28 квітня 2021 року м. ПолтаваСправа № 440/1994/21
Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Довгопол М.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
1. Стислий зміст позовних вимог
10 березня 2021 року ОСОБА_1 (далі-позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області (далі-відповідач, ГУ ПФУ в Полтавській області) про визнання протиправними дій ГУ ПФУ в Полтавській області щодо відмови у переведенні на пенсію відповідно до пункту 10 розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 10.12.2015 №889-VIII "Про державну службу" на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України від 16.12.1993 №3723-ХІІ "Про державну службу" ОСОБА_1 та скасування рішення №158 відділу перерахунків пенсій №3 управління пенсійного забезпечення ГУ ПФУ в Полтавській області в частині відмови у переведенні на пенсію від 08.02.2021; зобов'язання ГУ ПФУ в Полтавській області перевести ОСОБА_1 на пенсію відповідно до пункту 10 розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 10.12.2015 №889-VIII "Про державну службу" на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України від 16.12.1993 №3723-ХІІ "Про державну службу".
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на наявність у неї права на переведення з пенсії по інвалідності, призначеної відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" №1058-IV, на пенсію по інвалідності відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" від 16.12.1993 №3723-ХІІ, враховуючи те, що вона є особою з інвалідністю ІІ групи, станом на 01.05.2016 (дата набрання чинності Законом України "Про державну службу" від 10.12.2015 №889-VIII) мала 11 років 6 місяців 6 днів стажу державної служби, перед зверненням за призначенням пенсії працювала на посаді, віднесеній до посад державних службовців. На думку позивача, закон не пов'язує нарахування пенсії по інвалідності з такою умовою як досягнення певного віку. За викладених обставин, позивач вважає, що рішення №158 відділу перерахунків пенсій №3 управління пенсійного забезпечення ГУ ПФУ в Полтавській області про відмову ОСОБА_1 у переведенні на пенсію по інвалідності відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" є протиправним та підлягає скасуванню.
2. Стислий зміст заперечень відповідача
09.04.2021 до суду надійшов відзив на позовну заяву /а.с.34-35/, у якому представник відповідача заперечував проти позовних вимог та просив відмовити у їх задоволенні у повному обсязі, посилаючись на відсутність підстав для призначення пенсії по інвалідності відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" з огляду на те, що позивач не досягла встановленого законодавством пенсійного віку, а статтею 37 Закону №3723 не передбачено призначення пенсії по інвалідності, а лише тільки для осіб, зазначених у пунктах 10 і 12 розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №889. Відтак, на думку пенсійного органу, рішення №158 відділу перерахунків пенсій №3 управління пенсійного забезпечення ГУ ПФУ в Полтавській області про відмову ОСОБА_1 у переведенні на пенсію по інвалідності відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" є правомірним.
3. Процесуальні дії по справі
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 15.03.2021 позовну заяву залишено без руху у зв'язку з її невідповідністю вимогам статті 161 Кодексу адміністративного судочинства України.
25.03.2021 позивач надала до суду документи, якими усунула недоліки, що визначені ухвалою суду від 15.03.2021.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 29.03.2021 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося на підставі частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України.
ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Дослідивши заяви по суті справи та наявні у матеріалах справи докази, суд встановив наступні обставини справи та відповідні правовідносини.
ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІ групи (загальне захворювання) з 02.10.2008, що підтверджується витягом із акту огляду до довідки Сер. МСЕ серія 7-66 ТЕ №0097427 /а.с.61/, а у подальшому з 04.11.2010 інвалідність їй встановлена безтерміново, що підтверджується витягом із акту огляду до довідки Сер. МСЕ серія 7-66 ТЕ №0398695 /а.с. 63/.
Позивач з 02.10.2008 отримує пенсію по інвалідності відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" №1058-IV, що не заперечується сторонами у справі та підтверджується протоколом № 479 від 30.10.2008 /а.с.37/.
25.10.2004 ОСОБА_1 призначена на посаду спеціаліста І категорії управління соціального захисту населення Пирятинської РДА, їй присвоєно 14 ранг державного службовця (наказ №88 від 25.10.2004), а з 03.02.2021 - звільнена із займаної посади на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України та пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу" (наказ №05-ос від 03.02.2021), що підтверджується записами у трудовій книжці позивача /а.с.23-25/ та довідкою управління соціального захисту населення Пирятинської РДА від 03.02.2021 №72/01-37 /а.с.28/.
У довідці управління соціального захисту населення Пирятинської РДА від 03.02.2021 №72/01-37 /а.с.28/ зазначено, що відповідно до Закону України "Про державну службу" №889-VIII від 10.12.2015 ОСОБА_1 встановлено з 01.05.2016 7 ранг державного службовця (наказ № 33-ос від 30.05.2016) та з 01.05.2019 присвоєно 6 ранг державного службовця (наказ №06-ос від 03.05.2019). Станом на дату звільнення 03.02.2021 ОСОБА_1 має стаж державної служби 16 років 03 місяці 08 днів, у тому числі на 01.05.2016 стаж державної служби становить 11 років 06 місяців 06 днів.
Позивач звернулася до ГУ ПФУ в Полтавській області із заявою від 04.02.2021, в якій просила перевести її з пенсії по інвалідності, призначеної відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" №1058-IV, на пенсію по інвалідності відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" /а.с.65/. До заяви позивачем додано: довідки про складові заробітної плати для призначення пенсії державного службовця №68/01-37, №69/01-37, №70/01-37, №71/01-37 від 03.02.2021 /а.с.66-69/, довідку управління соціального захисту населення Пирятинської РДА від 03.02.2021 №72/01-37 /а.с.36/.
Рішенням відділу перерахунків пенсій №3 управління пенсійного забезпечення ГУ ПФУ в Полтавській області №158 від 08.02.2021 вирішено провести перерахунок пенсії ОСОБА_1 по факту звільнення згідно із заявою від 04.02.2021, та одночасно відмовити у переведенні на пенсію як державного службовця відповідно до пунктів 10 і 12 розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про державну службу" від 10.12.2015 №889-VIII, та статті 37 Закону України "Про державну службу" від 16.12.1993 №3723-ХІІ, оскільки заявник не досяг встановленого законодавством пенсійного віку, а статтею 37 Закону України "Про державну службу" не передбачено призначення пенсії по інвалідності як державному службовцю /а.с.21-22/.
ОСОБА_1 , вважаючи дії ГУ ПФУ в Полтавській області щодо відмови у переведенні на пенсію відповідно до пункту 10 розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 10.12.2015 №889-VIII "Про державну службу" на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України від 16.12.1993 №3723-ХІІ "Про державну службу" та рішення №158 відділу перерахунків пенсій №3 управління пенсійного забезпечення ГУ ПФУ в Полтавській області в частині відмови у переведенні на пенсію від 08.02.2021 протиправними, звернулася до суду з цим позовом.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.
Згідно із статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
За приписами пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення державної служби, зокрема порядок реалізації права на пенсійне забезпечення державних службовців, визначається Законом України "Про державну службу" № 889-VIII від 10.12.2015 (далі-Закон №889-VIII).
Відповідно до пункту 2 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 889-VIII з 01 травня 2016 року втратив чинність Закон України "Про державну службу" від 10.12.2015 № 3723-XII (далі-Закон №3723-ХІІ), крім статті 37, що застосовується до осіб, зазначених у п. 10 і 12 цього розділу.
Зокрема, пунктами 10, 12 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 889-VIII передбачено, що державні службовці, які на день набрання чинності цим Законом займають посади державної служби та мають не менш як 10 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, визначених статтею 25 Закону № 3723-XII та актами Кабінету Міністрів України, мають право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону № 3723-XII у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців. Для осіб, які на день набрання чинності цим Законом мають не менш як 20 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державної служби, визначених статтею 25 Закону № 3723-XII та актами Кабінету Міністрів України, зберігається право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону № 3723-XII у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.
Тобто, за наявності в особи станом на 01 травня 2016 року певного стажу державної служби (10 років для осіб, що на зазначену дату займали посади державної служби, або 20 років незалежно від того, чи працювала особа станом на 01 травня 2016 року на державній службі), така особа зберігає право на призначення пенсії відповідно до ст. 37 Закону № 3723-XII, але за такої умови: у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.
Частиною 1 статті 37 Закону № 3723-XII встановлено, що на одержання пенсії державних службовців мають право чоловіки, які досягли віку 62 роки, та жінки, які досягли пенсійного віку, встановленого ст. 26 Закону № 1058-IV, за наявності страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі, передбаченого абзацом 1 частини 1 статті 28 згаданого Закону, у тому числі стажу державної служби не менш як 10 років, та які на час досягнення зазначеного віку працювали на посадах державних службовців, а також особи, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, незалежно від місця роботи на час досягнення зазначеного віку.
Пенсія державним службовцям призначається в розмірі 60 відсотків суми їх заробітної плати, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а до 01 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, а особам, які на час звернення за призначенням пенсії не є державними службовцями, - у розмірі 60 відсотків заробітної плати працюючого державного службовця відповідної посади та рангу за останнім місцем роботи на державній службі, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а до 2011 року - страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.
При цьому за приписами частини 9 статті 37 Закону № 3723-XII пенсія по інвалідності у розмірах, передбачених ч. 1 цієї статті, призначається за наявності страхового стажу, встановленого для призначення пенсії по інвалідності відповідно до Закону № 1058-IV особам, визнаним інвалідами І або II групи у період перебування на державній службі, які мають стаж державної служби не менше 10 років, а також особам з числа інвалідів І або II групи незалежно від часу встановлення їм інвалідності, які мають не менше 10 років стажу державної служби на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, якщо безпосередньо перед зверненням за призначенням такої пенсії вони працювали на зазначених посадах. Пенсія по інвалідності відповідно цього Закону, призначається незалежно від причини інвалідності за умови припинення державної служби.
Якщо зазначені особи повертаються на державну службу, виплата пенсії по інвалідності припиняється на період до звільнення з роботи або досягнення ними граничного віку перебування на державній службі (ч. 10 ст. 37 Закону № 3723-XII).
Якщо інваліду I або II групи було встановлено III групу інвалідності, то в разі наступного визнання його інвалідом I або II групи право на отримання раніше призначеної пенсії на умовах, передбачених цим Законом, поновлюється з дня встановлення I або II групи інвалідності за умови, якщо після припинення виплати пенсії минуло не більше п'яти років. У такому самому порядку визначається право на отримання пенсії по інвалідності на умовах, передбачених цим Законом, особам, яким така пенсія не була призначена у зв'язку з продовженням перебування зазначених осіб на державній службі (ч. 12 ст. 37 Закону № 3723-XII).
ІV. ВИСНОВКИ СУДУ
Системний аналіз вищенаведених норм права дає підстави для висновку, що за наявності в особи станом на 01 травня 2016 року певного стажу державної служби (10 років для осіб, що на зазначену дату займали посади державної служби, або 20 років незалежно від того, чи працювала особа станом на 01 травня 2016 року на державній службі), така особа зберігає право на призначення пенсії відповідно до ст. 37 Закону № 3723-XII, але за такої умови: у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.
Судом встановлено, що позивач станом на 01 травня 2016 року (дата набрання чинності Законом №889-VIII) обіймала посаду державного службовця та мала стаж державної служби 11 років 06 місяців 06 днів, а тому вона зберегла право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону № 3723-XII.
Суд враховує, що частиною 9 статті 37 Закону № 3723-XII передбачено, що пенсія по інвалідності у розмірах, передбачених ч. 1 цієї статті, призначається за наявності страхового стажу, встановленого для призначення пенсії по інвалідності відповідно до Закону № 1058-IV особам, визнаним інвалідами І або II групи у період перебування на державній службі, які мають стаж державної служби не менше 10 років, а також особам з числа інвалідів І або II групи незалежно від часу встановлення їм інвалідності, які мають не менше 10 років стажу державної служби на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, якщо безпосередньо перед зверненням за призначенням такої пенсії вони працювали на зазначених посадах. Пенсія по інвалідності відповідно цього Закону, призначається незалежно від причини інвалідності за умови припинення державної служби.
Відтак, аналіз частини 9 статті 37 Закону № 3723-XII свідчить, що право державних службовців на призначення пенсії по інвалідності відповідно до вимог цього Закону, які безпосередньо перед зверненням за призначенням пенсії по інвалідності працювали на посадах державної служби, виникає за умови, якщо особи з числа інвалідів І або II групи незалежно від часу встановлення їм інвалідності мають не менше 10 років стажу державної служби на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.
Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 має стаж державної служби 16 років 03 місяці 08 днів, є особою з інвалідністю ІІ групи, та безпосередньо перед зверненням за призначенням пенсії працювала на посаді, віднесеній до посад державних службовців.
Отже, зважаючи на те, що позивач є особою з інвалідністю ІІ групи, має стаж на посаді державної служби 16 років 03 місяці 08 днів та безпосередньо перед зверненням за призначенням пенсії працювала на посаді, віднесеній до посад державних службовців, суд дійшов висновку, що позивач має право на призначення пенсії по інвалідності згідно із статтею 37 Закону № 3723-XII, а тому наявні правові підстави для переведення позивача з пенсії по інвалідності, призначеної їй відповідно до Закону № 1058-IV, на пенсію державного службовця по інвалідності ІІ групи відповідно до Закону № 3723-XII.
Стосовно доводів пенсійного органу про те, що позивач не досягла встановленого законодавством пенсійного віку, то суд вважає такі доводи необґрунтованими, оскільки Закон не пов'язує нарахування пенсії по інвалідності з такою умовою, як досягнення певного віку. При цьому орган пенсійного фонду, як суб'єкт владних повноважень, трактує норми Закону на свій розсуд, і віддає перевагу найменш сприятливому для позивачки тлумаченню законодавства України.
Також, суд критично оцінює доводи відповідача щодо того, що статтею 37 Закону №3723 не передбачено призначення пенсії по інвалідності, а лише тільки для осіб, зазначених у пунктах 10 і 12 розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №889. Суд наголошує, що стаття 37 Закону №3723 на момент виникнення спірних правовідносин була чинною та передбачала призначення пенсії по інвалідності державним службовцям, які відповідно до пунктів 10 і 12 розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №889 зберегли право на призначення такої пенсії.
ЄСПЛ у п. 52, 56 рішення від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у світлі практики Суду. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника. Таким чином, у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Висновки суду у цій справі відповідають правовому висновку Верховного Суду, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у зразковій справі №822/524/18 (Пз/9901/23/18).
Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідач як суб'єкт владних повноважень не надав суду достатніх та беззаперечних доказів, які підтверджують правомірність дій щодо прийняття рішення №158 від 08.02.2021 в межах повноважень та у спосіб, що передбачені чинним законодавством України, з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення для його прийняття.
З огляду на проаналізовані норми законодавства й ураховуючи наявність у національному законодавстві правових «прогалин» щодо захисту прав людини та основних свобод, зокрема, у сфері пенсійного забезпечення державних службовців, а також з метою реалізації положень ст. 46 Конституції України щодо недопущення обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави, суд дійшов висновку, що рішення відділу перерахунків пенсій №3 управління пенсійного забезпечення ГУ ПФУ в Полтавській області №158 від 08.02.2021 не ґрунтується на вимогах закону, а тому є протиправним та підлягає скасуванню.
При цьому, визнання протиправними дій ГУ ПФУ в Полтавській області щодо відмови у переведенні на пенсію відповідно до пункту 10 розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 10.12.2015 №889-VIII "Про державну службу" на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України від 16.12.1993 №3723-ХІІ "Про державну службу" не призведе до ефективного захисту порушеного права позивача, адже відмову у переведенні пенсії по інвалідності відповідно до статті 37 Закону України від 16.12.1993 №3723-ХІІ ГУ ПФУ в Полтавській області оформлено у формі рішення відділу перерахунків пенсій №3 управління пенсійного забезпечення ГУ ПФУ в Полтавській області №158 від 08.02.2021, а отже, саме таке рішення створює для ОСОБА_1 негативні правові наслідки у вигляді неможливості реалізації права на переведення на інший вид пенсії.
Отже, позовні вимоги у частині визнання протиправними дій ГУ ПФУ в Полтавській області щодо відмови у переведенні на пенсію відповідно до пункту 10 розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 10.12.2015 №889-VIII "Про державну службу" на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України від 16.12.1993 №3723-ХІІ "Про державну службу" задоволенню не підлягають.
Обираючи належний та ефективний спосіб захисту порушеного права позивача, суд виходить з наступних міркувань.
Відповідно до частин першої та другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з положеннями статті 9 Конституції України, статті 17, частини п'ятої статті 19 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.
Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», №40450/04, пункт 64).
Засіб юридичного захисту має бути «ефективним» в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), №21987/93, пункт 95).
При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення у справі «Джорджевич проти Хорватії» (Djordjevic v Croatia), № 41526/10, пункт 101; рішення у справі «Ван Остервійк проти Бельгії» (Van Oosterwijck v Belgium), №7654/76 пункти 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.
У рішенні від 31.07.2003 у справі “Дорани проти Ірландії” Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття “ефективний засіб” передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Салах Шейх проти Нідерландів”, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи “Каіч та інші проти Хорватії” (рішення від 17.07.2008) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
Згідно з положеннями Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Умови, за яких пенсійний орган відмовляє у призначенні пенсії, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, пенсійний орган повинен призначити пенсію. Повноваження пенсійного органу та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу, за умови звернення особи з усіма необхідними для призначення пенсії документами, - призначити пенсію. За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.
Також, суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Приймаючи рішення у даній справі суд також враховує правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постанові від 16 вересня 2015 року по справі №21-1465а15, яка полягає у тому, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Суд враховує, що відповідач жодним чином не заперечує достатність наданих позивачем разом із заявою від 04.02.2021 документів для вирішення питання про призначення пенсії по інвалідності державного службовця відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" №3723-ХІІ від 16 грудня 1993 року.
При цьому позивач звернулася до ГУ ПФУ в Полтавській області із заявою про призначення пенсії 04.02.2021.
Частиною 3 статті 45 Закону України №1058-ІV визначено, що переведення з одного виду пенсії на інший здійснюється з дня подання заяви на підставі документів про страховий стаж, заробітну плату (дохід) та інших документів, що знаходяться на час переведення з одного виду пенсії на інший в пенсійній справі, а також додаткових документів, одержаних органами Пенсійного фонду.
Отже, пенсія по інвалідності державного службовця відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" №3723-ХІІ від 16 грудня 1993 року підлягає призначенню та нарахуванню з 04.02.2021, тобто з дати подання заяви про переведення на зазначений вид пенсії.
Підсумовуючи викладене вище, суд дійшов висновку, що належним та ефективним способом захисту порушених прав позивача є зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області призначити та здійснити нарахування та виплату (з урахуванням проведених виплат) ОСОБА_1 пенсії по інвалідності державного службовця відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" №3723-ХІІ від 16 грудня 1993 року, починаючи з 04 лютого 2021 року.
Отже, позов підлягає задоволенню повністю.
V. РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ
Відповідно до статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Зважаючи на те, що позивач звільнений від сплати судового збору, підстави для розподілу судових витрат відсутні.
На підставі викладеного та керуючись статтями 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області (вул. Соборності,66, м. Полтава, Полтавська область, 36014, ідентифікаційний код 13967927) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення відділу перерахунків пенсій №3 управління пенсійного забезпечення Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області №158 від 08.02.2021 в частині відмови ОСОБА_1 у переведенні пенсії по інвалідності державного службовця відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" №3723-ХІІ від 16 грудня 1993 року.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області призначити та здійснити нарахування та виплату (з урахуванням проведених виплат) ОСОБА_1 пенсії по інвалідності державного службовця відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" №3723-ХІІ від 16 грудня 1993 року, починаючи з 04 лютого 2021 року.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя М.В. Довгопол