Постанова
Іменем України
21 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 363/3458/18
провадження № 61-976св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: ОСОБА_3 , Дарницький районний у місті Києві відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 07 липня 2020 року у складі судді Рудюка О. Д. та постанову Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 рокуу складі колегії суддів: Коцюрби О. П., Білич І. М., Іванченка М. М.,
Короткий зміст позовних вимог
30 серпня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Дарницький районний у місті Києві відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві, про визнання батьківства.
Позов мотивовано тим, що в грудні 2012 року ОСОБА_1 познайомився з ОСОБА_5 .
У жовтні 2013 року ОСОБА_3 переїхала в м. Стамбул Турецької Республіки для спільного проживання з позивачем.
З часом, їх стосунки погіршилися і в березні 2014 року ОСОБА_3 повернулася до України та перестала виходити на зв'язок з позивачем.
Позивач зазначав, що 19 вересня 2014 року ОСОБА_3 одружилася з ОСОБА_2 . Під час перебування у шлюбі, ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 народила сина ОСОБА_6 .
Батьком дитини в свідоцтві про народження записано відповідача ОСОБА_2 .
Позивач також зазначав, що йому не було достеменно відомо чи походить ця дитина від нього, можливості підтвердити цей факт він не міг, оскільки постійно проживав у Республіці Туреччина, а ОСОБА_3 з дитиною в Україні, доступу до дитини у нього не було.
В серпні 2017 року мати позивача випадково зустріла ОСОБА_3 та запропонувала їй зустрітися з ним. Після зустрічі, він запропонував ОСОБА_3 переїхати до нього разом з дитиною, на що остання погодилася. В той же час, позивач з метою підтвердження свого батьківства, замовив відповідне дослідження в Центрі генетичного діагностування «Medgen» в м. Стамбул Турецької Республіки, результати якого підтвердили біологічну спорідненість між ним та дитиною.
У період з січня по травень 2018 року дитина навчалася у закладі дошкільної освіти в м. Стамбул Турецької Республіки. У травні 2018 року міграційними органами Республіки Туреччина було відмовлено у наданні дозволу на отримання візи для дитини та ОСОБА_3 , у зв'язку з цим, відповідач повернулися в Україну. Після цього сторони перестали спілкуватися.
Позивач вважає дитину, яку народила ОСОБА_3 своїм рідним сином, має намір продовжити спілкування з ним та хоче брати участь у його вихованні.
На підставі викладеного, ОСОБА_1 просив визнати громадянина Республіки Туреччина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця м. Стамбул Турецької республіки батьком малолітньої дитини - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , матір'ю якого є ОСОБА_3 ; внести зміни до актового запису № 4158, складеного Дарницьким районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві 05 листопада 2014 року про народження ОСОБА_7 , виключивши в графі «Батько» запис « ОСОБА_2 » і записавши в цій графі « ОСОБА_8 », вказавши громадянство батька «Громадянин Республіки Туреччина», а також змінити прізвище дитини, записавши « ОСОБА_9 » замість « ОСОБА_7 » та виключити « ОСОБА_7 » із графи «по батькові».
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 07 липня
2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Вирішуючи вказаний спір та відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що факт біологічного батьківства ОСОБА_1 щодо народження третьою особою ОСОБА_3 сина ОСОБА_6 у шлюбі із відповідачем ОСОБА_2 визнається сторонами, однак, з врахуванням положень статті 20 та частини другої статті 129 СК України, частини четвертої статі 267 ЦК України суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог за пропуском строку звернення до суду за захистом порушеного права.
Постановою Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 07 липня
2020 року залишено без змін.
Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
18 січня 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 через засоби поштового зв?язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Вишгородського районного суду Київської області від 07 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду
від 10 листопада 2020 року та прийняти нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 06 грудня 2018 року у справі № 522/14289/14, постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 565/657/16-ц, постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 2/711/355/15, постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 473/1343/18(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), оскільки неправильно визначено початок перебігу строку позовної давності у спірних правовідносинах.
Доводи інших учасників справи
24 березня 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вишгородського районного суду Київської області від 07 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року залишити без змін.
08 квітня 2021 року ОСОБА_3 через засоби поштового зв?язку подала до верховного Суду письмові пояснення по касаційній скарзі, у яких просить відмовити ОСОБА_1 у задоволенні касаційної скарги, а рішення Вишгородського районного суду Київської області від 07 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року залишити без змін.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2021 року поновлено представнику ОСОБА_1 - ОСОБА_4 строк на касаційне оскарження рішення Вишгородського районного суду Київської області від 07 липня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року. Відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Вишгородського районного суду Київської області.
04 березня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 31 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, врахувавши аргументи, наведені у письмових поясненнях на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій встановлено, що малолітня дитина - ОСОБА_7 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , його батьками є: Батько - ОСОБА_2 , мати - ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 виданого Дарницьким районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві 22 грудня 2017 року.
19 вересня 2014 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дарницького районного управління юстиції у місті Києві, актовий запис № 2332, було зареєстровано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 27 вересня 2017 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвано.
Позивачем був проведений в Центрі генетичного діагностування «Medgen» в
м. Стамбул Республіки Туреччина 06 вересня 2017 року аналіз ДНК на батьківство, в результаті дослідження зразків виявлено, що усі ділянки отриманої ДНК співпадають, з генетичного аналізу виходить, що між зразками існує батьківський зв'язок.
Відповідач, 13 серпня 2019 року до суду першої інстанції надав заяву про застосування строку позовної давності в порядку статті 267 ЦК України, в якій просив застосувати строк позовної давності в даній справі та відмовити у задоволенні позову.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. Отже, при регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
19 березня 2019 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «М. Т. проти України» («M.T. v. Ukraine», заява № 950/17) (далі також - Рішення), у якому звернув увагу, що стосовно спорів про батьківство, ініційованих ймовірними біологічними батьками, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду в цій сфері, біологічний батько не повинен повністю виключатись з життя своєї дитини, якщо тільки цього не вимагають відповідні причини щодо захисту найкращих інтересів дитини (див. рішення від 22 березня 2012 року у справі «Каутзор проти Німеччини» («Kautzor v. Germany», заява № 23338/09), та від 22 березня 2012 року у справі «Аренс проти Німеччини» («Ahrens v. Germany», заява № 45071/09, § 74)). Суд встановлював порушення статті 8 Конвенції, коли національні органи влади відмовляли у розгляді позову ймовірного біологічного батька про встановлення його батьківства, лише пославшись на визнання батьківства іншим чоловіком та не розглянувши при цьому фактичні обставини справи (див. рішення ЄСПЛ від 18 травня 2006 року у справі «Ружанські проти Польщі» («Rozanski v. Poland», заява № 55339/00, § 78). На противагу, стаття 8 Конвенції не була порушена у випадах, коли національні органи влади відмовляли у розгляді такого позову після ретельного вивчення інтересів зацікавлених осіб, приділивши особливу увагу інтересам дитини та не проігнорувавши при цьому інтереси ймовірного біологічного батька (див. рішення ЄСПЛ від 12 лютого 2013 року у справі «Кріштіан Барнабас Тот проти Угорщини» («Krasztian Barnabas Tot v. Hungary», заява № 48494/06, § 33-38)) (§ 24 Рішення).
ЄСПЛ констатував, що порушення Конвенції допустили саме суди, які переглядали рішення суду першої інстанції. Останній проаналізував доводи позивача щодо поважності причин пропуску позовної давності та дійшов висновку про обґрунтованість відповідних доводів позивача. Натомість апеляційний суд, з яким погодився суд касаційний, не спростував висновки суду першої інстанції, але відмовив у задоволенні позову, вважаючи, що позивач пропустив позовну давність, не навів будь-які альтернативні підстави, які би пояснили його рішення, не з'ясував фактичні стосунки дитини з ймовірним біологічним батьком, законним батьком і вітчимом, а також не вирішив питання про відповідність найкращим інтересам дитини поновлення позивачеві позовної давності та розгляду позову. А тому не забезпечив баланс між інтересами дитини та батька щодо встановлення його батьківства (§ 25-26 Рішення).
Частини перша та друга статті 128 СК України передбачають, що за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України.
Згідно з частиною першою статті 129 того ж кодексу особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (частина перша статті 256 Цивільного кодексу України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частини четверта та п'ята статті 267 ЦК України).
Згідно з частиною другою статті 129 СК України до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.
Для правильного застосування частини другої статті 129 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про своє батьківство, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про своє батьківство.
Колегія суддів констатує, що на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства, що також узгоджується з практикою ЄСПЛ (Калачова проти Російської Федерації,
№ 3451/05, § 34, від 07 травня 2009 року).
Судами встановлено, що 06 вересня 2017 року позивачем був проведений в Центрі генетичного діагностування «Medgen» в м. Стамбул Республіки Туреччина аналіз ДНК на батьківство, в результаті дослідження зразків виявлено, що усі ділянки отриманої ДНК співпадають, з генетичного аналізу виходить, що між зразками існує батьківський зв'язок, що свідчить про об?єктивну обізнаність ОСОБА_1 про своє батьківство.
Вирішуючи спір по суті, суд апеляційної інстанції належної правової оцінки аргументам заявника щодо об?єктвиної можливості бути обізнаним про своє батьківство не надав, а обмежився лише констатацією факту спливу, передбаченого частиною другою статті 129 СК України, строку на визнання батьківства.
Ураховуючи те, що апеляційний суд належним чином не перевірив доводи апеляційної скарги, фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи та норма матеріального права, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, судом не встановлені, апеляційний суд не виконав покладений на нього процесуальний обов'язок під час розгляду справи в апеляційному порядку, оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що відповідно до статті 411 ЦПК України є підставою для її скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська
Судді: С. Ю. Бурлаков
В. С. Жданова
А. Ю. Зайцев
В. М. Коротун