ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
26.04.2021Справа № 910/21130/20
Суддя Господарського суду міста Києва ДЖАРТИ В.В., розглянувши без виклику (повідомлення) представників сторін у порядку спрощеного позовного провадження справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма «Будсервіс»
до Комунального підприємства «Київпастранс»
про стягнення 74 028,15 грн,
У грудні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма «Будсервіс» звернулось до Господарського суду міста Києва із позовом до Комунального підприємства «Київпастранс» про стягнення 74 028,15 грн, з яких: 64 260,00 грн борг за поставлений товар, 5 402,05 грн пеня, 1 706,38 грн три проценти річних та 2 659,72 грн інфляційні втрати.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за договором № 52.19-70 від 08.02.2019 в частині здійснення повної та своєчасної оплати за поставлений товар.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.01.2021 відкрито провадження у справі № 910/21130/20 за вищезазначеною позовною заявою та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (без проведення судового засідання), сторонам визначено строки для надання відзиву, відповіді на відзив, заперечень на відповідь на відзив.
Позивач та відповідач повідомлені про відкриття провадження у справі відповідно до приписів чинного законодавства України.
Ухвала про відкриття провадження у справі отримав 05.01.2021 отримана уповноваженими представниками позивача та відповідача 25.01.2021 та 22.01.2021 відповідно, що підтверджено наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень №0105477424003 та №0105477424011.
Господарський суд також зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з ухвалою про відкриття провадження у справі у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Отже, судом вчинені необхідні дії для належного повідомлення учасників судового процесу про відкриття провадження у справі.
Частиною 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передбачено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Беручи до уваги, що позивач у строк, встановлений частиною 1 статті 251 ГПК України та ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.01.2021, не подав до суду відзив, тому останній не скористався наданими йому процесуальними правами, у зв'язку із чим за висновками суду, справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 2 статті 178 ГПК України.
Будь-яких інших заяв, клопотань або заперечень від сторін до суду не надходило.
Згідно з частиною 4 статті 240 ГПК України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
08.02.2019 між Комунальним підприємством «Київпастранс» в якості покупця (далі - покупець, відповідач, Підприємство) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма «Будсервіс» в якості постачальника (далі - постачальник, позивач, Товариство) було укладено Договір № 52.19-70 за яким постачальник зобов'язався поставити та передати у власність покупцю «Механічні запасні частини, крім двигунів і частин двигунів» код 34320000-6 за ДК 021:2015 (прокладки, сальники, шарніри, тяги до автобусів МАЗ) (далі - Товар), а покупець сплатити за Товар, визначений в асортименті, кількості та за цінами, які зазначені у Специфікації (Додаток №1), що додається до Договору та є його невід'ємною частиною.
Сума Договору згідно приписів 3.1 визначається згідно з специфікацією, що є невід'ємною частиною Договору і становить 1 630 185,00 грн з ПДВ.
У пункті 4.1 Договору сторони погодили, що розрахунок за поставлений Товар здійснюється покупцем у безготівковій формі шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника протягом 60 робочих днів з дати підписання покупцем видаткової накладної на фактично поставлену окрему партію Товару.
Поставка Товару, згідно розділу 5 Договору, здійснюється окремими партіями на умовах DDP за окремою письмовою заявкою філії, відокремленого підрозділу покупця із зазначенням необхідних найменувань та кількості Товару в межах Специфікації виходячи з їх виробничої необхідності.
Відповідно до пункту 7.1 Договору у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов'язань за Договором сторони несуть відповідальність, передбачену чинним законодавством України та Договором.
Пунктом 7.3 Договору встановлено, що за порушення термінів оплати Товару покупець сплачує постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня, від вартості поставленого в строк Товару, за кожен ден прострочення оплати.
Договір набуває чинності з дня його підписання сторонами та діє до 31.12.2019 включно, але у будь-якому випадку - до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим Договором. Закінчення строку дії Договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань, які виникли під час дії Договору (пункт 11.1 Договору).
На виконання умов Договору позивачем було поставлено відповідачу Товар на загальну суму 64 260,00 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи належним чином засвідченими копіями підписаних представниками сторін видаткових накладних:
- № РН-0001003 від 07.10.2019 на суму 1 860,00 грн
- № РН-0001013 від 08.10.2019 на суму 11 400,00 грн
- № РН-0001161 від 22.11.2019 на суму 25 500,00 грн
- № РН-0001162 від 22.11.2019 на суму 25 500,00 грн.
Відповідач, за твердженням позивача, свій обов'язок щодо оплати за отриманий Товар не виконав.
З метою досудового врегулювання спору позивач звертався до відповідача з Листом № 9 від 07.02.2020, а також з претензією № 31 від 27.05.2020 щодо погашення заборгованості, зокрема і за спірним Договором, які були залишені без відповіді та без задоволення.
Зважаючи на невиконання відповідачем обов'язку щодо оплати поставленого Товару, позивач звернувся до Господарського суду міста Києва за захистом порушеного права з позовом про стягнення з відповідача заборгованості в сумі 64 260,00 грн, а також 2 659,72 грн інфляційних втрат, 1 706,38 грн 3% річних та 5 402,05 грн пені. Окрім того позивач просить стягнути з відповідача 2 102,00 грн судового збору та 5 500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.
Частинами 1 та 2 статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України передбачено, що однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Норми вказаної статті кореспондуються з положеннями статті 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України).
Згідно статті 173 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Частиною 1 статті 175 ГК України встановлено, що майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Положеннями частини 1 статті 265 ГК України передбачено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до статті 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі - продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Положеннями частини 1 статті 656 ЦК України встановлено, що предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.
Відповідно до статті 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Відповідно до частини 2 статті 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, 5 кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Як встановлено судом та не спростовано відповідачем, на виконання умов Договору позивачем поставлено Товар на загальну суму 64 260,00 грн.
Судом встановлено, що строк оплати за поставлений Товар відповідно до пункту 4.1 Договору є таким, що настав, а саме за видатковими накладними:
- № РН-0001003 від 07.10.2019 - 03.01.2020
- № РН-0001013 від 08.10.2019 - 04.01.2020
- № РН-0001161 від 22.11.2019 - 20.02.2020
- № РН-0001162 від 22.11.2019 - 20.02.2020.
Проте доказів належної своєчасної та в повному обсязі оплати відповідачем за отриманий Товар сторонами не надано.
Враховуючи те, що загальна сума основного боргу відповідача в розмірі 64 260,00 грн, підтверджена наявними у матеріалах справи належними доказами, відповідачем наявність заборгованості не оспорюється і відповідач на момент прийняття рішення не надав суду документів, які свідчать про повне погашення вказаної заборгованості перед позивачем, суд дійшов висновку про законність та обґрунтованість вимог позивача до відповідача про стягнення вказаної суми основного боргу, у зв'язку з чим позов в частині стягнення основної заборгованості в сумі 64 260,00 грн підлягає задоволенню.
Окрім стягнення основної заборгованості позивачем також заявлено вимогу про стягнення штрафних санкцій у вигляді 5 402,05 грн пені та компенсаційних витрат, які складаються з 2 659,72 грн інфляційних втрат, 1 706,38 грн 3% річних.
Щодо вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат суд зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу і 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання та вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
У статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. Аналогічні висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц.
Враховуючи, що господарським судом на підставі поданих доказів були встановлені обставини прострочення виконання відповідачем зобов'язань з оплати поставленого товару, вимоги про стягнення 3 % річних, нарахованих на підставі частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, ґрунтуються на нормах закону.
При перевірці розрахунку 3 % річних судом встановлено, що періодами для нарахування пені за кожною накладною є:
- № РН-0001003 від 07.10.2019 - 03.01.2020 - 29.12.2020
- № РН-0001013 від 08.10.2019 - 04.01.2020 - 29.12.2020
- № РН-0001161 від 22.11.2019 - 20.02.2020 - 29.12.2020
- № РН-0001162 від 22.11.2019 - 20.02.2020 - 29.12.2020.
Відтак, з урахуванням визначених періодів, за перерахунком суду до стягнення з відповідача підлягають 3% річних у сумі 1 705,14 грн.
При здійсненні перевірки наданого позивачем розрахунку інфляційних втрат суд керувався наступним.
Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (п. п. 3.2 п. 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").
Тобто, базою для нарахування розміру боргу з урахуванням індексу інфляції є сума основного боргу не обтяжена додатковими нарахуваннями, яка існує на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, а у випадку її часткового погашення - лише залишкова сума основного боргу на останній день місяця, у якому здійснено платіж. Періодом, на який розраховуються інфляційні втрати, є період прострочення, починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція (дефляція).
При цьому, індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.
Невиконання грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається за прострочення, що триває повний місяць, поки існує борг, та може бути визначено з урахуванням положень Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" у наступному місяці.
Якщо прострочення відповідачем виконання зобов'язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, у вигляді стягнення інфляційних втрат за такий місяць.
Такі висновки суду підтверджуються висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 24.04.2019 у справі № 910/5625/18, від 13.02.2019 у справі № 924/312/18.
Зважаючи на викладене, суд зазначає, що вірними періодами для нарахування інфляційних втрат за кожною накладною є:
- № РН-0001003 від 07.10.2019 - 01.02.2020 - 30.11.2020
- № РН-0001013 від 08.10.2019 - 01.02.2020 - 30.11.2020
- № РН-0001161 від 22.11.2019 - 01.03.2020 - 30.11.2020
- № РН-0001162 від 22.11.2019 - 01.03.2020 - 30.11.2020.
Відтак, за розрахунком суду, здійсненим з урахуванням зазначених періодів, вимоги позивача про стягнення з відповідача інфляційних втрат підлягають задоволенню частково в сумі 2 632,18 грн.
Щодо нарахування пені суд зазначає наступне.
Як встановлено судом вище, відповідач обов'язку по сплаті грошових коштів у визначений Договором строк не виконав, допустивши прострочення виконання зобов'язання, тому дії відповідача є порушенням договірних зобов'язань (стаття 610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (стаття 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом або договором відповідальності.
Пунктом 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).
У відповідності до норм частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Частиною 3 статті 549 Цивільного кодексу України встановлено, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання зобов'язання.
У пункті 7.3. Договору сторони визначили, що за порушення термінів оплати Товару покупець сплачує постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня, від вартості поставленого в строк Товару, за кожен день прострочення оплати.
Відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Відповідно до приписів статті 1 Закону України "Про відповідальність за невиконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Тобто, законодавством визначено механізм нарахування та сплати пені, однак залишено на врегулювання сторін лише питання про встановлення такого обов'язку та розміру пені в договорі.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29.04.2020 у справі № 911/1189/19.
Відтак, за змістом наведених положень законодавства розмір пені за порушення грошових зобов'язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.
Відповідний правовий висновок був сформований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18.
З пункту 7.3. Договору вбачається, що сторонами було визначено розмір пені (подвійної облікової ставки НБУ), порядок нарахування пені (на суму заборгованості за кожен день прострочення), проте не визначено строк такого нарахування, а відтак в силу приписів частини 6 статті 232 Господарського кодексу України період нарахування штрафних санкцій обмежено піврічним терміном.
Зважаючи на викладене вище, суд зазначає, що правильними періодами для нарахування пені є
- № РН-0001003 від 07.10.2019 - 03.01.2020 - 03.07.2020
- № РН-0001013 від 08.10.2019 - 04.01.2020 - 04.07.2020
- № РН-0001161 від 22.11.2019 - 20.02.2020 - 20.08.2020
- № РН-0001162 від 22.11.2019 - 20.02.2020 - 20.08.2020.
Перевіривши розрахунок пені з урахуванням зазначених вище періодів нарахування, суд дійшов обґрунтованого висновку, що до стягнення з відповідача на користь позивача підлягає пеня в розмірі 5 395,86 грн.
Згідно з частиною 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 ГПК України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Частиною 1 статті 78 ГПК України визначено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За приписами частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
У зв'язку з наведеними обставинами суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову в повному обсязі.
Відповідно пункту 3 частини 4 статті 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 910/13407/17.
З огляду на викладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
У позовній заяві позивач просив суд стягнути з відповідача витрати по сплаті судового збору та інші витрати по розгляду справи та витрати позивача на професійну правничу допомогу у розмірі 5 500,00 грн
Статтею 126 Господарського процесуального кодексу України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При цьому, частиною 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Обґрунтовуючи розмір витрат на професійну правничу допомогу позивач посилається на те, що факт надання правової допомоги позивачу підтверджується договором № 001 від 15.09.2020 про надання правової допомоги, укладеним між позивачем та Адвокатським бюро "Микити Клименка", Додатком № 5 до Договору № 001 від 15.09.2020, рахунком на оплату № 5 від 15.09.2020 на суму 5 500,00 грн, платіжним дорученням № 957 від 06.10.2020 на суму 66 000,00 грн, заключною випискою за період 06.10.2020 та Ордером серії АА № 1070642 від 29.12.2020.
Відповідно до частин 5, 6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України у разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспіврозмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Дослідивши надані позивачем докази понесення витрат на професійну правничу допомогу, суд дійшов висновку про те, що до стягнення з відповідача на користь позивача підлягає сума витрат на правову допомогу в розмірі 5 500,00 грн.
У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який тим не менш, повинен ґрунтуватися на більш чітких критеріях, визначених у частині 4 статті 126 ГПК України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності цим критеріям заявлених витрат. Аналогічна правова позиція викладена в постанові від 07.08.2018 Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 916/1283/17.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України" (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України" (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі "East/West Alliance Limited" проти України", від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України" (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
З огляду на вказане, зважаючи, що матеріали справи не містять заперечень відповідача щодо суми витрат позивача на правову допомогу, загальний розмір витрат на правову допомогу за розрахунком суду становить 5 500,00 грн.
Під час розподілу витрат по сплаті судового збору судом враховано приписи частини 9 статті 129 ГПК України за якими у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.
На підставі викладеного, керуючись статтями 73-74, 76-80, 86, 129, 232-233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,
1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма «Будсервіс» до Комунального підприємства «Київпастранс» про стягнення 74 028,15 грн,- задовольнити частково.
2. Стягнути з Комунального підприємства «Київпастранс» (04070, м. Київ, вул. Набережне шосе, 2; ідентифікаційний код 31725604) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма «Будсервіс» (45000, Волинська обл., м. Ковель, вул. Володимирська, 152А; ідентифікаційний код 21745856) 64 260,00 грн (шістдесят чотири тисячі двісті шістдесят гривень 00 копійок) основної заборгованості, 2 632,18 грн (дві тисячі шістсот тридцять дві гривні 18 копійок) інфляційних втрат, 1 705,14 грн (одну тисячу сімсот п'ять гривень 14 копійок) 3% річних, 5 395,86 грн (п'ять тисяч триста дев'яносто п'ять гривень 86 копійок) пені, 2 101,01 грн (дві тисячі сто одну гривню 01 копійку) судового збору та 5 500,00 грн (п'ять тисяч п'ятсот гривень 00 копійок) витрат на професійну правничу допомогу.
3. Після набрання рішенням Господарського суду міста Києва законної сили видати відповідний наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
СУДДЯ В. В. ДЖАРТИ