЕСА_2 виникло під час перебування сторін у шлюбі та відсутність судового рішення про визнання спірної квартири особистою приватною власністю позивача не дає суду підстави вважати, що таке майно належить виключно позивачу. Доказів на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, матеріали справи не містять.
Будь-яких доказів, які б спростовували вказані обставини позивачем не надано.
Аналізуючи вказані вище норми законодавства у сукупності з встановленими обставинами у даній справі, суд вважає, що у задоволені позову потрібно відмовити.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, у тому числі, питання щодо розподілу між сторонами судових витрат.
Згідно зі ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст. 41 Конституції України, ст.ст. 29, 317, 319, 328, 391 ЦК України, ст.ст. 57, 60 СК України, ст.ст. 4, 5, 12, 13, 81, 89, 141, 258-259, 280 ЦПК України, суд -
У задоволенні позову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_3 до ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, примусове виселення - відмовити.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Рішення суду може бути оскаржене учасниками справи до Одеського апеляційного суду через Малиновський районний суд м. Одеси протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Заочне рішення суду набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Повне судове рішення складено 22 квітня 2021 року.
Суддя: Ю.В. Тополева