ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
19 квітня 2021 року місто Київ №826/27036/15
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Іщука І.О., суддів: Погрібніченка І.М., Шулежка В.П., при секретарі судового засідання Лук'янець Д.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Державної фіскальної служби України,
Міністерства юстиції України,
Державної податкової служби України
про визнання протиправним та скасування Звіту від 21.10.2015, визнання
протиправним та скасування наказу від 26.10.2015 №3439-о, поновлення на
посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
На підставі частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 19.04.2021 проголошено скорочену (вступну та резолютивну) частини рішення. Виготовлення рішення у повному обсязі відкладено, про що повідомлено осіб, які брали участь у розгляді справи, з урахуванням вимог частини шостої статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України.
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Державної фіскальної служби України, Міністерства юстиції України, Державної податкової служби України, в якій просить суд (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 16.02.2021 №03-14/23126/21):
- визнати протиправним та скасувати Звіт про результати проведення перевірки щодо виконання Державною фіскальною службою України норм Закону України "Про очищення влади" від 21.10.2015;
- визнати протиправним та скасувати Наказ Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 №3439-о "Про звільнення ОСОБА_1 ";
- поновити ОСОБА_1 на публічній службі в Державній фіскальній службі України на посаді Директора Інформаційно-комунікаційного департаменту Державної фіскальної служби України;
- стягнути із Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 27.10.2015 по день поновлення на посаді.
В обгрунтування позовних вимог позивач зазначив про те, що згідно з Наказом від 26.10.2015 №3439-о позивача звільнено з посади Директора Інформаційно-комунікаційного департаменту Державної фіскальної служби України з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади", п. 7-2 частини першої ст. 36 КЗпП України. З вказаним Наказом позивач не погоджуться, оскільки вважає, що звільнення його із займаної посади було незаконним та безпідставним, адже останній не вчиняв жодних дій, не приймав рішень та не допускав бездіяльності, яка б була спрямована на узурпацію влади, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Наведені обставини, на думку позивача, беззаперечно вказують на необгрунтованість оскаржуваного Наказу. Позивач вважає, що звільняти лише з тих підстав, що особа певний період за часів президенства ОСОБА_2 перебувала на державній службі і займала керівну посаду є неприпустимим, оскільки це є порушенням основоположних прав людини та дискримінації у праці. Крім того, доказів вчинення певних дій, прийняття рішення чи допущення бездіяльності позивачем, які були б спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини, відповідачами не виявлено, оскільки, як зауважив позивач, їх просто не існує. Також позивач зазначив про те, що в Додатку №4 до Звіту про результати проведеної перевірки щодо виконання Державною фіскальною службою норм Закону України "Про очищення влади" відносно нього вказано відповідність критеріям ст. 3 Закону на підставі відомостей з особової справи, а саме: з 08.2006 - 03.2011 працював заступником директора департаменту інформаційної політики та масово-роз'яснювальної роботи ДПА. Проте позивач пояснив, що робота в Державній податковій адміністрації України не підпадає під критерії, визначені в п. 7 ч. 1 ст. 3 Закону України "Про очищення влади", оскільки ДПА відповідно до Указу Президента України "Про затвердження Положення про Державну податкову адміністрацію України" №886/2000 від 13.07.200 не забезпечувала формування та реалізацію державної податкової та/або митної політики, а лише забезпечувала реалізацію єдиної державної податкової політики, а також державної політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів та здійснює міжгалузеву координацію у цій сфері.
Позивач наголосив на тому, що при проведенні перевірки (люстрації) в Державній фіскальній службі України з боку відповідача-2 відбулося процедурне порушення законодавчих норм як щодо органу та його складу, який має право проводити перевірку, так і щодо форми документа, яким має бути завершена процедура перевірки, зокрема, було складено звіт замість передбаченого Законом №1682 висновку.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.12.2015 відкрито провадження у справі №826/27036/15 та призначено попереднє судове засідання.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.01.2016 закінчено підготовче провадження та призначено справу до колегіального розгляду.
У своїх письмових запереченнях від 16.02.2016 представник Міністерства юстиції України зазначив про необгрунтованість позовних вимог, оскільки Міністерством юстиції України не вчинялось жодних дій чи бездіяльності щодо порушень прав та свобод позивача. Як зазначив представник звільнення позивача не було звільненням за ініціативою адміністрації, а здійснено на підставі однієї із загальних підстав припинення трудових правовідносин - пункту 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України. Крім того, звільнення позивача відбулось у порядку, визначеному пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону. Даний Закон є спеціальним законом про очищення влади, і його норми є нормами прямої дії та визначають чіткий перелік посад та умов. Це означає, що перебування особи більше одного року на одній з таких посад безумовно тягне її звільнення. Представник відповідача-2 зауважив, що посилання позивача на рішення Європейського суду з прав людини у справі "ОСОБА_4 проти Латвії" як аргумент на його користь є недоречним, бо дане рішення стосується обставин, за яких заявниця ОСОБА_4 оскаржувала встановлену латвійським законом заборону колишнім членам компартії балотуватися до парламенту Латвії чи місцевих органів влади, тобто заборону перебувати на виборних посадах. Законом України "Про очищення влади" врахована така позиція Європейського суду і тому закон не містить жодних положень щодо виборних посад в органах української влади. У зв'язку з надходженням до Міністерства юстиції України матеріалів щодо звільнення ОСОБА_1 з посади Директора Інформаційно-комунікаційного Департаменту ДФС України, відповідачем-2 правомірно було внесено відомості про позивача до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону, з дотриманням норм чинного законодавства.
Від Державної фіскальної служби України 16.02.2016 надійшли письмові заперечення, в яких представник зазначив про те, що Мін'юстом, як головним органом відповідальним за проведення перевірки у Звіті встановлено, що до позивача повинні бути застосовані заборони, передбачені частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади", а Кабінетом Міністрів України до інформації Мін'юcту дано доручення прийняти рішення щодо осіб, на яких поширюються заборони, Наказом Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 №3439-о звільнено ОСОБА_1 з посади Директора департаменту комунікацій з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади".
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.06.2016 зупинено провадження у справі № 826/27036/15 до набрання законної сили судовим рішенням за наслідками розгляду Конституційним Судом України подання Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України „Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року № 1682-VII.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.09.2020 поновлено провадження у справі №826/27036/15 та призначено судове засідання.
Відповідно до наданого суду візиву від 23.10.2020 представник Державної фіскальної служби України вважає, що звільнення позивача з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади», як в розумінні Кодексу законів про працю України, так і самого Закону, за своєю правовою природою не є звільненням з ініціативи власника, а є окремим видом припинення трудових відносин, передбачених спеціальним законом. На момент прийняття оспорюваного наказу та на дату звернення позивача до суду, Конституційним Судом України не було визнано неконституційним Закон «Про очищення влади» або окремі його положення, а тому наказ Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 № 3439-0 «Про звільнення ОСОБА_1 » винесений Державною фіскальною службою України із дотриманням норм діючого законодавства, тому підстави для задоволення позову та скасування оскаржуваного наказу відсутні.
У судовому засіданні 02.11.2020 судом залучено в якості співвідповідача Державну податкову службу України.
Від позивача 07.12.2020 до суду надійшли додаткові письмові пояснення, в яких останній зазначив про те, що застосований до позивача законодавчий механізм очищення влади, визначений Законом України "Про очищення влади", суперечить верховенству права, та порушує право людини на особисте життя. Крім того, позивач вважає, що його звільнення відбулось з використанням презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності, що в свою чергу є порушенням принципів, визначених частиною другою статті 1 Закону України "Про очищення влади". При застосуванні до позивача заборони обіймати посади в державному органі, останній зазначив про те, що при застосуванні такої заборони відповідачі не проаналізували індивідуальну поведінку позивача та не встановили його зв'язок з узурпацією влади, підривом основ національної безпеки і оборони України.
На виконання вимог протокольної ухвали суду від 25.01.2021 представником Державної фіскальної служби України подано до суду довідку про середній заробіток ОСОБА_1 .
Під час судового розгляду справи судом оголошувались перерви та розгляд справи відкладався у відповідності із приписами Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до пункту 10 частини першої Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" №2147-VIII від 03.10.2017, справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
На підставі частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України у судовому засіданні 19.04.2021 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд,-
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 у період з березня 2014 по жовтнень 2015 року обіймав посаду Директора Інформаційно-комунікаційного департаменту Міністерства доходів і зборів відповідно до Наказу Міністерства доходів і зборів України від 21.03.2014 №627-о.
Відповідно до Наказу Державної фіскальної служби України від 06.08.2014 №162-о з 06.08.2014 ОСОБА_1 переведено на посаду Директора Інформаційно-комунікаційного департаменту Державної фіскальної служби України.
16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України "Про очищення влади" (далі - Закон).
Згідно з Наказом Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 №3439-о ОСОБА_1 26.10.2015 звільнено з посади Директора Інформаційно-комунікаційного департаменту Державної фіскальної служби України з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади".
Підставою звільнення позивача із займаної посади був пункт 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України, Закон України "Про очищення влади", звіт про результати проведеної перевірки щодо виконання ДФС норм Закону України "Про очищення влади" від 21.10.2015, пункт 6 витягу з протоколу №116 засідання Кабінету Міністрів України від 21.10.2015.
Відповідно до пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України трудовий договір припиняється на підставах, передбачених Законом України "Про очищення влади".
Як зазначено позивачем, рішення про застосування щодо нього заборони, передбаченої частиною третьою, четвертою статті 1 Законом України "Про очищення влади", прийнято у зв'язку із тим, що він у період з 03.11.2006 по 10.03.2011 працював на посаді Директора Департаменту масово-роз'яснювальної роботи та звернень громадян Державної податкової адміністрації України і не звільнився за власним бажанням, проте будь-які інші підстави, які б свідчили про причетність позивача до узурпації влади ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини не були підставою для його звільнення та не були встановлені чи перевірені при прийнятті Наказу.
Не погоджуючись з Наказом Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 №3439-о про звільнення позивача з посади Директора Інформаційно-комунікаційного департаменту Державної фіскальної служби України з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади", позивач звернувся до суду з даним позовом.
Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.
Аналізуючи наявність правових підстав для видання оскаржуваного Наказу про звільнення позивача, суд зазначає, що 16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України "Про очищення влади", яким передбачені підстави та порядок проведення процедури люстрації щодо посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування.
Відповідно до частини другої статті 1 Закону України "Про очищення влади", очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальності відповідальності та гарантування права на захист.
Законом визначаються правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації), передбачається перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з люстрації.
Для застосування заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади" щодо таких посад, статтею 3 Закону передбачені два критерії здійснення люстрації, а саме: щодо осіб, які обіймали сукупно не менше одного року визначені законом посади в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року (перебування на посаді Президента України ОСОБА_2 ) або обіймали таку посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади за власним бажанням (події на Майдані).
За приписами Закону України "Про очищення влади", заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Водночас, згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені свободи, передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 Конституції України.
Відповідно до частини другої статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
Згідно зі статтею 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.
За приписами статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
За правилами Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та з наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії "За демократію через право" (Венеційської комісії) вбачається наступне. А саме, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, про неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання цього положення.
У пункті "а" частини першої статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25 червня 1958 року № 111 передбачено, що термін "дискримінація" охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (надалі - Конвенція), що була ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, вказує в статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі "Матиєк проти Польщі").
У рішенні по справі "Турек (Turek) проти Словаччини" (люстрація) від 14 лютого 2006 року № 57986/00 Суд постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв'язку із застосуванням засобів люстрації. Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (пункт 115 вказаного рішення).
Згідно зі статтею 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Зі сталою практикою Європейського Суду, приватне життя "охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру" (див. п. 25 "C. проти Бельгії" від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення Суду у справі "Pretty проти Сполученого Королівства" (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття "приватне життя" не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі "Niemietz проти Німеччини" від 16 грудня 1992 року. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на "приватне життя" (див. п. 47 рішення Суду у справі "Sidabras and Dћiautas проти Латвії" (справи № № 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі "Bigaeva проти Греції" від 28 травня 2009 року (справа 26713/05)). Крім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі "Ozpinar проти Туреччини" від 19 жовтня 2010 року (справа № 20999/04)). З рештою, у статті 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. п. 35 рішення Суду у справі "Pfeifer проти Австрії" від 15 листопада 2007 року (справа № 12556/03) та п.п. 63 та 64 рішення Суду у справі "A. проти Норвегії" від 09 квітня 2009 року (справа № 28070/06), п. 165 рішення ЄСПЛ у справі "Олександр Волков проти України" (заява № 21722/11).
Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов'язків (див., наприклад, рішення у справі "Крастанов проти Болгарії" (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, п. 53, від 30 вересня 2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах "Молдован та інші проти Румунії (№2)" (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви № № 41138/98 і 64320/01, п. 94, ECHR 2005-VII (витяги), та "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, п. 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов'язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (<…>), заява № 49382/06, п. 48, ECHR 2012 (витяги)).
Словосполучення "відповідно до закону" вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (див. з-поміж інших джерел п. 55 рішення Суду у справі "Kopp проти Швейцарії" від 25.03.1998 року (Reports of Judgment sand Decisions 1998-II)).
Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (див. п. 39 рішення Суду у справі "C.G. and Others проти Болгарії" від 24 квітня 2008 року (справа № 1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (див. п. 46 рішення Суду у справі "P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства" (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX)).
Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі "Скордіно проти Італії" (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Щокін проти України" (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011 року).
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 73, від 15 вересня 2009 року). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelasv. Croatia), заява №38767/07, п. 74, від 18.10.2011 року). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII), а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).
Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення ЄСПЛ у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).
Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року).
Однак, пункт перший статті 6 Конвенції не можна розуміти як такий, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін (Рішення Європейського прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 року).
Крім того, Венеціанська комісія у своєму Висновку від 16 грудня 2014 року №788/2014 СDL-АD(2014)044 зазначила: «За Законом "Про люстрацію" особи, які підпадають під люстрацію, не мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. ... На думку Комісії, однак, той факт, що Закон "Про люстрацію" виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом "індивідуальної відповідальності", на якому має бути заснована люстрація (стаття 1.2). Навіть добровільна відставка з посади до 22 лютого 2014 року не буде достатньою щоб звільнити особу від люстрації».
У пункті 64 проміжного Висновку від 16 грудня 2014 року №788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України "Про очищення влади" (Закону "Про люстрацію") Венеціанська комісія констатувала: "Закон "Про люстрацію" не відповідає цим вимогам. За винятком осіб, зазначених у статтях 3.5, 3.6 та 3.7, встановлення індивідуальної провини незалежним органом не вимагається. Заборона доступу до державних функцій, що застосовується до цих осіб, заснована на простому факті обіймання певної посади з подальшою презумпцією винуватості. У той час, як цей підхід може бути прийнятним щодо осіб, що обіймали високі посади в комуністичний період і в деяких найважливіших державних установах, у всіх інших випадках вина має бути доведена на основі індивідуальних вчинків. Якщо сам факт належності до партії, організації або адміністративного органу старого режиму є підставою для заборони обіймати державні посади, то така заборона зводиться до форми колективного та дискримінаційного покарання, яка несумісна з нормами в галузі прав людини. Тому люстрація ризикує стати політичним інструментом для придушення опонентів".
Крім того, Венеціанська комісія зауважила: "Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це" (пункт 62).
Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: "Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій" (пп. "h" п. 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії № 524/2009 від 13 жовтня 2009 року).
У Висновку Венеціанської комісії від 14-15 грудня 2012 року № 694/2012 СDL-АD(2012)028 щодо Закону "Про визначення критерію для обмеження повноважень несення державної служби, доступу до документів та оприлюднення інформації про колабораціонізм із органами державної безпеки" (Закону "Про люстрацію") колишньої Югославської Республіки Македонія Венеціанська комісія констатувала: "...Мета люстрації перш за все полягає в захисті демократії від ремінісценцій тоталітаризму, другорядною метою люстрації, підпорядкованою реалізації першочергової мети, є індивідуальне покарання осіб, які співпрацювали з тоталітарним режимом..." (пункт 16 розділу А).
Згідно із пунктами 12, 13 Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи №1096 "Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем", (Dос. 7568 від 3 червня 1996 року), люстраційні заходи можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена в кожному конкретному випадку, а особі, яка піддається люстраційній процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.
Відповідно до пункту "і" Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи нікого не може бути піддано люстрації виключно за зв'язок з якоюсь організацією або участь у її діяльності, яка була законною на час такого зв'язку або діяльності (крім випадків, викладених лише у підпункті "h"), або за особисті думки чи переконання.
Пунктом "h" зазначеної Рекомендації встановлено, "що особи, які видали накази, скоїли або значною мірою сприяли скоєнню серйозних порушень прав людини, можуть бути відсторонені від посади; якщо організація вчинила серйозні порушення прав людини, її член, співробітник або уповноважений вважається таким, що залучався до цих порушень, обіймаючи високу посаду в цій організації, якщо тільки він не доведе, що не брав участі у плануванні, спрямуванні або здійсненні такої політики, практики або дій".
Слід зазначити, що оскаржуваним Наказом позивач звільнений за пунктом 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України як такий, що є особою, на яку розповсюджується дія Закону України "Про очищення влади".
Суд зазначає, що з оскаржуваного Наказу неможливо встановити підстав такого звільнення, та мотивів, якими керувався відповідач - ДФС України, - на момент прийняття такого Розпорядження.
Посилання відповідача на пункт 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України та на приписи Закону України "Про очищення влади" не може свідчити про те, що позивач своїми діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Відповідно до висновків Звіту про результати проведення перевірки щодо виконання Державною фіскальною службою України норм Закону України "Про очищення влади" від 21.10.2015 під час проведення перевірки ДФС України робочою групою перевірено матеріали особових справ та виявлено порушення щодо незастосування заборони, передабченої частиною третьої статті 1 Закону України "Про очищення влади".
Відповідно до вказаного Звіту позивача віднесено до категорії осіб, до яких, в порушення вимог Закону, ДФС України не було застосовано передбачену частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади" заборону.
Однак, виходячи з мети Закону України "Про очищення влади", на думку суду, перш ніж застосувати до позивача передбачені у цьому Законі заходи відповідальності, відповідач зобов'язаний був встановити його особисту участь та довести вину у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_2 , підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.
Тобто, вина позивача повинна бути доведена у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом.
Відповідно до частини другої статті 61 Конституції України, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Під час розгляду справи суду не було надано доказів вчинення конкретно позивачем зазначених вище правопорушень, проведення стосовно нього будь-яких службових розслідувань, не встановлено його особисту участь. Отже його вина у сприянні узурпації влади не встановлена.
Звільнивши позивача з посади лише з обставин зайняття ним у певний період окремо визначеної посади, застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками, відповідач - ДФС України, - таким чином порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом.
Парламентська Асамблея Ради Європи в пункті 12 Резолюції № 1096 (1996) відзначила, що люстраційні або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовно того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановленим у кожному конкретному випадку. Також зазначено, що повинні гарантуватися право на захист та презумпція невинуватості.
Натомість, відповідно до Закону України "Про очищення влади" термін обмежень на зайняття посад в органах влади складає 10 років, що означає для позивача неможливість обіймати посади державної служби за умов відсутності підтверджених обставин скоєних ним порушень законодавства, або сприяння іншим особам у вчиненні таких порушень, протягом 10 років.
Принцип 8 зазначених вище рекомендацій вказує, що тільки особи, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або суттєво допомагали в їх учиненні, можуть бути дискваліфіковані.
Суд звертає увагу, що згаданими вище висновками Парламентської Асамблеї Ради Європи користується Європейський суд з прав людини при розгляді справ з питань люстрації, наприклад, у справі "Матиєк проти Польщі", а застосування практики Європейського суду з прав людини є джерелом права в Україні, тому такі висновки в обов'язковому порядку мають враховуватися під час розгляду справ.
Стандарти люстраційних заходів напрацьовані й Європейською комісією «За демократію через право» (Венеційська комісія) CDL-AD (2012)028 на запит Конституційного суду Македонії щодо люстраційного закону цієї країни зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку. Цей же висновок говорить про обов'язковість гарантування права на захист та презумпції невинуватості, а процедура щодо перевірки та процедура оскарження повинні регулюватися дуже детально з метою дотримання принципів верховенства права та належної правової процедури.
Також у висновку CDL-AD (2012)028 вказано, що найменування особи має публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.
Слід зазначити, що рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Полях та інші проти України» (заяви №58812/15, 53217/16, 59099/16, 23231/18 та 47749/18), яка стосувалась звільнення п'яти державних службовців згідно із Законом про очищення (люстрацію) влади 2014 року, встановлено, що звільнення п'яти державних службовців на підставі Закону «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014 призвело до порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий суд) Конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі також Конвенція) у зв'язку з надмірною тривалістю судового розгляду справ щодо трьох перших заявників, та до порушення статті 8 (право на повагу до приватного життя) Конвенції щодо усіх п'яти заявників.
Так, відповідно до вказаного рішення Європейський суд з прав людини зокрема встановив, що втручання у приватне життя усіх Заявників (стаття 8 Конвенції) не було необхідним та відзначив, що підставою для звільнення Заявників був факт роботи на державній службі у часи ОСОБА_2. Європейським судом з прав людини наголошено, що люстрація не може застосовуватись для покарання, відплати або помсти, і мала на меті відновлення довіри до державних установ. Європейський суд з прав людини констатував, що проголошені у Законі України «Про очищення влади» принципи (в тому числі, презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності) нівелювалися іншими його положеннями та висловив сумнів щодо законної мети втручання, а проаналізувавши всі обставини, встановив, що здійснене втручання не було необхідним у демократичному суспільстві, не було пропорційним. Зокрема, Європейський суд з прав людини звернув увагу на те, що підставою для звільнення Заявників були не конкретні злочинні дії, а те, що вони обіймали посади державної служби під час президентства ОСОБА_2.
Відповідно до частини шостої статті 43 Конституції України гарантовано громадянам захист від незаконного звільнення.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 січня 2013 року у справі "Волков проти України", звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Суд зазначає, що відповідачами під час розгляду даної справи не надано належних та допустимих доказів щодо здійснення позивачем будь-якими діями чи бездіяльністю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.
Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що приймаючи оскаржуваний Наказ про звільнення, відповідач - ДФС України, - не врахував основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону України "Про очищення влади" є передчасним і не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів.
Комітет ООН з прав людини у Міркуваннях від 24 липня 2019 року (https://undocs.org/ru/CCPR/C/126/D/2670/2015)(Гінтарас Ягмінас проти Литви, повідомлення № 2670/2015)(надалі-Міркування) надав тлумачення положенням Пакту та зазначив, що пункт c) статті 25 Пакту надає право допускатись на загальних умовах рівності до державної служби та нагадав про свою судову практику (див., наприклад, Бандаранаяке проти Шри-Ланки (CCPR/C/93/D/1376/2005), пункт 7.1.) у відповідності з якою для забезпечення доступу на загальних умовах рівності не лише критерії, але і процедури, що застосовуються у відношенні призначення на посаду, просування по службі, тимчасового або повного відсторонення від посади, повинні бути об'єктивними та обґрунтованими. Процедура не є об'єктивною або обґрунтованою якщо вона не відповідає базовим вимогам процесуальної справедливості.
Комітет вважає також, що право на рівний доступ до державної служби включає право не бути свавільно звільненим з державної служби.
Комітет резюмував - звільнення автора, передбачене законом, де були відсутні гарантії захисту від свавілля, в поєднанні з процедурою, яка не могла дати автору реальну перспективу оскаржити підстави для його звільнення, не може розглядатись як обґрунтоване і відповідно розумне з точки зору переслідуваної законної цілі та вимоги співмірності.(п.8.5 Міркувань).
Таким чином, суд вважає, що звільнення позивача відбулось з порушенням пункт c) статті 25 Пакту.
З урахуванням наведеного суд приходить до переконання про наявність правових підстав для визнання протиправним та скасування Наказу Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 №3439-о "Про звільнення ОСОБА_1 з посади Директора Інформаційно-комунікаційного департаменту Державної фіскальної служби України з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади".
З приводу позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування Звіту про результати проведення перевірки щодо виконання Державною фіскальною службою України норм Закону України "Про очищення влади" від 21.10.2015, суд зазначає наступне.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01.10.2004 №18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Суд зазначає, що обов'язковою ознакою нормативно-правового акта чи правового акта індивідуальної дії, а також відповідних дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень є створення ними юридичних наслідків у формі прав, обов'язків, їх зміни чи припинення.
Разом з тим, Звіт про результати проведення перевірки щодо виконання Державною фіскальною службою України норм Закону України "Про очищення влади" від 21.10.2015 лише фіксує певні обставини та не є остаточним документом, зобов'язуючим до вчинення будь-яких дій. Такий лист не породжує певних правових наслідків, його результати не мають обов'язкового характеру для позивача.
Таким чином, оскаржуваний Звіт не має обов'язкового характеру і не набуває статусу рішення у розумінні статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому позовна вимога про скасування цього Звіту не порушує права позивача.
Отже, позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування Звіту про результати проведення перевірки щодо виконання Державною фіскальною службою України норм Закону України "Про очищення влади" від 21.10.2015 не підлягають задоволенню.
Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Оскільки суд дійшов висновку щодо визнання протиправним та скасування Наказу Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 №3439-о "Про звільнення ОСОБА_1 з посади Директора Інформаційно-комунікаційного департаменту Державної фіскальної служби України з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади", позовні вимоги з приводу поновлення ОСОБА_1 на публічній службі в Державній фіскальній службі України на посаді Директора Інформаційно-комунікаційного департаменту Державної фіскальної служби України також підлягають задоволенню.
З приводу позовних вимог в частині стягнення із Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 27.10.2015 по день поновлення на посаді, суд бере до уваги наступне.
Як встановлено судом, правонаступником Державної фіскальної служби України (код ЄДРПОУ 39292197), в якій позивач обіймав посаду Директора Інформаційно-комунікаційного департаменту, є Державна податкова служба України (код ЄДРПОУ 43005393).
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 №1200 «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України», було утворено Державну податкову службу України та Державну митну службу України, реорганізувавши Державну фіскальну службу шляхом поділу. Новостворена Державна податкова служба України відповідно до вказаної постанови Уряду від 18.12.2018 №1200 є правонаступником прав та обов'язків Державної фіскальної служби України у Між тим, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 №1200 «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України», утворено Державну податкову службу України та Державну митну службу України, реорганізувавши Державну фіскальну службу шляхом поділу. Новостворена Державна податкова служба України відповідно до вказаної постанови Уряду від 18.12.2018 №1200 є правонаступником прав та обов'язків Державної фіскальної служби України у відповідних сферах.
Відповідно до змісту розпорядження Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 №682-р «Питання Державної податкової служби», Уряд погодився з пропозицією Міністерства фінансів України щодо можливості забезпечення здійснення ДПС України покладених на неї постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.2019 №227 «Про затвердження Положення про Державну податкову службу України та Державну митну службу України» функцій і повноважень ДФС України.
Відповідно до підпункту 29 пункту 11 Положення про Державну податкову службу України Голова ДПС приймає в установленому порядку рішення про розподіл бюджетних коштів, розпорядником яких є ДПС.
Таким чином, суд вважає, що саме на Державну податкову службу України покладений обов'язок в частині виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок).
Відповідно до пункту 5 Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Пунктом 8 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).
Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Матеріали справи містять довідку про доходи, надану відповідачем на виконання протокольної ухвали від 25.01.2021, відповідно до якої заробітна плата за останні два повних місяці роботи (44 робочі дні, серпень 2015 - вересень 2015) складає 26 898,00 грн, відповідно середньоденна заробітна плата позивача складає 640,43 грн (розрахунок здійснено відповідно до кількості робочих днів відповідно до Порядку №100 та листів Міністерства праці та соціальної політики України "Про розрахунок норми тривалості робочого часу" за кожен із 2014-2021 років).
Загальна кількість робочих днів з 27.10.2015 по 19.04.2021 складає 1373 робочих дні.
Таким чином, загальна сума за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 становить 879 310,39 грн (1373 * 640,43).
За таких обставин, виплата позивачеві середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає у розмірі, обрахованому судом, а саме 879 310,39 грн (вісімсот сімдесят дев'ять тисяч триста десять гривень тридцять дев'ять копійок).
Відповідно до положень частин першої та другої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з вимогами статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також письмові доводи сторін, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Керуючись статтями 241 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати Наказ Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 №3439-о «Про звільнення ОСОБА_1 з посади директора Інформаційно-комунікаційного департаменту Державної фіскальної служби України з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади».
3. Поновити ОСОБА_1 з 27.10.2015 на посаді Директора Інформаційно-комунікаційного департаменту Державної фіскальної служби України.
4. Стягнути з Державної податкової служби України (04053, м. Київ, Львівська площа, 8, код ЄДРПОУ 43005393) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 879 310,39 грн (вісімсот сімдесят дев'ять тисяч триста десять гривень тридцять дев'ять копійок).
5. В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України, із урахуванням положень пункту 15.5 Перехідних положень (Розділу VII) Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення виготовлено 26.04.2021.
Головуючий суддя Іщук І.О.
Судді Погрібніченко І.М.
Шулежко В.П.