ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
29.04.2021Справа № 910/2003/21
Господарський суд міста Києва у складі судді Турчина С.О. за участю секретаря судового засідання Шкорупеєва А.Д., розглянувши матеріали господарської справи
за позовом Приватного підприємства "ФЕНІКС АГРО"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕЛЬ-ЕКСПО"
про стягнення 50000,00 грн
представники сторін:
від позивача: Люба А.М.
від відповідача: Слинько С.М.
Приватне підприємство "ФЕНІКС АГРО" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕЛЬ-ЕКСПО" про стягнення 50000,00 грн, отриманих без достатньої правової підстави.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем безпідставно утримуються грошові кошти у сумі 50000,00 грн, перераховані позивачем на рахунок відповідача згідно із платіжним дорученням №328295 від 06.09.2019.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.02.2021 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (без проведення судового засідання).
09.03.2021 через канцелярію суду від відповідача надійшов відзив на позов. У відзиві на позов відповідач проти позову заперечив, посилаючись на те, що між сторонами укладений договір про виконання робіт (надання послуг) №02/09/2019 від 02 вересня 2019 року та грошові кошти у сумі 50000,00 грн були сплачені позивачем саме на виконання вказаного договору, що спростовує доводи позивача на відсутність правової підстави для перерахування коштів.
12.03.2021 через канцелярію суду від позивача надійшло клопотання від 11.03.2021 про долучення доказів до матеріалів справи.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.04.2021 призначено судове засідання у справі на 15.04.2021, викликано у судове засідання представників учасників справи, визнано явку сторін в судове засідання обов'язковою.
Протокольною ухвалою від 15.04.2021 відкладено судове засідання на 29.04.2021.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.04.2021 позивача викликано у судове засідання 29.04.2021.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.04.2021 відмовлено у задоволенні заяви Приватного підприємства "ФЕНІКС АГРО" про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза приміщенням суду.
22.04.2021 через канцелярію суду від позивача надійшло клопотання від 15.04.2021 про долучення доказів до матеріалів справи.
26.04.2021 через канцелярію суду від позивача надійшли клопотання від 23.04.2021 та від 24.04.2021 про долучення доказів до матеріалів справи.
28.04.2021 через канцелярію суду від позивача надійшли клопотання від 26.04.2021 про долучення доказів до матеріалів справи.
У судовому засіданні 29.04.2021 суд на підставі ст.207 ГПК України протокольною ухвалою залишив без розгляду клопотання позивача від 15.04.2021, від 23.04.2021, від 24.04.2021, від 26.04.2021 про долучення доказів до матеріалів справи, оскільки заявником не наведено поважних причин неможливості надати відповідні докази до розгляду справи по суті.
Присутній у судовому засіданні 29.04.2021 представник позивача надав пояснення по суті позовних вимог, позовні вимоги підтримав.
Представник відповідача у судовому засіданні 29.04.2021 надав пояснення по суті заперечень, просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
У судовому засіданні 29.04.2021 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд
Згідно із матеріалів справи, Приватне підприємство "ФЕНІКС АГРО" (позивач) платіжним дорученням №328295 від 06.09.2019 перерахувало на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕЛЬ-ЕКСПО" (відповідача) 50000,00 грн, з призначенням платежу "оплата за комплекс робіт та послуги на виставці "Птахівництво 2019" зг.дог.№02/09/2019 від 02.09.2019".
Позивач направив на адресу відповідача лист-вимогу вих. №9862 від 06.08.2020, в якій вимагав від відповідача повернути безпідставно набуті кошти у розмірі 50000,00 грн.
Оскільки, відповідач на вимогу позивача грошових коштів у сумі 50000,00 грн не повернув та безпідставно утримує кошти позивача у розмірі 50000,00 грн, позивач звернувся до суду із позовом про стягнення з відповідача на підставі ст.1212 ЦК України.
Дослідивши наявні матеріали справи, оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, з наступних підстав.
Згідно із ч.1, 2 ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (п. 1 ч.2 статті 11 ЦК України).
Згідно зі статтею 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина 4 статті 203 ЦК України).
Як підтверджено матеріалами справи, Приватне підприємство "ФЕНІКС АГРО" (позивач) платіжним дорученням №328295 від 06.09.2019 перерахувало на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕЛЬ-ЕКСПО" (відповідача) 50000,00 грн, з призначенням платежу "оплата за комплекс робіт та послуги на виставці "Птахівництво 2019" зг.дог.№02/09/2019 від 02.09.2019".
Позивач у позові зазначає, що договір №02/09/2019 від 02.09.2019 між сторонами не укладався.
У свою чергу відповідач, заперечуючи позовні вимоги стверджував, що між позивачем як замовником та відповідачем як виконавцем укладений договір про виконання робіт (надання послуг) №02/09/2019 від 02 вересня 2019 року, відповідно до якого позивач доручив, а відповідач взяв на себе зобов'язання по розробці ескізу виставкового стенду позивача загальною площею 36 квадратних метрів (додаток №1 договору); виготовленню виставкового стенда (додаток №1 договору) на виставці "Птахівництво 2019", що проводилася в період з 17 по 20 вересня 2019 року в місті Трускавець у Курортному комплексі "Ріксос Прикарпаття"
Згідно із пункту 3.1. договору вартість робіт за даною угодою складає 50000,00 грн.
Відповідно до пункту 3.2. договору замовник оплачує роботу виконавця шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок виконавця по наступному графіку: 80% (40000,00 грн) - не пізніше 4 вересня 2019 року; 20% (10000,00 грн) - не пізніше 17 вересня 2019 року, перший день роботи виставки.
Відповідач зазначає, що позивачу було виставлено рахунок на оплату №165 від 05.09.2019 на суму 50000,00 грн на оплату комплексу робіт та послуг з виготовлення виставкового стенда на виставку "Птахівництво 2019".
06.09.2019 позивачем на рахунок відповідача були перераховані грошові кошти у сумі 50000,00 грн.
Відповідач вказує, що ним виконувалися роботи за договором та відповідні документи направлялися на електронну пошту позивача.
Позивач у відповіді на відзив зазначив, що не визнає обставину укладення між сторонами спору договору №02/09/2019 від 02.09.2019 та додатку №1 до даного договору та стверджував про факт обміну електронними листами між особами із доступом до корпоративних поштових електронних скриньок позивача, які перебувають в трудових відносинах із ПП "ФЕНІКС АГРО". Однак у відповіді на відзив вказано, що директор ПП "ФЕНІКС АГРО" не надавав розпоряджень на укладення договору із відповідачем та не уповноважував осіб, з електронних адрес яких велась переписка, на укладення договору із відповідачем.
Обставини щодо факту здійснення працівниками електронної переписки з приводу договору №02/09/2019 від 02.09.2019 також підтверджені представником позивача у судовому засіданні 29.04.2021.
Надаючи оцінку наявним у матеріалах справи доказам та обставинам щодо укладення договору №02/09/2019 від 02.09.2019, суд зазначає наступне.
Частиною першою статті 205 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ч.1 ст.207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Так, ч.3 ст.207 ЦК України передбачено, що використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.
Суд, при оцінці обставин цієї справи та доданих матеріалів, керується нормами Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", яким встановлено вимоги до електронних документів та їх достовірності.
У відповідності до ст. 1 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" адресат - фізична або юридична особа, якій адресується електронний документ; дані - інформація, яка подана у формі, придатній для її оброблення електронними засобами; посередник - фізична або юридична особа, яка в установленому законодавством порядку здійснює приймання, передавання (доставку), зберігання, перевірку цілісності електронних документів для задоволення власних потреб або надає відповідні послуги за дорученням інших суб'єктів електронного документообігу; обов'язковий реквізит електронного документа - обов'язкові дані в електронному документі, без яких він не може бути підставою для його обліку і не матиме юридичної сили; автор електронного документа - фізична або юридична особа, яка створила електронний документ; суб'єкти електронного документообігу - автор, підписувач, адресат та посередник, які набувають передбачених законом або договором прав і обов'язків у процесі електронного документообігу.
Електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа (ст. 5 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг").
Згідно з приписами ст. 6 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" для ідентифікації автора електронного документа може використовуватися електронний підпис. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа. Відносини, пов'язані з використанням електронних цифрових підписів, регулюються законом. Використання інших видів електронних підписів в електронному документообігу здійснюється суб'єктами електронного документообігу на договірних засадах.
Відповідно до ст.7 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов'язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронні довірчі послуги".
Отже, електронний документ, на підставі якого між сторонами виникають права та обов'язки, має відповідати положенням Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг".
За змістом п.12 ст.1 Закону України "Про електронні довірчі послуги", електронний підпис - електронні дані, які додаються підписувачем до інших електронних даних або логічно з ними пов'язуються і використовуються ним як підпис.
З врахуванням вищевикладеного суд зауважує, що електронний документ, на підставі якого між сторонами виникають права та обов'язки, повинен мати електронний цифровий підпис.
Згідно з частиною першою статті 96 ГПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, яка містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо). Такі дані можуть зберігатися, зокрема на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис". Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу (частина друга статті 96 ГПК України).
Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених в порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом (частина третя статті 96 ГПК України).
Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу (частина четверта статті 96 ГПК України).
Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги (частина п'ята статті 96 ГПК України).
Верховний Суд у постанові від 29 січня 2021 року у справі №922/51/20, здійснивши аналіз положень законодавства, зокрема, статей 73, 77, 91, 96 ГПК України, дійшов висновку, що учасник справи на обґрунтування своїх вимог і заперечень має право подати суду електронний доказ в таких формах: 1) оригінал; 2) електронна копія, засвідчена електронним цифровим підписом; 3) паперова копія, посвідчена в порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 ГПК України), який, в свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 ГПК України). Таким чином подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу.
У контексті наведеного суд зазначає, що надані відповідачем у матеріали справи роздруковані з електронної пошти примірники договору №02/09/2019 від 02.09.2019 та додатку №1 до договору не були (в оригіналах) підписані електронними підписами сторін.
Однак, суд зазначає, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частини перша та друга статті 640 Цивільного кодексу України).
Згідно з частиною другою статті 642 Цивільного кодексу України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України (частина восьма статті 181 Господарського кодексу України).
З огляду на вказані приписи не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Зазначена позиція наведена у постанові Верховного Суду від 16 липня 2020 року у справі №923/831/18.
Як підтверджено матеріалами справи, позивач платіжним дорученням №328295 від 06.09.2019 перерахував на користь відповідача 50000,00 грн, з призначенням платежу "оплата за комплекс робіт та послуги на виставці "Птахівництво 2019" зг.дог.№02/09/2019 від 02.09.2019", тобто позивачем вчинено дії на виконання договору №02/09/2019 від 02.09.2019, у зв'язку із чим відсутні підстави вважати неукладеним такий договір.
Відповідачем надано у матеріали справи електронні роздруківки з електронних пошт позивача та відповідача за змістом яких між сторонами мало місце листування, зокрема, щодо укладення договору з виконання робіт та послуг на виставці "Птахівництво 2019", направлялися документи для укладення такого договору.
У судовому засіданні, 29.04.2021, за присутності представників позивача та відповідача, судом проводився огляд електронної пошти відповідача зокрема, оглянуто зміст електронного листування та їх вкладення, та встановлено направлення листів від імені ПП "ФЕНІКС АГРО" з електронної адреси i.kaplyuchenko@fenix-agro.com.
Відповідно до інформації, яка міститься в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, за ідентифікаційним кодом юридичної особи - 36780586, найменування юридичної особи: ПП "ФЕНІКС АГРО", офіційна електронна адреса ПП "ФЕНІКС АГРО": fenix-agro.com.
Відповідно до ч.1 ст.75 ГПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв'язку з примусом. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.
Таким чином, незважаючи на те, що електронні роздруківки з електронних пошт позивача та відповідача не містять електронних підписів останніх, проте відповідач посилається на переписку, викладену в цих роздруківках, а позивач у свою чергу не підтверджує, що така переписка мала місце, адреса електронної пошти з якої здійснювалася переписка належить ПП "ФЕНІКС АГРО", а також особи, які вели переписку є працівниками позивача, суд приймає такі докази та обставини, викладені в них.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
За змістом ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справу не інакше як, зокрема, на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно із ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами як письмові, речові та електронні докази.
У відповідності до ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до частин третьої-четвертої статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).
Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Враховуючи всі докази та доводи сторін у їх сукупності із застосуванням стандарту доказування "вірогідності доказів" суд приходить до висновку, що дійсно, кошти у сумі 50000,00 грн згідно із платіжним дорученням №328295 від 06.09.2019 були перераховані позивачем саме на виконання договору №02/09/2019 від 02.09.2019.
Жодних доказів на підтвердження того, що кошти у сумі 50000,00 грн, сплачені ПП "ФЕНІКС АГРО" не за договором №02/09/2019 від 02.09.2019 позивач суду не надав.
Представник позивача у судовому засіданні 29.04.2021 зазначив, що інші договори між сторонами не укладались.
Водночас надані відповідачем у матеріали справи видаткові накладні за відсутності посилань на договір №02/09/2019 від 02.09.2019 не можуть бути оцінені судом як документи, складені на виконання зазначеного договору. З приводу наданого відповідачем листа вих.№09/03/2021 від 09.03.2021, та доданих до нього акту надання послуг №8 від 09.03.2021, акту прийому-передачі, кошторису витрат, то суд зазначає, що обставини щодо обсягу виконаних відповідачем робіт та наданих послуг за договором №02/09/2019 від 02.09.2019, з урахуванням заявлених підстав заявленого позову, не підлягають встановленню у межах даного спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 901 Цивільного кодексу України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Згідно з ч.1 ст.903 Цивільного кодексу України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Як вказано вище, предметом позову є вимога про стягнення з відповідача грошових коштів 50000,00 грн на підставі статті 1212 ЦК України, сплачених позивачем відповідачу на підставі договору №02/09/2019 від 02.09.2019.
Відповідно до ст. 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Аналіз цієї норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов'язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.
Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
За змістом частини першої статті 1212 ЦК України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави, зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 ЦК України. Тобто, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Такий правовий висновок викладений раніше у постановах Верховного Суду від 23.01.2020 у справі №910/3395/19, від 23.04.2019 у справі №918/47/18, від 01.04.2019 у справі №904/2444/18.
Якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може застосовуватись тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена або припинена, у тому числі у виді розірвання договору.
Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений законодавством спосіб з метою забезпечення учасниками відповідних правовідносин у майбутньому породження певних цивільних прав та обов'язків, зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, прямо передбачених ч.2 статті 11 ЦК України.
Як встановлено вище, зобов'язання відповідача виконати роботи та надати послуги, а позивача - оплатити вартість таких послуг мають договірний характер (виникла ), що унеможливлює застосування до спірних правовідносин приписів статті 1212 Цивільного кодексу України.
Разом з тим суд зазначає, що відповідне визначення позивачем матеріально-правового обґрунтування позову, унеможливлює його задоволення, а здійснення самостійного перекваліфікування такого обґрунтування призведе до зміни підстав позову, що знаходиться поза межами суду.
Приписами ст.76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із ст.78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
З урахуванням встановлених вище обставини, суд дійшов висновку про необґрунтованість заявлених вимог про стягнення безпідставно отриманих коштів у сумі 50000,00 грн у відповідності до ст. 1212 Цивільного кодексу України.
З приводу висвітлення всіх доводів сторін, суд враховує практику Європейського суду з прав людини, який у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У рішенні Суду у справі "Трофимчук проти України" №4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.
За таких обставин решту аргументів сторін, окрім викладених у мотивувальній частині рішення, суд визнає такими, що не мають суттєвого впливу на прийняття даного рішення.
З огляду на вище наведене, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог Приватного підприємства "ФЕНІКС АГРО" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕЛЬ-ЕКСПО" про стягнення 50000,00 грн, як отриманих без достатньої правової підстави.
Судовий збір за розгляд справи відповідно до ст.129 ГПК України покладається на позивача.
Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129-130, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано: 30.04.2021.
Суддя С. О. Турчин