Справа № 353/497/20
Провадження № 11-кп/4808/118/21
Категорія ст. 240 ч.3 КК України
Головуючий у 1 інстанції ОСОБА_1
Суддя-доповідач Кукурудз
26 квітня 2021 року м. Івано-Франківськ
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Івано - Франківського апеляційного суду в складі:
головуючого судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
секретаря судового засідання ОСОБА_5 ,
з участю прокурора ОСОБА_6 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 ,
захисника ОСОБА_8 ,
розглянувши кримінальне провадження № 12020090240000097 за апеляційною скаргою заступника керівника Івано - Франківської обласної прокуратури ОСОБА_9 на вирок Тлумацького районного суду від 29 грудня 2020 року, відносно ОСОБА_7 за ст. 240 ч.3 КК України, ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого, -
В апеляційній скарзі заступник керівника Івано - Франківської обласної прокуратури ОСОБА_9 не оспорюючи доведеність вини та правильність кваліфікації дій ОСОБА_7 , вважає вирок суду від 29.12.2020 року щодо нього таким, що підлягає скасуванню з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. Зазначає, що під час розгляду кримінального провадження в суді першої інстанції було встановлено, що номінальний власник вантажного автомобіля «ЗИЛ ММЗ», реєстраційний номер НОМЕР_1 є ОСОБА_10 , але користується ним ОСОБА_7 . Тобто, визнавши фактичним володільцем вказаного автомобіля ОСОБА_7 , який за його допомогою вчинив злочин суд першої інстанції повинен був застосувати спеціальну конфіскацію.
Просить вирок Тлумацького районного суду від 29.12.2020 року щодо ОСОБА_7 за ст. 240 ч.3 КК України в частині вирішення долі речового доказу скасувати. Ухвалити новий вирок, яким вантажний автомобіль марки «ЗИЛ ММЗ», реєстраційний номер НОМЕР_1 , зеленого кольору, 1987 року випуску, конфіскувати в дохід держави.
За вироком суду ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 240 ч.3 КК України та призначено йому покарання - два роки позбавлення волі.
На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_7 звільнено від відбування основного покарання у виді 2 (двох) рокі позбавлення волі з випробуванням та встановленням іспитового строку тривалістю 1(один) рік.
На підставі ст. 76 КК України покладено на ОСОБА_7 наступні обов'язки протягом іспитового строку: періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання та роботи; не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.
Стягнуто з ОСОБА_7 на користь держави 1634, 50 грн. процесуальних витрат.
Питання речових доказів вирішено у відповідності до положень ст. 100 КПК України.
Судом встановлено, що обвинувачений ОСОБА_7 вчинив незаконне видобування корисних копалин загальнодержавного значення, вчинене на території природно - заповідного фонду.
Так, 28.04.2020 року, приблизно о 09 год. 00 хв., перебуваючи у с. Петрилів Тлумацького району, ОСОБА_7 вирішив здійснити забір піщано-гравійної суміші з русла річки Дністер для власних потреб.
В цей же день, 28.04.2020 року ОСОБА_7 домовився із своїми знайомими ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 про допомогу у здійсненні забору піщано-гравійної суміші, на що останні, не будучи обізнаними із злочинними намірами ОСОБА_7 , погодилися.
О 10 год. 20 хв. ОСОБА_7 , спільно з ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 , за допомогою трьох лопат та автомобіля марки «ЗИЛ ММЗ» модель 45021, 1987 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який належить на праві власності ОСОБА_10 та перебуває у користуванні ОСОБА_7 , здійснив видобуток піщано-гравійної суміші з русла річки Дністер в с. Петрилів Тлумацького району Івано-Франківської області, прибережна смуга якої відноситься до меж об'єкту природно-заповідного фонду місцевого значення «Дністровський регіональний ландшафтний парк», створеного рішенням сесії Івано-Франківської обласної ради від 15.07.1993 року на підставі рішень Тлумацької та Городенківської районних рад, є природоохоронним рекреаційним об'єктом місцевого значення і входить до складу природно-заповідного фонду України, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення та використання.
Під час апеляційного розгляду:
- обвинувачений ОСОБА_7 та його захисник ОСОБА_8 просили в задоволенні апеляційної скарги прокурора відмовити та залишити вирок суду без змін;
- прокурор підтримав вимоги апеляційної скарги та просив її задовольнити.
Заслухавши доповідь судді, доводи учасників кримінального провадження, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Проте, суд першої інстанції при постановлені судового рішення знехтував вказаними вимогами закону, що призвело до істотного порушення вимог діючого кримінального законодавства.
Так, розгляд кримінального провадження проводився в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК України.
Згідно з ч. 3 ст. 349 КПК України суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з'ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз'яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.
Таким чином, прийняття рішення про недоцільність дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються є правом суду першої інстанції, яке може бути використане судом на власний розсуд у разі переконання, що учасники судового провадження правильно розуміють зміст обставин, які ними не оспорюються.
Виходячи зі змісту ч. 3 ст. 349 КПК України, необхідно прийти до висновку, що при вирішенні питання про визначення обсягу доказів, що підлягають дослідженню, визнання обвинуваченим вини у вчиненні злочину не є вирішальним, оскільки обвинувачення складається із сукупності різних фактів, які не є однаковими за своїм юридичним значенням.
Так, відповідно до вимог ст. 91 КПК України у кримінальному проваджені підлягають доказуванню, зокрема,
1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);
2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;
3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;
4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження;
5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання;
6) обставини, які підтверджують, що гроші, цінності та інше майно, які підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна, або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов'язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення.
Приймаючи рішення про недоцільність дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються, суд першої інстанції повинен не тільки переконатись в тому, що учасники судового провадження правильно розуміють зміст цих обставин, а також і роз'яснити їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.
Виконуючи вищевказану вимогу кримінального процесуального закону, суд першої інстанції повинен конкретизувати кожну із обставин вказаних в обвинуваченні, яка має значення для правильного розгляду справи по суті і стосовно якої він приймає рішення про недоцільність дослідження доказів.
Суд першої інстанції повинен вказати, які саме обставини не потребують доказування і вважаються встановленими в зв'язку з тим, що не оспорюються ніким із учасників кримінального провадження, переконатися, що вони правильно розуміють зміст цих обставин і після постановлення судового рішення, будуть позбавлені права оскаржити їх в апеляційному порядку.
Вищевказані вимоги кримінального процесуального закону судом першої інстанції виконані не були і суд не конкретизував обставини, стосовно яких він приймає рішення про недоцільність дослідження доказів і стосовно яких учасники судового провадження позбавлені права оскарження в апеляційному порядку.
Суд не з'ясував чи правильно розуміє ОСОБА_7 зміст цих обставин, не переконався у добровільності його позиції та безпідставно, в порушення вимог кримінального процесуального закону, визнав недоцільним дослідження доказів щодо обставин вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 240 КК України.
Так, з мотивувальної частини вироку вбачається, що обвинувачений ОСОБА_7 у своїх поясненнях вказав, що власником автомобіля ЗИЛ ММЗ, д.н.з. НОМЕР_1 є ОСОБА_10 , а він має право на користування.
Разом з тим, під час апеляційного розгляду було встановлено, що власник даного автомобіля ЗИЛ ММЗ, д.н.з. НОМЕР_1 ОСОБА_10 помер, будь -який підтверджувальних документів про те, що його дружина ОСОБА_14 успадкувала дане майно в матеріалах кримінального провадження немає.
Однак, не зважаючи на це в судовому засіданні апеляційної інстанції обвинувачений ОСОБА_7 вказував, що повністю погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає, що транспортний засіб повинен бути повернутий саме йому, як фактичному користувачеві.
Також сторона обвинувачення у своїх поясненнях зазначила, що судом першої інстанції було визнано фактичним володільцем автомобіля ЗИЛ ММЗ д.н.з. НОМЕР_1 ОСОБА_7 , і він використовувався ним як знаряддя злочину, а тому повинен бути конфіскований в дохід держави.
Таким чином, сторони мають певні суперечності щодо встановлення обставин, які мають істотне значення для розгляду справи та вирішення питання про конфіскацію транспортного засобу.
В матеріалах справи відсутні відомості про те, що ОСОБА_14 , яка після смерті свого чоловіка ОСОБА_10 повинна була успадкувати даний автомобіль, знає про те, що на належний їй транспортний засіб накладено арешт і він може бути конфіскований у дохід держави.
В матеріалах справи відсутні дані, які свідчать про те, що ОСОБА_10 або його дружина ОСОБА_14 викликалися в судове засідання суду першої інстанції для підтвердження показів ОСОБА_7 .
Відповідно до положень ст. 374 КПК України питання про речові докази вирішується у разі ухвалення вироку за наслідками кримінального провадження, і таке рішення, як і мотиви його ухвалення повинні зазначатися у вироку суду.
Згідно з ч. 9 ст. 100 КПК України питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів, які були надані суду, вирішується судом під час ухвалення судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження.
Вирішуючи питання про повернення транспортного засобу марки «ЗИЛ ММЗ», моделі «45021», 1987 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 фактичному користувачеві ОСОБА_7 , суд першої інстанції не дослідив належним чином питання власності на вказаний транспортний засіб.
Крім того, суд не звернув уваги на положення п.1 ч.9 ст.100 КПК України, відповідно до якого гроші, цінності та інше майно, які підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та/або зберегли на собі його сліди, конфісковуються, крім випадків, коли власник ( законний володілець ) не знав і не міг знати про їх незаконне використання.
Згідно правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 09.04.2019 року (справа 138/2740/16-к) для визначення того, інтереси якої особи - власника чи законного володільця - зачіпає можлива спеціальна конфіскація майна, суду слід виходити із сукупності обставин, установлених судом. Якщо ця сукупність свідчить про те, що особа, хоча й зазначена у певних документах як власник майна, не має дійсного права на таке майно та інтересу в його поверненні, вимога довести факт обізнаності такої особи про злочинне використання майна, з яким вона втратила зв'язок, не відповідає меті захисту права на мирне володіння майном, втіленій, зокрема, в частині 10 статті 100 КПК, але у той же час створює нездоланні перешкоди для державних органів у досягненні цілей боротьби зі злочинністю.
Зокрема, Верховний Суд прийшов до висновку, що у разі, якщо сторона обвинувачення доведе обставини, які свідчать про відсутність у номінального власника права на спірне майно та інтересу в його поверненні, відсутність доказів обізнаності такого номінального власника щодо злочинного використання майна не є перешкодою для застосування спеціальної конфіскації.
Відповідно до вимог ст. 22 КПК України суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків.
Провівши судовий розгляд в порядку ч.3 ст.349 КПК України, суд позбавив сторін кримінального провадження можливості надати докази щодо власника транспортного засобу та не дослідив обставини про обізнаність власника щодо незаконного використання, що має значення для вирішення питання про речові докази.
За таких обставин, на думку колегії суддів, рішення суду першої інстанції в частині вирішення питання про речовий доказ транспортний засіб марки «ЗИЛ ММЗ», моделі «45021», реєстраційний номер НОМЕР_1 , є необґрунтованим, оскільки ухвалене судом без з'ясування обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оцінені судом відповідно до ст. 94 КПК України.
Відповідно ст. 412 КПК України істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог КПК, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 407 КПК України за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати вирок і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Оскільки наведених вище вимог не було дотримано, а в перелік підстав для призначення нового розгляду в суді першої інстанції, передбачених ст. 415 КПК України, не входять істотні порушення кримінального процесуального закону, передбачені ст. ст. 7, 370 КПК України, ст. 374 КПК України, які в даному випадку були допущені судом першої інстанції, тому суд апеляційної інстанції вважає, що, виходячи з загальних засад кримінального провадження, вирок суду підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції.
Виходячи зі змісту рішення Європейського суду з прав людини у справі «Васильєв проти України» (заява № 11370/02) від 21 червня 2007 року «повноваження судів вищої інстанції переглядати справи повинне використовуватись для виправлення судових помилок та неправильності у здійсненні правосуддя, а не для проведення нового розгляду справи.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга прокурора підлягає частковому задоволенню, а вирок суду необхідно скасувати та призначити новий розгляд в суді першої інстанції.
Керуючись ст.ст. 376,404,405,407,409,412,415,418,419 КПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу прокурора - задовольнити частково.
Вирок Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 29 грудня 2020 року щодо ОСОБА_7 за ст. 240 ч.3 КК України - скасувати та призначити новий розгляд в суді першої інстанції.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Головуючий ОСОБА_2
Судді ОСОБА_4
ОСОБА_3